Червоних партизанів на Поліссі боялися більше ніж німців

Командос із Москви

В українській історичній дискусії спостерігається справж­ній парадокс. Імперці-сталі­ністи й їхні прибічники, паплюжачи пам’ять Української повстанської армії, не поспішають протиставляти їй героїзм червоних партизанів. Чому? А тому, що на світ Божий одразу ж вилізуть «нечисленні диверсії на залізницях, напади на приватні господарства, спален­­ня врожаїв, дезорганізація лісової служби […] Значною мірою вони зруйнували господарське життя селян». Так описали діяльність червоних месників їхні тодішні союзники – польські партизани Волині. Лаврентій Берія звітував Сталіну: «Особовий склад [парти­­занського загону Олександра] Сабурова [тут і далі див. Довідку] займається гульбою, пияцтвом, тероризує і грабує місцеве населення, у тому числі навіть родичів своїх вояків». Коли мова заходить про партизанів, пригадуються пущені під укіс ешелони. Проте на початку війни партизани залишалися в німецькому тилу з іншою метою – аби впроваджувати тактику «випаленої землі». Знаменита промова Сталіна від 3 липня 1941 року чітко визначала завдання партизанів. Безпосередні ж коман­дири конкретизували: «підпалення лісових масивів, що примикають до комунікаційних мереж противника та хлібних полів […] Перед найбільш сміливою й рішучою частиною цієї агентури поставити завдання: підпал майна, а при можливості – фізичне знищення пособників німецького фашизму».

На інше партизани фізично були нездатні: ані руйнувати залізниці, ані вести бої з підрозділами вермахту й СС – бракувало вибухівки та набоїв. У тил їх закидали поспіхом. Доходило до анекдотичних ситуацій: «Перекинуто загін партизанів у 100–150 осіб, створений у Харкові. Його завдання – пройти в Бессарабію. Мап нема, провідника нема, кулеметів нема, тільки ½ мають гвинтівки, інші – малого калібру револьвери. Вдягнені в міський одяг, шкіряні пальто», – читаємо в одному з найхарактерніших звітів. На Черкащину та Полтавщину закидали сибіряків, які українською двох слів не в’язали. А за лінією фронту виявлялося, що місцеве населення партизанам аж ніяк не раділо, натомість набрані з числа тамтешніх – тікали додому: «З приходом німецьких загарбників до м. Червоноармійськ, більшість партизанів, зокрема й деякі комуністи, зареєструвавшись у німецькій комендатурі, лишилися працювати на транспорті й відмовилися від партизанської боротьби».

Чоловіча робота»

1942 року партизани опанували тільки двома областями України – Сумською та Чернігівською. Загони не віддалялися від фронту й діяли як групи спецназу, які плюндрували незахищені тили вермахту. Єдиним джерелом боєприпасів для партизанів були поставки з «великої землі». Харчі ж добували в населення. Ось як описував «обов’язкові поставки або добровільні збори» місцевих мешканців безпосередній свідок: «Бійці розвідки, вдираючись до населеного пункту, не забувають стягнути ручний чи кишеньковий годинник у колгоспника, доводячи йому, що «ти не воюєш і він тобі ні до чого, а нам без годинника ніяк не можна обійтися»… До березня 1943 року існувала в загоні так звана Ісусівська кіннота, де бійці без сідел верхи роз’їжджали на конях, брали їх у селян, а в наступному селі конячину продавали колгоспникові за кабана», – розповідав політрук Ковпака Мінаєв. У партизанських звітах та наказах УШПР часто трапляється слово «мародерство».

Після війни легендарний партизанський ватажок-чекіст Дмітрій Мєдвєдєв розповів таке: «Коли я спілкувався з Шитовим та Івановим про те, що їхні бійці займаються бандитизмом та грабунками, не кажучи вже про пиятику, й вимагав навести лад, дисципліну, колишній комісар батальйону Шитов сказав мені: «Ви що, хочете, аби нас у першому ж бою вбили наші ж партизани?» Вони боялися своїх партизанів». Товариші не залишилися в боргу перед Мєдвєдєвим. Ось що про його загін написав Григорій Балицький: «Підійшов тов. Мєдвєдєв зі своїм загоном… Майже весь день пили. В Мєдвєдєва самогонки до чорта, в нього є свій апарат». Комісари скаржилися Строкачу: «Тов. Коротков виявився класичним алкоголіком, й агентурну роботу він замінив на пошуки самогону». Або таке: «Дуже багато випадків, коли розвідрота обстрілює своїх розвідників, не питаючи пароля і не відповідаючи на пароль, бо в п’яному вигляді сприйняли одне одного за поліцейських. Були випадки, коли через п’яну розвідку збивалися зі шляху й тинялися кілька діб». Пиячили не тільки рядові бійці: «Ковпака всі бояться як вогню – бо як вип’є, може кого завгодно відшмагати канчуком».

А що за пиятика без дівчат? «Кожен командир підрозділу або політрук жениться байдуже на кому, не звертаючи уваги на те, що він одружений і має дітей», – обурювався вищезгаданий Мінаєв. Та на всіх «дружин» явно не вистачало. «В селі Дубівці під Тернополем зґвалтували жінку у віці 40–45 років. У селі Верхобуж, під Бродами, старшина Мезенцев намагався зґвалтувати дівчину. Вона відмовила. Тоді він, Мезенцев, узяв дівчину та її 65-річну матір, вивів на вулицю й під страхом зброї вимагав їхньої згоди. Поставив до стінки й стріляв з автомата над головами». З такими звичками та вдачею партизанські командири були приречені на конфлікти. «Грабчак не здатен підняти такий вантаж і звертається до Ковпака за возами, а той скаженіє, що він зустрічає і облаштовує майданчик, а вантажі йдуть не його з’єднанню», – занотував 1-й секретар Рівненського підпільного обкому КП(б)У В. Бегма. «Льотчики частини Ґрізодубової й ін. відмовляються здійснювати у Вас посадку, бо бояться, що Ви їх залишите в загоні як «заручників», – інформував своїх підлеглих голова штабу Строкач. «Усі партизанські з’єднання України зосереджені разом, а діють поодинці. Сваряться, ніякої взаємодії, ні дисципліни, ні узгодженості», – ремствував керівник партизанської кавалерії Наумов.

На квітень 1944 року кількість усіх українських партизанів становила 12 600 осіб. Чисельність УПА навіть запеклі

Тарас Бульба-Боровець Тарас Бульба-Боровець.Отаман Поліської січі.

«Армія без держави — це те ж,
що і держава без армії. В одному
й другому випадку, особливо на
етапі становлення, одна існуюча
сама по собі структура, як і друга,
приречена на неуспіх».

вороги оцінюють як учетверо більшу. До складу партизанських загонів входили фанатично віддані компартії місцеві комуністи й комсомольці, потім солдати й офіцери Червоної армії та НКВС («окруженці» й прислані з «великої землі»), а на третьому місці – колишні поліцаї та бійці «національних батальйонів» (створених німцями з репресованих совєтами національних меншин). Після поразок німців під Москвою та Сталінградом для колишніх радянських громадян на окупованих теренах стало очевидно – більшовизм повертається. Тож усі, хто вже був помічений у співпраці з ворогом, кинувся спокутувати провину. З такими кадрами не дивно, що в п’яти найбільших українських партизанських загонах власне українці становили лише 46% складу. Частка ж українців серед УСІХ радянських партизанів – 5,9% проти 52,9% – росіян. «Ломов [комісар] ставить мені запитання: «Ви українець?» Я відповів: «Так, українець». Ломов відповідає: «Дивно, що ви в партизанах, усі українці – наволоч, зрадники». Що мені лишалося сказати цьому дурню-комісару? Далі Ломов питає: «У вас багато євреїв у загоні?» Я йому відповів, що багато. Ломов веде розмову далі: «У мене, мовляв, жодного єврея – вони ж не вояки, боягузи», – не міг приховати роздратування українець із діда-прадіда Балицький.

«Усе Полісся повністю звільнене від німців, величезна територія від Сарн до Бугу поділена між УПА і з’єднаннями українських партизанів… Економічне становище районів, контрольованих УПА, більш щасливе ніж у радянських районах, населення живе заможніше й менш пограбоване», – Сидір Ковпак. Ще різкіше висловився П. Миронов, комісар Кам’янець-По­діль­­сь­кого партизанського з’єднання ім. Жукова: «Приму­сове вилучення худоби, майна і вбивство чоловічого населення – все це відштовхувало населення Західної України від нас […] У багатьох областях Західної України націоналісти не давали німцям протягом двох років вивозити й збирати всілякі поставки, податки тощо. Ми ж своєю поведінкою давали підґрунтя агітаторам націоналістів».

На фото: КОВПАК ЗІ СВИТОЮ. Хоч його з’єднанню вдалось пройти всю Україну, реально ковпаківці контролювали дві області

Після майже блискавичного відступу Червоної армії багато хто всерйоз вирішив, що комунізму приходить край. Після Голодомору 1933-го, роботи в колгоспі за 448 трудо­днів на рік (1 трудодень – 1,85 кг жита) та 7-денного робочого тижня по більшовиках не сумували. «За фактичної окупації багато людей вважали, що до минулого повороту немає, а значить пішли по так званому шляху пристосуватися, пережити, – нотував Сидір Ковпак. Крім цього, партизанів чекало неабияке диво – на землях, окупованих німцями, майже не було власне німців. «Від Брянських лісів до Сарн по районних центрах було хіба що по 3–5 німців, проте дуже багато місцевих поліцейських», – бідкався представник КП(б)У в загоні Ковпака Іван Сиромолотний. Єдина влада по селах – загони поліцаїв. Для боротьби з партизанами німці не часто посилали з’єднання вермахту й СС – їх потребував фронт.

Приходячи до сіл, «народні месники» зразу ж починали виконувати накази партії та уряду: «Знищено: спиртозаво­дів – 2, коноплезаводів – 1, свино­­фер­ма – 1 (100 голів свиней), залізничний ешелон – 1, 2 паротяги і 3 вагони. Спалено: 4 склади зі збіжжям та 14 скирт необмолоченого хліба (400 т), 12 скирт конюшини (близько 50 т)», – «переможний» звіт Сабурова. Місцевому населенню такі акції загрожували голодом. Окремі села для оборони від партизанів побудували ДЗОТи.

Виконувати безперечно бруд­­­ну й невдячну роботу міг далеко не кожен. Частіше за все для цього треба було стати або фанатиком, або покидьком. Тож не дивно, що протягом 1941–1942 років партизанські загони швидко танули. З серп­­ня 1941‑го по березень 1942-го НКВС УРСР сформував 1874 партизанські загони й заслав у тил понад 30 тис. людей. А вже на 1 травня 1942 року НКВС ­звітував про наявність 37 загонів із 1918 учасниками. На Дніпропетровщині з підготовлених 4418 партизанів та підпільників до 1943 року не лишилося жодного. Статистика доводить – більшість партизанів або розбіглися після першої ж сутички з поліцаями, або розійшлися по домівках самі.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *