Галичани- не слов”яни,а тиверці?

  •                                                                

  •                                                            

  • Українці Галичини не слов’янського походження

Українці  Галичини  не  слов’янського   походження

Всі знають, що до “великого переселення” народів слов’янські племена займали 300px-lwowdworzec.jpgцентрально-східну частину території сьогоднішньої Німеччини і центральну частину сьогоднішньої Польщі. Будучи втягнутими у “велике переселення” народів, слов’янські племена переселились так, що Карпати розділили їх на східних і західних слов’ян. Азбуку для західних слов’ян у 862 – 863 рр. розробили Кирил і Мефодій, яку пізніше прийняли і східні слов’яни. До цього часу про слов’ян мало що у своїх літописах згадували інші народи. Але достовірно відомо, що західні слов’яни у 623 р. об’єднались у перше слов’янське князівство Само, а в 843 р. створили першу слов’янську суверенну країну Велика Моравія. До її складу входили племена мораван, чехів, сербів, словенців, словаків, хорватів та ін.

В ХI в. київський монах Нестор (1056–1114) зібрав доступні йому відомості про племена східних слов’ян і написав літопис під назвою “Повість временних літ”,  яка починається з часів “великого переселення” народів. Так, у “Повісті временних літ” написано, що частина східних слов’ян об’єдналась навколо городища Новгород і обрала собі князем Рюрика. Друга частина східних слов’ян оселилась південніше на землях, які займав Хазарський каганат або Хазарія, яка охоплювала величезну територію. Це територія сьогодні України і Молдавії, Нижнє і Прикаспійське Поволжя та Північний Кавказ. Київ був на півночі Хазарії і мав назву Самбатас. Етнічно Хазарія була конгломератом тюркських і фінно-угорських племен. Слов’янські племена, які зайняли північну територію Хазарії, платили їй за це данину.

 

Після смерті князя Рюрика, воєвода Олег у 879 р. став регентом малолітнього Ігоря, сина Рюрика. У 885 р. він почав приєднувати під свою владу слов’янські племена, які оселились на півночі Хазарії. “Підійшовши до радимичів, Олег спитав у них: “Кому данину даєте?” Вони відповіли: “Хазарам”. І сказав їм Олег: “Не давайте хазарам, а мені давайте. І стали вони давати… Олегові по цилягу, як раніше хазарам давали”, – написав Нестор у літописі “Повість временних літ” (далі – “Повість”).

 

Оскільки варязька дружина служила і жила за рахунок грабіжницьких походів, то Олег у 907 р. зробив похід на багату Грецію. Щоб посилити у цьому поході свою дружину, Олег запросив приєднатись до цього походу племенам, які не були залежні від Київського князівства. У “Повісті” написано, що Олег запросив у цей похід на Грецію у якості союзників “і хорватів, і дулібів,  і тиверців, які є толковини”, – тобто є чужинці.

 

Повторимо, що під час “великого переселення” народів Карпати розмежували розселення слов’янських племен на західних і східних. Навіть племена хорватів Карпатами розмежувались на західних і східних. Західні хорвати були у складі Великої Моравії, де першими прийняли християнство. Тому їх було названо білими хорватами. Сьогодні білі хорвати у складі України (Закарпатська область) та Словаччині (Пряшівський край) і називають їх “русини”. Східні хорвати оселились на сході від Карпат в регіоні, який має назву Лемківщина. Він і сьогодні  входить до складу Польщі, а його жителі мають назву “русини” або “лемко-русини”.

 

Але хто ж такі тиверці, яких у “Повісті” згадано разом із хорватами у якості чужинців? У статті “Тиверці” “Української радянської енциклопедії” написано: “тиверці вперше згадуються у “Повісті временних літ” поряд із східнослов’янськими племенами. Археологічними пам’ятками тиверців є численні залишки поселень і городищ на території Молдовії (Алчедарське поселення, Єкімауці та ін.”. В статті про “Алчедарське поселення” тиверців сказано, що воно існувало в VI – початку ХII ст. і знаходилось біля однойменного села Алчедара Резинського району Молдавської РСР, яке спустошили кочівники”. Про тиверське село Єкімауці написано, що воно існує по сьогодні в Резинському районі Молдавії, яке у 1-й половині Х ст. було городищем і його спалили також кочівники. Аналогічно сказано і в статті “Тиверцы” “Советской исторической энциклопедии», що “тиверці у 907 р. в якості союзників князя Олега і в 944 р. в складі військ Ігоря приймали участь в поході на Царгород… Під ударами печенігів і половців, тиверці до 12 ст. відійшли на північ і змішались з сусідніми слов’янськими племенами”.

 

Тобто, племена тиверців проживали далеченько від оселившихся на сході від Карпат східнослов’янських племен, – у теплому Причорномор’ї і сьогоднішній Молдавії, які входили до складу Хазарії. Якщо слов’янські племена за проживання у північних володіннях тюркоязичної Хазарії давали їй данину, то тиверці данину Хазарії чомусь не давали. Але хто ж цими слов’янськими племенами на півночі Хазарії були,  із якими тиверці у 12 ст. почали змішуватись, енциклопедії замовчують. 

 

Оскільки землі східних хорватів і бужан (волинян) були у складі Польщі, то в “Повісті” за 981 р. написано так: “Іде Володимир до Ляхів займати міста їх, Перемишль, Червень і інші”. Цим походом Володимир приєднав до Руської Землі частину території Польщі, на якій проживали хорвати і бужани, а також та частина тиверців, яка уже переселилась до них, тобто на північ. Але після повернення Володимира до Києва, бужани, східні хорвати та осівши поміж ними тиверці перестали йому підкорятись. Тому Володимир у 984 р. здійснив другий похід на захід, яким покорив і приєднав до Руської Землі тільки бужан (волинян), поміж якими уже оселилась частина тиверців.

 

Печеніги і половці систематично нападала на Руську Землю і  Володимиру було не до хорватів і оселившихся поміж них тиверців. Він у 984 р. здійснив похід у Хазарію, розгромив печенігів і половців, а в 989 р. зробив успішний похід на Крим. Тільки після цього Володимир у 992 р. здійснив похід на захід, про який у “Повісті” написано так: “Іде Володимир на Хорватів, прийшлось йому воювати з хорватами”. Але на захист хорватів Лемківщини виступила Польща, а тому цей похід Володимира був невдалим.

 

Таким чином і після 992 р. до Руської Землі хорвати і тиверці не входили. Про це у “Повісті” за 992 р. написано таким чином, що хорватів і тиверців, які були чужинцями для Руської Землі, просто не згадано: “Ось хто тільки говорить по-слов’янськи на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, прозвані так тому, що сиділи на Бугу, потім стали називатися волинянами. А ось інші народи, що дають данину Русі: чудь, меря, весь, муроми, черемиси, мордва, пермь, чечера, ямь, литва, зимигола, корсь, нарова-ливонці – ці говорять на своїй мові”, – написано Нестором у “Повісті”.

 

Однак Ярославу Мудрому, Великому князю Київському, у 1031 р. вдалось приєднати до Руської Землі частину польської Лемківщини, населену східними хорватами, а поміж ними і тиверцями. На займаній ними території було утворено удільне Галицьке князівство, назване так із-за городища Галич, столиці тиверців. В результаті тиверці стали галичанами. Оскільки на престол удільного князівства назначались особи із династії Рюриковичів, то Ярослав Мудрий назначив непокірним галичанам не одного, а трьох князів – Володимира, Бориса і Ростислава, синів Чернігівського князя Ігоря Святославовича. Однак тиверці-галичани не захотіли бути під владою Києва, а тому убили Володимира і Бориса, а Ростиславу удалось втекти за Карпати до білих хорватів, – тобто до русинів, які вже були у складі Угорщини.

 

Галицьке князівство перебувало у складі Руської Землі символічно. Бо систематичні напади печенігів і половців на Руську Землю спустошували і обезсилювала її, а тому Києву було не до закріплення своєї влади в Галичині. Замість того, щоб допомогти слов’янам в боротьбі з половцями і печенігами, Галицьке князівство також затіяло боротьбу проти Руської Землі і  в 1094 р. заволоділо Києвом. В результаті князь Галицький зайняв престол Землі Руської, яку історики недавно (приблизно 200 років тому) почали називати Київська Русь. Тобто, якби тиверці-галичани були слов’янами, то прийшли б на допомогу слов’янам Київської Русі і не воювали на стороні тюркоязичних половців і печенігів. 

 

У 1240 р. на територію Київської Русі вдерлися татаро-монгольські орди і заволоділи Києвом та Галицьким князівством. В результаті Галицький князь Данило Романович втік в Угорщину, де його син Лев Данилович у 1247 р. одружився на дочці короля Угорщини Бейли IV. Нагадаємо, що угро-фінські племена до переселення в Подунав’є кочували в Хазарії, а тому були давніми земляками з тиверцями. За порадою тестя-короля Угорщини Бейли IV, Лев Данилович поїхав на поклін до хана Батия з метою присягнути йому на вірність і просити собі престол Галицького князівства. Були й інші ходоки за цим престолом, але слов’янського походження. Тому хан Батий віддав перевагу тиверцю Льву Даниловичу.  

 

Велике князівство Литовське разом і Польщею прогнали татаро-монгольські орди із Руської Землі. В результаті Галицьке князівства в 1370 р. опинилось в складі Польщі як її історична окраїнна, а поляки почали тиверців називати окраїнцями. Так появилась назва нової нації – українці. Хорвати-русини польської Лемківщини своє повернення до Польщі сприйняли лояльно. В той же час тиверці-галичани боротьбу за верховенство над хорватами дещо зменшили, так як розпочали її із поляками. В результаті в Польщі виникли міжнаціональні протистояння, що привело до її ослаблення. Цим скористались Прусія, Австрія і Росія, які у 1772 р. поділили територію Польщі між собою. В результаті землі Галицького князівства опинились у складі Австрії, і галичани проявили прихильність до австрійців, але посилили конфронтацію із поляками і лемко-русинами. Їх підтримала Австрія, яка сприяла окраїнцям Галичини усвідомити себе окремою українською націю, а в 1848 р. офіційно визнала українську націю. Згодом надала Галичині статус автономного краю із столицею у Львові.

 

У 1867 р. Австрія реформувалась в Австро-Угорщину, яка 28 червня 1914 р. оголосила війну Росії. По ініціативі українських політичних діячів Галичини, Австрія сформувала із своїх українців 17 піхотних полків під назвою “Українські січові стрільці”. Більшість із них воювала на Східному фронті проти російської армії, яка наполовину була із російських українців. З перших днів війни війська Австро-Угорщина почали зазнавати нищівні поразки, чим скористались українські політичні діячі Галичини. Щоб помститись лемко-русинам за те, що вони не підтримували українців Галичини в боротьбі з поляками, українці політичні діячі Галичини переконали командування австрійськими військами, що нібито русини за походженням є росіянами. Тому  всі русини є шпигунами на користь Росії, в результаті чого війська Австро-Угорщини зазнають поразку за поразкою. В результаті у Відні було прийнято рішення всіх русинів русофільської орієнтації судити військовими польовими судами, а винесені їм смертні вироки зразу же  публічно виконувати. Було встановлено, щоб жандармерія виплачувала гонорар за кожний донос на русинів русофільської орієнтації.  

 

Після поспішних вироків русинам тільки за те, що вони русинської національності, їх будинки і майно грабувались місцевими українцями, а потім спалювались. Тюрми Львова були вщент переповнені русинами, переважно інтелігенцією. До 3 вересня 1914 р., тобто до взяття Львова руською армією, через тюрми Львова пройшло 6 тис. русинів. Багатьом із них військові польові суди не встигали винести вирок, а тому колонами відправляли їх у концентраційні табори Австрії. Тільки в перший рік війни 12 тисяч лемко-русинів таким чином було відправлено в Австрію, де вони зимували під відкритим небом, але за колючим дротом. В тому числі в горезвісному таборі “Талергоф”, розрахованому на 10 тис. в’язнів. Тільки через “Талергоф” до кінця війни пройшло майже 60 тис. лемко-русинів і російських військовополонених. Мало кому із них вдалося вижити.

 

Аналогічну акцію розправи з русинами Угорщини командування австро-угорських військ застосувало стосовно русинів Угорщини, тобто проти русинів сьогоднішньої Закарпатській області і Прешовського краю Словаччини. Це викликало обурення в інтелігенції Будапешту. У 1915 р. в Ужгороді УНІО видало календар “Місяцеслов” на 1916 р. під редакцією священика Августина Волошина. У ньому (с. 59-60) з цього приводу написано наступне. Щоб розібратись на місці, прем’єр-міністр Угорщини Тісо приїхав на Мараморошчину і побачив в центрі села Ясіня декілька віселиць. Командування австро-угорськими військами пояснило йому, що збирають сельчан, аби на їх очах повісити декількох русинів, які не відмовились виконувати наказ командування російської армії у спорудженні дзотів і окопів. Тісо спитав: “І таким чином ви хочете виховувати патріотизм і любов русинів до Угорщини?”. Зрозуміло, що прем’єр-міністр Угорщини Тісо не міг відмінити прийняте Австро-Угорщиною рішення по фізичному знищенню русинів русофільської орієнтації. Але розпорядився, щоб всі доноси на русинів спочатку провіряти на їх достовірність, а вже потім судити, та щоб смертні вироки не виконувати привселюдно.

 

А.Волошину присвоєно звання Герой України, який у молодості не випадково вороже  ставився до українських націонал-радикалів Галичини. У календарі “Місяцеслов” на 1909 р. він написав: “Ту страшу заразу українізму і радикалізму, яка в Галичині в останній час так сильно розбушувалась, яка ввела постійну боротьбу, русина відчужуючи від церкви, яка фальшиву свою правду не любов’ю, а страшною ненавистю розповсюджує, цю заразу переніс (із Галичини священик – П.Г.) Ортинський і до Америки”, – для розповсюдження серед русинської діаспори.    

                             

Щоб ослабити у війні Росію, Австро-Угорщина і Німеччина вирішили обмежити Росію територіально. Перш за все шляхом відновлення суверенної Польщі у кордонах 1772 р. В результаті лідер поляків Юзеф Пілсудський 23 жовтня 1916 р. проголосив відновлення суверенної Польщі, яку негайно визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, а потім і країни Антанти. Таким чином Німеччина та Австро-Угорщина відмовились на користь відновленої Польщі територіями, якими заволоділи із 1772 р. В результаті австрійська Галичина, а також німецька і російська частини Польщі, стали складовою суверенної Польщі. Другим і більш суттєвим зменшенням території Росії було утворення суверенної України. Для цього Відень відрядив із Львова до Києва свого громадянина М.Грушевського, який своєю активністю та фінансовою підтримкою з Відня таки зумів проголосити суверенну Українську Народну Республіку (УНР) із столицею в Києві. За це йому встановили в Києві пам’ятник, але звання Героя України не дали. 

 

Однак українські політичні діячі Галичини прийняли рішення, щоб Галичину і далі залишити у складі Австрії на правах автономної республіки та приєднати до неї українські землі Росії. Але Австрія відкинула ці домагання і українські політичні діячі 19.10.1918 р. проголосили Галичину у якості суверенної республіки під назвою Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). В результаті Польща розпочала проти українських сепаратистів війну. Оскільки сили були нерівні, “Українсько-галицька армія” (УГА) почала відступати і зупинилась у Станіславі (Івано-Франківську). Щоб відмежуватись від українських націонал-радикалів і ЗУНР, всі русинські села Галичини 5.12.1918 р. провели у селі Фльоринка на Лемківщині з’їзд, на якому проголосили “Руську Раду”, обрали священика М.Юрчакевича її головою та доручили йому приєднати Лемківщину до русинів  Угорщини, які домагались і 21.12.1918 р. домоглися автономності під назвою “Русинська Країна”, яку очолив адвокат А.Штефан із Рахова.

 

Щоб підсилити свої можливості, ЗУНР 12.01.1919 р. направила в автономну Русинську Країну підрозділи УГА, щоб приєднати до свого складу автономну Русинську Країну, але зазнала фіаско. Тому ЗУНР не оставалось іншого, як просила допомоги від Великої України під обіцянку приєднатись до неї. Умови цього приєднання були обумовлені в Попередньому договорі ЗУНР і УНР, підписаного 1 грудня 1918 р. у Фастові. 4-й пункт цього договору написано так: “Западноукраїнська Народна Республіка, у зв’язку із створеними історичними обставинами, особливими правовими інституціями, а також культурними і соціальними відмінностями особливостей життя на своїй території і її населення, як майбутньої частини неподільної Української Народної Республіки отримує автономію…”. Тобто, державні діячу ЗУНР домоглися від України офіційного визнання, що українці Галичини повністю відрізняються від українців України.

 

6 responses to “Галичани- не слов”яни,а тиверці?”

  1. samsomuch says:

    Дуже сумнівні твердження,але все можливе,бо ж така наука,як історія у нас відсутня.

  2. samsomuch says:

    Львівяни молдавани-смішно і навіть дуже смішно,хоча,щось таке в них є…

  3. danylo says:

    толковини не чужинці а просто перекладачі, (толмачі), знали тиверці грецьку мову тому жили у порубіжжі. коли стаття починається з перекручувань то очевидно що вона є ненауковою а просто фальшивкою.

  4. юрій кобзенко says:

    СЛОВ’ЯНИ

    Як тільки не тлумачать те слово. А скільки дисертацій на цю тему!.. Та я вирішив звернутися до мови єврея Мойсея, якою він написав Святе Письмо, бо «язык великого и могучего еврея Пушкина» розрахований, в основному, на «Первую Беду…»
    Є у мові Святого Письма корінь ЦЛВ хрест. Ц=С. Подорож у інші мови наводить на роздуми. Так exlavin = слов’яни, наука чомусь нам перекладає, як, і анг. slave «раби». Мабуть беруть арб. СКЛБ раб, «забуваючи», що є корінь СЛБ хрест. Але грц. та лат. «ех» у нас вимовляється як «с», а іноді й просто «х» – Мексико=Мехіко. Х(екс)=Х (укр.) і С (укр.) Таким чином наш корінь СЛВ має подібне в івриті ХЛВ сало, молоко. Мабуть просто світле? З котрого випливає і слово «святе».
    Слов’яни – святий народ? Чи таки раби? А мо’ «німець» розповість нам про наше коріння? Чи самі поміркуємо, над семітськими: цлв, цлві, цлвйан = нашому, – крест, кресті, крестйан, та чому перші греки-проповідники називали себе «крестянами»? Було колись у князя київського зведення законів, – «ПРАВДА РУСЬКА» в ній іде перелік: мечник, слов’ян, купець… тобто цлав’ян = крестян. Слов’янин, – це звичайний поселенець, селянин від івр. ЦЛВ хрест. З ким тоді Илько Муромець воював: з соловейком, чи зі слов’янами? Вони могли „свиснути” у захмелілого Іллі що завгодно.
    Є ще в арб. СЛБ міцний, щільний, хребет (що теж – середина, центр, стрижень, основа), сталь, чистий, Б=В.
    Чомусь учені світу, в хламидах і картузах з китицями, «впритул» не бачать слова зі Святого Письма – СЛаВ спокійний, безтурботний, безклопітний, байдужий, недбалий, та не порівнюють його з іншим значенням, – перепел, про котрого згадується у другій Книзі Біблії, – «Вихід», в івриті Шемот.
    Інший приклад арб. СЛБ чистота. Так про арабів учений світ каже а’РаБіЙ СЛіБ – це чистокровний араб, а слов’янам обирають прикметники з того ж кореня, як не туберкульоз, так розіп’ятий.
    Навряд чи сподобається комусь і такий варіант тлумачення, але в івриті Зе це, З=С, ЛЎЙН (лв’ян), леві(-й, -н).
    Якщо взяти хрест, як систему координат, а перетин вісей за початок, тоді слово «слов’ян» означатиме всього лиш, – «споконвічний», «автохтон». Воно не характеризує, як осілий, народ, котрий називає себе «россиянин», бо корінь РСС і означає: розсіяний, розвіяний, перекотиполе, як і єврейське слово-прокляття, – «галут». А народ Солов’я – Розбійника, з дєрєвні Кочкіне (нині Москва), називався «голядь»…
    Та спробуй ти їм нагадай, про їхнє фіно-угорське походження… Чого доброго, – «крантік пєрєкроют»… Але, воно таки є і там щось слов’янське, адже Добриня хрестив ті краї вогнем та мечем. Мужичків перебив, дівок… Ну, як і годиться воєві після ратного труда… Щоправда ті його нащадки потім назвуть батька Київ «Блудним сином московської патріархії». Помри… бо «Пєрвую Бєду…» умом нє понять. Того, хто так назвав, прізвище Кураєв, а українською курай = перекотиполе.

    Юрій Кобзенко
    автор книги «Матір мов»
    kobzan1@rambler.ru

  5. юрій кобзенко says:

    ДЖЕРЕЛО МОВИ

    Його пошуки приводять до змісту ймення Божого. ЙГоВа та МОВА – слова від одного кореня. Цю підказку можна знайти в Біблії, у Бутті, 11:1; «І було: вся Земля, – мова одна, а слова-речі, єдине». Так було у Вавилоні часів зведення Вежі та народження праотця Аврама.
    У порівнянні з нинішньою, та мова нам здається примітивною, імена та дієслова майже не відрізнялися та визначалися за коренями, в основному з трьох, чи двох літер (а є ще сім коренів з однієї приголосної), тому й використовувалися лише приголосні літери. «А чом же тоді написані дві голосні літери?» – запитують. Відповідь проста, – бо їх таки згодом європейці вигадали й запровадили і нам вони все одно вчуваються при вимові того ж слова «ЙГоВа», котре ми звикли сприймати, як церковно – слов’янське, «сущий», (настоящий, действительный).
    Саме оте «дійсний», як «здійснення», і вказує нам на єдність імені й дієслова. Адже творив Господь словом, тож і «мова» також «задіяння». У різних народів те задіяння приписується різним органам: російське, – язик; єврейське, – губи; арабське, – горло. Щоправда сказати, вказати на щось, можемо й ногами йдучи геть, або танцюючи.
    Якщо наші слова написати буквами мови Святого Письма, то побачимо дивні речі, зазирнувши до словника. Так, слово «украйн» матиме корінь: осідати на землі, чіплятися за неї. Під це тлумачення підходять слова «ікра» та «якір». Уперше це слово зустрічається у спогадах третього папи римського Климентія, котрого наприкінці І ст. н.е., римський імператор Траян заслав до Херсонесу за поширення християнської віри. Святеник згадує, що у Причорномор’ї народ називав себе «украйнами» і мав свою писемність. Проповідник хутенько опанував ту мову і написав нею й тим письмом Благу Вість, для тубільців. За це влада його «похрестила» ще раз, прив’язавши до якоря та зануривши в глибини Чорного моря.
    Хрещення – це занурення, котре мовою Святого Письма пишуть «ТВЛ». Зображення Климента прив’язаного до якоря, й зараз можете бачити в Севастопольській церкві. Мощі потім перевезли до Афонського монастиря, а Святе Письмо, перекладене ним… Християнство розділилося, частина вірян божественною стали вважати не латину а греку й називала себе «крестянами», чим геть заплутало тубільців, бо й у тих тотемом був хрест. Свастика, – знак світла, вогню, Сонця, тобто воскресіння життя після смерті-зими. Чи не з цієї причини християнство йшло до нас майже 1000 літ, існуючи поряд?
    У сиву давнину люди кочували, але вже мали поняття приватної власності, тож осілий (селянин) вважав своєю, землю на котрій осів, визначивши її межі. Кордони володінь мали «СіМеЙ» ознаки, позначки (сучасне, – прикордонні стовпи), «Ба’аЛ» волод(-ар, -іння). У нас Баала називали Ваал, а слово «сімей», якийсь дячок, вельми причастившись записав, як «змей». Так «пішла гуляти» в науці-історії, побрехенька про «Змієви Вали». Саме слово «історія», має корінь «СТР» прихов(-ане, -увати).
    Кочівники теж мали свої визначення: ГаЛуТ, РоСС, ФуЦа, Ц’аН, ЦГН. У двох останніх зміст: «кочувати» й «вистава» і ми впізнаємо «циган». Перші ж три: «розпорошення, розвіювання, розсівання», – знайшли вжиток у інших народів, котрі не вважали рідною, землю на котрій мешкали. Так слово «галут» ми знаємо ще, як «голота» та «розвіяне-розсіяне» – те, що й «перекотиполе».
    Осілі гуртувалися, виник центр роду, народу. Знайшло воно вираз у слові «КЙ’В», де КЙ те що, як і в українських прізвищах «Ко», «иК», тощо. Друга частина «а’В», відома нам, як «батько, основа». Центр.
    Інше важливе слово – це «русь» головний, котре утворилося від Р’С голова. Як бачите, з РСС розсіяний, нічого спільного. Таким чином «Київ-русь», перекладається, як «Центр-головний». Сполука чоловічого роду. Тобто «Моск(-ва, -овія)», – жіночого роду й не може називатися «русь» у відповідності до Законів граматики. Статус «головний» був у Києва тому, що там знаходився князь, від КНС збирати (данину, народ під свою руку…). Тому й називалися «руськими» данниками представники двадцять одного народу (Візантія теж). Київські платники податків – ті руські.
    Вершина розквіту держав, імперій – це своєрідний застій, що вказує на неминуче наближення до смерті, бо втрачається спроможність протистояти іншим митарям. Найпідступніші вбивці – твої найближчі. Це Закон природи. Твої нащадки тебе вбивають. Приклад Тараса Бульби – це самознищення і знищення роду. Чом і вкладено в його вуста слова про прихильність до Росії, котрої, до речі, тоді ще не існувало. До 1721 року, на всіх мапах Європи, була Московія – Татарія.
    Розглянемо цю назву, де МаС подать, КВа збирати. А чом же «Татарія» в назві держави «истиннорусских людей»? Викликало і в мене здивування, коли зустрічав заперечення існування «Татаро-монгольського іга». Змалку ж нас навчали, що: татари… Але пошуки в Біблії кореня слова «монгол», видало сучасне слово «начальник», а «татар», – той що обходить, оглядає (видивляється?), наглядає та… вертухай. Щоправда зараз те облагородили на «ефективний менеджер». Потім з «ордою» якась чортівня вийшла, – вона виявилася, ні чим іншим, як «урядом» та «урядником». Та й ті, кого ми вважаємо татарами, насправді «булгари»… володарі гір.
    Таким чином логічно випливало, що наша мова бере свої витоки з Біблії, що й підтвердив аналіз 6000 слів, зведений до книги «Матір мов». Бажаючі можуть почитати те в бібліотеках, або отримати безкоштовно електронну копію за адресою yuriykobzenko@i.ua, звертайтеся.
    Саме там ви знайдете відповіді на безліч хвилюючих вас запитань, та побачите дивну, незнану досі історію, бо в інших виданнях написаних греко-солуньсько-македонсько-моравсько-церковно-слов’янсько-київським набором слів поєднаним з московсько-суздальським говором фіно-угорських племен, спілку котрих і вчені-мовознавці разом з письменниками, вважають невдалою, – ви лише заплутаєтеся ще більше.

    Юрій Кобзенко, автор книги «Матір мов»

  6. юрій кобзенко says:

    Слово “галич” має корінь у мові Святого Письма – ГЛа кругле, кучері, колесо, череп… При Ч = Т, маємо єврейське “галут”, вигнання, перекотиполе…
    є ще слово “гуцул” допомогати врятувати життя. Це слово має близьких родичів: Гітлер, Ісус, Левій… Всі вони за змістом близькі до значення ОБЕРЕГУ.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *