Немовицькі звичаї та обряди /ч.1/

   Село Немовичі складова частинка великого  Сарненського краю, який знаходиться в центральній частині Рівненської області і охоплює межиріччя Случі та Горині. В минулому ці землі були порубіжжям  розселення двох давніх слов’янських племен – древлян та волинян, до вододілу між басейнами Прип’яті й Дністра і від Західного  Бугу до межиріччя Горині й Случі [Кухаренко 1968 : 44].Основним заняттям мешканців краю було і залишається землеробство, яке наклало чіткий відбиток на звичаї та обряди поліщуків. З ними була пов’язана ідея благополуччя людини, родини, громади [2, 191]. Дотримання їх ставало нормою життя, законом, який чітко виконувався. Важливі обрядодії, супроводжувані аграрними мотивами, включали в себе цілу низку табу, направлених на захист врожаю від небажаного впливу сторонніх людей, „нечистих” сил („нечистою” в певні періоди вважалась жінка). Зокрема, позасівати поле могли лише чоловіки, жінок „до такого діла не допускалі” [10]. Подібні табу поширювались і на роботу в садку. Жінки не мали права залазити на плодове дерево, рвати фрукти й ягоди (їх можна було лише збирати) [10]. їм не дозволялось також «поперек поля ходить» [10]. Ця заборона в окремих випадках стосувалась також чоловіків, яким можна було переходити лише поле сусіда, але перейти «на друге, третє поле не має права, он є дорога – дорогою і йди» [10].До жінки переходила головна роль у виконанні обрядодій, пов’язаних зі збором урожаю. На думку науковців, «у пам’яті поліщуків і навіть в теперешній обрядовій практиці найкраще збереглись обрядодійства, пов’язані з початковим та заключним етапами жнив, тобто «зажинками» і «обжинками» [2, 192].Ось які звичаї побутують до цього часу в селах цього самобутнього поліського краю.Перед початком жнив жінки обв’язували праву руку червоною ниткою: „В жнива, як уже почнуцца жнива, то чеплялі на праву руку нитку 1 червону, шоб рука не боліла” [10].Перший сніп жита несли додому, ставили на покуті, де він стояв декілька тижнів, до того часу, поки починали сіяти озимину. Тоді зерно із снопа використовували для посіву. Завершення жнив символізував залишений в полі сніп – „борода”, на який розвішували зняті з рук червоні нитки: „А як потом бороду в’язалі, то тиє нитки інімалі да чеплялі на бороду – бо вже конець” [10].В краї були поширені  скотарство, рибальство, бджільництво, збиральництво. Наявність достатньої кількості лісу завжди була сприйнятливим фактором розвитку сплаву на Поліссі та будівництва і облаштування житла.  До 1917 р. хати будувались маленькі, а після 1918 р. «стало дерево свободно доставацца, сталі вже, канєшно, бульши робить, а то – одна хата» [10]. Хати будувались, як правило, з п’ятьма вікнами (три – в стіні напроти печі, два — в передній стіні), часто разом із «стьобкою» і «клєттю». В «клєті» зберігались: мука, зерно, тут стояли бодні, де знаходилась «одежа, шо у свята, сорочки, полотно, шо ткалі своєручно» [13]. Там же знаходилось і ліжко [10], [13]. «Стьобка» -невелика прибудова в сінях, в ній «було усе таке на заквас, шо борщ варилі: капуста, гурки» тощо [13].Горище теж слугувало сховком для деяких речей: «На хату тоже носілі то басьолу, то постолі складалі, то лозу, шо постолі плєлі, складалі тут» [13]-згадували старожителі . Пам’ятають вони і курні хати, в яких дим при отопленні потрапляв з комина у «мешок», що звисав над ним і прикривав отвір у стелі: «А в хаті сиділи усі на землі – низько лави булі.., топіца, то там зверху дим буває, а якшо несправний там мешок, то на хату.., там чорне все. Треба открить хоть окна, шоб трохи чистіше було… Ето називалос «курна хата» [10]. Мабуть, у зв’язку з цим стіни всередині хат білились лише на висоту зросту дорослої людини. Земляну ж долівку кожного тижня змащували глиною – «ото як закон – на неділю помазати» [10].Для освітлення хати слугував інший «мешок», через який виходив дим при спалюванні лучини. До «мешка» за допомогою дротів чіпляли «поліцу» (частину плуга – леміш – А.У.), де спалювали лучину [10].Піч ставилась, як правило, справа від входу, по діагоналі від неї знаходився накритий скатертиною стіл, на якому завжди лежав хліб – «Богові хліб должен буть» [11]. На покуті стояла діжка і трішки тіста, що лишалося від попереднього замісу [11]. Оскільки сім’ї  були досить великими, кожен мав своє місце для спання. За традицією, батьки спали в «клєтті, на двори»: «Ето стари люди – всі в клєті, а невістки, сини – в хаті» [10]. Одружені спали на полу за піччю, якщо довга хата – то пари «постилаюца отако: один до одного головами». Якщо багато дітей, їх клали поперек полу, біля батьків, «але в ногах». Неодружені і бездітні лягали на лавах, до яких в міру необхідності «приставляли ослона» [10].Одяг шили в основному з домотканих тканин. Основною сировиною для його виготовлення слугували: льон, коноплі, овеча вовна. Існувало декілька сортів льону: «простак» і льон «лущик»: «Лущик – біленькій такій, сім’ячко розчипалоса тако да висипалося…, простак – чорніший, більший рус» [11]. Льон «пололі, да рвалі, да билі.., ох, музолці на руках такі булі, шо ух-у» [11].Волокно обробляли терницями, тріпачками, тоді розчісували на гребені – «микалі мичкі»: «Мнялі да відбівалі, да знов на гребень, да знов траслі» [11]. Пряли на потесях, які складались з днища і вставленої в нього перпендикулярно загостреної палиці [10].Наткані полотна часто відбілювали.  Спочатку їх несли до води: «… трава да по воді, да ми на траву, а воно лежало зверху да й одбілювалос… А сонейко пекло, дей» [11]. Згодом полотно і одяг «визолювали» в жлуктах. Головна частина вбрання – сорочка, яку зшивали з прямокутних шматків полотна. І жіночі, і чоловічі сорочки кроїлись однаково, вони складались з таких частин: «стану», «чохлів», «рукавів», «уставок» («вуставок»), «лясток», «комнерив» («ковнерив»). Серед комірів переважали «стояни». Чоловічі сорочки мали також вишиті пазухи. На відміну від жіночих чохли па чоловічих сорочках не вишивалися, але частіше прикрашалися «переборами» подолки, що було пов’язане з традицією вдягати сорочку на випуск («наверхи») [10].Вишивка на багатьох жіночих святкових сорочках відзначалась вишуканим стриманим орнаментом, багатством орнаментальних композицій, які розташовувалися по всьому рукаву; різноманітними техніками («настилуваннє», «ризь», «затяганнє» («натяганнє», «хрестик») тощо. Вдалось зафіксувати місцеві назви поширених орнаментів: «на дубок», «на виноград», «на ракові лапи», «тарабанчики» [10], [11], [13]. Основне орнаментальне навантаження лягало на рукави та уставки. Коміри прикрашались тільки по кутах, вишиті подолки зустрічались на сорочках, які носили дуже старі жінки. Жіночі сорочки з вишитими пазухами в обстежених селах ми зустрічали рідко.Серед поясного жіночого вбрання варто тканин), запаски, фартухи. Чоловіки носили штани.Поширена назва спідниці – «сукня». їх шили рясними, полотняні «сукні» у с.Білятичі складались з п’яти «пулок». Вони мали прикрасу у вигляді тканих смут по подолку або ззаду біля пояса. Орнаментація останніх пов’язана з тим, що їх виготовляли з наміток [8]. Вовняні спідниці називались „літнікі” („лєтнікі”), їх ткали в тих селах, де розводили овець, в поздовжню (рідше – поперечну) різнокольорову смужку [9]. Серед фабричних тканин, які використовували для пошиття спідниць, респонденти називають «саржу». Як правило, на таке вбрання знизу нашивались різноманітні стрічки, у зв’язку з чим такі вироби носили назву „сукня з обручамі” [8].Поверх спідниць на поч. XX ст. одягали фартухи і запаски. Запаскою в давнину, очевидно, називали самостійну окрему частину народного вбрання. Подібно одягалися майже у всіх селах краю: „Булі запаскі, і булі літнікі, запаска – ето до половіни” [10].Селяни одягали запаски  у випадку відсутності літника („коли постірали лєтніка”) ззаду, поверх сорочки. Подібний звичай існував також у Рокитнівському районі [5], Ткались вони, як і літники, з вовни, в поздовжню різнокольорову смужку [10]. Спереду поверх сорочки в такому випадку одягали вовняний „хвартух”, але тканий в поперчні смуги [10]. Згодом, коли запаска вийшла з ужитку, він в цій місцевості запозичив її назву і став одягатись поверх літника. Крім вовняних запасок носили полотняні фартухи, пізніше – перкалеві, які поділялись на буденні та святкові, орнаментувались горизонтальними смугами. Стосовно чоловічого поясного вбрання, то у селах до сих пір пам’ятають штани “на чкури”, без „кузів” (ґудзиків -А.У.): „Кузі булі, але треба булі гроши, а їх не було” [10]. „Чкуром” називався шнур: „Шнурка затягалі да й стягаліса… Да вже так загортають.., з тих самих штанив вже тако… заламаєте, зарубаєте геть скрузь… Ви його берете, сюда засоваєте шпилькою, шнурка такого.., як наложилі, то зав’язувайте” [9]. Взимку, хто заможніший, то одягав теплі суконні штани [10]. Частини штанів носили назви: „колошви” і „крисло” [9]. „Крисло” (клинок між штанинами – А.У.) вшивалось так: „Воно робілос отак, бі, платок вирізане, а потом згортаєш його отак (по діагоналі – А.У.) і допіру одну половину розризваєш і… одна половіна вже вєліка, а друга вже, та розризана половина вшиваюца. Назад вже бильшей, а наперед вже менчей теє крисло” [9].Поширеним верхнім одягом  були: свити, курти („курташі”), кожухи („тулуби”, „полушубки”). Свити шили з овечого сукна, довгими, до п’ят. Жіночі і чоловічі розрізнялись способом декорування: „Жиночи булі шнуркамі цвєтнимі пообшивани.., а мужицкі… булі -обикновєнна свита довга, шоб тепло було” [10]. Курти („курташи”) – короткий суконний одяг, який носили і жінки, і чоловіки. Жіночі курти прикрашались, як і в попередньому випадку. Такий одяг був особливо поширений серед жінок: „То ж світа вєліка, довга, нашо їй… в хлів ходить.., шоб теліпаласа” [10]. Цікаво, що в цьому селі чоловіки одягали також і суконні „кулікі” – верхній короткий, очевидно, робочий одяг: „Чоловіки бульшинство носилі кулікі.., такі короткі” [10]. Давні кожухи шили довгими, з об’ємними комірами. Були відомі й короткі кожушки – „полшубочки”, які носили і жінки, і чоловіки, лише жінки прикрашали їх вишивкою [10].У 20-30- ті роки серед жінок поширюються безрукавки, які обшивались стрічками, оксамитом, вишивались. їх називали „горсети” або „нагруднікі”, виготовляли з фабричних тканин, переважно червоного та чорного кольорів [9], [8].Верхній одяг на поч. XX ст. підв’язували поясами. Пам’ятають пояси плетені та ткані: їх обкручували два рази і зав’язували спереду або збоку (жінки – зліва) [9]. Чоловічі пояси були набагато м’якшими за жіночі крайки, їх, як правило, плели вручну: „Баба насновувала пражу вовняну на колок.., якось перебирала палцами” [13]. Чоловіки носили пояси також поверх сорочок, літньої пори – тонші, а взимку, „для фасону”, одягали товстіші [10]. Поширені були і ремінні пояси – „попруги”. До них на шнурі прив’язували складний ніж, який носили в кишені [10]. Ніж постійно був потрібен чоловікам, зокрема, з допомогою його вони числити лозу для постолів: „Да треба ж було постоли плєсті.., да треба, шоб нуж був” [13]. В деяких селах до попруги привішували також „каліточку”, куди „гроши ложилі, тютюн ложилі тоже.., або мішечка шиє, всадить туди шнурочка, насіпле туди тютюна, стягне, зав’язав да почепив” [13]. „Калітка” -невелика шкіряна сумочка („шоб рука влазила”). У Глушиці її носили на ремінних волоках чи шнурках за кільця через плечі, зверху вона прикрашалась металевими ґудзиками: „Ето защипаєца на кузь, а тутека кузі тоже: тут один, тут один, тут один і отут посередині, шо защипаєца” [10].Важливе значення в комплексі вбрання мали головні убори, особливо жіночі, за якими визначали соціальний статус людини. Дівчата, як правило, заплітали дві коси, а зверху, при необхідності, „заматувалісь” – зав’язували хустку „гладко”, під підборіддям [13]. Заміжні жінки в давнину носили намітку. Перед пов’язуванням намітки волосся розділяли і намотували на „кімбалку” („кімбалок”) – обручик, виготовлений із шматка полотна [11], а тоді одягали „чепца” – сітчасто плетену шапочку [12]: „А баба чепца наложит і так зав’єтца” [6]. Вперше намітку пов’язували на весіллі. В одній з весільних пісень співається: „Косник голову присмик, вже мені чепца давно хочеца” [11]. На поч. XX ст. намітки носили дуже рідко, довше збереглись кимбалки і чепці, які вже носили з хустками. На відміну від дівчат жінки голову хустками не „заматувалі”, а „зав’язувалі наокола”, тобто зав’язували на потилиці, а літні жінки – над чолом, поверх задніх рогів: „І вже хусткою за потилицу зав’яжеца, і вже вона не заматуєца, шо ото в хустку замататис, а вже в потилицу ув’яжеца” [11].Про чоловічі шапки відомо, що вони були суконні та хутряні. Старші чоловіки на поч.XX ст. носили круглі суконні шапки з позначкою зверху: „Там ше христом перешиє.., шоб знав, як накладаєца, в яку сторону” [10].  Іноді їх шили довгими, з викотами, які в міру необхідності закачували [10 ,шапки з овечого хутра були за формою, „як папаха” [10]. Пізніше носили кашкети з козирками.Традиційне взуття поліщуків – „постолі з онучкамі”. Спосіб одягання постолів жінками й чоловіками дещо відрізнявся: „Баби густенько ноги обматували, а чоловіки – низенько.., а баби – аж до колін” [11]. Взимку постоли утеплювали травою „волосінь”: „спочатку обмотувалі онучку”, тоді клали волосінь, а зверху знову обмотували [10]…

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *