Вибачте і простіть мене Мамо

 


Не знаю, чи можна мене пробачити. Напевно,що так. Кажуть, що серце материнське може вибачити все, будь-яку витівку та образу рідної дитини.Я вже в літах,маю внучок і дуже добре розумію батьківські почуття. Я всього-на всього один із трьох твоїх рідних синів, який загубився у світі життя. І вже не зможете Ви, мамо мене вивести з цієї пітьми,бо Ви предстали перед Богом на останній суд.
Вже тільки в моїй пам”яті залишиться, як я ,маленький хлопчик з Немович, загубився в Сарнах серед великого,базарного, гомінкого натовпу? Я тоді почувався таким безпомічним та самотнім. Довкола мене проходили такі ж самі хлопчики, як я. Вони тримались за руку матері чи батька, а в іншій несли нові іграшки. До мене підходили люди та цікавились, чому я сам. Хтось жалів, хтось пригостив цукеркою, хтось пішов шукати Вас з батьком. Ще тоді, у дитинстві, Ви казали мені, що я вже великий, а великі хлопчики не плачуть. Я стояв серед людей, стиснувши кулачки, на очі наверталися сльози. Та я не заплакав. Я пам’ятав Ваші слова і проніс їх через усе життя.
Тепер я вже дорослий. Тільки, на відміну від дитинства, зараз, вперше за багато років, я плачу. Ніхто не підходить до мене, щоб пожаліти, ніхто не спішить на допомогу. Проходять, як і колись повз мене, такі ж самі, як і я, дорослі дядьки. З подивом посміхаються та ідуть далі. Що їм до мене? Хто для них я? Ніхто. І лише для тебе я щось таки значив, більше, ніж просто зустрічний, знайомий,добрий друг.
Вибачте і простіть мене Мамо,що я намагався замінити Вас… Нове місце проживання, полонило мене своєю новизною, красою, розвагами, людьми. У мене з’явилось чимало нових знайомих та друзів. Я не тільки з головою поринув у цю новизну сім”ї, а й став частиною неї. З часом мої поїздки в село і зустрічі з Вами стали все рідшими та рідшими. І якось почали стиратись образи рідної домівки…
І от ранесесенько 14 липня якось тривожно задзвонив телефон-в трубці голосом меншого брата страшна звістка прорізала свідомість-нашої мами вже нема,годину назад померла…
На залізничному Львівському вокзалі гомоніла юрба.З підсвідомості не зникав образ мами,такої,з якою попрощався минулого разу,вмить постарілої і згорбленої від перенесеного інсульту.
Раптом побачив маленького хлопчика, який самотньо стояв у цій людській круговерті. Маленький, безпомічний… Адже це я!..
Взявши маленького на руки,і заспокоюючи його і себе, сказав: «Зараз прийде наша мама». Вперше за довгий час я промовив таке просте слово: «Мама». Але чому так раптово стислось горло та на очах почали з’являтись сльози? Чому тоді тремтять руки і так захотілось знову стати маленьким-маленьким? «Дядю, не плач, – почув я голос малюка, який повторив мої слова. – Зараз прийде наша мама».
Мама… Так, вона завжди приходила. Ось і зараз прийде, приголубить, заспокоїть, поцікавиться моїм життям, пожаліє…. Саме в ту мить я зрозумів, скільки часу я не приїздив до неї, не цікавився її здоров’ям, справами. Не чув такого дорогого та рідного голосу. Як давно не бачив ніжного погляду її трішки сумних очей…
«Мамо! Мамо!» – зірвавшись із моїх рук, малюк побіг до своєї матері, назустріч рідним обіймам. «Спасибі вам», – сказала вона мені. Я гірко посміхнувся. «А твоя мама прийде? – поцікавився малюк. – Маму треба любити, бо вона одна. А ти свою любиш? Як сильно? Я свою – ось так!» – і він обійняв її за шию.
А я стояв зі сльозами на очах,із страшенним щемінням в серці,по своєму. зрозумівши весь сенс сказаного хлопчиком-не вічні наші батькі,не вічні і їх треба любити поки вони живі, бо вони одні…Прикро й гірко визнавати, що на Землі стало однією матір’ю менше. Всепрацюючою, люблячою, котра сповна виконала тільки їй начертане зверху в страдницькому житті.

Простіть і пробачте мене мамо. Царство Вам небесне…

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *