Влада залюбки бавиться в гетьманів і принцес.


 
     
     

    Українська політична псевдоеліта вкотре засвідчила, що до керування державою вона ніяк не доросте. Замість важкої управлінської праці її представники залюбки бавляться у гетьманів і принцес, з будь-якого приводу чи без нього засвічуються на телеекранах і навіть не підозрюють, наскільки суспільству набридло спостерігати за всіма цими оперетково-цирковими виставами. Щоб замаскувати власну безпорадність, десь раз на рік збанкрутілі можновладці проводять строкові чи передчасні вибори, влаштовуючи для простого люду нову укбраїїнську національну розвагу. Тільки народу від таких розваг стає вже млосно. Тим паче, що більшість розуміє: справжнього вибору давно немає, замість нього підсовується лежалий і підгнилий політичний непотріб.

    Гниття неминуче там, де купка правителів утворює  замкнуту касту і намагається не допускати до своїх лав принципово нові сили. Коли втрачається динаміка, негайно виникає болото. Так вийшло із сумнозвісним політбюро ЦК КПСС, котре перед своєю безславною смертю перетворилося на постійно діючі пенсіонерські посиденьки. Обвішані золотими зірками та лауреатськими медалями старі маразматики шамкали і плямкали, намагаючись здивувати світ черговим „історичним рішенням”. Дорішалися до краю, поховавши і „рідну КПСС”, і не менш „рідний” СССР. А по собі залишили заяложену кадрову колоду – секретарів парткомів, комітетів комсомолу, „червоних директорів” та інше начальство, аж до голів колгоспів включно. З тих номенклатурників й рекрутувалися керівники нової України.

    Совєтський Союз розпався, на його місці виникли нові держави. Три з них відразу пішли в об’єднану Европу, бо чітко знали, чого хочуть. У Латвії, Литві та Естонії насамперед було проведено люстрацію, внаслідок якої стара партійно-совєтська номенклатура назавжди втратила владу. Натомість там  почала формуватися справжня політична еліта. Ідеалізувати її не варто: серед нових правителів вистачало і корупціонерів, і злодіїв, і шахраїв. Але не вони переважали у новій владі, тому країни Балтії отримали можливість швидко розвиватися. А в нібито незалежній Україні розпочався постійний процес тасування заяложеної номенклатурної колоди, і при владі весь час опинялися то колишні партійні чиновники, то комсомольські діячі, то чекістські ґенерали. На авансцену вони могли випхати й інших людей, але цілком від себе залежних. Сутність правлячої верхівки фактично не мінялася.

    Втім, життя невблаганно іде вперед. Можновладці старіють, їм на зміну приходить інше покоління. Але відбір наступників здійснюють все ті ж вихованці минулої історичної епохи, і шлях нагору вони намагаються відкривати лише гідним продовжувачам своєї справи. Питання виникає тільки одне: якої справи? Нинішня правляча верхівка винесена на саму гору могутнім народним рухом, який вимагав докорінної зміни основ суспільного життя. Проте енергія цих правителів виявилася спрямованою в основному не на формування сучасної европейської держави, а на власне збагачення. Словосполученням „трансформаційні процеси” придворні політологи та соціологи прикривали елементарне розграбування державної власності й перехід величезних багатств у брудні руки продажних бізнес-політиканів.

    Якщо перше покоління „української політичної еліти” головною справою свого життя зробило захоплення колишньої „загальнонародної власності”, то чим повинні зайнятися „гідні продовжувачі їхньої справи”, кінчені циніки і ненажери? Судячи з усього, лише переділом вже поділеного. А це означає, що забирати доведеться у тих, хто був активним учасником „великого хапка” початку 90-х років. Коли слабшає старий лев, молоді  шакали вишкірюють зуби, готуючись до переділу здобичі…

    Щоб не лишитися на старості років без „праведно нажитого майна”, нинішні можновладці вимушені формувати під себе ті політичні сили, які забезпечать утримання їхньої власності й після того, як їм доведеться здавати по-літичну владу. А тут вже не обійтися старою колодою, необхідно залучати і молодих. Недарма частина старіючих політиків, маючи контроль над формуванням партійних списків, з усіх сил пхає туди своїх дітей. Таким чином забезпечує їм на перших порах хоча би депутатську недоторканність і непогану можливість робити самостійну політичну кар’єру.

    Проблема полягає лише в тому, що ці „мажори” непристосовані до самостійного життя – вони звикли до тепличних умов і понад усе цінують власний комфорт. То ж і потрібно забезпечувати інтереси правлячих кланів за допомогою цілої армії „партійної піхоти” – новітньої номенклатури апаратних співробітників псевдопартій.  За крихти з панського столу вони мусять займатися нелегкою чорновою роботою із постійного обдурювання виборців нездійсненними обіцянками партійних вождів. Напередодні виборів партапаратникам роботи все більше: розгортати аґітаційно-пропаґандистську кампанію, організовувати візити вождів у реґіони, готуватися до наповнення виборчих комісій своїми людьми і т.д. У разі перемоги на виборах партійні лідери розплачуються із виконавцями-апаратниками престижними посадами, почесними званнями та нагородами. Так що й „польові командири партійної піхоти” мають власний інтерес брати участь у виборчих перегонах.

     Але чи мають такий інтерес прості виборці? Недарма спеціалісти сумніваються у тому, що в разі дострокових парламентських виборів електорат посуне на дільниці щільними лавами. Все більше людей висловлюють своє небажання допомагати процесові перетасування заяложеної політичної колоди. Адже до парламенту проходять тільки ті сили, які мають достатньо фінансових засобів для використання сучасних по-літичних технологій і можуть з достатньою ефективністю засліпити виборців примарними обіцянками. А потім знову влаштовують цирк під скляним куполом верховної ради, дискредитуючи ідею парламентаризму в очах громадськості. Людям же лишається одне – надіятися на появу нової політичної еліти.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *