Російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї

Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. Навмисне плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу – руский і руський з русским (через два “с”), [28] російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори. “Погляди польських і московських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Россія, тільки польська і російська нація”. [29]

Словесна облуда, свідоме змішування понять і термінів здавна були улюбленим методом ідеологів російського імперіалізму.

Яскравим прикладом такого змішування термінів і понять є питання зміни російського етноніма. За допомогою зміни етноніма російські урядові кола і вчені намагалися довести, що княжа держава Русь зі столицею в Києві була російською (московською) державою. Мета таких тверджень – довести, що нема окремого українського й білоруського народів, а існує тільки один російський народ, отже, українська та білоруська мови – це лише діалекти російської.

Наука мусить нарешті освоїтися з тим фактом, що досі багато її тез про стару Русь побудовано на більш або менш зручнім жонглюванні словами “Русь”, “руський”. [30] Наповнена міфологемами російська історіографія виникла і функціонує як невід’ємна частина державної імперської ідеології. Ядром російської історіографії є концепція генеалогічної безперервності панівного в Москві князівського роду. На її підставі в XIX ст. виникли такі кабінетні, позаісторичні терміни, як “Київська Русь”, “Володимирська Русь”, “Московська Русь”, що походять за назвами центрів влади. В середньовіччі цих термінів не знали. “Поняття “Київська Русь” виникло в російській науці як елемент загальних уявлень про історичну долю Росії, – як необхідна ланка в періодизації її буття. Статус терміна як інструменту, фактично забутий, і він (термін) непомітно перетворився у щось значно більше, цілком самостійне, керуючи поза тим нашими уявленнями”. [31] Коли офіційну тричленну формулу або “три кити”: православіє, самодержавіє, народність (насправді: цезаропапізм, деспотизм, шовінізм) замінила доктрина марксизму-ленінізму, догми т. зв. “звичайної схеми російської історіографії” не лише не втратили силу, а набрали характеру священного писання. Не можна тут принагідно не відзначити надзвичайно пікантний і промовистий факт, що написана К. Марксом праця “Secret diplomatic history XVIII century” (“Секретна дипломатія XVIII сторіччя”), в якій класик піддав аналізові російську історію, ніколи не поширювалася і не перекладалася в марксистській країні. Посилання на цю працю основоположника марксизму владою, що називалася марксистською, було негласно заборонене. І це в державі, де жодна історична робота, жодна стаття не могла появитися без посилання на класиків марксизму. Насправді ідеологія нібито марксизму маскувала російський великодержавний шовінізм. “Прийшовши до влади більшевики, хоч і сповідували віру в історичні закономірності і неминучість краху будь-яких імперій, тим не менше самі вирішили вступити у двобій з історією, насильно відтворили імперію під новою вивіскою і дахом, зробивши в результаті заручниками свого експерименту чимало народів та націй, включно з російським. Те, що відбулося на початку 1990-х рр. у СССР, можна розглядати як реванш, взятий історією у революційно-інтернаціональної політичної партії, і свідченням того, що “обвал” Російської імперії 1917 р. зовсім не був випадковим”. [32]

Через школу, вузи та інші засоби тотального контролю над ідеологічним життям суспільства імперська термінологія прищеплювалася цілим поколінням росіян, українців та білорусів. Не зайве тут додати, що в російських (радянських) школах на території України виховувалися громадяни чужої державності, а часто-густо національні перевертні. Це були не школи, а казарми яничарів. Історія, яка вивчалася в російських (радянських) школах, була ідеологічною трутизною. Вона калічила українські юнацькі душі, не давала їм ні розуміти, ні аналізувати долю власного народу. Драконівська цензура пильно стежила за всіма публікаціями, не допускаючи найменшого відхилення від офіційних термінів, – зосібно це стосується історичної термінології періоду Київської Русі.

Ті українські підрадянські історики, які не прийняли російської етнонімічної термінології, були брутально репресовані, а твори позарадянських істориків як єретичні були заборонені. Відомо, якого тотального фізичного винищення, засудження та депортації зазнали чільні представники української історичної науки. І не тільки історичної науки. За словами режисера Юрія Іллєнка, справжня еліта українського народу, його генофонд постійно відстрілювався, висилався до Сибіру, морився у тюрмах, витіснявся на вигнання (часто добровільне), переслідувався усіма видами цензури. Йому не давали можливості додумати до кінця ні жодної серйозної і оригінальної думки. Не дозволяли жодного самостійного вчинку, включно до заборони думати рідною мовою. Народ сторіччями перетворювали в байдужий до всього, крім годівниці, натовп.

За допомогою маніпуляцій етнонімами “русскій”, “руський”, “русин” ідеологи “Вєлікой Россії” намагаються позбавити українців права на спадщину Київської Русі, показати їх у вигляді етнічної збиранини, без історичних коренів і без традицій. Маніпуляції з іменами відомі здавна. Наприклад, у Стародавньому Єгипті під час спеціального ритуалу розбивали керамічні вироби з написаними на них назвами народів-ворогів, накликаючи у такий спосіб їм загибель. Для досягнення аналогічної мети в новіші часи вдаються просто до заборони власних етнічних назв, до заборони власної мови.

Разом із назвою, із коротеньким словом “Русь” московські правителі хотіли відібрати багатовікову культурну спадщину наших предків, їхні політичні надбання. Як слушно ствердив проф. О. Огоновський, від українського народу московський імперіалізм “присвоїв собі народну назву “Русь”, користується його стародавньою літературою і голосить світові, що Русь-Україна єсть настоящою Россією”. [36] Такої ж думки дотримувався і видатний славіст О. Брюкнер, який у своїй “Історії Росії” зазначив: “Виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ”. [37]

Таким чином, московські правителі, перейнявши наш старий етнонім, досягли мімікричного ефекту, тобто уподібнення чогось одного до іншого.

Привласнення росіянами нашого етноніма, незважаючи на його перекручену фонетично форму, внесло цілковитий хаос у розуміння історії Східної Європи, “неясність й баламуцтво”, [38] сильно затерло, зокрема для західних дослідників, межі між двома – українською і російською – історико-культурними спадщинами. За незначними винятками, на Заході під впливом офіційної термінології ці межі, по суті, не розрізняють. Західні історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи нерозбірливо приписують росіянам усе наше минуле. [39] Через етнонімічну мімікрію розпливчасті ці межі і в писаннях “вітчизняних” дослідників. Досить сказати, що, наприклад, у шкільному підручнику “Історія СРСР”, виданому в Україні, українські діти вичитують, як то “російські” (!) князі Олег та Ігор панували в Києві. Із подібних фактів, почерпнутих, зокрема, з науково-популярної, публіцистичної та художньої літератури, можна б скласти не одну книгу.

Від другої половини XVIII століття (“Історія Русів”) триває ідеологічна суперечка за етнонім “Русь” і за все, що з ним пов’язано, яку закарпатець Ю. Венелін свого часу назвав суперечкою між “южанами и северянами”. [40] Цю ідеологічну боротьбу, до певної міри, можна порівняти з боротьбою двох європейських історіографічних шкіл – романської та германської. Сперечаються, чи цивілізація Заходу виникла на тлі давньої римської культури, чи то нова цивілізація германського походження. Суперечка має суто кабінетний характер.

Однак суперечка “южан и северян” не має і не може мати академічного, флегматично-спокійного характеру. Свого часу М. Грушевський застерігав, що український історик не може виступати з позицій нейтрального, скептично налаштованого дослідника. Звідси інколи надмірна полемічність у суперечці, інколи надмірна категоричність суджень. Адже йдеться тут, ні більше ні менше, про право українців та білорусів на існування як окремих народів. Для московських імперіалістичних кіл твердження про нібито спільний етнонім є засобом ідеологічного узаконення загарбання і гноблення України та Білорусії, солодка мрія про вічне володіння ними, за правом начебто спадкоємця Київської держави – Русі. Пропаганда в такому плані в Росії не вщухає донині.

Джерело.

Євген Наконечний.

Украдене ім’я, чому русини стали українцями 

ЕТНОНІМІКА МІЖ НАУКОЮ ТА ПОЛІТИКОЮ,

або довкола національного імені українського народ

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *