А що ж тоді – справжня Україна?

500677603.jpgЛеонід Кучма, ще будучи президентом, видав книгу „Україна – не Росія”. Лідер кримських комуністів Леонід Грач створив,щось подібне , „Україна – не Европа”. Таке „не” можна продовжувати до нескінченності – „не Африка”, „не Америка”, „не Папуа-Нова Гвінея”… А що ж тоді – справжня Україна?

Відповісти на це питання вкрай складно. Адже існує як мінімум дві різні України. Одна – це країна, яка поряд з Албанією та Молдовою за рівнем життя переважної більшості свого населення належить до числа найбідніших у Европі. До того ж кількість її мешканців невпинно скорочується. Проте громадяни тут мають високий освітній ценз, і за цим показником наближаються до мешканців високорозвинутих країн. Мільйонами вони виїжджають в ті країни, щоб заробити на гідне життя, де працюють не гірше за щасливих европейців, котрі належать до „золотого мільярду”. Але мешканці цієї України, за матеріалами недавніх соціологічних опитувань, вважають себе однією з найнещаслівіших націй на Старому континенті.

Є ще інша Україна, заселена олігархами, політиками і бандюками. Вона висмоктує всі соки з першої України, і вибивається у число европейських лідерів за кількістю мільярдерів, найдорожчих автомобілів, щойно куплених предметів розкоші. Між двома Українами виникла прірва, яка постійно поглиблюється. Мабуть, різниця між поміщиками та кріпаками була меншою, ніж та, що нині утворилася між правлячою верхівкою та народом. На сучасну Европу це й справді не по-дібно. Скоріше можна знайти спільні риси з середньовічними азійськими ханствами та еміратами. Така собі Хохландія між Европою та Евразією. Правителі зайняті лише власним збагаченням і чхати хотіли на якісь національні інтереси. А піддані терплять, подумки проклинаючи владу та її конкретних представників.

„Помаранчевий” Майдан вже відійшов у історію, лишивши по собі лише гіркоту втрачених надій. І бабу Параску, яка час від часу виринає із забуття, щоб розвеселити публіку. Недавно вона завітала на урочистості, присвячені 70-літтю знаменитого кутюр’є Михайла Вороніна, у якого обшиваються представники „другої України”. Мабуть, у ролі надзвичайного і повноважного  посла тієї першої, народної України. Проте бабину промову ніхто не слухав, а звернули лише увагу на палкий цілунок, яким „помаранчева” баба нагородила „біло-блакитного” Н.Шуфрича. Репортерам була нагода щось нашкрябати для своїх видань. Курйоз, та й годі. 

Втім, навіть такі контакти двох Україн – велика рідкість. Хохландія живе за іншими законами: хани та еміри спілкуються лише у власному середовищі, а „чорний люд” на ці „сходняки” не допускається. І важливі рішення приймаються таємно від простолюдинів. Останнім же дають можливість привітати мудрих правителів з їхньою черговою мудрою справою – десь на проплаченому мітингу під різнокольоровими прапорами. Правда, поки що можна навіть протестувати проти тієї „мудрості”, бо мітинги проводяться зовсім різні, та і в газетах пишуть, Богу дякувати, ще не одне і те ж. України наразі дві, Хохландія  формується і вже помаленьку поглинає всю Україну.

Процвітають лише ті держави, де при владі  люди, що піклуються, насамперед, про національні інтереси, і вміють їх відстоювати професійно. Коли ж нагору пролізли зажерливі невігласи, нічого доброго від них сподіватися не варто. Вони намагаються перетворити Україну на жалюгідне посміховисько всієї Европи. Зупинити цей вкрай небезпечний процес може громадянська активність тих, хто готовий віддати свої сили і талант на благо народу. Справжня Україна складається з людей чесних, працьовитих, освічених. Їй не вистачає лише організаторів, здатних створити і очолити могутній рух за швидкий розвиток сучасної держави, яка захищатиме своїх громадян від беззаконня та зовнішніх загроз і не заважатиме людям розвивати свої здібності, таланти й уміння.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *