Книга. “Волинь – то майже Америка в Європі”

Ми хочемо знати, яким був поліський світ колись, як він змінювався й чому? Внутрішній непереборний потяг до ностальгічних реконструкцій світу в сиві часи давнини є також і пошуком відповідей на питання, як мусимо жити нині, як проектувати майбуття. Чим більше будемо знати, тим більше будемо проростати корінням вглиб рідної землі, тим дорожчою буде вона нам і тим більш очевидними ставатимуть віковічні цінності та істини, які перш за все проектуються на нашу підсвідомість з природного середовища.

 

 

ВОЛИНЬ ТО МАЙЖЕ АМЕРИКА В Європі – НАТИСНИ ТУТ

 

Книга. НІМЕ ВІЧЕ

Несподівано отримав пропозицію написати передмову до книги, чорновий варіант якої уже гуляє на сторінках Інтернету. Книга про рідне село, його історію, його людей.  З чого розпочати? Подумалось , мабуть, спочатку треба визначитись чому у автора виникла  думка писати про оте поліське, мало кому відоме село, адже довгий час живе у Закарпатті.

Continue…

Первісний вчитель

1

Було це дуже давно, коли Полісся ще не називали ні Поліссям, ні Підліссям.Може й називали б, але  ще не знали, як воно називається. Це був край безкінечних боліт, непрохідних лісів, повноводних озер і річок з крутими берегами, поцяткованими норами, в яких ховалися “пічкурі” і змії. Пологі береги озер    густо поросли високим очеретом, а трохи  далі, ближче  до горизонту, здіймалися, мов високі руді стіни, розмиті рікою обривисті схили  глиняних пагорбів, дрімучі ліси покривали їх.

Недалеко, трохи вище від річки , на схилі пагорба, що височів над блакитним плесом озера,   зяяла величезна роззявлена ​​паща, широкої і  глибокої печери. Тут, у цій  високій й глибокій, величезній норі здавна тулилися древляни – предки майбутніх полісян. Через цю темну пащу входили і виходили суворі мешканці печери, через неї вони отримували повітря і світло, з неї виривався назовні дим вогнища, на якому вдень і вночі старанно підтримувався вогонь. Continue…

Російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї

Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. Навмисне плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу – руский і руський з русским (через два “с”), [28] російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори. “Погляди польських і московських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Россія, тільки польська і російська нація”. [29]

Continue…

Немовицький курінний “Ярема” страчений СБ ОУН

Posted on 10.09.2011 by АлМаСЗалишити коментар | Редагувати

 

 

1 Vote

 

Праворуч курінний “Ярема” на перемовинах з Ковпаком С.

Мій рідний край – Полісся, край Великої Волині, що простягається між болотами і річками, край в якому живуть славні нащадки племен древлян і дулібів. Волинська земля в Х ст. була окремою державою “Маджака”, але вона дуже швидко розпалася від внутрішніх племенних  протиріч і міжусобних воєн.

Волинь це значна частина України, де споконвіку жили й живуть самобутні, працьовиті, горді, вольнолюбиві й героїчні поліщуки, які самовіданно захищали й захищають нажите своїми руками багатство.

Continue…

Москалі, москвини,мокселі


 

У всіх народів початок рільництва був початком творення цивілізації та культури. Обробляючи, поливаючи власним потом певний шмат землі і так вирощуючи добрий урожай, рільник навчився цінувати той шмат землі, любити, вважати за СВІЙ, і природно боронив від загарбання сусідами. Так народжувалася і зміцнювалася свідомість власності. Землю успадковували від прадідів правнуки.

Так народжувалася і через багато поколінь зміцнювалася свідомість свого роду, а з неї — свого племені, далі — свого народу, і нарешті свідомість НАЦІОНАЛЬНА.

Так постала свідомість історичного права на власну ЗЕМЛЮ, а з того — свідомість обов’язку її боронити для нащадків, тобто ПАТРІОТИЗМ. Всі рільничі народи — патріотичні, свідомі своєї гідності, мають приватновласницьку правосвідомість і понад усе волелюбні.

Однак історична доля оселила московитянина /москвина, москаля, мокселя, кацапа/ у багнистому північному пралісі. Рільництво там було можливим лише на горбках сухішої землі, що були поміж болотами, річками, озерцями. Там москвин вирубував ліс, палив його і засівав у попіл зерно. По п’ятьох роках така «паль» уже не родила, і москвин кидав її, а шукав нового, не вирубаного горбика землі. Отже, навіть рільництво було кочовим, аж поки уряд не прив’язав мокселя до землі кріпацтвом.
Вирубувати праліс — праця тяжка, а головне — невдячна, бо ж лише 3–5 років родила та «паль», та й урожаї були малі. Це знеохотило москвина до рільництва, навіть викликало у нього злобу на невдячну землю. Міняючи що п’ять років місце осідку, природно не було потреби ставити довготривалі будови, огороджувати обійстя, прикрашати хату тощо.

Московський історик пише, що навіть у ХХ ст. московська «деревня» (село) виглядала як тимчасовий табір без найпростіших життєвих вигід. Чорні дерев’яні хати, жодної огорожі, ані натяку на чистоту, сморід від гнилого сміття навколо хати. Про квіти чи садки біля неї (як в Україні) і згадки немає. Брудні, нечесані, з хмарою нужі люди; підозрілі, злобні погляди — все це природно викликає у чужинця огиду. Всі чужинці, які бували в Московщині, однозгідно свідчать про неймовірно жахливий фізичний і моральний бруд не лише московського мужика, але й аристократа. Чужинці ті дивувалися, що навіть панівна верства цілковито не відчувала ніякої краси, ніякої потреби в культурі, і не розуміла найпростіших моральних, етичних засад. Московський народознавець В. Даль пише (перед 1914 р.), що десятки тисяч московських селян щовесни лишають на жінку господарство, а самі йдуть в Україну продавати дрібний московський крам, або на косовицю, або жебрати та красти. У Києві та інших наших містах юрби московських жебраків облягали всі церкви та монастирі.

В наших містах жебраки, волоцюги, злодії були майже всі москвинами. Взагалі ж юрби жебраків — це прикметна риса азійських міст. У Москві їх завжди були тисячі. В. Даль підкреслює, що не завжди гнала їх з дому біда, а багато з них мали заможні господарства. Проф. Н. Чегулін налічив у Московщині сотні сіл, покинутих людьми, і десятки тисяч гектарів землі, що позаростали бур’янами. Ґрунтознавець проф. Г. Махів пише, що Московщина може легко прогодувати всю свою людність з урожаю власної землі, якщо поліпшить примітивне рільництво.

Царський уряд заселив Сибір кількома тисячами москвинів, давши їм великі наділи землі, гроші на худобу, реманент, позики тощо. Ті поселенці кинули землю, купили рушниці і жили з полювання. Зненавидівши невдячне рільництво, москвин звернувся до ловецтва та рибальства. Цьому сприяли місцеві обставини, бо в московському пралісі жило багато звірини, та ще й високоцінної хутряної. Хутра завжди і всюди коштували дорого. Їх можна продати чи виміняти на все потрібне, отже, й на рільничі вироби. Одним пострілом мисливець заробляв більше, ніж цілорічно тяжкою працею на московській бідній землі.

Отже, навіть і неледар, немосквин волів мисливство, а не рільництво. Московський праліс увесь був помережений болотяними річками та озерами, отже, ідеальним краєм для рибальства. А рибалити — незрівняно легший спосіб наїстися, ніж корчувати пні на «паль». Так самі природні обставини навчили і призвичаїли москвина шукати легкого хліба. Москвин звик ненавидіти не лише рільничу, а й усяку працю.

ЛЕДАРСТВО, НЕРОБСТВО СТАЛО ОДНОЮ З НАЙПРИКМЕТНІШИХ ОЗНАК МОСКОВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВДАЧІ. Москвин уважає працю за прокляття, за кару, гіршу, ніж кара на горло. Воліє голодувати, та не працювати. Історик В. Ключевський пише, що чужинці дивувалися, бачучи в Московщині величезну кількість людей («бродяг»), які не працювали, хоч великі обшири землі стояли необроблені, заросли бур’янами.

Мандрівне рільництво, полювання, рибальство не прив’язувало москвина до осідлого життя. Це зродило і за десятки поколінь розвинуло й закріпило у москвина світогляд і вдачу волоцюги. Татарська кров владно кличе його кочувати, волочитися, мандрувати світ за очі. Чому, задля чого, куди — москвин сам не знає. Він просто не має сили противитися цьому з молоком матері всотаному, вродженому потягу, звабі. В науці це називається «атавізм», себто повернення до прапрадідівського. «Ми, москвини, — народ волоцюг», — зізнається М. Горький, який сам волочився по всій імперії. «Ми, москвини, завжди були «бігунами». Нам кортить бігти, бігти, бігти. Куди, чого — самі не знаємо», — підтверджує Вяч. Іванов. «Мандрівність завжди була прикметною рисою не лише наших міщан, а й селян», — каже С. Рождественський.

Чаадаев П.

«Всі ми, москвини, не можемо всидіти на одному місці; всі ми кочовики. У власних домах і у своєму місті ми начебто тимчасові гості і живемо як кочовики», — пише П. Чаадаєв. Кинути свою хату і свою землю, йти світ за очі, волочитися і красти (бо ж працювати не хочеться) — такий ідеал і московського мужика, і московського інтелігента. накидати всім свою мову, свої примітивні звичаї, світогляд, віру. Коли ж хтось починає сумніватися в його вищості, таку «темну» голову москвин просвіщає кулею в потилицю, чи вивозить до Сибіру «прохладить национализм»….

 

Немовичі в спогадах

Вічна слава героям!

Ця стаття викладена зі спогадів Немовицьких старожилів. Отож потрібно віддати належне їхнім суб”єктивним споминам: дещо вони бачили самі, багато чули із розмов старших, багато про ці часи читали в газетах,чули по радіо  і бачили по телевізору,що звісно наклало свій відбиток на сприйняття і переосмислення тих далеких, часто заплутаних, що не всіма одинаково сприймаються, подій. Бо ж нелегко їм зараз згадати людей, події, обставини, в яких ці події відбувались. Але вже крім них, безпосередніх очевидців, ніхто не пам”ятає і не внесе в історію села ті нюанси, які відомі тільки для них.

Може й добре, що Вони не читали і не знають офіційної сільської історії, бо ж кожний з них не уявляє історії села без свого особистого минулого й історії свого роду.

Хіба ж можливо для них уявити тогочасне село без Ющика Петра Євгеновича, який закінчив Сарненську польську гімназію і був першою  освіченою людиною в Немовичах. Багато займався самоосвітою, був музикально обдарованим, грав на бандурі, мандоліні, керував сільською самодіяльностю – управляв церковним і сільським хорами.У жовтні тридцять дев”ятого П.Ющик був призначений вчителем в школу с.Катеринівка і вже в 1940 році вчителював у своєму селі, Немовичах. Його учні 1925-26рр. народження в переважній своїй більшості стали активними учасниками національно- визвольних змагань. Багато з них загинули в цій кровожерливій борні. На сьогодні живе лише Семен Тимофійович Марков /Солов”їв/.В книзі ” Пам”яті і Слави….” названо і Немовицьких  153 героїв. Однак старожили переконані, що героїв було значно більше, адже навіть Колядка Федота, який був головою сільради і його сім”ю було вивезено до Сибіру, чомусь не згадано.В тридцяті роки до самого початку війни  в селі активно працювала “Просвіта”, що розміщалася в хаті Мички Антона Мартиновича. Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Михайло і звичайно освічений Ющик Петро.При “Просвіті” була невеличка бібліотека , працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом  дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала Савчина Паланя Олексіївна/.Не таке вже й відстале було наше село, якщо в 1939 році Німовицький хор виступав в Ровно на “Шевченківських днях”.Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час “...мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту на п”ятому році мого життя тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:Українець я маленький,Я люблю край рідненький.Вірний син я свого роду,Українського народуДо тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ Стельмахова Варка, наша сусідка”…Про цей же день згадував Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”Ось що про цей випадок доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”,що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340-342].Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти,зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”.  Невдовзі було заарештовано:Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад,вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…В “Книзі Пам”яті і Слави” згадуються наші земляки-немовичани, але невідомо з яких причин наведені неправильні дані. Так на сторінці 208 сказано:- Ющик П.Є. народився у 1908 році/правильно-1911р./. Учасник національно-визвольних змагань 1922-44 років/фактично 1930-1944роки/. Націоналістичний діяч під час полської,московської і німецької окупацій. Активний член формувань ОУН-УПА. ФактичноЮщик Петро у формуваннях ОУН-УПА участі не приймав, була на то постанова обласного проводу ОУН “Залишити для виховної роботи серед молоді села і району”. Закатований німецькими окупантами в Сарнах у 1944 році.-Тато добре розумів безвихідь свого становища і як розповідав мені у 2009 році Володимир Варламович /Пуркач/, він звернувся до його мами “Ганно. я знаю,що мені цю війну не пережити-німці , чи більшовики – все одно мене уб”ють, то краще вже нехай німці, може для сім”ї буде краще”- як у воду дивився- з гіркотою на серці констатує  його син Євгеній.Савчин О.С. народився у 1900 році. Учасник національно визвольних змагань 1941-55 років. Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Рівненській тюрмі в 1945р.Фактично: Савчин О.С. участі у визвольних змаганнях участі не брав. Був членом “Просвіти” з 1930 року і сільським  головою під час німецької окупації. Розстріляний у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.-Яковець Н.І. 1900 року народження. Учасник визвольних змагань 1941-45 років./правильно 1930-44 рр./ Загинув у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.“Наум був майстром “на всі руки” Він ремонтував годинники, до війни мав вітряну електростанцію і що найголовніше-користувався єдиним в селі радіоприймачем. Всю війну “ловив” Москву та Берлін і повідомлення розповсюджував за призначенням. Цей приймач у 44 році  ми, діти знайшли в діда Антона в сіні на вишках. З Вакулкою І.В. його включили, не розуміючи що до чого, а він взяв та й “захрипів-зашумів” так, що почув дід і нас вигнав, а радіо десь подів”– згадує Євгеній Ющик.Двоє з активних членів Немовицької “Просвіти”, стійких націоналістів: Тарапан І.Ф., Мичка І.А. пережили лихоліття війни і не були репресовані.В книзі О. Денищука ” Боротьба УПА проти німецьких окупантів” перераховано 195 боїв УПА під командуванням нашого земляка Семенюка Никона на псевдо “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”. На деяких сторінках він згадується, як Курінний.У своїй книзі О. Денищук  на 58 сторінці розповідає: “…21.05.-відділ ”Яреми” /Курінний Семенюк Никон 1919 року народження, уродженець с. Немовичі напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Під час бою вбито 30 німців, серед них 1 офіцер, 3 поранено”…Ось так жили і боролись наші земляки. Завдяки великій просвітницькій роботі національно-свідомих  активістів село не спало не було таке затуркане, як намагаються показати сучасні агітатори…Немовичани активно жили і боронили свій край. За офіційними даними КДБ 153 наших земляків приймали участь у визвольній боротьбі, з них 28 жінок на рівні з чоловіками переносили всі тяготи цієї смертельно небезпечної борні. Четверо селян загинуло від німців і 55 від більшовиків., 3- загадково померли…Використано матеріал:Спогади сільських старожилів.Савчин О.М.Ющик Є.П.“Книга Пам”яті і Слави Волині”.О. Денищук. “Боротьба УПА проти німецьких окупантів”.Архіви МДБ у Волинській і Рівненських областях.

Немовицький літопис

  •    Біля села Немовичі Сарненського району  знайдено  поховання , що відноситься до 11-13 ст.н.е..
  • -Через німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва ‘Німовичі’ транформувалася в Немовичі.
  •    Поліський край згадується у Волинському літописі 1270-1280 роках під назвами Подлєсьє,Полєсє,Палєсє. Відомо,що населення Полісся складають представники різних етносів. Полісся з давніх давен було зоною творення праслов”янської культури.
  •       У 12-13 століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським,Чернігово-Сіверським,Володимиро-Волинським /пізніше Галицько-Волинським/
  • Сама перша писемна згадка про наш край, Дубровицю відноситься до 1005 року, коли князь Київський Володимир Великий, заснувавши в Турові християнську єпископію, у переліку міст, що мають до неї належати, називає і Дубровицю.
  •     У VІІІ-ІХ ст. на території Волині, до складу якої входили землі сучасної Рівненщини, жили східнослов′янські племена дулібів-волинян і древлян. Кордон між ними проходив приблизно по річці Горинь. Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростень (тепер місто Коростень Житомирської області).
  •    В ХІ ст. Дубровиця стала центром однойменного удільного князівства.
  •     А в Іпатіївському літописі під1183р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича з половецьким ханом Кобяком. Цей запис засвідчує факт існування міста, яке вже тоді відігравало значну роль у захисті західних кордонів Київської Русі.
  •     У 1240 році під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. З другої половини ХІV ст. місто підпало під владу Литви,
  •     а після Люблінської унії 1569 року його в складі волинських земель загарбала шляхетська Польща.
  •     У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами.
  •      Вперше в письмових історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році.
  • Землі, де зараз знаходиться село, належали роду Гольшанських /Ольшанських/, чий рід мав володіння в Україні (на Волині – Дубровицьке та Степанське князівства), у Білорусі (Гольшани, Глузьк, Романов в Ошмянському пов.), Литві.
  • Немовичі в цей час були власністю пана з Ковеля, що був зятем Гольшанського- Курбського Андрія Михайловича.
  • . Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді,
  •      коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка.
  • Згідно “Историко-статистического описания церквей…”Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство.
  •    У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий
  •     у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./ Управління – гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.;
  • фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,млин Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина,хутір Ольшаниця,колонія Плоске,фільварк Перовка,хутір Пожога,фільварк Сарни,село Сарни.,село Зносичі.
  • Керували гміною голова і секретар.
  • Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл:с.Немовичі,с.Доротичі,с.Карпилівка,с.Катеринівка,с Зносичі,с.Сарни.
  • … ” однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році.
  •     У  у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий.
  • Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася.
  •    У 1881 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.
  • Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858 року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). В П. Боровським – з 1868 року.
  • Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається на це свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби).
  •    У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель.
  •     Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку.
  •     (У 1918 році в селі з”явився загін сил Директорії.
  •      В травні 1919 року село окуповують поляки,яких серед літа виганяють червоноармійці.
  •     У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію ,майже на двадцять літ згідно Ризького договору Немовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства.
  •     В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт.
  •      З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті,
  •      З листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.
  • 20 років проіснував Сарненський повіт.
  •      4 грудня 1939 року була створена Рівненська область, до складу якої спочатку увійшло 5 повітів, в т.ч. і Сарненський,
  •     а в січні 1940 р. на території області було утворено 30 районів. З території Сарненського повіту було виділено аж 11 районів – Сарненський, Рокитнівський, Клесівський, Дубровицький, Володимирецький, Антонівський, Рафалівський тощо.
  •     В 1962 році відбулося укрупнення районів і до складу Сарненського району повернули населені пункти Клесівського, Рокитнівського, Степанського районів;
  •     в січні 1965 р. населені пункти Рокитнівського району виведено зі складу Сарненського району в новоутворений Рокитнівський район.
  • Внаслідок акту Молотова-Рібентропа
  •     16 вересня 1939 року в селі з”явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках.
  •     В грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор,сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.
  •     Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркова та Івана Пацьоли.. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Максим Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД – свідчення внука).
  • Головою сільської Ради призначили Северина Свирида (доля його надалі – трагічна: знищили націоналісти) одного з синів – Михайла – забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми – Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ – змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.
  • З початком нової війни розпочалася нова мобілізація.більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська.
  • Немовичани цілими сім”ями воюють в загонах Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/.,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року :
  • Приказ № 1
  • «От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.
  • ко всем командирам боевых групп
  • I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.
  • задачи: 1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.
  • голова Украины Тарас Бульба 17 .”/
  • Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА – сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема./Пізніше німцями за це було розстріляно десяток немовицьких селян. Для остраху інших, розстріляні довго лежали під сільською дерев”яною церквою./
  • Старостою села  в 1941-1943 роках був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченням односельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати.
  •    В Чудлі січовики Яреми 20 травня 1943 року розгромили німецький гарнізон і знищили 30 окупантів . /
  •      У серпні 1943 року черкаський комуніст Клим Автономович Ткач був розстріляний українськими партизанами Поліської Січі. Похований в Сарнах.
  • В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки, розорювали поля ,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло,насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства.Чесні ,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу Під страхом виселення селяни стали більш зговірливими; почали писати зяви у колгоспи.
  •     У жовтні 1947 року у селі було створено колгосп“Радянська Україна“. Першим  Головою колгоспу був Пацьола М.С. В цей же час під страшенним тиском у с. Зносичі тільки одного дня в колгосп вступило 56 дворів, наступного дня надійшло ще 30 заяв. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп”-розраджували себе селяни.
  • Головами колгоспу “Радянська Україна” були: Пацьола М.С., Лейсмар В., Добровольський М. Арс., Жакун П.І.,Гула В, Гнатюк Б.М., Кичан П.О., Мичка А.М.

Тутейші-етнос, який виявили поляки, чи…?

  • Західне Полісся було заселене мисливськими племенами вже в добу пізнього палеоліту (15 тисяч років тому) [22, 10]. За останні 12 тисяч років археологи простежують тісні етнокультурні зв’язки населення Полісся з Південною та Західною Балтією та Середньою Європою; за цей час прокотилося не менше 10 міґраційних хвиль із аходу на Полісся 19, 184. О. Цинкаловський стверджує, що “десь ід 7 до 2 тисячоліття до нашої ери вперше з’являються люди, що ули носіями вищерозвинутих культур. Вони селилися на родючих, займалися годівлею худоби, мотичною обробкою землі,полюванням і вміли вже виробляти глиняний посуд ручного виробу [48 І, 31]. У І тисячолітті н.е. на цій території вже жили східнослов”янськіплемена [22, 10], зокрема бужани, волиняни та дуліби. Зауважимо що деякіослідники ототожнюють дулібів і волинянта бужан (пор.: “розселення дулібів (волинян)” 18, 191; “між Південним і Західним Бугом простягалися землі д у л і б і в (пізніші територіальні назви б у ж а н и, в о л и н я н и)” 17, 11−12).
  • Дещо інакше відбувалося заселення сучасної Берестейщини. Цей реґіон “до ІХ ст. н. е. був заселений нечисленним західнобалтським населенням (ятвягами). У VІІІ–ІХ ст. на Берестейщину спрямувався потік слов’янської колонізації. У цьому регіоні фіксуються дреговицькі археологічні пам’ятки. […] Хоч дреговицькі колоністи потрапили на землі майбутньої Берестейської волості ще перед волинянами, волинська міграційна хвиля ІХ–ХІІ ст. була потужнішою й перемогла дреговичів” [40, 9]. У 1087−1157 роках Брестейська земля належала до Турово-Пінського, згодом до Волинського князівства, а після 1320 року відійшла до Литви [14, 116]. А. Бужанський так схарактеризував передісторію нашого краю:
  • “Край цей заселений від непам’ятних часів полуднево-західніми слов’янськими племенами дулібів, бужан і волинян мав ближче нам незнані межі на південному заході з сусіднім плем’ям білих хорватів, на заході з лехитськими племенами. На півночі Берестейської, Пінської і Турівської волостей наші предки межували з литовськими ятвягами і білоруським племенем дреговичів. Північна географічна границя проходила правдоподібно починаючи від заходу на північ від Прип’яті і йшла на схід в околиці озера Погост і далі на Лунинець, Кажан-городок до устя ріки Горині. Межа поселення волинян від устя Горині завертала на південь і межувала з деревлянами. Розмежування між волинянами і деревлянами були підмоклі і незаселені лісові пущі,
  • Межі західнополіського діалекту знані в історії під назвою “Чортів ліс” і непрохідне болото “Гало”. Далі на південь границя Волині йшла лісовим обшаром басейну ріки Случі, притоки Горині, і ходила до високого розточчя між джерелами Случі й Богу, звідки завертала на захід і доходила лісостепом аж до підкарпатського підгір’я. Південна границя в різних історичних часах то посувалася на південь, то відступала на північ, в залежності від насилення чи вигасання руху степових кочовиків” 4, 87.
  • На початку Х століття Волинська земля вже входила до складу Київської Русі. 1199 року князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню в єдине Галицько-Волинське князівство [22, 11]. Часто навіть у наукових працях нечітко розрізняють, де Волинь, а де Полісся; свій внесок у цю плутанину додало адміністративно-територіальне районування: назвою Волинська область з 1939 року почали іменувати територію, більше половини якої – це Західне Полісся, а менше власне Волинь
  •  Отож поліщуками в Україні називали здавна і ще називають до сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон “поліщуки”, як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. І як випливає з вищенаденого  матеріалу;традиційним ареалом поширення назви “поліщуки” серед самого населення був в основному басейн Прип’яті та її приток.

        Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.
    Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейшні” – це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.

    Етнос, який виявили  поляки,  це ― “тутейші”, як називали себе  поліщуки під час перепису 1931 року. Та от комедія: оці несвідомі тутейші ,як намагаються їх представити їх сучасні політики, створили військову  базу для Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця, а пізніше УПА, і самі стали активними учасниками визвольних змагань.    Польський публіцист Анджей Суліма Камінський наприкінці 1980-тих писав: “Чому сторіччями ховали і ховаємо голову в пісок при слові українець? Чому ми так “любимо” русинів, гуцулів, лемків, бойків і “тутейших”, доводячи, що вони ж не є українцями, а одночасно твердо знаємо, що краков’яки, гуралі, кашуби, шльонзаки і курпи є поляками? Невже таки й справді на Бескиді, Поділлі й Волині, над Сяном, Збручем, Дністром і Дніпром жили і живуть козаки, різуни, гайдамаки і бандерівці, перемішані зі спокійними русинами, лемками, гуцулами й іншими “етнографічними” цікавинками?”

  • І зовсім не треба розділяти слов”янський рід, зачисляючи всіх і вся до більшого якогось етносу бо ж , як такої, встановленої Богом межі не було і немає, ми, поліщуки споконвіку- руські русичі, руснаки, русини, а українцями у літописних документах наші предки себе ніколи не називали, така назва -“Україна” вперше письмово згадується  в “Літописі руському” весною 1187 року і то опосередковано згадуються про землі.

    : Боротьба за галицький стіл) стр.347
    : Літ.: Літопис руський/Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич.-К.:Дніпро, 1989.

Проект “Україна” створили австріяки

В засобах масової інформації з”явився відкритий лист російського генерального консула, який стверджує, що України, як такої ніколи не було, а “…тут була Русь-Галицька Русь, Червона Русь. Люди говорили по руські, тому, що вони були русини. Проект “Україна” створили австріяки для вас, щоби відірвати вас від Росії, від Русі. Розділили нас”. Також консул заявив, що українську мову завезли в Західну Україну більшовики. Виверз він і таке:  ” Українців тут не було і студентів не було, українців- так трошечки. До 40-го це все тривало, коли прийшла Червона Армія, більшовики. Вони сказали: “Які ви русини ? Ви українці. Ви були русинами всі тут. Українську мову принесли більшовики сюди зі Сходу України. Вони організували тут українські школи і назвали вашу руську мову українською мовою.”

       Це історична правда, чи якась маячня шовіністського шизофреніка?

   Як на мене, то на рахунок сучасної української мови на Західній Україні генеральний консул абсолютно правий, а от відносно етнонаціо-нального становлення українців та росіян є величезні сумніви.

      Спробуємо з”ясувати це не просте питання, звернувшись до ” Історії України”- посібника для студентів та викладачів середньої школи.

      Як відомо в часи СРСР була популярною “норманська” теорія, яка утверджувала спільне походження українців, білорусів і росіян нібито від єдиного народу Київської Русі, на основі Новгородського літописного зводу, де сказано, що: ” …і од цих варягів, приходьків і назвалася Русь, і од них зветься Руська земля…”  Однак у значно ранньому Початковому Київському зводі кінця 11-століття такого уривка немає.Очевидно епізод було сфальшовано  з якихось невідомих міркувань.

     Сучасна українська історіографія пояснює, що слова “Русь”,”Рось”- це трансформація назви сарматських племен “роксолани”. Назва “Русь” з”являється щодо земель Наддніпрянщини з”являється в 6- столітті.

      Що ж до назви Росії, то це грецька назва Русі. Попри це, аж до 18століття піддані тогочасної держави називали себе “московитами” і лише у 1713 році Петро Перший зробив це слово офіційною назвою держави. А за довго до цього, до 15-століття, коли Московія наважилась запозичити назву “Росія”, згадок зі словом “Україна” про наші землі у різних літописах назбиралося вже з добрий десяток і домінувати ця назва над “Руссю” і “русинами” серед українцями стала з 19-століття, коли Москва почала потужно утверджувати на нашій землі свої порядки і не менш твердою рукою нав”язувала свою назву, перетворюючи справжню Русь на “Малоросію” І сьогодні чітко відслідковується принципова ментальна різниця між росіянами і українцями, адже основними засновниками московітян були угрофінські племена-мордва, мокша, ерзе  і які абсолютно не володіють словянською мовою.

        Зі всього сказаного випливає простий логічний висновок- невже єдинородні брати-народи говорять різними мовами!?