Я вчителька України!!!

Заробітчанство. Чи є воно корисним для України? За різними оцінками, за межами нашої країни сьогодні перебуває від 5 до

18.jpg

8 мільйонів працівників, які не знайшли роботи в Україні, що оплачувалась би так само добре, як за кордоном. Хто, нарешті, вирішить проблему заробітчан, які залишили родини у пошуках праці за кордоном?

Ось  що розповіла мені сусідка,яка попробувала “імпортного” хліба:

—На заробітки до іншої країни можуть погнати лише скрутне становище й усвідомлення, що чекати
нічого й немає від кого. Давно минули ті часи, коли, приміром, сподівалися на державну квартиру, безплатне лікування та навчання, на чиюсь відповідальність. Я жила за принципом: «Господь допомагає тим, хто сам про себе дбає». Отож, рішення їхати за кордон на заробітки, вистраждане багатьма безсонними ночами: скільки треба було зважити й передумати… Вдома залишала найдорожче — дитину, заради якої готова була йти на будь-який ризик, аби дати освіту. Донька наближалася до випускного класу, часу на роздуми не було. А сказати їй після випускного: «Вибач, доню, грошей немає, тож іди на базар і торгуй китайським ганчір’ям — це не для мене». Друзі, які працювали в Італії, всіляко відмовляли, аби не допомогти. Коли остання надія на підтримку зникла, отримавши візу, поїхала в чужий світ із заплющеними очима. Пам’ятаю обличчя матері й доньки, що випроводжали мене… Який біль був у їхніх очах!
—До Італії бувала в Румунії, Польщі, Росії, Білорусі, Литві. «За компанію» возила торби з електротоварами, сиром, олією, гарбузовим насінням, салом, пшеничною горілкою. Та ваша правда: краса Альп одразу проникла в мою душу любов’ю до цієї теплої, привітної, співучої країни. А коли побачила, що всі дахи червоного кольору та немає самовільних прибудов із різнокольорових цеглин, блоків, ракушняку і всякої різнобарвної всячини, то моє серце забилося великою повагою до цієї країни.
На шляху до Калабрії, до якої тримали маршрут, побачили Венецію, висаджували там одну із заробітчанок, далі, краєм ока, оглянули Неаполь та нічний Рим. Коли прибули до місця призначення, нас лишилося троє. І тут я вперше відчула себе рабинею. До нашого «буса» під’їхала «гарнюня» машина. З неї вийшли чоловік із дружиною вибирати домогосподарку. У чоловіка одразу ж заблищали очі… Діалогу між подружжям я не розуміла, хоча неважко було здогадатися, про що йдеться. Жінка категорично і твердо сказала: «Май»!!!. Я швиденько розгорнула словничок і почала шукати в ньому те невідоме слово, схоже на російське «травень». А означало воно — «ніколи». Так було і з наступним подружжям. Дружина забажала товстої, поважної пенсіонерки з медичною освітою та досвідом роботи. Водій уже другу добу не міг нас здихатись… Ми їздили з ним від міста до міста, збираючи передачі родинам заробітчан. Мене дивувало те, що «наші любі українці» не хотіли спілкуватися. На запитання, як їм живеться й працюється, реагували холодно. Аж ось до нас засяяла усмішка! Нарешті! Допомогти вирішила землякам Рая, що жила там уже багато років. Пізніше з’ясувалося, майже задарма.
— До Олени (колись вона мешкала в Чернівцях) водій приїхав надвечір. На цей час в автобусі лишилась тільки я. Зайшли в типову квартиру.
—Добрий вечір! — голосно привіталася я, на що землячка не відповіла і навіть не глянула у мій бік.
Спочатку завантажили бутлі, які передавали в Україну з оливковою олією, інжиром та «фікодиньєю». Мене одразу ж зацікавив цей нетиповий фрукт. Я уважно розглядала заповнені в один прошарок ящички, що відлякували колючками.
—Ти що, з дикого лісу, — зашипіла розлючена землячка.
—Ні,  — голосно закричала я. Вона почервоніла і, не відповівши ні слова, заховалася в будинок, а її італієць почав виправляти ситуацію: узяв ножа і став пояснювати, що це плід кактуса та як його варто розрізати і як їсти. Водій намагався виправдати поведінку землячки: мовляв, вона боїться, аби ми не напросилися переночувати.
Потім він зробив декілька дзвінків і вже до вечора у нас був телефон роботодавця з України. До речі, той чоловік, якому телефонували, не давав номера телефону роботодавця з півночі Італії, аж доки я не заплатила 300 «зелених». Коли водій підтвердив, що я розрахувалася, лише тоді продиктував номер. Віддали мене до рук українки. У квартирі була четвертою. Квартплата за місяць для мене обходилася в 350 доларів. Несправедливість чатувала на кожному кроці. Я всім була зобов’язана. Особливо боляче відпрацьовувати для когось бізнес. Огидно, приміром, дивитися на те, як дівчатка, років на десять молодші, але вже поводять себе, мовби знатні сеньйори: скуповуються в модних італійських магазинах, заробляючи на мені.
Італійці ставилися до мене з розумінням. Через тиждень роботодавець подарував, хоча й не новий, мобільний телефон. Тоді, у 2000 році, я його ще в руках не тримала! Наступного дня зателефонувала додому: «Мамо! Це мій номер, запиши! Я жива-здорова, працюю, все добре!» Мамин голос не впізнала. «Мамо! Мамо, а чому голос такий? Ти захворіла?» «Ой, дитино, ми завтра будемо хоронити твого батька…». Сказати, що було боляче, — це не сказати нічого. А виповнилось йому всього лише 58… Я ледь дійшла до квартири. Дівчата сиділи на кухні й смалили «мальборо». Я сказала про своє горе, зайшла в спальню, запалила свічку і стала молитися. З кухні донісся гучний регіт землячок. Моє обличчя вмили сльози.
Хотілося підтримки. На роботі виснажувала не праця, а мова. Вірніше, її незнання. Я вчила слова, знала їх багато, а скласти докупи не могла. Одного разу розгнівана дружина «патрона» закричала: «Мульта!» Я перелякалася того страшного слова, яке означало «штраф». Почала вчити мову. Пізніше вже й стосунки з дівчатами налагодила. Їм подобалося, як я швидко й смачно готую, частенько жартую.
А ще є проблеми психологічні та духовні, туга за рідними, самотність… По собі знаю: випала з життя міста, з кола друзів — за рік всі забулися, тобто стала чужою в Україні, але за кордоном не стала своєю. А яким важливим фактором є те, що ти — талановита, розумна людина, а виконуєш принизливі й брудні роботи. Ти — прислуга! Здебільшого наші жінки їдуть доглядати перестарілих, частіше психічно хворих. Доводиться працювати по 24 години на добу. А ще дійшла висновку, що найбільший ворог українця в Італії — це українець!
—В Італії навчилася багато чого і побачила також! Венеція, Мілан, Піза, Флоренція, Рим, Сан-Ремо, Монте-Карло, Ніцца, Торіно, острів Сарденія — це далеко не всі місця, які я відвідала, побувавши на заробітках. Я привезла записник неперевершених італійських рецептів. Частенько своїх гостей пригощаю стравами італійської кухні, звичайно, не забуваю і своїх борщів із галушками. Вивчила доньку я за їхні гроші, купила дачу, квартиру в столиці. Щоправда, ціни сьогоднішні і тодішні порівняти не можна. Скажу так: дуже важко, але коли є бажання — результат неодмінно буде. Соромно лише за своїх українців: підставлять, зрадять, обкрадуть… Наприклад, спробуйте прилетіти і задекларувати 9 тисяч доларів! Наша митниця — це і є восьме диво світу. Спочатку «доїть» митник і перевертає весь багаж! Потім, мов дятли, наздоганяють таксисти, з кущів вискакують даішники… А понад дорогою — похилені тини, зв’язані колготками будяки… Якби Україна оголосила, скільки за рік передають переказами заробітчани грошей?! А скільки «бусами»?!
…Тепер я їжджу лише в гості до тих, хто назавжди лишився за кордоном, ростить синів чужій державі. І як їм бракує спілкування, рідної мови! А для мене найбільша насолода — напитися чистої джерельної води на рідній землі.

0 коментарів “Я вчителька України!!!”