Вибране з Велесової книги.

        Отож малесенька часточка з цієї пам”ятки часів до вашої уваги.  

          “Велес вчив праотців наших землю обробляти і злаки сіяти і солому жати на полі жнивному і ставити сніп на покутті і почитати Його, як Отця божого.Отцям нашим і матерям слава! Бо ж вони навчають нас величати богів наших і водили за руку стежкою праведною. А ми йшли за ними і не були нахлібниками, а були руськими слав»янами, що богів славлять і через те ми славяни.В ті часи був Богумир-чоловік Славуні, і ростили вони трьох дочок і двох синів. Жили вони в степу серед трав і пасли худобу , яку привели з собою.І так було у всі часи отців.І прийшов час та й позвала матір Славуня чоловіка свого Богумира і сказала вона йому сьомого дня: « Ми повинні відати своїх дочок заміж, щоб побачити своїх внуків.»Нічого не сказав чоловік,  запряг віз і поїхав світ за очі. Довго їхав та й приїхав на поле і залишився ночувати біля багаття під дубом. І під” їхали до нього у вечірніх сутінках три кінотники, які й повідали йому, що шукають собі дружин. Зрадів почутому Богумир  і повернувся   з кінотниками у свої землі  та й стали вони мужами його доньок. Звідси початок трьом  родам. І з”єднались вони, і славні були, і розповсюдились від них древляни, кривичі і поляни, бо перша дочка носила ймення Древа, друга – Скрева, а третя Полева. Старшого Богумирового сина прозивали Сева, молодшого- Русь. От від них і  розповсюдились сіверяни і руси. Мужів же величали- Ранок, Полудень і Вечір.Творились роди наші в Семиріччі, де ми жили скотарями за морем, в краях зелених до виходу нашого до Карпатської гори. Було ж це за 1300 літ до Германарена. І боротьба була тяжкая за береги моря Готського і там прадіди наші насипали кургани із білого каменю, під яким хоронили боярів і вождів своїх, що загинули в різні великій. Спочатку ми були там, де заходить сонце. З того місця ми до Непри- ріки /Дніпра/ і взяв там Кий фортечний град , в якому жили теж славянські роди. Там ми оселилися, запаливши вогнища Діру і Снопу, котрі і є Сварогом- пращуром нашим. Але вороги напали на нас і ми відступили від Києва- града до Голуні, де й оселилися , вогні розпалюючи для Сварги  і жертви приносячи в подяку  бога  і собі. Кий тридцять років володів нами і помер, після нього був Лебедян, його ще звали Славер і жив він двадцять літ. Славера змінив Верен з Великограда- теж двадцять. Сержень після Верена правив десять літ. І тут готи прийшли до нас зі злом. Ми сховалися від них у лісах і жили там мисливцями і рибаками. Так прожили одну тьму – побудували міста і села повсюду. Після другої тьми був великий голод і ми перейшли на Південь- у місця хлібні. Почали там міста кругами ставити і валами обсипати, як отці наші колись., боронячи землю нашу. За тисячу літ до Діра прадіди наші дійшли до Карпатської гори, де осіли і жили спокійно під орудою Щека, який був іранцем. Тут,в Карпатах ми стали чехами і жили п” ятьсот літ, а потім пішли від чехів на схід Сонця, до Непри-ріки./Дніпра/. Ріка  ця теж до моря тече і ми осіли на півночі її,  де річка Прип ять. Там п ятьсот літ вічем управлялись. І не раз збиралось  віче.  І те, що на ньому було проголошено – за істину приймалось, а що відторгнуто, не повинно було бути. Вибирали ми князя від віча до віча і так жили, і було так. Багато ми знали і вміли; горшки гончарні ліпили, а також худобу вміли розводити, мисливцями і рибаками завзятими були. Муж правий не той, хто звершує омовіння і хоче бути справедливим, а той у кого слова з діяннями співпадають. Про це казали ще древні, щоб ми завжди творили тільки добро, як пращури наші. І так було.Через тисячу триста літ після віку Кия, через триста літ після життя в Карпатах і тисячу після заснування Києва. Коли наші праотці утворили Сурож, греки прибрали землю до рук своїх. І тут ми побачили, що греки святкують, а славяни тяжко на них  працюють. І земля наша, котра чотири віки була нашою, зробилася грецькою. А нас, мов псів виганяли камінням з неї. І знову, вкотре ми змушенні її відвоювувати, рясно проливаючи кров свою, щоб знову вона стала рідною і багатою. І об єдналися ми і витязів у нас стало у десять більше, чим  у ворогів наших. І принесли ми жертви богам своїм і гадали, спостерігаючи за польотом птахів, і побачили ми, що вороги повинні бути скинуті у воду. І боги нам сказали, що якщо ми стіни пробємо, то за ними греки, що обабилися, мають мечі тонкі і щити легкі легко втомляться і впадуть.Так мовимо ми,що маємо прекрасний вінець нашої віри і не повинні ми приймати чужу. Наш князь казав, що ми повинні йти до ясуні барської, бо рано чи пізно прийде останній час і нехай ми будемо мати силу нашу в краях Матері Сонця.Вона стереже і оберігає нас. Ми маємо віру істину, яка не вимагаї людських жертв. Ми приносили жертви Перуну, але то лише  польові дари- просо, молоко жир. А для підкріплення їх вагомості на Коляду, Русалії і Ярилів день. Ось жертва наша- мед Сур я, на травах настоєний і містить дев “ять сил, і через шерсть проціджений. Це є і буде нашим жертвоприношенням істиним богам.Коли ми обітали в Карпатах ,то рід наш носив ймення- карпени, а ті котрі від страху жили в лісах- древичі, а на полях – поляни. Греки кажуть, що ми людоїди. Це неправда, воістину не так. В нас інші звичаї. Той хто хто хоче перемогти когось, то  каже про нього зле, і той не мудрий, хто не перечить цьому, бо ті- другі почнуть теж злословити. Коли ми прийшли у Карпати, шукаючи спокою то і там ми ворогували з язичниками, говорили  і доводили їм, що не мали колись храмів молитовних і служили перед колодами і струмками, бо в них текла жива вода і навіть вовки туди не заходять, бо чарівні вони, а зараз у нас храмів безліч, багатих дуже , прикрашених золотом і сріблом і ми поклоняємося дерев”яним богам і живемо праведно. Ми довго управлялися родами, а старійшини кожного роду судили родичів під Перуновим деревом. У цей же день ігрища творилися, силу юнаки показували, скоро бігали , співали  і танцювали. У цей же день ходили на промисел і дичину старці ділили між родичами. А мудреці жертву приносили для богів в їхню славу. І ми знали, що руський рід повинен збиратися в десятки, сотні  щоб боронити землю свою.А які ми самі- то Сніп знає, як ми молимося, славлячи його, але ніколи не вимагаємо  благ для себе. І так славили ми богів, котрі є отцями нашими, а ми синами їхніми. І будемо достойними чистоті тіл їхніх душами нашими, які ніколи не помруть. І не вмирають вони в час смерті нашої, бо поляглим душам на полі бою Перуниця давала випити води живої, і випивший , відправлявся до Сварги на білому коні. І там Перунько її, душу зустрічав і вводив у блаженні володіння свої. І дістає там душа нове тіло , яке починає жити радіючи і молячись за нас нині і прісно, від віку до віку”.- стверджує древній автор.

700 років тернистих кроків.

  • Село у хронографі.

   Вивчивши могильники Княжої доби у межиріччі Турії та Бугу,  зокрема 30-й,що біля села Немовичі Сарненського району ,відомий історик, доктор історичних наук, професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко у своєму досліджені ” історична Волинь” стверджує що поховання відноситься до 11-13 ст.н.е..про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного,в основному – це горщики, глиняні прясла,та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов” ян, які сповідували християнство,що підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними  руками. стверджує ,що захоронення в курганах біля села відносяться до давньоруських поховань бронзової епохи.  Сама  перша   писемна   згадка   про наш край, Дубровицю   відноситься   до 1005 року, коли князь Київський Володимир Великий, заснувавши в Турові християнську єпископію, у переліку міст, що мають до неї належати, називає і Дубровицю.У VІІІ-ІХ ст. на території Волині, до складу якої входили землі    сучасної Рівненщини, жили східнослов′янські племена дулібів-волинян і древлян. Кордон між ними проходив приблизно по річці Горинь. Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним  із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростень (тепер місто Коростень Житомирської області).В ХІ ст. Дубровиця стала  центром однойменного  удільного князівства. А в Іпатіївському літописі під 1183р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича з половецьким ханом Кобяком. Цей запис засвідчує факт існування міста, яке вже тоді відігравало значну роль у захисті західних кордонів Київської Русі.У 1240 році під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. З другої половини ХІV ст. край підпав під владу Литви, а після Люблінської унії 1569 року його в складі волинських земель загарбала шляхетська Польща.      У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами. Вперше в письмових історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році.    Землі, де зараз знаходиться село, належали роду Гольшанських /Ольшанських/, чий рід мав володіння в Україні (на Волині – Дубровицьке та Степанське князівства), у Білорусі (Гольшани, Глузьк, Романов в Ошмянському пов.), Литві.     Немовичі в цей час стали власністю пана з Дубровиці, що був зятем ГольшанськогоКурбського Андрія Михайловича.  Згідно “Историко-статистического описания церквей…” Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./ Управління – гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.;фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,млин Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина,хутір Ольшаниця,колонія Плоске,фільварк Перовка,хутір Пожога,фільварк Сарни,село Сарни.,село Зносичі.  Керували гміною  голова і секретар.Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл: с.Немовичі,с.Доротичі,с.Карпилівка,с.Катеринівка,с Зносичі,с.Сарни. Суддями були  представники з кожного села. Городовий – на всі села. Управа волості знаходилась в Немовичах,навпроти церкви.  Цей же словник свідчить, що  …” однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів  читався Закон Божий. Школа була поряд з управою волості.  Перша церква була збудована у 1721 році, але не  збереглася. У 1881 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу. Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858 року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). В П. Боровським – з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається на це  свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902 р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на Вигоні – зараз будинок Ковпака Івана Васильовича./Розвилка вулиці Радянської/ Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.            Згодом  священиком був Дубинський Василь. Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень – українською.У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель,завдяки чому,багато селян отримало “ремісницьку” роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух.       Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни.  У селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). арчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр.Директором сільської школи був поляк Окопіньські. Лише релігію викладали  слов’янською та один-два рази на тиждень був урок української мови та літератури. Решту предметів читали польською мовою. Щоб отримати вищу освіту, потрібно було прийняти католицьку віру.            Радянська влада встановилася в селі у 1919 році. У травні-липні 1919 року село було захоплене червоним військом під командуванням В. Боженка. В селі було створено ревком.У липні-вересні цього ж року село було зайняте військом 1-кінної армії командарма   С.Будьоного.      18 березня 1921 року між Радянською Росією і Польщею було укладено Ризький мирний договір, за яким Західна Україна перейшла до Польщі.Територію Рівненщини поділили між Волинським і Поліським воєводствами. Сарненський повіт, в який входило наше село, 29 листопада 1930р передано Поліському воєводству разом із західнобілоруськими землями. Національно свідома молодь Немович збиралась вечорами таємно у хаті Примакових. Тут діяв гурток “Просвіти”, хата-читальня. У 1938 р. просвітяни організували Шевченківські святкування . Як свідчить звіт Волинського воєводського управління про суспільно-політичний і національний рухи за березень 1938 р., Їм передували служби Божі, відправлені у церкві українською мовою. Святкування складалися з декламувань, пісень та інсценізацій. Окремі твори були надзвичайно патріотичними і викликали у присутніх великий ентузіазм.  У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь). [6, 340-342]. У селі 10 березня 1938 р. з ініціативи членів «Просвітянської хати» відбулася служба . Співали українських пісень,тут,в селі вперше пролунав Шевченко в пісні “Реве та стогне Дніпр могучий у виконані десятирічного Савчина М.О, /спогади очевидців/                Внаслідок акту Молотова-Рібентропа 16 вересня 1939року в селі з”явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках,а  в грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор,сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.     Яку”волю” і “свободу” несла Радянська влада, немовичани дізналися відразу ж після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркового та Івана Пацьоли. Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД – свідчення внука). Головою сільської Ради призначили Северина Свирида (доля його надалі – трагічна: знищили націоналісти) одного з синів – Михайла – забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми – Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ – змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.        З початком нової війни розпочалася нова мобілізація.більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з новобранців вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись). Війна принесла в село неймовірні страждання. Звірства окупантів викликали активний рух опору.Bulba.jpgТарас Дмитрович Бульба-Боровець              Немовичани цілими сім”ями воюють в загонах  Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/.,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року :

«Приказ № 1

От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.             ко всем командирам боевых группI. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.        задачи1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами.II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка.III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.голова Украины Тарас Бульба 17 .“/     Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало ряди Поліської Січі. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище “Наливайка” було Левинець, і походив він із села Немовичі Сарненського району.Никон Юхимович Жук, уродженець Немовичів, – відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема», який керував штабом у 1943-1945 роках у Тинному. Селяни не відсиджувалися в дрімучих лісах,а , як могли, били непрошених чужаків.     Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА – сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема./Пізніше німцями за це було розстріляно  десяток немовицьких селян. Для остраху інших, розстріляні довго лежали під сільською дерев”яною церквою./      Савчин Олексій Степанович./світлина з домашнього архіву/Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, мудра людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченням односельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати.      Врятував від смерті і П.С. Панчук, в якої зупинялися бійці загону С. А. Ковпака.       Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля сусіднього Чудля, де січовики Яреми 20 травня 1943 року розгромили німецький гарнізон і знищили 30 окупантів . Очевидці згадують, що після цього,  на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли вулицями з усіх боків, не здіймаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель.Село було спалено дотла. Загін радянських партизанів під командуванням Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Старості вдалося переконати німців,що жінка навпаки постраждала від партизанів; мовляв хотіла попередити, але її побили і не випустили з хати.        Після війни поважного голову села було розстріляно в Дубнівській тюрмі катами НКВС. А через три роки після смерті Сталіна його було реабілітовано.   Поет з Катеринівки /родом з Черкаського села Сичівка,що біля містечка Христинівки /  Клим Автономович Ткаччлен КПЗУ, поет-революціонер, активний співробітник журналу “Вікна”,якийсь час ,з приходом більшовиків, перед самою війною, теж керував сільвиконкомом –  У своїх віршах він писав про нужденне життя поліщуків, вірив, що …після грому засіяє Кремлівська зіронька ясна, І пісня вільна залунає, Розквітне вільності весна.          Клим Ткач разом з  Олексієм Савчиним були депутатами Народних Зборів у Львові./Архів народних зборів/ .Ткач Клим представляв  владу, а Савчин Олексій був делегатом від громади. У серпні 1943 року черкаський комуніст Клим Автономович Ткач був розстріляний українськими партизанами Поліської Січі. Похований в Сарнах.         У повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки,розорювали поля,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло,насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства. Чесні ,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу. Під страхом виселення селяни стали більш зговірливими; почали писати зяви у колгоспи.У жовтні 1947 року у селі було створено колгосп “Радянська Україна”. В цей же час під страшенним тиском у с.Зносичі тільки одного дня в колгосп вступило 56 дворів, наступного дня надійшло ще 30 заяв. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп”-розраджували себе селяни.                Однак життя,незважаючи ні на що, брало своє. З розвитком Радянського Союзу розвивалось село,яке в грудні 1991 році на всеукраїнському референдумі одностайно проголосувало за відновлену незалежність України    Як і  колись,у 1275 році в літописі з”явилась перша згадка про Полісся,в якій вказувалось,що йшов князь Мстислав Данилович “пустошачи по Поліссю” так і тепер спустошується наш край. Від 1986 року “Іде князь Чорнобиль “пустошачи міста і села нашого Полісся. Величезні та незворотні наслідки негативного характеру має аварія на Чонобильській атомній електростанції. У краї майже не зростає кількість населення, яке за чисельністю знаходиться на довоєнному рівні. Молодь намагається знайти собі роботу і кращі умови життя за межами Волино-Поліського краю і за межами України.           Втрата  коренів, які живлять історичну пам’ять, завжди веде до самозабуття.

  •  
  • Савчин О.М.

Немовичам 700

  • “Хто не знає свого минулого,
  • той не гідний свого майбутнього”
  • Максим Рильський
  •      Село Немовичі – поселення щонайменше з семивіковою історією
  •      
  • Вивчивши могильники Княжої доби у межиріччі Турії та Бугу,  зокрема біля села Немовичі Сарненського району ,відомий історик, доктор історичних наук, професор Волинського державного університету ім. Лесі УкраїнкиМ. М. Кучинко у своєму досліджені ” історична Волинь” стверджує що поховання відноситься до 11-13 ст.н.е..про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного,в основному – це горщики, глиняні прясла,та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов” ян, які сповідували християнство,що підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними  руками.стверджує ,що захоронення в курганах біля села відносяться до поховань
  •      Основним заняттям було землеробство, скотарство, рибальство, збиральництво.  Були і плисаки,які сплавляли ліс по Случі в Польщу та Німеччину. Плисаки користувались величезною повагою,бо вони привозили заграничні хустки і інші товари.
  • /Документальним підтвердженням правдивості висновків вченого є  ;- 
  •                                                Розпорядження.
  •  

    Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та монументального мистецтваВидавник: Рівненська обласна державна адміністрація

    Номер: 514 Дата: 18 грудня 2009

    Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та монументального мистецтва

    Сарненський район

     

    83

    с. Немовичі, західна частина села, праворуч від дорогиРівне – Сарни, на підвищенні лівого берега ріки Рудинка.  GPS прив’язка:N – 51°15’49.81″;E – м26°37’18.03″ поселення багатошарове (епоха бронзи, давньоруське)

    ІІ тисячоліття

    до нашої ери,

    ХІ – ХІІІстоліття

    2006

  • Заступник голови – керівник
  • апарату адміністрації                                                                    А.Лавренчук
  •     Могильник в Немовичах свідчить, що на лівому березі Случі жили слов’яни, які сповідували християнство і були підпорядковані Дубровицькому князівству. Основним заняттям, яких було землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво та збиральництво плодів дрімучих волинських лісів. Слов’яни були вправними мисливцями, адже в непрохідних хащах водилося безліч звірини. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі через Горинь до Польщі та Німеччини. Плисаки користувалися величезним авторитетом-бо були сильні і кмітливі.
  • Урочище Степанське
  •       На чолі громади стояв німий ватаг, який мовчки проводив віче. Всі інші, при голосувані, мовчки, з необхідними у такому випадку,гримасами кивали головами -Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва ‘Німовичі’ транформувалася в Немовичі.
  •      Люди, що поселились на березі Случі звалися волинянами, поліщуками – “…люд слухняний і добрий при врівноваженому поводжені, але в глибині серця-гордий, довго пам’ятаючий правду і чекаючий на хвилю помсти поганим панам. Разом з тим волиняни (волини) вміють зворушливо виявляти вдячність за найменшу допомогу, або просто добре слово, покірно кланяючись і навіть падають до ніг” писав  Ю.Крашевський.
  •       Дрімучі ліси, осушені болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті голубоокі озерця-долини. Полісся-це космічна поганська колиска, басейн Прип”яті з притоками Горині і Случі, з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученністю джерела з генетичним кодом волинян.
  •   Саме в такому місці, посеред цієї поліської краси, в межиріччі Горині і Случі на березі р.Язвинки розкинуло свої крила горде і нескорене село Немовичі, яке має більш, як семи вікову історію.
  • Назва рiчки Горинь походить вiд староруського слова “горина” (гориста мiсцевiсть). Бере свiй виток з Кременецьких гiр на висотi
    345 м над рiвнем моря. У далекому минулому рiчка так i називалася Горина. Має протяжнiсть 659 кiлометрiв, а в межах областi – 120 км. В Iпатiївському лiтописi пiд 1150 рiк зазначено, що Iзяслав Мстиславович “… перейшов Горину i тут став табором.” Пiзнiше назва Горина видозмiнилася на Горинь. В однiй з українських грамот 1450 року є такий запис: “… урочища синовi моєму Василю отказую в повiтi Луцькiм над Горинь – рiкою.”
    У перiод визвольної боротьби пiд проводом Богдана Хмельницького Горинь стала прикордонною рiчкою мiж козаками i польською шляхтою. В угодi, яку уклали в 1649 роцi король Ян Казимир i Богдан Хмельницький є такий запис: “Рiчка Горинь буде вiдмежовувати козацький край…” Загони козацько-селянського вiйська не раз переходили рiчку, вступаючи в запеклi бої з шляхтою. Затопленi козацькi човни знаходять на днi Горинi i тепер. Якби рiчцi мову, то скiльки б томiв ще незвiданої iсторiї Полiського краю можна було скласти для нащадкiв.
    Найбiльша притока Горинi – Случ. Вона має понад сто приток. Слово “Случ” означає з’єднувати, збирати, злучати. Починається на Верхньобузькiй височинi бiля села Червоний Случ Теофiпольського району. Довжина рiчки – 451 км, у межах областi 125 кiлометрiв.

Язвинка  — річка в Україні, ліва притока річки Случ, басейн Прип’яті. Довжина 29 км. Площа водозбірного басейну 345  км². Похил 0,8 м/км. Долина нечітка, завширшки 2,5 км. Заплава двостороння, шириною до 500 м. Річище шириною 10-25, до 35 м. Використовується як водоприймач осушувальної системи. Бере початок біля с. Поляни. Тече по території Березнівського та Сарненського району Рівненської області. Заплава заболочена, річище на значному протязі випрямлене.

  • Тодішнє Село  мало в основному вигляд “гуртового” поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма – це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (Історія Полісся.4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: українець не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливало ще й повір’я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на “нечистому” місці, то собака – лише на “чистому”.
  •    Народне житло
  • Селянське житло, вочевидь,  переважно  складалося із сіней та кімнати (хати): “із сіней – вхід до однієї-єдиної кімнати… У хаті також усе говорить про бідність або недбальство” [4, 8]; “Головна кімната, поставлена ще в давні кращі часи, коли її називали світлицею, бо в неї ще проникало світло, була досить простора, принаймні містила в собі більше, ніж інколи цілий будинок. Вона була їдальнею, вітальнею, майстернею, спальнею, буфетною і коморою” [1, 347−348]. Тут місця для спання, приготування і прийому їжі, для виконання господарських робіт тощо. Кімната була “з піччю і лавами довкола,темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа-годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, зв’язаного з предметом, тут ти не знайдеш” [4, 8].
  •            Основне місце в інтер’єрі займала піч [4, 8].  Як пише Ю. Крашевський,“найвільніше почувала себе в хаті піч, висока й простора, з припічками, запічками і пічиськом, до неї тулився хлібник, на якому вилаштувалися в ряд горщики, під ним був притулок для курей і качок, а боках пильнували порядку мітли, лопати і стара обгоріла коцюба”, [1, 348].
  • “вздовж стін тяглися широкі лави, біля дверей стояло повне відро води з
  • черпаком, у кутку – діжа, накрита чистим рушником. Тут же стояв стіл з хлібиною для гостей, а поряд ткацький верстат з постійно натягнутою основою… похилений набік стіл, за яким сідали у святкові дні…” [1, 348, 393]. В іншій хаті “значну її [кімнати – А. Д.] частину займала незграбна піч, що починалася від самих дверей, з припічком, який служив і ліжком, і лавою для сидіння. Під стінами з грубих дощок стояли хисткі лави, в кутку під образами – діжа і стіл, витесаний сокирою з обрізків дерева.
  • Ще одну стіну займав ткацький верстат, за ним ховалось низьке ліжко з убогою постіллю. Із стелі звішувалась на мотузках колиска.  Біля дверей стояли цебер, відра і діжка; різне кухонне начиння, переважно горщики, займали цілий куток. Тіснота була нестерпна, повітря, важке й задушливе, просякло запахами їжі, диму, тютюну, одягу” [3, 178]. Зважаючи на згадку про сволок, до якого підвішували кошик для немовлят, а також затикали свячене зілля (“засохле зілля під
  • сволоком”), можна стверджувати, що житла були із сволоками, а не балками [1, 393; 6, 161].
  • За кроснамиКоли ж Панасія Калениківна Кишенко сідає за ткацький верстат (“кросна”), і її невтомні руки снують, мов швидкі метелики, у плетиві ниток, починає творитися диво. Майстриня  і серцем, і душею живе у праці.
  • Освітлювалися житла за допомогою коминка, під яким палили лучину (скалки,тріски/ і каганця. Долівки в житлах були глиняними [3, 200]. Спали на печі, припічку, лавах і навіть на
  • долівці, застилаючи її “сінниками” (мішки, напхані сіном).Хати зачинялися на простий дерев’яний засув [6, 197], а всередині – на скобель [6, 243].
  •     Селянські подвір’я. Вони невеликі, тісні, обгороджені тином, із воротами посередині [3, 176]. Для виготовлення плоту використовували різноманітні матеріали.
  • У повісті “Остап Бондарчук” описано плота, “вміло сплетеного з соломи, лози, землі й кущів” [3, 176]. Із текстів інших повістей бачимо, що селянські подвір’я були огороджені плотами, зробленими з кілків: “…шматки тину (плоту з дубового вор’я) і старої огорожі з кілків і хворосту” [4, 7−8].
  •  Чи на кожному подвір’ї був колодязь і обов’язково з журавлем: “…диміли хати…, оточені… верхівками скрипучих журавлів”; “…довгий журавель біля колодязя повільно гойдається над головою перехожого”; “Скрипів ще журавель біля колодязя”; “…скрип журавля біля криниці” [4, 8, 14, 24, 56 та ін.]; “Тут і там на вулиці або на подвір’ї витягував шию довгий журавель біля колодязя” [3, 176].
  • Із господарських будівель Ю. Крашевський називає хату, хлів, стодолу, “стаєнку”: “хати…,оточені… дахами стодол”; “…стодоли – цілі й зруйновані, горбаті, кривобокі, з похиленими стовпами, з крівлею, що вже завалилась або починає валитися” [4, 7].
  • 18_15.jpg
  •       Поліський край згадується у Волинському літописі 1270-1280 роках під назвами Подлєсьє,Полєсє,Палєсє. Відомо,що населення Полісся складають представники різних етносів. Полісся з давніх давен було зоною творення праслов”янської культури.У 12-13 століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським,Чернігово-Сіверським,Володимиро-Волинським /пізніше Галицько-Волинським/
  •        Поліські ліси мають малородючий грунт, хліборобство не давало великих прибутків, торгові шляхи оминали цю територію. Зате життя було тихе і спокійне, у віковічних пущах Немовичани оминали лихоліття воєн і смути. Жили собі спокійно, займалися рибальством, полюванням, різними лісовими промислами.
  •       Літо в нашому краї тепле і вологе, зима м”яка і лагідна, небо взимку часто безхмарне. Рясні дощі та зливи припадають на початок і середину літа. Навесні тепла погода часто і різко змінюється значним похолоданням,через це весна в нас затяжна.Іноді приморозки у квітні і травні не сприяють урожайності фруктів і овочів.
  • natureua.com - Зручний сервіс для розміщення своїх фото природи й простого використання їх у блогах, форумах та статтях.
  •      Літо тепле, дощове з грозами. Осінь суха і тепла,наприкінці жовтня зазвичай дощова.Зима з частими відлигами, м”яка та хмарна. Слов”яни споконвіку жили і живуть донині на цих землях.І одна з найбільших сьогоднішніх проблем в тому, що ми є народом,який після довгих поневірянь шукає загублені корені, відновлює історичну пам”ять.Наше минуле налічує значно більше,чим прийнято,тобто не дві тисячі років.
  •    Назва рiчки Горинь походить вiд староруського слова “горина” (гориста мiсцевiсть). Бере свiй виток з Кременецьких гiр на висотi345 м над рiвнем моря. У далекому минулому рiчка так i називалася Горина. Має протяжнiсть 659 кiлометрiв, а в межах областi – 120 км. В Iпатiївському лiтописi пiд 1150 рiк зазначено, що Iзяслав Мстиславович “… перейшов Горину i тут став табором.” Пiзнiше назва Горина видозмiнилася на Горинь. В однiй з українських грамот 1450 року є такий запис: “… урочища синовi моєму Василю отказую в повiтi Луцькiм над Горинь – рiкою.”У перiод визвольної боротьби пiд проводом Богдана Хмельницького Горинь стала прикордонною рiчкою мiж козаками i польською шляхтою. В угодi, яку уклали в 1649 роцi король Ян Казимир i Богдан Хмельницький є такий запис: “Рiчка Горинь буде вiдмежовувати козацький край…” Загони козацько-селянського вiйська не раз переходили рiчку, вступаючи в запеклi бої з шляхтою. Затопленi козацькi човни знаходять на днi Горинi i тепер. Якби рiчцi мову, то скiльки б томiв ще незвiданої iсторiї Полiського краю можна було скласти для нащадкiв.Найбiльша притока Горинi – Случ. Вона має понад сто приток. Слово “Случ” означає з’єднувати, збирати, злучати. Починається на Верхньобузькiй височинi бiля села Червоний Случ Теофiпольського району. Довжина рiчки – 451 км, у межах областi 125 кiлометрiв.
  •       Наша поліська земля перебуваючи в останні500-600 років в складі Литовської держави,Речі Посполитій,Російській Імперії,СРСР завжди були в цих державах на правах провінції,через,що йшло нищення національної самосвідомості наших предків-волинян,які управлялись не царями, а ворожбитами /волхвами/ і жили на землі болотистій. Ці люди керують всіма слов”янськими народами-так писали у 7-10 століттях араби,що добре знали географію.Саме наші предки консолідували древні народи,зробивши їх слов”янами та русами /просвітленими/
  • В давні часи Волинню називали різні території.Двісті років тому була утворена Волинська губернія,яка включала нинішні; Волинську,Рівненську,значну частину Житомирської,Кременецького району Тернопільської областей.
  •      Взагалі в історії Сарненщини чимало сторінок, що розповідають про споконвічну боротьбу її населення проти іноземних поневолювачів і загарбників.
  •      У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами. Вперше в історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році. Землі, де зараз знаходиться село, належали пану з Дубровиці, що був зятем ОльшанськогоКурбському Андрію Михайловичу.
  •  Курбський А.М. 
  • Курбський А.М. (1528-1583) – князь із смоленських Рюриковичів. На початку Лівонської війни був головним командувачем російськими військами. У 1564 р. перейшов на бік польського короля і одержав від нього Ковель і землі на Волині. Втікаючи від гніву Івана Грозного, Курбський А. одружується на донціОльшанського Юрія Семеновича – Марії, у 1571 році. Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4-5 днів на тиждень. Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в’язницю. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загониСеверина Наливайка.Наливайко.jpgСеверин Наливайко
  • Заброшенная железная дорога (45 фото)
  •    У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель,завдяки чому,багато селян отримало “ремісницьку” роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата – грабарка, а транспортом – ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 – 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь – яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми.
  •        Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр. Разом з козаками у пошуки кращої долі подався Василь Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, І приносячи додому у кошику.
  • У 1918 році в селі з”явився загін сил Директорії. В травні 1919 року село окуповують поляки,яких серед літа виганяють червоноармійці. У вересні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію ,майже на двадцять літ згідно Ризького договору Немовичі вливається уСарненський повіт Волинського воєводства і стаєгминою,в яку входять;
  • фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,млин Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина,хутір Ольшаниця,колонія Плоске,фільварк Перовка,хутір Пожога,фільварк Сарни,село Сарни.,село Зносичі.
  •          Внаслідок акту Молотова-Рібентропа 16 вересня 1939року в селі з”явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках,а  в грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор,сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.
  •      Яку”волю” і “свободу” несла Радянська влада, немовичани дізналися відразу ж після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркового та Івана Пацьоли. Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД – свідчення внука). Головою сільської Ради призначили Северина Свирида(доля його надалі – трагічна: знищили націоналісти) одного з синів – Михайла – забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми – Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ – змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.
  •     За неповних два роки хазяйнування “совєтів”, більшовики так остогидли селянам, що коли загуркотіла війна, то ті допомагали німцям гнати ненавистних “визволителів”.
  •     Про те,як влітку 1941 року, на самому початку війни,коли більшовики панічно тікали під навалою іншого
  • “визволителя” – німців, випадково , а може й ні, вбито радянського вояка… З широко розплющеними очима
  • він лежав під  плетеним тином на Кашевому- кутку с. Немовичі,що недалеко від повітових Сарн… Із ближньої
  •  від того місця хати, вибігла старенька баба і своїм кийком і штрикала у його застиглі очі, бо вояки з такими ж
  • синіми нашитими латками на комірах , як у цього вояка, вигнали з хати її рідних  і повезли до далекого, досі невідомого в селі Сибіру – часто розповідав односельцям один з малолітніх на той час очевидців- Пацьола І.Є.
  •        З початком нової війни розпочалася нова мобілізація.більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з новобранців вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись). Війна принесла в село неймовірні страждання. Звірства окупантів викликали активний рух опору.
  •       “В Сарненському р-ні особливо потерпіли від німецького терору села: Немовичі, Сарни – село, Доротичі, Константинівка, Орлівка, Теодорівка, Клесів – село і Осницьк. Форми терору: грабіж, палення, убивства, примус каторжних робіт і т. п. Населення рятувалося здебільша втечею в ліси. В Сарнах німці розстріляли 30 українських юнаків. “
  • Bulba.jpg
  •         Немовичани цілими сім”ями воюють в загонах УПА,та Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/.,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року ...
  • Тарас Дмитрович Бульба-Боровець
  • «Приказ № 1
  • От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.
  •              ко всем командирам боевых групп
  • I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.
  • задачи
  • 1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами.
  • II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка.
  • III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.
  • голова Украины Тарас Бульба 17 .”/
  • “Понятно, что большинство западно-украинских жителей скрывались от мобилизации, а, будучи мобилизованными, старались при первой возможности дезертировать и уйти домой, или перебежать к немцам.
  •      Большая часть военнослужащих, мобилизованных из присоединенных к СССР в 1939 г. районов Западной Украины, не имела никакой военной подготовки, была неграмотна и характеризовалась в штабных документах низкими морально-боевыми качествами.
  •             Так, «во время отхода в 72-й, 99-й стрелковых дивизиях 26-й армии многие из мобилизованных разбежались по своим селам. Были случаи их отказа стрелять по противнику. Генерал Потапов даже решил, что «для более успешных действий необходимо освободить части от приписного состава западных областей, так как последние показали неустойчивость в бою»
  • Имеются многочисленные примеры того, что и польское население западных областей, прожив полтора года под советской властью, продолжает видеть в ней власть оккупантов. Большинство поляков этих областей также выступает против советской власти и даже благожелательно относится к немецкому вторжению.”
  •  /Д-р Аарон Шнеер .книга “В плену”/
  •     Зате селяни цінили своїх захисників як членів сім’ї, переживали за їх долю і благополуччя. Один із воїнів УПА, згадуючи про ці події пізніше, писав: “В однім селі Рівненщини над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Селяни приймали та гостили нас радо. Уважали нас як своїх дітей… Готували для себе і для нас обіди…”
  •       Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало ряди УПА. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище “Наливайка” було Левинець, і походив він із села НемовичіСарненського району.Никон Юхимович Жук,уродженець Немовичів, – відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема», який керував штабом у 1943-1945 роках у Тинному. Селяни не відсиджувалися в дрімучих лісах,а били непрошених чужаків.
  •      Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА – сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПАДорош і Ярема./Пізніше німцями за це було розстріляно  десяток немовицьких селян. Для остраху інших, розстріляні довго лежали під сільською дерев”яною церквою./
  •  <   Савчин Олексій Степанович.
  • /світлина з домашнього архіву/
  • Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченнямдносельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати.
  •      Врятував від смерті і П.С. Панчук, в якої зупинялися бійці загону С. А. Ковпака.
  •       Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля сусіднього Чудля. Очевидці згадують, що на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли вулицями з усіх боків, не здіймаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель. Загін радянських партизанів під командуванням Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Старості вдалося переконати німців,що жінка навпаки постраждала від партизанів; мовляв хотіла попередити, але її побили і не випустили з хати.
  •        Після війни поважного голову села було розстріляно в Рівному катами НКВС. А через три роки після смерті Сталіна його було реабілітовано.
  • / про це своїм синам розповів син старости, Макар,який бачив,коли його вели на розстріл,і батько попрощався з ним, перехрестивши руки на грудях,показавши таким чином,що його ведуть на розстріл/.
  •    Поет з Катеринівки /родом з Христинівки Черкаської обл./Клим Автономович Ткачякийсь час ,перед самою війною, теж керував сільвиконкомом – член КПЗУ, поет-революціонер, активний співробітник журналу “Вікна” ,який похований в Сарнах. У своїх віршах він писав про нужденне життя поліщуків, вірив, що …після грому засіяє Кремлівська зіронька ясна, І пісня вільна залунає, Розквітне вільності весна.
  •          Поет разом з  Олексієм Савчиним були депутатами Народних Зборів у Львові./Архів народних зборів/ 
  • У серпні 1943 року його закатували українські буржуазні націоналісти.
  • Поліщуки в бакалійній лавці.
  •    В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки,розорювали поля,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло,насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства.Чесні ,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу
  •                                                              Жертви…
  • 80 років тому в Україні почалося масове розкуркулення селян
  • Мычко Михаил Сергеевич
  • Родился в 1897 г., Волынская губ., Ровенский уезд, селения Немовичи; украинец; образование высшее; б/п; средняя школа с. Венюково Лопасненского р-на: учитель. Проживал: Московская обл., с. Зачатье, ст. Лопасня.
  • Арестован 23 сентября 1937 г.
  • Приговорен: Комиссией НКВД СССР и прокурора СССР 28 ноября 1937 г., обв.: шпионаже в пользу Польши (польской разведки).
  • Расстрелян 15 декабря 1937 г. Место захоронения – место захоронения – Московская обл., Бутово. Реабилитирован в сентябре 1989 г.
  • Пацела Иван Романович(Пачела) Родился в 1883 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; образование низшее; лесник, на с/п – лесоруб Андомского ЛПХ. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорен: 25июня1940 г.,обв.:  ОСАДНИК.Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан” Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.
  • Пацела Ксения Ивановна 
  • (Пачела) Родилась 1921, 1918, 1913, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.   Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских гражданИсточник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”Пацела Марина Титовна(Пачела) Родилась 1884, 1885, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан” .
  • Кирко Вера Филипповна
  • (Киркова) Родилась в 1936 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Кирко Иван Филиппович
  • (Кирков) Родился в 1934 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  • Кирко Любовь Арьеновна
  • (варианты фамилии: Киркова; варианты имени: Люба, Любава; варианты отчества: Арсеньевна, Ларионовна) Родилась в 1900 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; на с/п – домохозяйка. Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  •  Кирко Семен Филиппович
  • (Кирков) Родился в 1932 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.

  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  • Кирко Трофим Филиппович
  • (варианты фамилии: Кирков; варианты имени: Трохим) Родился в 1927 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  • Кирко Филипп Михайлович
  • (Кирков) Родился в 1897 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; лесник, на с/п – ночной сторож. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  •      Однак життя,незважаючи ні на що, брало своє. З розвитком Радянського Союзу розвивалось село,яке в грудні 1991 році на всеукраїнському референдумі одностайно проголосувало за відновлену незалежність України
  •     Як колись,у 1275 році в літописі з”явилась перша згадка про Полісся,в якій вказувалось,що йшов князь Мстислав Данилович “пустошачи по Поліссю” так і тепер спустошується наш край. Від 1986 року“Іде князь Чорнобиль “пустошачи міста і села нашого Полісся.

Хто ж ми такі?

Віхи розвитку язичницької і християнської віри

Наші предки індоарійці, кімерійці, скіфи, сармати, венеди й анти до і в період Трипільської культури були язичниками. Вони вірили в різні явища природи, їм поклонялися та їх обожнювали. Головною у індоарійців і кімерійців була Богиня Мати.

Згодом у скіфів, сарматів, венедів і антів головними богами стали Род — творець Всесвіту, Сварог — бог світла, Даждьбог — бог багатства, Перун та інші.

Виникнення християнської релігії призвело до здійснення перевороту у свідомості народів світу, навернення до істинної віри, до єдиної Космічної сили, до Творця неба і землі, усього видимого і невидимого – Бога Отця, Його Сина, Спасителя Ісуса Христа і Духа Святого, до Закону Нового Заповіту, Євангелія.

Християнську віру, Євангеліє, вчення Ісуса Христа почали проповідувати його учні, апостоли серед народів світу. Ця Священна місія серед наших предків скіфів, сарматів, венедів припала апостолу Андрію Первозванному. Він приплив Чорним морем до гирла Дніпра. Потім Дніпром доплив до високої гори, котра по заснуванню Києва стала називатися Андрієвою горою, на якій згодом було зведено церкву його імені.

Потім Десною доплив до Новгород-Сіверського, де серед венедів і сарматів, які заселяли територію від Дунаю до Балтійського моря,  продовжував проповідувати Святе письмо. Згодом повернувся назад у Малу Скіфію. Діставшись земель сучасної Румунії, продовжив проповідувати Євангеліє, вчення Ісуса Христа, за що вороги християнства його вбили. Як писав античний історик Гіполіт, римляни його розі-п’яли, прив’язавши за ноги до дерева маслини у місті Патрас. Там його і поховали. Така доля спіткала й Гіполіта. Це були перші жертви гоніння за християнську віру. Ці події відбувалися в І ст. нової ери, тоді ж була перша спроба хрещення народів майбутньої Київської Руси („З погляду джерел історії Румунії», вид. Бухарест, 1964 р., с.713).

Друге хрещення Київської Руси намагалася здійснити бабуся Володимира Великого Велика Княгиня Руси Ольга, що сама охрестилася в Царгороді і її нарекли Оленою.

Володимир Великий з усіх релігій вибрав віру християнську Греко-Єрусалимського обряду. І року 988 вирушив з військом у Херсонес, де хрестився і побрався з грецькою царівною Анною. Повернувшись до Києва, він охрестив свою родину, а потім і народ. Це було третє і остаточне хрещення Київської Руси-України. Але за окремими даними сучасних досліджень, у зв’язку із за-тримкою у Херсоні, Володимир хрестив народ 990 року.

У період поширення християнства у Римській імперії  відбувався процес тяжіння до двох центрів — західного і східного. Західна частина Римської імперії з центром у Римі, Ватикан на чолі з Папою з одного боку і східна частина імперії, Візантія у Константинополі на чолі з патріархом Єрусалимським — з другого. Згодом між ними почалася тривала боротьба стосовно тлумачення низки догм і канонів.

Головне серед них — це про Духа святого та інші. Східні християни вважають, що Дух святий походить від Бога Отця, тоді як західні християни додають, що ще і від сина Божого. Це призвело до остаточного поділу християнської церкви на Західну католицьку і Східну православну в 1054 р.

В основу православ’я покладено Символ Віри, затверджений на Всесвітньому Соборі в 325 і 381 роках. Православна церква мала вирішальний вплив на формування християнської духовності, що сприяло відродженню національного духу.

У І – III ст. н. е. богослужіння велося сірійською мовою. В Київській Русі-Україні почали відправляти службу Божу слов’янською мовою в IX ст.

Важка доля спіткала православну церкву тієї частини України, яка після Переяславської зради потрапила під гніт царизму, а потім — большевизму. До цих подій центр православ’я у Східній Европі розміщувався у Київському Патріархаті, а царизм перемістив його до Москви – Московського Патріархату. З того часу православна церква Московського Патріархату допомагала царизму впродовж багатьох століть гнобити наш народ, провадити шовіністичну політику, політику русифікації.

Особливо жорстоку політику стосовно православної церкви і української нації здійснював большевизм. Майже всі церкви розграбовано і закрито. Радянський режим мав на меті ліквідувати християнську віру.

Здобуття незалежності й соборності України призвело до відновлення, воскресіння православної церкви. Виникає кілька православних конфесій. Це Українська Православна Церква Київського Патріархату, Автокефальна Православна Церква, Українська Православна Церква Московського Патріархату і Українська Греко-Католицька церква. У цьому вирі подій поглиблюється конфлікт, особливо між УПЦКП і УПЦМП, яка продовжує виконувати в Україні роль п’ятої колони. Про це свідчать факти. Зокрема, під час виборів президента і парламенту попи УПЦМП закликали парафіян голосувати за антиукраїнські сили, за реґіони і комуністів. Вони фактично виступили в унісон з Москвою проти визнання голодомору в 1932-1933 рр. геноцидом української нації.

ГІТЛЕР ПІСЛЯ ТРАВНЯ 1945 РОКУ ПЕРЕХОВУВАВСЯ В АРГЕНТИНІ

Відомий аргентинський публіцист Абель Басті, що прославився сенсаційними дослідженнями з історії нацизму, в своїй останній книзі стверджує, що Адольф Гітлер і його дружина Єва Браун після травня 1945 року довгі роки переховувалися в Аргентині.


У книзі «Гітлер в Аргентині», що недавно побачила світ, Басті наводить свідчення очевидців, які нібито зустрічалися з фюрером в різних точках країни, і цитує секретний документ ФБР, що підтверджує цю версію.
За даними автора, Гітлер і супроводжуючі його особи — загалом не більше семи чоловіків — висадилися з німецького підводного човна в маленькій бухті Калета-де-Лос-Лорос, розташованій в південній провінції Ріо-Негро, між липнем і серпнем 1945 року. Човен, який перевозив керівника Третього рейху, Єву Браун та інших осіб, ескортували ще дві субмарини. Після висадки на берег, всі три підводні кораблі було затоплено.
— За допомогою спеціальних приладів ми зафіксували, що в цьому районі узбережжя Патагонії на глибині 30 метрів, покояться вкриті шаром піску три німецькі підводні човни, про потоплення яких не згадується в жодному з архівів штабу ВМС і міністерства оборони. Під час останньої світової війни Аргентина і не намагалася вступати в боротьбу з німецьким флотом. Навпаки, ця знахідка ще раз свідчить про те, що німецькі субмарини не тільки заходили в аргентинські територіальні води, але й не раз причалювали до берегів Патагонії, — пише Басті.
Далі, на думку дослідника, Гітлер і Єва Браун здійснили подорож за раніше прокладеним маршрутом ватажками нацистів Мартіном Борманом, Йозефом Менгелем і Адольфом Ейхманом по провінціях Кордоба, Буенос-Айрес, Мендоса і Ла Ріоха. Зокрема, вони надовго затрималися в маєтку «Ла Ангостура», що належав підприємцеві Хорхе Антоніо, одній з довірених осіб аргентинського диктатора Хуана Перона.
На сторінках своєї нової книги Абель Басті наводить численні свідчення, які мають переконати читача в тому, що Гітлера і Єву Браун вели саме таким маршрутом і переховували саме в тих місцях, які згадуються в книзі.
– У маленькому селищі провінції Кордоба, що носить назву Ла Фальда, з давніх часів проживали Вальтер і Іда Ейкхорни, відомі як головні фінансові агенти фашистської Німеччини в Південній Америці. У будинку Ейкхорнів довгі роки працювала служницею Каталіна Гамеро, яка жива до цих пір і перебуває при повному розумі та добрій пам’яті. Вона розповіла мені, як в 1949 році прислужувала Гітлеру в маленькому готелі, який належав Ейкхорнам. Вони називали фюрера «Кузеном». Гітлер прожив в готелі декілька днів, а потім перебрався в новий будинок, побудований подружжям на горбі Пан-де-Асукар. Крім того, збереглося листування тих років між подружжям Ейкхорнів і «Кузеном» та їхні спільні фотографії, — пише Басті.
У книзі також подається донесення садівника Ейкхорнів, який працював за сумісництвом агентом ФБР, про те, що після травня 1945 року подружжя почало інтенсивну підготовку до прийому Гітлера.
За словами Абеля Басті, існують і неспростовні докази зустрічі Гітлера із хорватським диктатором-втікачем Анте Павелічем в місті Мар-дель-Плата, розташованому недалеко від Буенос-Айреса.
Служниця Каталіна Гамеро стверджує, що «Кузен» передзвонювався з подружжям Ейкхорнів до 1964 року, коли померла Іда. За заведеним у багатих будинках звичаєм, господарі самі вкрай рідко підходили до телефона — трубку брала Каталіна і незмінно упізнавала характерний голос «Кузена».
За версією Басті, в середині 60-х років минулого століття Гітлер перебрався до сусіднього Парагваю під крило диктатора Альфредо Стресснера, відомого своєю прихильністю до керівника Третього рейху і нацистського «нового порядку».

За матеріалами інтернет-видань

Російський триколор на службі Адольфа Гітлера

З «переписувачами історії» — тими, «хто відбілює злочини нацистів», закликає нас боротися російське керівництво.
Окрім того, з кожним роком усе тяжчі злочини вішають «незалежні» дослідники на українських націоналістів: вони й «хрести залізні» із рук Гітлера отримували, і Хатинь палили, і взагалі – дияволи.
«Якщо так піде і далі, то виявиться, що Гітлер насправді був Гітлеренком, – написав один з авторів газети «День», – і жодного стосунку до Націонал-соціалістичної партії Німеччини не мав — насправді він був засновником Організації Українських Націоналістів. Саме українці під його керівництвом почали криваве завоювання Європи і Радянського Союзу. Вони ж бо одноосібно організували всілякі концентраційні табори з пічками для спалювання людей, в одному з яких батько Президента України Віктора Ющенка був головним — як вони там називалися? Коротше — начальником».
Як кажуть у народі, у чужому оці порошинку бачить, а в своєму й пенька не помічає. Так і керівництво Російської Федерації. Яке, звинувачуючи дивізію «Галичина», «забуло» про 2 мільйони росіян, що воювали у лавах німецької армії. Ця цифра наведена в авторитетному журналі «Вопросы истории» за 2004 рік. Адже, окрім армії Власова, існувало чимало російських формувань, які співпрацювали з німцями. Про одне з таких формувань ми й розповімо.
2007 року в «Парламентской газете» з’явилася стаття, яка викликала широку дискусію та заперечення в її правдивості на рівні керівництва Брянської області та спікера Ради Федерації Сергія Миронова. Проте шила у мішку не приховаєш, з’явилися книги та фільми про Локотську республіку.
Російська націонал-соціалістична республіка
Локоть — невелике селище в тодішній Орловській, а нині — у Брянській області. У листопаді 1941 року, через місяць після захоплення Локтя німецькими військами, два інженери місцевого спиртзаводу – Костянтин Воськобойник, колишній білогвардієць, і Броніслав Камінській створили місцеве Локотське окружне самоврядування і воєнізовану міліцію, щоб боротися з більшовиками. Міліція називалася Російською визвольною народною армією (РОНА). Локотська республіка народилася за підтримки командування 2-ої німецької танкової армії, яку очолювали Гейнц Гудеріан та Альфред Розенберг.
Мало хто знає, що в художній формі історія Локотської республіки відобразилася в романі Анатолія Іванова «Вечный зов» і знятому за романом популярному серіалі.
Політика Локотської республіки будувалася за принципом «З Великою Німеччиною — на вічні часи!». Локотське самоврядування проіснувало з листопада 1941-го по серпень 1943 року.
Існуюча тут адміністративна система багато в чому повторювала систему, що практикувалася в інших окупованих областях. Головною відмінністю було те, що вся повнота влади на місцях належала тут не німецьким комендатурам, а органам місцевого самоврядування. Будь-яким німецьким органам влади заборонялося втручатися у внутрішні справи «Локотськой волості». Німецькі установи на території Локотського округу обмежували свою діяльність лише допомогою і радами керівникам округу і його районів.
На території округу навіть була здійснена невдала спроба створити і легалізувати свою партію — Націонал-соціалістічну партію Росії (НСПР) і створити російський уряд.
Локотське самоврядування було офіційно оформлено німецькими властями 15 листопада 1941 року. Спочатку влада його розповсюджувалася лише на Локотський район, а наприкінці Локотський округ охоплював 8 районів Орловської і Курської областей (Брасовський, Суземський, Комаричський, Навлинський, Михайлівський, Севський, Дмитрієвський, Дмитровський).
Ці райони ділилися на 5 — 6 волостей, кожна з яких мала волосне управління на чолі з волосним старшиною, на чолі району стояв російський бургомістр зі своїм апаратом управління. Спочатку головою самоврядування, коли воно мало статус району і повіту, був бургомістр Костянтин Воськобойник, а після загибелі — його заступник Броніслав Камінській, що став потім обер-бургомістром Локотського округу.
За своїми розмірами Локотський округ перевищував територію Бельгії. Населення округу складало 581 тисячу людей. В окрузі, незважаючи на те, що це була окупована територія, діяли свої Карно-процесуальний і Кримінальний кодекси.
Грубі порушення дисципліни, вбивства на ґрунті пияцтва тягли за собою застосування покарання у вигляді страти.
Був випадок, коли за особистим розпорядженням Камінського було проведено слідство і суд над двома військовослужбовцями угорського корпусу у складі німецької армії за мародерство і вбивство. Злочинці були засуджені і публічно страчені.
Виконувала смертні вироки кат Локотського округу Антоніна Макарова, що стратила близько 1500 осіб, у тому числі партизан, членів їхніх сімей, жінок і підлітків (була розстріляна 1978 року за вироком радянського суду).
Єврейське населення Локотського округу було повністю знищено. У розстрілах особливо відзначився начальник поліції Суземського району Прудников. Так у Суземці було розстріляно 223 євреї.
Державним прапором республіки слугував нинішній державний прапор Російської Федерації. Щоправда, на нього вішали то німецьку свастику, то готичний хрест, то архангела Михаїла.
При мінімальному контролі з боку німецької адміністрації Локотське самоврядування досягло помітних успіхів у соціально-економічному житті округу: тут була скасована колгоспна форма господарювання і введена необтяжлива система податків. Конфісковане при так званому «розкуркуленні» радянською владою майно безоплатно поверталося колишнім власникам, при втраті передбачалися відповідні компенсації. Розмір подушної ділянки для кожного жителя самоврядування складав близько 10 гектарів. За час існування самоврядування були відновлені і пущені в експлуатацію багато промислових підприємств, що займалися переробкою сільськогосподарської продукції, відновлені церкви, відкрито 9 лікарень і 37 медичних пунктів, діяло 345 загальноосвітніх шкіл і 3 дитячих будинки, театр у селищі Локоть.
За дезертирство з РОНА була встановлена міра покарання у вигляді позбавлення волі на термін три роки, з обов’язковою повною конфіскацією майна.
Громадянська війна на Брянщині 1941 — 1951
Проте не все було так гарно, відбувалися постійні бої з партизанськими загонами, йшла фактично громадянська війна.
Республіка мала і власні військові сили. У кінці грудня 1942 року до лав РОНА входило 13 батальйонів чисельністю 10 тисяч осіб, вона була екіпірована знаряддями, гранатометами і кулеметами.
На початку 1943 року озброєні формування на території Локотського округу налічували 15 батальйонів чисельністю 12 — 15 тисяч вояків. На думку історика Бориса Соколова, у середині 1943 р. загальна чисельність РОНА не перевищувала 12 тисяч, і вона не в змозі була самостійно впоратися з партизанськими загонами, котрі перевершували її за загальною чисельністю, що викликало необхідність залучити до допомоги угорські і німецькі окупаційні війська. Камінській проводив мобілізацію чоловіків 18 — 20 років, для чого нерідко доводилося вдаватися до захоплення заручників із сімей тих, що ухилялися від призову.
Радянські партизани, пов’язані з НКВС, нападали на населення округу і вели бойові дії з РОНА. З травня по жовтень 1942 року партизани 540 разів намагалися атакувати охоронні сили округу.
Зважаючи на терор і вбивство місцевих цивільних осіб партизанами, керівництво округу підтримувало порядок жорстокими репресіями проти осіб, запідозрених у зв’язках з партизанами.
Хвиля терору у відповідь вилилася у надзвичайно велике число жертв. Було розстріляно, повішено і замучено більше 10 тисяч осіб, зокрема було спалено живцем 203 людини. Повністю спалено 24 села і 7300 дворів, зруйновано 767 громадських і культурних установ. З одного лише Брасівського району на роботу до Німеччини було вигнано 7 тисяч осіб.
5 вересня 1943 року Локоть звільнили силами 2-го танкового батальйону 197-ої танкової бригади 30-го Уральського добровольчого танкового корпусу спільно з частинами 250-ої стрілецької дивізії. При відступі німецької армії озброєні формування Локотського округу під командуванням Броніслава Камінського, а також члени сімей військовослужбовців і всі, хто не хотів залишатися на радянській території (30 тисяч людей), в серпні 1943 року пішли разом з німецькою армією в м.Лепель Вітебської області, де на якийсь час була створена Лепельська республіка, а РОНА брала участь у військових операціях проти радянських партизан до літа 1944 р. Звідси бригада РОНА у складі військ СС була перекинута до Польщі, де, зокрема, брала участь у придушенні Варшавського повстання.
Вже після відходу РОНА опір радянській владі, що супроводжувався частими озброєними зіткненнями з підрозділами НКВС, тривав на території Брянщини і Орловщини аж до 1951 року.
Сьогодні представники деяких політичних сил Росії бачать у політичних силах, що створили Локотську республіку, своє коріння…

Коричнева підкова на карті Європи

-1931129818_434_300_434.153400868_300_0_0_60_MAP_Carpathian_frag_east_carpathian.jpgНавіть поверхово глянувши на географічну карту Європи, відразу помітимо на ній коричневу підкову Карпатських гір. Десь там,у захистку цієї підкови знаходиться центр Європи,тут живляться цілющими полонинськими потоками Тиса, Латориця і Уж… 230px-pl-ua_uzok_pass_01.jpgА для того,щоб гори не розділяли українську громаду по обидва боки Карпат,природа витворила перевали-Яблунецький,Торунський,Верецький і Ужокський. Між Воловецькими -Скотарським і Гукливим та Міжгірськими- Подобовцем і Ростокою пролягає водороздільний хребет воловецької Вичі та міжгірської Ріки, який народ називає Границею. І справді, тут в часи Австро-Угорщини  проходила “границя” між Березькою та Мараморською жупами. Як то зазвичай у горах буває,через цей перевал прокладено автомобільну дорогу,яка з єднує районні центри Воловець і Міжгір я / колись Волове/. Гори,річка,ліс- споконвічні.

44220339_39939991_119474588450719500.jpgУ гірських селах з вуст у вуста передається легенда ,що гори виникли внаслідок того,як ангел-бунтівник Люцифер,під час створення світу,пірнувши на дно моря за жменькою піску для Бога,заховав кілька піщинок у роті, і коли Бог благословив той пісок,щоб з нього з явилась Земля, почали рости й піщинки у роті ангела. Де плюнув Люцифер, носій бунту і спротиву, там виросли гори.7b1111ca8642.jpg
Існує й інша , не менш цікава легенда- як Бог наділяв народи долею.
Мадяр швидко взув чоботи,прийшов до Бога першим і отримав родючі, благодатні рівнинні землі. Жид біг- і встиг отримати ґешефт. А верховинець доки взув постоли, ішов поважно-і прийшов останнім по свою долю, от йому у дарунок дісталися гори.
180px-giotto_-_scrovegni_-_-25-_-_raising_of_lazarus.jpgЩе одна, досить своєрідна легенда побутує у селах Воловецького району про малоземельну та бідну на хліб Верховину- коли Христос із Святим Петром ходили по землі,благословляючи її. Петро каже:-Підемо горами чи рівниною? -Е,-махнув Христос на гори рукою,- де ми там людей найдемо, підемо рівниною…Так і не благословив Христос Верховину. А з того часу повелося, коли хтось безнадійно махне рукою на якусь справу чи обставину,то кажуть:”Махнув,як Христос на Верховину”
35113874.jpgПерші поселенці Верховини, вибираючи місце для оселі, дивилися, щоб було близько до води та лісу,і аби обов “язково були полянки та галявини для випасу худоби. В ті дрімучі часи,густий ліс- не тільки будівельний матеріал, а й притулок під час навали чужинців. Верховинці берегли кожне дерево. Ніколи не рубали дерев, які корінням утримували береги потічків чи річки від розмивання водою,залишали і берегли серед ділянок-для тіні,щоб було де пообідати і відпочити. Кожне дерево для чогось призначалося:липа для бджіл і липового лікувального від простуди чаю; index1.jpgліщина крім горіхів служила вівчарям за палицю і вудилища для рибаків та тичення квасолі; береза поїла весною своїм соком і слугувала добрими довговічними мітлами; лоза-прекрасний матеріал для кошиків , а осика використовувалась, як осиновий кілок для знешкодження злих упирів вурдалаків…

У ставленні верховинців до лісу споконвіку панував принцип : зрубав одне дерево-посади три! Верховинський люд навчився долати негоди,зводити свої обійстя із врахуванням ландшафту. Не дуже сприятливі для господарювання умови не сприяли раньому заселенню краю. index2.jpgУ четвертому розділі урбарських відомостей у 1771 році схарактеризовано, в яких умовах господарювали гірські селяни;
-Пашу на нашу геверну маргу маєме,уже яка є, лиш тілько що не скоро трава росте, а скоро снігом припадає. Воду добру і доста її маєме,та й близько коло хижі нам тече.Дерева на огень букового в нашем кутку маєме доста, та й не дуже далеко,але ся і десять годів промине, покля ся раз уродить. Для нашого сушигу хміль маєме у кертах…інше ся не родит, лише овес; де нагноїмо помало, але дуже мало ся родит і пшениця яра та ячмінь.
Про клімат старожили сходяться на одному: давно зими були довгі і холодні. Згадують і дощові роки і засушливі літа.
-Сніг випадає на Михайла /21 листопада/.На Стрітення /15 лютого/ кажуть,що в цей день літо стрічається з зимою.Сніг сходить у марту.По Благовіщенню /7 квітня/ починають ярувати у кертах.Після Юрія /6 травня/ виганяють худобу на полонину,аж до Іллі /2 серпня/. Усі польові роботи мають завершитися до Покрови /14 жовтня/. Досить часто, рік через рік, верховинцям надокучали стихійні лиха. Підтвердженя цих бід зафіксовані у «Гукливському літописі», який вівся з 1660 до 1819 року.800px-biblemalmesburyarp.jpg
1660. Зима била твердая,сніг упав бив великий так,же дорогу в ліс люде протоптати не могли, як упав на Пущання Пилипово, то аж на Благовіщання єго рушило….Люде в недостатку соломи хижі,стодоли геть подерли марзі.
1785. Того року яровати почали по св.Ґеоргію і цілоє літо дожд ішов.Сівба аж до Покров зелена била. Посему мороз ізварив, мало што люди ізняли сівби.
1786.У яри, хотя і сице рано била, не била што сіяти. Люде із голоду пухли із голоду умирали.І того року літо мокроє і студеноє, врожай слабий. Того жде року люде їли січку,жаливу,ріпницю,кромпловиня і іная таковая.
1793. Зима,то є на слідуючий рік 1794 така била,же цілої зими не било видіти снігу,лем уверсіх помалу.Літо такоє сухоє било, же овси у многих містах так ізгоріли,что никто на них серп не брав.
1810.Місяця мая 14/27 за н.ст./ сніг розчав падати,і все падав до 22, на 27 де на п ядь у сел,у горах до коліна упав і лежав два дні.
1818. 30 юлія/12 серпня/ мороз упав і був.
Спостерігаючі за природою, горяни навчилися робити прогнози, які толкували слідуючим чином;

* Коли на Стрітіння когут нап” ється води на вулиці,то буде рання весна.
* Коли наяри ніг від сонця пропадає,то рік буде урожайним.
* Коли дикі гуси скоро прилітають,буде тепла весна.
* Холодна весна-літо градобійне.
* Коли наяри із беріз тече много соку,то літом буде много води.
* Весна без дощів-сухе літо.
* Осінь буде довга і тепла,якщо восени дощ із громом.
* Рання буде осінь,якщо скоро жовтіє листя на деревах.
* Восени багато павутиння літає-осінь буде довга і тепла.
* Много бур янів літом-на сніжну зиму
* Коли літо сухе,то зима буде малосніжна.
* Коли мурашки роблять великі мурашники-буде студена зима.
* Много восени грибів або горіхів-буде зимою много снігу.
* Коли бджоли добре заліплюють вічко в кимаку- на холодну зиму.

Щоб жити у горах,де навіть улітку рідко коли теплі ночі,часто ідуть дощі,а взимку дошкуляють морози й снігопади, необхідно десь сховатись. Для сховку будували захисток. Улітку від негоди рятувала колиба-кілька встановлених похило повздовжніх і поперечних жердин,вкритих смерековим лубом. На зиму робили зимівку-дерев яний зруб,з похилим двостічним дахом. Приміщення зимівки було розділено навпіл,одна частина для вівчаря, друга для худоби.Мабуть таким же було перше житло того скотаря,опришка чи мисливця, який обрав для проживання місцевість між горами.
man-dress.gifВ народі кажуть:людина живе не для того,щоб їсти,а їсть для того щоб жити; кажуть і про інше:голодним вийдеш між люди,але голим-ні. Скільки поту треба вилити, аби стеблинки льону чи конопель перетворились на полотно, з якого вийде одяг; сорочка, ґаті, вуйош,крисаня,постоли,а для жінки-сукня,гуня,платина топанки…В одязі верховинці керуються почуттям міри: щоб було просто і зручно,економно,доступно,дешево і гарно. Чоловічий буденний shtany.gifодяг був зручним і надзвичайно простим: улітку- домоткані штани /бачмаги/,сорочка,постоли,крисаня / своєрідний капелюх/;весною і восени одягали уйош / піджак/; вівчарі ховались від дощу і холоду у гунях-копцованях;взимку носили ґаті на очкурові /як спідні/ і холошні із домотканого полотна /сукна/,светер,кептар,уйош,капці й рукавиці ручної роботи,lapti.gifпостоли,боканчі-багатші горяни носили чоботи і шапку бирку.У 20-30-х роках двадцятого століття одяг почали прикрашати вишивкою.Вишивка засвідчувала працьовитість і високий смак як відданиці, так і господині.21b2c0319c67.jpg
Оселі горян у 19-му столітті були однокімнатними.Окрасою хати були ікони та вишиті рушники,які звисали на жердині під сволоком /герендою/. У свята стіл застеляли скатертиною,яка теж по краях була прикрашена вишивкою.Гама вишивок-життєстверджуюча: на білому фоні, символі світла,чистоти і щастя; червоні квіти-розквіт і доборобут, оберіг від злого; жовтий колір –тепле проміння сонця,синій-безхмарне небо, зелений-символ всього зеленого на землі. Орнамент у вигляді ромбів символізував плодовитість, а червоні задиркуваті півники- промовисті провісники світанку,коли чорні сили ночі втрачають силу свого духу.Дерева на вишивках символізують схематичний образ матері землі та жінки-берегині.
p7130085.JPGНаприкінці 19-го століття на Верховині почали зводити двокімнатні і трикімнатні оселі.
У світлицях стіни почали прикрашати декоративними тарелями. Подекуди у рамках і під склом вивішують родинні фотографії. В хатах появляються шафи для посуду /крединці/. Хати мають ошатний і привабливий вигляд.У всьому домінує чистота і порядок.Кожна річ лежить на своєму місці. Це стосується господарського реманенту і хатнього начиння. Горяни часто розповідають притчу про батьків заповіт сину: на кожний день обувати нові чоботи-щодня чистити чоботи,щоб виглядали,як нові.
1111_fhdr_0.jpgПрактичне і корисне-на самому першому місці,а потім уже краса.Ярма для волів і шлеї для коней мають бути зручними і гарними. Це стосується і воза та саней. Краса у формі та доцільності. Кожну річ горяни сприймають у гармонійному поєднані змісту і форми,краси та користі. Традиції органічно поєднали матеріальне з духовним.
Виявлені документи та перекази однозначно стверджують що першопоселенці Воловеччини були християнами, прихильниками юліанського календаря й кирилиці. Вони вірили у свого Бога, поєднуючи поганські традиції з християнськими.У селах дотепер не сумніваються у достовірності билиць про зустрічі з нечистою силою-з повітрулями,вовкунами,босорконями і відьмами. i.jpgУ віддалених селах ще й досі широко практикується чорна і біла магія. Селяни підпорядковують свої вчинки сновидінням і повір” ям. Якщо західний християнин у вирішенні своїх проблем звертається з молитвою до Бога, то верховинець намагається змінити ситуацію за допомогою магії одночасно, звертаючись з молитвами до Бога.
Як Божу кару сприймають селяни неврожаї а також хвороби і епідемії. Досі для профілактики вживають часник і цибулю і старанно дотримуються традиційних заборон:
-не можна лягати на землю до Благовіщення /17 квітня/;
-не можна купатися в річці, доки біб не зацвіте;
-не можна купатися в річці після свята Іллі /2 серпня/;
-гріх їсти яблука до Спаса /19 серпня/.
Рідко, який верховинець не володів мінімальними знаннями з терапії і траволікуванням. Особливо жінки-щоб лікувати жіночі хвороби і дитячі недуги.І ватаг і молодший вівчар могли дати раду,що робити,коли “нападе пострів” /радикуліт/,”нападе колька”/біль у череві/,”нападе трясучка”/пропасниця/,могли вправити вивих,накласти шини при переломах. Якщо підозрювали вроки,відгашували три або дев”ять вугликів-і тією водою вмивалися. Приймати роди,змити плач,відлити переляк,вправити грижу кликали сільську бабу.
Універсальним засобом проти хвороб до сих пір вважається часник. Він відганяє нечисту силу,при болях голови ним натирають скроні,печений зубок часника кладуть в дупло хворого зуба.
200809291823330.jpgРитм і розмірений практичний поступ-основа буття верховинців. Адже саме пори року зумовлюють черговість їхньої діяльності. Кожний трудовий день закінчується нічним відпочинком,кожний трудовий тиждень закінчується неділею. А ще всі великі і малі релігійні свята-свята для поважних розмов та відпочинку від роботи.У святах проглядаються елементи як християнських,так і дохристиянських вірувань.Хоч і бурхливе двадцяте століття внесло корективи  і в поведінку, і в звичаї та смаки, та все ж горяни через обряди зберегли  свої важливі віхи у циклічному плині часу-від Різдва до Великодня,від хрестин до проводів у Вічність.З року в рік,коли тріщать морози,віють завірюхи верховинці вели літосчислення не з 1-січня,а від Святого Вечора,у ніч з 6-го на 7-ме січня.Селяни Верховини початком річного циклу вважали не світський Новий рік, а Різдво.  Другим таким же великим святом є Великдень.На ці свята. за столом повинна зібратися уся родина. В інших святах та в обрядах їх святкувань перегукується фольклор з святістю узвичаєних вірувань дійств, де почуємо легенди,звідки взялося свято і що не можна при ньому робити,коли не можна їсти зтарілки або користуватися ножем…:

На Святий вечір можна робити.Не гідно бігати по селу.На вечерю варять 12 пісних страв.Печуть керечун,який кладуть на стіл поверх сіна,має так стояти до Василя . На святий вечір не можна шити. Перед вечерею милися з грошима,аби гроші цілий рік велися.Розпочиналася коляда.

І так з покоління в покоління. Від дітей до внуків передаються заповіти та звичаї батьків. Весни приходять і відходять,після ненастних днів настають погожі,після холодних зим приходять сонячні дні .І так з року в рік ,від Різдва до Святого вечора живе Верховина  ладом, встановленим Всевишнім в природі і в народі.

АлМаС.

Древні діти природи

7125869.jpgУнікальна своєрідність Полісся, зокрема його української частини, стала умовою формування локальних культурно-територіальних регіонів, хоча субетносами їх можна визначати дуже обережно. Але те, що вони стали, з одного боку, своєрідним консервантом давньої культури, а з іншого – питомими трансформаторами цього природного краю, сумнівів не викликає.
Нині своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів Українського Полісся втрачена повністю або частково через потужні міграційні чинники, зумовлені економічними та політичними факторами, які зривали корінну людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ, Далекий Схід, в Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані, інколи злочинні, меліоративні заходи – осушення боліт, невиправдане врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього останнього тисячоліття, – Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної землі нащадків давнього деревлянського племені як в Україні, так і в Білорусії та частково в Росії.
Щоб відновити реальну картину Українського та й Білоруського Полісся ХІХ ст., варто звернутися до унікального багатотомного видання “Живописная Россия” (“Мальовнича Росія”), що було здійснене географом із світовим ім’ям, мандрівником П.Семеновим-Тяньшанським (помер у 1914 р.), який протягом 1881-1901 рр. спромігся організувати і видрукувати 12 томів цієї унікальної енциклопедії. Статті до тому присвяченому Литовсько-Білоруському Поліссю, в яке тоді, за звичаєм, включали й Українське Полісся, написали відомі вчені О.Кірпура, С.Максимов та й сам академік П.Селянов-Тяньшанський. У них зафіксовано ті етнокультурні реалії, які були звичайними і повсякденними лише століття тому і які, в цьому немає сумніву, зберігаються у тих чи інших поселеннях, селах, дворах, містечках і до цих пір. Виявляється, що ми можемо говорити про низку українських субетносів, етнографічних груп на Поліссі, починаючи від поліщуків, литвинів, пінчуків, севруків і закінчуючи не дуже численними групами чорнорусів, дейновців, полєхів, полевиків, навіть своєрідних малорусів, які не ті малоруси, якими імперські зверхники вважали всіх українців, а своєрідне невеличке плем’я на теренах Полісся.
Поліщуків вважають нащадками давнього скіфо-слов’янського племені будинів (про це писав ще професор Ейхвад). Ареал їх розселення сучасні етнографи відносять до північних теренів Волинського Полісся: північніше Луцька, Рівного, Ковеля, Володимира-Волинського. Але авторитетні науковці [7] вважали, що на початку ХХ ст. на просторі 33 950 кв. верств, а це майже 4 млн га, в уїздах (за адміністративним устроєм Російської імперії) Пінському, Мозирському та Річецькому проживало приблизно півмільйона поліщуків. Сама природа, зазначають автори, вказала поліщуку шляхи для його невтомної діяльності, зробила його скотарем, землеробом, мисливцем, рибалкою, навчила, як долати труднощі. Поліщук розвився як дитя природи, відданий заповітам, звичаям, моралі своїх предків, і залежно від способів господарювання. Закинутий у безкінечні дрімучі ліси, серед непрохідних боліт та чагарників, він був незнайомий ні з якими новаціями, а його спосіб життя залишався незмінним протягом багатьох століть [8]. Хати були курні, але просторі, тут жила вся сім’я. Посередині хати стояла величезна піч. У світлиці – велика дерев’яна лежанка, великий стіл, лавки впродовж усієї стіни, під стелею широка полиця, на якій сушать гніт. Ці та інші ознаки, в яких ми пізнаємо риси будинів і русів, і, можливо, скіфів та інших, незнаних до цих пір, предків нашої землі. Поліщуки – народ працьовитий, рішучий, стрімкий. Саме в цих краях, що традиційно вважаються автохтонною їх землею мав місце найактивніший супротив німецьким загарбникам у роки Другої світової війни.
Саме поліщуки зберегли чимало архетипових українських рис: патріархальний склад великої сім’ї, передання спадщини по смерті батька старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі: хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури, включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде також і про особливості одягу, культури, фольклору. Невипадково, що саме на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну Прип’яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є не до кінця з’ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення України та й суміжних слов’янських земель, які мають корінь поліс, поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені назви.

На Сарненській біблії присягав Президент

Прадавня наша українська, поліська земля  відома далеко за своїми межами історичними і мистецькими_.jpg200809291823330.jpg пам’ятками минулого — храмами, монастирями, іконами, книгами: Успінський собор в м. Володимирі, Богоявленський в Острозі, Св. Троїцький в Луцьку чарують й сьогодні своєю архітектурною довершеністю і мистецькою досконалістю. Широковідомі давні монастирі Волині — Святогірський, Почаївський, Межиріцький, Корецький, Загорівський і десятки інших. До чудотворної ікони Божої Матері Почаївської приходили щороку тисячі паломників, вона зціляла, оздоровляла, а іконою Волинської Богоматері, що її атеїсти забрали з Луцька до музею в Києві, й дотепер милуються туристи як шедевром українського живопису. В м. Остріг заходами великого українського князя K. K. Острозького в кінці 70-х років 16 ст. постала Острозька Академія, першим ректором якої був Гр. Смотрицький. її вихованцями були такі відомі українські діячі як М. Смотрицький, гетьман П. Сагайдачний. Тут в місті надруковано 1581 року Іваном Федоровичем відому Острозьку Біблію, а на Пересопницької Євангелії 1561 р. написаній в монастирях с. Двірець Сарненського району та Пересопницькому монастирі присягав Президент України Леонід Кравчук. Це була перша Євангелія українською мовою.

Перші паростки християнства на Волині проросли ще в часи Св. Кирила і Мефодія, а 992 року рівноапостольський князь Київський Володимир заклав у м. Володимирі єпископську катедру і першим Волинським Владикою був Степан І. Кривавими бурями пролітали над нашею землею віки. Мінялися завойовники, але їх методи не змінювались.

Перше, що заходились вони нищити була наша Віра — душа народу. Кожен завойовник розумів: убий душу і знищиш народ. 1596 року прийшла Брестська унія. То була смертельна загроза для нашого народу. Поляки в такий спосіб хотіли знищити Україну. Пізніше їх замінили москалі, 1686 зліквідували вони нашу Церкву і підпорядкували собі. З того часу розпочалось омосковлення Української Православної Церкви. Такий стан тривав до 1918 року, коли то свідоме українське громадянство разом з своїми духовниками взялися відроджувати Святу Апостольську Українську Православну Церкву.

Мінялись окупанти. На заміну полякам прийшли червоні вампіри, їх замінили в свою чергу коричневі нацисти.  І тоді наша земля стала місцем, де горіли храми з священиками і вірними в них. Кожен окупант — польський, німецький, московський нещадно нищив церкву — саму душу українського народу.

В 1944 році більшовицькі орди прийшли знову на Волинь. Почали вони нищити — нашу УАПЦ, нашу свідомість. Застосовуючи перевірені методи вікових окупантів, безбожницький комуністичний режим розпочав тотальний наступ на нашу духовність. На початках це було обсадження парафій УАПЦ своїми духівниками із Руської Православної Церкви. В кінці 40-х років на Волині не залишилось жодної парафії УАПЦ. Всі священики, вірні, які до приходу більшовиків служили рідній Церкві, нещадно нищились — їх масово судили, депортували до Сибіру і більшість з них загинула в комуністичних концтаборах смерті. Опанувавши Волинь вдруге, зліквідувавши УАПЦ, більшовики почали впроваджувати масовий атеїзм, впроваджувати варварськими методами, тобто закривати, знімати реєстрації, а потім і нищити храми. Нижче наводиться динаміка їхніх злочинів на Волині:

1946 р. — 325 діючих церков

1980 р. — 186

1982 р. — 183

1987 р. — 177

З 1961 по 1963 роки в області знято з реєстрації 160 храмів, лише в 1964 році на різні потреби (склади, спортшколи, магазини, біліярдні і т. ін.) використовувалось 73 храми, 109 стояли в запустінні. Того ж року 9 храмів розібрано.

Десятки неповторних храмів Волині було піддано небаченому вандалізму — виломлено “невідомими” вікна, двері, розбито іконостаси, розкрадено майно, знято хрести. Так, чудову архітектурну пам’ятку — Св. Михайлівську церкву з 1775 р. в м. Степань Рівненської обл. перетворено в клуб-санаторію “Горинь”, пізніше в біліярдну, тут же знищено Св. Преображенську церкву.  Цей перелік можна продовжити. Так нищились наші святині, спустощувались наші храми і наші душі. Здавалося, більшовицький мінотавр в своє ненажерливе черево забере всі святі храми, дурманячим злочинним атеїзмом заллє духовність.

В багатьох волинян, особливо старшого покоління, збереглись світлі образи наших Владик, духовенства з УАПЦ, пам’ятний час, коли жила рідна мова в Божих храмах, а церква була рідною матір’ю для своїх дітей.

Українське православ’я на Волині своїм глибоким духовним корінням сягає ще минулого тисячоліття і як би вороги нашої церкви не старались вирвати те коріння з душ волинян їх потуги були марні напротязі віків, такими марними є їх зусилля зупинити хід історії, зупинити світле воскресіння нашої Церкви.

Чому і коли Київський патріархат почав підпорядковуватись Московському?

Звернемось до трактату- «Історія Христової Церкви в Україні». Схематично ж можна нагадати, що Київська митрополія була створена завдяки багатовіковій праці візантійських місіонерів на північ від Чорного моря не пізніше 1037 р. Коли саме — ніхто з істориків не зможе сказати, — існують лише гіпо тези. Але вже 1037 р. в Києві закладається Софійський собор (залишу археологам доводити більш раннє датування), тож і митрополича кафедра мала остаточно затвердитися в Києві. Характерно, що в княжі часи поряд із Софією Київською будуються Софійські собори в Полоцьку й Новгороді Великому — як архієпископські кафедри. Тож для етнічних меншин у Київській митрополії було передбачено власні архієпархії.
Та з початком творення в Заліссі нового етносу на базі слов’ян, фінно-угрів і тюрків та формування відповідної їхній ментальності державної структури Володимиро-Суздальського князівства, у ХІІ ст. починаються й спроби відірвати церкву цього князівства від Руської (тобто Української) митрополії. Константинопольська церква не пішла на це, і володимиро-суздальські землі лишилися під юрисдикцією київського митрополита. Тоді, скориставшись зруйнуванням Києва 1240 р., князі Залісся починають переманювати до себе предстоятелів Київської церкви. З кінця ХІІІ ст. виникає ситуація, коли, зберігаючи титул «митрополита Київського і всієї Руси», українські першосвятителі жили поза Руссю (її межі проходили через теперішню Курщину й Брянщину) — у Володимирі, а потім у Москві. Після спроб відновити канонічний порядок стається поділ Київської митрополії на дві частини. Греки назвали їх так, як називали свою батьківщину й еллінські колонії (Малу Елладу й Велику Елладу): Мала Русь і Велика Русь. Тільки греки називали Русь «Россіа». Отже, Мала Росія означало материкова, корінна Русь, а Велика Росія — землі, колонізовані й навернені русинами-українцями.
Співіснування двох митрополичих центрів закінчилося розривом між ними. Скориставшись із прийняття митрополитом Ісидором Флорентійської унії 1439 р., Московська Церква 1448 р. проголосила розрив із Константинопольською Церквою-Матір’ю й утворила автокефальну (самоврядну) митрополію. Київська ж митрополія і далі лишалася у складі Константинопольської Церкви. Хоча вона користувалася цілковитим самоврядуванням, а залежність від Вселенського Патріарха обмежувалася поставленням митрополита.
Московська автокефальна Церква фактично не була канонічно визнаною аж до 1589 р., коли Вселенський Патріарх Єремія Транос був змушений згодитися на визнання самопроголошеної автокефалії та на піднесення глави Московської церкви в патріарший сан. Це стало одним із стимулів прийняття більшістю українських і білоруських єпископів 1596 р. унії з Римом.
При укладанні нещасливого державного союзу Гетьманщини з Москвою 1654 р. було застережено, що Київська митрополія лишається в складі Константинопольської Церкви. Однак уже 1685 р. без відома й згоди Вселенського Патріарха київського митрополита Святополка Гедеона-Четвертинського поставлено у Москві, а наступного, 1686 р., шляхом політичного тиску й підкупу московській делеґації вдається домогтися згоди Вселенського патріарха на визнання цього переходу. Згодом патріарх, що згодився був на перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархові, був усунений від влади, а в томосі 1924 р. про надання Православній Церкві в Польщі автокефалії Константинопольська Церква констатувала, що перепідпорядкування Київської митрополії було неканонічним. Саме перехід Київської православної митрополії під юрисдикцію Москви спонукав єпархії на Правобережній Україні прийняти унію з Римом. А традиційний автономний статус митрополії був протягом XVIII ст. скасований, і Київська Церква, разом із усією православною спільнотою Московського царства, стала цілком підвладною цареві «Відомством православного сповідання». Наслідки цього відчутні досі: зазирнімо в неділю в сільську церкву на Донбасі та в Прикарпатті. Рівень релігійности східних українців і нині разюче відрізняється від наших співбратів на західних землях насамперед тому, що на моїх земляках фатально позначилася цинічна атмосфера московського церковного життя.