Тутейші-етнос, який виявили поляки, чи…?

  • Західне Полісся було заселене мисливськими племенами вже в добу пізнього палеоліту (15 тисяч років тому) [22, 10]. За останні 12 тисяч років археологи простежують тісні етнокультурні зв’язки населення Полісся з Південною та Західною Балтією та Середньою Європою; за цей час прокотилося не менше 10 міґраційних хвиль із аходу на Полісся 19, 184. О. Цинкаловський стверджує, що “десь ід 7 до 2 тисячоліття до нашої ери вперше з’являються люди, що ули носіями вищерозвинутих культур. Вони селилися на родючих, займалися годівлею худоби, мотичною обробкою землі,полюванням і вміли вже виробляти глиняний посуд ручного виробу [48 І, 31]. У І тисячолітті н.е. на цій території вже жили східнослов”янськіплемена [22, 10], зокрема бужани, волиняни та дуліби. Зауважимо що деякіослідники ототожнюють дулібів і волинянта бужан (пор.: “розселення дулібів (волинян)” 18, 191; “між Південним і Західним Бугом простягалися землі д у л і б і в (пізніші територіальні назви б у ж а н и, в о л и н я н и)” 17, 11−12).
  • Дещо інакше відбувалося заселення сучасної Берестейщини. Цей реґіон “до ІХ ст. н. е. був заселений нечисленним західнобалтським населенням (ятвягами). У VІІІ–ІХ ст. на Берестейщину спрямувався потік слов’янської колонізації. У цьому регіоні фіксуються дреговицькі археологічні пам’ятки. […] Хоч дреговицькі колоністи потрапили на землі майбутньої Берестейської волості ще перед волинянами, волинська міграційна хвиля ІХ–ХІІ ст. була потужнішою й перемогла дреговичів” [40, 9]. У 1087−1157 роках Брестейська земля належала до Турово-Пінського, згодом до Волинського князівства, а після 1320 року відійшла до Литви [14, 116]. А. Бужанський так схарактеризував передісторію нашого краю:
  • “Край цей заселений від непам’ятних часів полуднево-західніми слов’янськими племенами дулібів, бужан і волинян мав ближче нам незнані межі на південному заході з сусіднім плем’ям білих хорватів, на заході з лехитськими племенами. На півночі Берестейської, Пінської і Турівської волостей наші предки межували з литовськими ятвягами і білоруським племенем дреговичів. Північна географічна границя проходила правдоподібно починаючи від заходу на північ від Прип’яті і йшла на схід в околиці озера Погост і далі на Лунинець, Кажан-городок до устя ріки Горині. Межа поселення волинян від устя Горині завертала на південь і межувала з деревлянами. Розмежування між волинянами і деревлянами були підмоклі і незаселені лісові пущі,
  • Межі західнополіського діалекту знані в історії під назвою “Чортів ліс” і непрохідне болото “Гало”. Далі на південь границя Волині йшла лісовим обшаром басейну ріки Случі, притоки Горині, і ходила до високого розточчя між джерелами Случі й Богу, звідки завертала на захід і доходила лісостепом аж до підкарпатського підгір’я. Південна границя в різних історичних часах то посувалася на південь, то відступала на північ, в залежності від насилення чи вигасання руху степових кочовиків” 4, 87.
  • На початку Х століття Волинська земля вже входила до складу Київської Русі. 1199 року князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню в єдине Галицько-Волинське князівство [22, 11]. Часто навіть у наукових працях нечітко розрізняють, де Волинь, а де Полісся; свій внесок у цю плутанину додало адміністративно-територіальне районування: назвою Волинська область з 1939 року почали іменувати територію, більше половини якої – це Західне Полісся, а менше власне Волинь
  •  Отож поліщуками в Україні називали здавна і ще називають до сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон “поліщуки”, як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. І як випливає з вищенаденого  матеріалу;традиційним ареалом поширення назви “поліщуки” серед самого населення був в основному басейн Прип’яті та її приток.

        Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.
    Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейшні” – це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.

    Етнос, який виявили  поляки,  це ― “тутейші”, як називали себе  поліщуки під час перепису 1931 року. Та от комедія: оці несвідомі тутейші ,як намагаються їх представити їх сучасні політики, створили військову  базу для Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця, а пізніше УПА, і самі стали активними учасниками визвольних змагань.    Польський публіцист Анджей Суліма Камінський наприкінці 1980-тих писав: “Чому сторіччями ховали і ховаємо голову в пісок при слові українець? Чому ми так “любимо” русинів, гуцулів, лемків, бойків і “тутейших”, доводячи, що вони ж не є українцями, а одночасно твердо знаємо, що краков’яки, гуралі, кашуби, шльонзаки і курпи є поляками? Невже таки й справді на Бескиді, Поділлі й Волині, над Сяном, Збручем, Дністром і Дніпром жили і живуть козаки, різуни, гайдамаки і бандерівці, перемішані зі спокійними русинами, лемками, гуцулами й іншими “етнографічними” цікавинками?”

  • І зовсім не треба розділяти слов”янський рід, зачисляючи всіх і вся до більшого якогось етносу бо ж , як такої, встановленої Богом межі не було і немає, ми, поліщуки споконвіку- руські русичі, руснаки, русини, а українцями у літописних документах наші предки себе ніколи не називали, така назва -“Україна” вперше письмово згадується  в “Літописі руському” весною 1187 року і то опосередковано згадуються про землі.

    : Боротьба за галицький стіл) стр.347
    : Літ.: Літопис руський/Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич.-К.:Дніпро, 1989.

One response to “Тутейші-етнос, який виявили поляки, чи…?”

  1. samsomuch says:

    Слід зауважити важливий нюанс – “переважно, представники поліського селянства не мали чітко вираженої сучасної національної самосвідомості”. Люди ідентифікували себе в першу чергу як “тутейші”, “місцеві”, “католики”, “греко-католики”, “русини”, “руські”, “руснаки”, “мазури”, “подоляки”, “латинники” тощо, і тільки в другу чергу як “українці” чи “поляки”. І весь означений період йшла боротьба “за душі” східнослов’янського населення краю. Поліцейський документ зберіг факт, що ще в січні 1939 р. священик УГКЦ Петро Івахов з села під Тернополем переконував парафіян називатися не русинами, а українцями – бо це, мовляв, те саме, що й бути греко-католиками.До того ж при перепису у 21 році, графи “українець” не було, натомість була графа “русини”, і сучасне твердження- “малосвідомі” поліщуки тут ні до чого, люди просто не знали, хто такі українці,поляками записивати себе не хотіли, от і називали себе тутейшими.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *