Первісний вчитель

1

Було це дуже давно, коли Полісся ще не називали ні Поліссям, ні Підліссям.Може й називали б, але  ще не знали, як воно називається. Це був край безкінечних боліт, непрохідних лісів, повноводних озер і річок з крутими берегами, поцяткованими норами, в яких ховалися “пічкурі” і змії. Пологі береги озер    густо поросли високим очеретом, а трохи  далі, ближче  до горизонту, здіймалися, мов високі руді стіни, розмиті рікою обривисті схили  глиняних пагорбів, дрімучі ліси покривали їх.

Недалеко, трохи вище від річки , на схилі пагорба, що височів над блакитним плесом озера,   зяяла величезна роззявлена ​​паща, широкої і  глибокої печери. Тут, у цій  високій й глибокій, величезній норі здавна тулилися древляни – предки майбутніх полісян. Через цю темну пащу входили і виходили суворі мешканці печери, через неї вони отримували повітря і світло, з неї виривався назовні дим вогнища, на якому вдень і вночі старанно підтримувався вогонь. Continue…

Немовицький курінний “Ярема” страчений СБ ОУН

Posted on 10.09.2011 by АлМаСЗалишити коментар | Редагувати

 

 

1 Vote

 

Праворуч курінний “Ярема” на перемовинах з Ковпаком С.

Мій рідний край – Полісся, край Великої Волині, що простягається між болотами і річками, край в якому живуть славні нащадки племен древлян і дулібів. Волинська земля в Х ст. була окремою державою “Маджака”, але вона дуже швидко розпалася від внутрішніх племенних  протиріч і міжусобних воєн.

Волинь це значна частина України, де споконвіку жили й живуть самобутні, працьовиті, горді, вольнолюбиві й героїчні поліщуки, які самовіданно захищали й захищають нажите своїми руками багатство.

Continue…

Немовичі в спогадах

Вічна слава героям!

Ця стаття викладена зі спогадів Немовицьких старожилів. Отож потрібно віддати належне їхнім суб”єктивним споминам: дещо вони бачили самі, багато чули із розмов старших, багато про ці часи читали в газетах,чули по радіо  і бачили по телевізору,що звісно наклало свій відбиток на сприйняття і переосмислення тих далеких, часто заплутаних, що не всіма одинаково сприймаються, подій. Бо ж нелегко їм зараз згадати людей, події, обставини, в яких ці події відбувались. Але вже крім них, безпосередніх очевидців, ніхто не пам”ятає і не внесе в історію села ті нюанси, які відомі тільки для них.

Може й добре, що Вони не читали і не знають офіційної сільської історії, бо ж кожний з них не уявляє історії села без свого особистого минулого й історії свого роду.

Хіба ж можливо для них уявити тогочасне село без Ющика Петра Євгеновича, який закінчив Сарненську польську гімназію і був першою  освіченою людиною в Немовичах. Багато займався самоосвітою, був музикально обдарованим, грав на бандурі, мандоліні, керував сільською самодіяльностю – управляв церковним і сільським хорами.У жовтні тридцять дев”ятого П.Ющик був призначений вчителем в школу с.Катеринівка і вже в 1940 році вчителював у своєму селі, Немовичах. Його учні 1925-26рр. народження в переважній своїй більшості стали активними учасниками національно- визвольних змагань. Багато з них загинули в цій кровожерливій борні. На сьогодні живе лише Семен Тимофійович Марков /Солов”їв/.В книзі ” Пам”яті і Слави….” названо і Немовицьких  153 героїв. Однак старожили переконані, що героїв було значно більше, адже навіть Колядка Федота, який був головою сільради і його сім”ю було вивезено до Сибіру, чомусь не згадано.В тридцяті роки до самого початку війни  в селі активно працювала “Просвіта”, що розміщалася в хаті Мички Антона Мартиновича. Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Михайло і звичайно освічений Ющик Петро.При “Просвіті” була невеличка бібліотека , працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом  дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала Савчина Паланя Олексіївна/.Не таке вже й відстале було наше село, якщо в 1939 році Німовицький хор виступав в Ровно на “Шевченківських днях”.Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час “...мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту на п”ятому році мого життя тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:Українець я маленький,Я люблю край рідненький.Вірний син я свого роду,Українського народуДо тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ Стельмахова Варка, наша сусідка”…Про цей же день згадував Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”Ось що про цей випадок доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”,що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340-342].Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти,зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”.  Невдовзі було заарештовано:Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад,вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…В “Книзі Пам”яті і Слави” згадуються наші земляки-немовичани, але невідомо з яких причин наведені неправильні дані. Так на сторінці 208 сказано:- Ющик П.Є. народився у 1908 році/правильно-1911р./. Учасник національно-визвольних змагань 1922-44 років/фактично 1930-1944роки/. Націоналістичний діяч під час полської,московської і німецької окупацій. Активний член формувань ОУН-УПА. ФактичноЮщик Петро у формуваннях ОУН-УПА участі не приймав, була на то постанова обласного проводу ОУН “Залишити для виховної роботи серед молоді села і району”. Закатований німецькими окупантами в Сарнах у 1944 році.-Тато добре розумів безвихідь свого становища і як розповідав мені у 2009 році Володимир Варламович /Пуркач/, він звернувся до його мами “Ганно. я знаю,що мені цю війну не пережити-німці , чи більшовики – все одно мене уб”ють, то краще вже нехай німці, може для сім”ї буде краще”- як у воду дивився- з гіркотою на серці констатує  його син Євгеній.Савчин О.С. народився у 1900 році. Учасник національно визвольних змагань 1941-55 років. Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Рівненській тюрмі в 1945р.Фактично: Савчин О.С. участі у визвольних змаганнях участі не брав. Був членом “Просвіти” з 1930 року і сільським  головою під час німецької окупації. Розстріляний у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.-Яковець Н.І. 1900 року народження. Учасник визвольних змагань 1941-45 років./правильно 1930-44 рр./ Загинув у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.“Наум був майстром “на всі руки” Він ремонтував годинники, до війни мав вітряну електростанцію і що найголовніше-користувався єдиним в селі радіоприймачем. Всю війну “ловив” Москву та Берлін і повідомлення розповсюджував за призначенням. Цей приймач у 44 році  ми, діти знайшли в діда Антона в сіні на вишках. З Вакулкою І.В. його включили, не розуміючи що до чого, а він взяв та й “захрипів-зашумів” так, що почув дід і нас вигнав, а радіо десь подів”– згадує Євгеній Ющик.Двоє з активних членів Немовицької “Просвіти”, стійких націоналістів: Тарапан І.Ф., Мичка І.А. пережили лихоліття війни і не були репресовані.В книзі О. Денищука ” Боротьба УПА проти німецьких окупантів” перераховано 195 боїв УПА під командуванням нашого земляка Семенюка Никона на псевдо “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”. На деяких сторінках він згадується, як Курінний.У своїй книзі О. Денищук  на 58 сторінці розповідає: “…21.05.-відділ ”Яреми” /Курінний Семенюк Никон 1919 року народження, уродженець с. Немовичі напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Під час бою вбито 30 німців, серед них 1 офіцер, 3 поранено”…Ось так жили і боролись наші земляки. Завдяки великій просвітницькій роботі національно-свідомих  активістів село не спало не було таке затуркане, як намагаються показати сучасні агітатори…Немовичани активно жили і боронили свій край. За офіційними даними КДБ 153 наших земляків приймали участь у визвольній боротьбі, з них 28 жінок на рівні з чоловіками переносили всі тяготи цієї смертельно небезпечної борні. Четверо селян загинуло від німців і 55 від більшовиків., 3- загадково померли…Використано матеріал:Спогади сільських старожилів.Савчин О.М.Ющик Є.П.“Книга Пам”яті і Слави Волині”.О. Денищук. “Боротьба УПА проти німецьких окупантів”.Архіви МДБ у Волинській і Рівненських областях.

Немовицький літопис

  •    Біля села Немовичі Сарненського району  знайдено  поховання , що відноситься до 11-13 ст.н.е..
  • -Через німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва ‘Німовичі’ транформувалася в Немовичі.
  •    Поліський край згадується у Волинському літописі 1270-1280 роках під назвами Подлєсьє,Полєсє,Палєсє. Відомо,що населення Полісся складають представники різних етносів. Полісся з давніх давен було зоною творення праслов”янської культури.
  •       У 12-13 століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським,Чернігово-Сіверським,Володимиро-Волинським /пізніше Галицько-Волинським/
  • Сама перша писемна згадка про наш край, Дубровицю відноситься до 1005 року, коли князь Київський Володимир Великий, заснувавши в Турові християнську єпископію, у переліку міст, що мають до неї належати, називає і Дубровицю.
  •     У VІІІ-ІХ ст. на території Волині, до складу якої входили землі сучасної Рівненщини, жили східнослов′янські племена дулібів-волинян і древлян. Кордон між ними проходив приблизно по річці Горинь. Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростень (тепер місто Коростень Житомирської області).
  •    В ХІ ст. Дубровиця стала центром однойменного удільного князівства.
  •     А в Іпатіївському літописі під1183р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича з половецьким ханом Кобяком. Цей запис засвідчує факт існування міста, яке вже тоді відігравало значну роль у захисті західних кордонів Київської Русі.
  •     У 1240 році під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. З другої половини ХІV ст. місто підпало під владу Литви,
  •     а після Люблінської унії 1569 року його в складі волинських земель загарбала шляхетська Польща.
  •     У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами.
  •      Вперше в письмових історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році.
  • Землі, де зараз знаходиться село, належали роду Гольшанських /Ольшанських/, чий рід мав володіння в Україні (на Волині – Дубровицьке та Степанське князівства), у Білорусі (Гольшани, Глузьк, Романов в Ошмянському пов.), Литві.
  • Немовичі в цей час були власністю пана з Ковеля, що був зятем Гольшанського- Курбського Андрія Михайловича.
  • . Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді,
  •      коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка.
  • Згідно “Историко-статистического описания церквей…”Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство.
  •    У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий
  •     у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./ Управління – гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.;
  • фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,млин Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина,хутір Ольшаниця,колонія Плоске,фільварк Перовка,хутір Пожога,фільварк Сарни,село Сарни.,село Зносичі.
  • Керували гміною голова і секретар.
  • Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл:с.Немовичі,с.Доротичі,с.Карпилівка,с.Катеринівка,с Зносичі,с.Сарни.
  • … ” однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році.
  •     У  у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий.
  • Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася.
  •    У 1881 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.
  • Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858 року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). В П. Боровським – з 1868 року.
  • Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається на це свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби).
  •    У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель.
  •     Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку.
  •     (У 1918 році в селі з”явився загін сил Директорії.
  •      В травні 1919 року село окуповують поляки,яких серед літа виганяють червоноармійці.
  •     У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію ,майже на двадцять літ згідно Ризького договору Немовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства.
  •     В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт.
  •      З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті,
  •      З листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.
  • 20 років проіснував Сарненський повіт.
  •      4 грудня 1939 року була створена Рівненська область, до складу якої спочатку увійшло 5 повітів, в т.ч. і Сарненський,
  •     а в січні 1940 р. на території області було утворено 30 районів. З території Сарненського повіту було виділено аж 11 районів – Сарненський, Рокитнівський, Клесівський, Дубровицький, Володимирецький, Антонівський, Рафалівський тощо.
  •     В 1962 році відбулося укрупнення районів і до складу Сарненського району повернули населені пункти Клесівського, Рокитнівського, Степанського районів;
  •     в січні 1965 р. населені пункти Рокитнівського району виведено зі складу Сарненського району в новоутворений Рокитнівський район.
  • Внаслідок акту Молотова-Рібентропа
  •     16 вересня 1939 року в селі з”явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках.
  •     В грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор,сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.
  •     Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркова та Івана Пацьоли.. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Максим Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД – свідчення внука).
  • Головою сільської Ради призначили Северина Свирида (доля його надалі – трагічна: знищили націоналісти) одного з синів – Михайла – забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми – Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ – змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.
  • З початком нової війни розпочалася нова мобілізація.більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська.
  • Немовичани цілими сім”ями воюють в загонах Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/.,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року :
  • Приказ № 1
  • «От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.
  • ко всем командирам боевых групп
  • I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.
  • задачи: 1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.
  • голова Украины Тарас Бульба 17 .”/
  • Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА – сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема./Пізніше німцями за це було розстріляно десяток немовицьких селян. Для остраху інших, розстріляні довго лежали під сільською дерев”яною церквою./
  • Старостою села  в 1941-1943 роках був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченням односельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати.
  •    В Чудлі січовики Яреми 20 травня 1943 року розгромили німецький гарнізон і знищили 30 окупантів . /
  •      У серпні 1943 року черкаський комуніст Клим Автономович Ткач був розстріляний українськими партизанами Поліської Січі. Похований в Сарнах.
  • В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки, розорювали поля ,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло,насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства.Чесні ,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу Під страхом виселення селяни стали більш зговірливими; почали писати зяви у колгоспи.
  •     У жовтні 1947 року у селі було створено колгосп“Радянська Україна“. Першим  Головою колгоспу був Пацьола М.С. В цей же час під страшенним тиском у с. Зносичі тільки одного дня в колгосп вступило 56 дворів, наступного дня надійшло ще 30 заяв. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп”-розраджували себе селяни.
  • Головами колгоспу “Радянська Україна” були: Пацьола М.С., Лейсмар В., Добровольський М. Арс., Жакун П.І.,Гула В, Гнатюк Б.М., Кичан П.О., Мичка А.М.

Тутейші-етнос, який виявили поляки, чи…?

  • Західне Полісся було заселене мисливськими племенами вже в добу пізнього палеоліту (15 тисяч років тому) [22, 10]. За останні 12 тисяч років археологи простежують тісні етнокультурні зв’язки населення Полісся з Південною та Західною Балтією та Середньою Європою; за цей час прокотилося не менше 10 міґраційних хвиль із аходу на Полісся 19, 184. О. Цинкаловський стверджує, що “десь ід 7 до 2 тисячоліття до нашої ери вперше з’являються люди, що ули носіями вищерозвинутих культур. Вони селилися на родючих, займалися годівлею худоби, мотичною обробкою землі,полюванням і вміли вже виробляти глиняний посуд ручного виробу [48 І, 31]. У І тисячолітті н.е. на цій території вже жили східнослов”янськіплемена [22, 10], зокрема бужани, волиняни та дуліби. Зауважимо що деякіослідники ототожнюють дулібів і волинянта бужан (пор.: “розселення дулібів (волинян)” 18, 191; “між Південним і Західним Бугом простягалися землі д у л і б і в (пізніші територіальні назви б у ж а н и, в о л и н я н и)” 17, 11−12).
  • Дещо інакше відбувалося заселення сучасної Берестейщини. Цей реґіон “до ІХ ст. н. е. був заселений нечисленним західнобалтським населенням (ятвягами). У VІІІ–ІХ ст. на Берестейщину спрямувався потік слов’янської колонізації. У цьому регіоні фіксуються дреговицькі археологічні пам’ятки. […] Хоч дреговицькі колоністи потрапили на землі майбутньої Берестейської волості ще перед волинянами, волинська міграційна хвиля ІХ–ХІІ ст. була потужнішою й перемогла дреговичів” [40, 9]. У 1087−1157 роках Брестейська земля належала до Турово-Пінського, згодом до Волинського князівства, а після 1320 року відійшла до Литви [14, 116]. А. Бужанський так схарактеризував передісторію нашого краю:
  • “Край цей заселений від непам’ятних часів полуднево-західніми слов’янськими племенами дулібів, бужан і волинян мав ближче нам незнані межі на південному заході з сусіднім плем’ям білих хорватів, на заході з лехитськими племенами. На півночі Берестейської, Пінської і Турівської волостей наші предки межували з литовськими ятвягами і білоруським племенем дреговичів. Північна географічна границя проходила правдоподібно починаючи від заходу на північ від Прип’яті і йшла на схід в околиці озера Погост і далі на Лунинець, Кажан-городок до устя ріки Горині. Межа поселення волинян від устя Горині завертала на південь і межувала з деревлянами. Розмежування між волинянами і деревлянами були підмоклі і незаселені лісові пущі,
  • Межі західнополіського діалекту знані в історії під назвою “Чортів ліс” і непрохідне болото “Гало”. Далі на південь границя Волині йшла лісовим обшаром басейну ріки Случі, притоки Горині, і ходила до високого розточчя між джерелами Случі й Богу, звідки завертала на захід і доходила лісостепом аж до підкарпатського підгір’я. Південна границя в різних історичних часах то посувалася на південь, то відступала на північ, в залежності від насилення чи вигасання руху степових кочовиків” 4, 87.
  • На початку Х століття Волинська земля вже входила до складу Київської Русі. 1199 року князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню в єдине Галицько-Волинське князівство [22, 11]. Часто навіть у наукових працях нечітко розрізняють, де Волинь, а де Полісся; свій внесок у цю плутанину додало адміністративно-територіальне районування: назвою Волинська область з 1939 року почали іменувати територію, більше половини якої – це Західне Полісся, а менше власне Волинь
  •  Отож поліщуками в Україні називали здавна і ще називають до сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон “поліщуки”, як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. І як випливає з вищенаденого  матеріалу;традиційним ареалом поширення назви “поліщуки” серед самого населення був в основному басейн Прип’яті та її приток.

        Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.
    Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейшні” – це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.

    Етнос, який виявили  поляки,  це ― “тутейші”, як називали себе  поліщуки під час перепису 1931 року. Та от комедія: оці несвідомі тутейші ,як намагаються їх представити їх сучасні політики, створили військову  базу для Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця, а пізніше УПА, і самі стали активними учасниками визвольних змагань.    Польський публіцист Анджей Суліма Камінський наприкінці 1980-тих писав: “Чому сторіччями ховали і ховаємо голову в пісок при слові українець? Чому ми так “любимо” русинів, гуцулів, лемків, бойків і “тутейших”, доводячи, що вони ж не є українцями, а одночасно твердо знаємо, що краков’яки, гуралі, кашуби, шльонзаки і курпи є поляками? Невже таки й справді на Бескиді, Поділлі й Волині, над Сяном, Збручем, Дністром і Дніпром жили і живуть козаки, різуни, гайдамаки і бандерівці, перемішані зі спокійними русинами, лемками, гуцулами й іншими “етнографічними” цікавинками?”

  • І зовсім не треба розділяти слов”янський рід, зачисляючи всіх і вся до більшого якогось етносу бо ж , як такої, встановленої Богом межі не було і немає, ми, поліщуки споконвіку- руські русичі, руснаки, русини, а українцями у літописних документах наші предки себе ніколи не називали, така назва -“Україна” вперше письмово згадується  в “Літописі руському” весною 1187 року і то опосередковано згадуються про землі.

    : Боротьба за галицький стіл) стр.347
    : Літ.: Літопис руський/Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич.-К.:Дніпро, 1989.

І біжать селяни бодай на яку роботу

4909.jpgНедавно Сарненські чиновники захоплено відзвітували, що у селищі Клесів почав діяти цех з виробництва тротуарної плитки, яка піде на бруківку  у містах де відбудеться Євро 2012, але скромно промовчали що в новому цеху працює всього 14 працівників, які за надзвичайно тяжку і шкідливу роботу одержують лише 2500 гривень, або 320 доларів. Працюють  вони на китайському обладнані, яке коштувало 4 млн. гривень. У цеху виготовлятимуть 12 тисяч кубометрів  гранітної бруківки. Третина продукції піде на експорт.Робота шкідлива , тяжка, і платять небагато, але в навколишніх селах безробіття, тому й біжать селяни бодай на яку роботу і задоволені навіть такою платнею.

Немовицькі звичаї та обряди /ч.2/

Від появи на світ і до скону, життя немовицьких селян регламентувалось звичаєвим правом, вони чітко дотримувались традиційних обрядів. Надзвичайно цікаві обрядодії, пов’язані з одруженням. За свідченнями старожилів, молодь зближувалась між Собою на „вечорках”. Найчастіше вибирали якусь більшу хату, де була тільки старенька баба, або „де вмерли батько да мати, де нема никого.., то туди збиралися, а літом – на гуліци” [13]. Подекуди після „вечурок” дівчата залишалися разом з хлопцями ночувати, але і ті, і інші не дозволяли собі нічого зайвого чи непристойного: „Лежать да співають, гарно було” [12].У виборі парі враховувалась така риса, як працьовитість: „Колісь багато жиди тиї помагалі женіцца, а то вже ідут до жида, да жид уже виберає, яка дівчина робоча.., яку наймає робіть собі на поле, то вже й бачить, то вже й каже: „Оту бери, оту, та дівчина добре робить,” – отак ше й батькам, а діти дітям своїм, да й так женілісь” [13]. У свати йшли хрещені батько з матір’ю, несли хліб з горілкою, які стояли в хаті обраниці тиждень „на роздумуваннє – чи получила, чи нє” [13]. Бувало, що коли батьки йшли самі, без згоди сина, то він категорично відмовлявся від шлюбу, і тоді дівчина змушена була повернути хліб назад – „буде сватать другу” [13].До весілля дівчина повинна була приготувати собі придане, в т.ч. одяг майбутньому чоловікові. У с.Немовичі існував такий звичай: „Зробілі заручини і йдут вже, от… молодої висілают хресную там, ші кого, да йдут до молодого вже, мірают: яка йому сорочка пудходить, які штани. Ото скатерть на стіл, рушники -дивляца скілько, „наколочникі”, колісь казалі… Йдут, мирают нитками.., вузли в’яжуть. Поміралі, пообідай, а потом шиют вже” [9]. Одяг майбутньому чоловікові дівчина готувала „на переменку”: „Треба троє-четверо пошить, шоб було на переменку… Вже от свадьби – ето вже чоловіка одиває, вже мати не дає” [9]. У цьому ж селі протягом весілля молодий носив дві хусточки, які звисали з кишень: „І в кармани хустки запихани… біленькі, шоб висілі, шоб видно було, шо молодий іде” [9]. Одну хусточку молодому давали вдома, а другу – дарувала молода. Молодий під час всього весілля був у шапці, до якої пришивали червону стрічку і квітку з барвінку [9].Весільне вбрання молодої складалось з весільної сорочки, горсета, вінка з паперових квітів „з лентами”, які одягали на розпущені коси та спідниці. На шию одягали намисто „хороше, дробне”.Зазделегідь готували одяг і „на смерть”: спідниці, сорочки, фартушки, хустки. Домовину покійнику застеляли полотном (наміткою), таким же полотном укривали покійника. Старим полотном („онучками”) замотували ноги [11].На хрести до жіночих могил вішали або хустку, або вишиті рукави старої „вбіляної” сорочки, на хрести чоловічих могил -„ручнікі” [13]. Варто зауважити, шо за місцевою традицією на кладовищах ховали як людей, померлих природною смертю, так і потопельників та вбитих. Самогубців-вішальників („тих, шо давляца”) ховали „за плотом”. Такі могили не залишали поза увагою: „Колись, як я з бабою іду з поля.., то баба та рузку яку чи зломить, чи палку, і кідає: „Гето тобі подарок!” – на той курган, де в нас давлянии пуд плотом лежав.., під кладбищем, там куча така” [13]. Цікаво, що про подібний звичай на Поліссі згадував і відомий польський письменник Ю.І.Крашевський, який на початку XIX ст. бачив подібні хрести з купою гілляк на них [3].Не менш цікаві звичаї чинились у зв’язку з поминанням померлих, зокрема, на Зелені свята. „Деди” відзначали в п’ятницю ввечері і в суботу до обіду, т.з. „Дєдова Троица” [10]. Ввечері у п’ятницю запалювали свічку, вся родина збиралась за столом, готувалась пісна вечеря — пшоняна каша, капустяний борщ з грибами чи рибою. Сідали вечерять зі словами: „Приходьте, вмерши, на вичеру!” [7]. Залишки від вечері ночували на столі. Вранці  їх скидали до окремої мисочки, додаючи коливо (хліб з водою та медом), локшину.У п’ятницю ввечері робили „коліво”, готували пшоняну кашу з маком, вранці в суботу готували скоромне. Поминки відбувались таким чином: „На самий перед… возьмем вже того коліва, поставим його на покуті і воно стоїть, і горить свічка, і обідаєм, молімся, помінаєм душі. Кажуть, мертви приходять на той обід, а хто знає, ми їх не бачимо,, може, й приходят” [13]. Повір’я в те, що душі померлих приходять на вечерю, існували і на Волині, зокрема, в Гощанському районі. [4].Померлих в цей час бачили також у снах, вони ображались, коли нічого не готувалось до їх зустрічі: „Ну, там, як колісь розказувалі, шо бачилі, або сняцця в сні, шо от не приготовилі ничого: „Поприходили, а у вас ничого нима шо поїсти!” То колісь баба розказувала, шо у матері був, в однеї жинки, один син, да й вмер, да вже вельми вона вже його шкодувала, да плакала, да казала: „Коб хоч побачити, як уже вин на об’їд той приде.” А друга сусідка її посоветовала, шо: „Сядеш без сорочки і по пояс роздінься да на печі, да каля комина, да й вартуй, а сим’я хай вичерає. То ввечери побачиш.” То вона побачила да скрикнула: „Ох, синочок мой прийшов!” – да й упала, да і мертва сама стала” [13]. Показовою є оповідь і про померлу дочку, якій мати не поклала в домовину улюблену спідницю – літник. Мати спостерегла, що літник чомусь мокрий. Люди сказали, що дочка її „ходить” після смерті. Мати вирішила зловити її. Перед Трійцею вона це зробила. Дівчина сиділа мовчки, харчувалась парою з їжі, а коли настав час покинути землю – зникла, як і не було: „А коли пришла Троїца, вже год кончивса, то де вона поділас – нихто ни знає, де зникла” [13].З померлими пов’язане і „клечання” – зелень („лістє”). За деякими свідченнями, саме в ньому ховались душі предків [4].  В неділю після служби в церкві, вирушали на кладовище, несли „клєчаннє”, „хто моліца – зайде коло свого, а хто плаче, а хто постеле, да… воткне, да йде додому” [8].З культом померлих пов’язана поява на землі русалок на Русальному тижні. Русалкою, за свідченням респондента, ставали ті, хто помер на Русальницю: „Хто б то не був, то вже русалка. Хто саме вмер на Русальницу, той русалка” [7]. Русалок колись бачили: „Колісь, казані, шо бачилі, а тепер, мабуть, нихто ни бачить, бо, може, не достойні люди, знаїте… Колісь… якійсь розказував чоловік, шо отак на високуй гори сидят і спевают, і кругом себе иесочок гребут” [13]. Найчастіше бачили русалок в пору, як пололи просо [13]. „На Тройцин тиждень, ну, то русалкі виходилі. Кричалоса, шо люди, стричаймо їх. А тепер вже русалок нема” [10]. Як і повсюди на Поліссі, в Сарненському краї широко поширені перекази про врятування пасічника, на якого хотіли напасти русалки, родичем, який був серед них [13]. Русалки гостювали на землі тиждень: „Тиждень Русалници. Ето от понеділка. В понедлок устают, а в другий понеділок лягают” [7]. „Ше в неділю – не, а вже на ноч то Русалница буде, аж до понеділка. В неділю -„Розигри”, у нас так кажуть… Ну, у понеділок вже конець русалки, вже вони розигриюца, одиграют своє за тиждень” [13].Обряди, пов’язані з поминанням покійників відбувались також на Провідній неділі після Великодня.  Відбувалося загальне поминання покійників ( в давнину – тризна), про яке часто згадується в науковій літературі. „Ішлі на кладбіще. Пекли хліб, пекли яєчню, яїчка варилі, м’ясо. Бралі квас, хто й горілку. 1 там пілі, поминані тиї души.., а потом розстілалі вкрай вже, коло дверей, як віходіть із кладбіща, то було тако-о: чистая полоса пригороженого, і там уже сядалі всі, хто вже такій, родствєннікі да усі вокруг, і викладалі своє все… І там їлі, моліліся Богу сперва, палілі свєчкі, каждий перед собою. І помоляца, а потом уже обходят тим квасом, хто поминає… Може, у кого і горілка, і кожне пирога клало, да зламлют на кускі, а було старцув такіх багато: хто такій бідний, хто покаїічений, то йшли, поміналі души, моліліса. Батюшка і всі всім роздавати тиї яїчка, хліб… І старці ішлі вже моліліса, поміналі души, і батюшка помінав” [13]. Поминали померлих і на Спаса: „На Спаса то носілі яблука і груши… і тоже поминалі. Берем уже тоже хліб, м’ясо чи шо таке да й тоже збираємоса вкупи, да хто поминаєм, хто так сидит, хто свіжо умер – да хто, то плаче, хто молиця, да як хто”…[13]         АлМаС.       Використані матеріали:   1. Глушко М. Сплав лісу в басейні Ужа // Полісся України.  Матеріали історико-етнологічного дослідження. Вип. 2. Овруччина. 1995. – Львів: Інститут народознавства НАН України. -1999. – С.45.2. Кутельмах К. Аграрні мотиви в календарній обрядовості поліщуків // Полісся України. Матеріали історико-етнологічного дослідження. Вип. 2. Овруччина. 1995. – Львів: Інститут народознавства НАН України. – 1999.3. Kraszewskij J J. Vspomnienia Wolynia, Polesia i Liiwy.T. l.-Wilno, 1810.4. Українець А. Трійця. Поминальні мотиви в традиційній обрядовості поліщуків // Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Ч.2. – Луцьк. – 2003. – С.152-153.5. Українець А. Народний одяг мешканців Рокитнівського району // Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся. Вип. 1. – Рівне, 2001. – С.13-14.6. Зап. у 2001 р. у с Карасин від Андрієвської Є.В., 1921 р.н.7. Зап. у 2001 р. у с. Білятичі від Бокуневич А.Г., 1923 р.н.8. Зап. у 2001 р. у с. Чудель від Аврамчук О.Д., 1933 р.н.9. Зап. у 2001 р. у с. Глушиця від Заворотного А.Г., 1923 р.н.10. Зап. у 2001 р. у с. Білятичі від Рощик Я.Д., 1913 р.н.11. Зап. у 2001 р. у с. Люхча від Гаврильчик Л.Т., 1928 р.н.12. Зап. у 2001 р. у с. Стрільськ від Сергійчук Є.І., 1904 р.н.13. Зап. у 2001 р. у с. Карасин від Шкодич У.Ф., 1926 р.н.

Немовицькі звичаї та обряди /ч.1/

   Село Немовичі складова частинка великого  Сарненського краю, який знаходиться в центральній частині Рівненської області і охоплює межиріччя Случі та Горині. В минулому ці землі були порубіжжям  розселення двох давніх слов’янських племен – древлян та волинян, до вододілу між басейнами Прип’яті й Дністра і від Західного  Бугу до межиріччя Горині й Случі [Кухаренко 1968 : 44].Основним заняттям мешканців краю було і залишається землеробство, яке наклало чіткий відбиток на звичаї та обряди поліщуків. З ними була пов’язана ідея благополуччя людини, родини, громади [2, 191]. Дотримання їх ставало нормою життя, законом, який чітко виконувався. Важливі обрядодії, супроводжувані аграрними мотивами, включали в себе цілу низку табу, направлених на захист врожаю від небажаного впливу сторонніх людей, „нечистих” сил („нечистою” в певні періоди вважалась жінка). Зокрема, позасівати поле могли лише чоловіки, жінок „до такого діла не допускалі” [10]. Подібні табу поширювались і на роботу в садку. Жінки не мали права залазити на плодове дерево, рвати фрукти й ягоди (їх можна було лише збирати) [10]. їм не дозволялось також «поперек поля ходить» [10]. Ця заборона в окремих випадках стосувалась також чоловіків, яким можна було переходити лише поле сусіда, але перейти «на друге, третє поле не має права, он є дорога – дорогою і йди» [10].До жінки переходила головна роль у виконанні обрядодій, пов’язаних зі збором урожаю. На думку науковців, «у пам’яті поліщуків і навіть в теперешній обрядовій практиці найкраще збереглись обрядодійства, пов’язані з початковим та заключним етапами жнив, тобто «зажинками» і «обжинками» [2, 192].Ось які звичаї побутують до цього часу в селах цього самобутнього поліського краю.Перед початком жнив жінки обв’язували праву руку червоною ниткою: „В жнива, як уже почнуцца жнива, то чеплялі на праву руку нитку 1 червону, шоб рука не боліла” [10].Перший сніп жита несли додому, ставили на покуті, де він стояв декілька тижнів, до того часу, поки починали сіяти озимину. Тоді зерно із снопа використовували для посіву. Завершення жнив символізував залишений в полі сніп – „борода”, на який розвішували зняті з рук червоні нитки: „А як потом бороду в’язалі, то тиє нитки інімалі да чеплялі на бороду – бо вже конець” [10].В краї були поширені  скотарство, рибальство, бджільництво, збиральництво. Наявність достатньої кількості лісу завжди була сприйнятливим фактором розвитку сплаву на Поліссі та будівництва і облаштування житла.  До 1917 р. хати будувались маленькі, а після 1918 р. «стало дерево свободно доставацца, сталі вже, канєшно, бульши робить, а то – одна хата» [10]. Хати будувались, як правило, з п’ятьма вікнами (три – в стіні напроти печі, два — в передній стіні), часто разом із «стьобкою» і «клєттю». В «клєті» зберігались: мука, зерно, тут стояли бодні, де знаходилась «одежа, шо у свята, сорочки, полотно, шо ткалі своєручно» [13]. Там же знаходилось і ліжко [10], [13]. «Стьобка» -невелика прибудова в сінях, в ній «було усе таке на заквас, шо борщ варилі: капуста, гурки» тощо [13].Горище теж слугувало сховком для деяких речей: «На хату тоже носілі то басьолу, то постолі складалі, то лозу, шо постолі плєлі, складалі тут» [13]-згадували старожителі . Пам’ятають вони і курні хати, в яких дим при отопленні потрапляв з комина у «мешок», що звисав над ним і прикривав отвір у стелі: «А в хаті сиділи усі на землі – низько лави булі.., топіца, то там зверху дим буває, а якшо несправний там мешок, то на хату.., там чорне все. Треба открить хоть окна, шоб трохи чистіше було… Ето називалос «курна хата» [10]. Мабуть, у зв’язку з цим стіни всередині хат білились лише на висоту зросту дорослої людини. Земляну ж долівку кожного тижня змащували глиною – «ото як закон – на неділю помазати» [10].Для освітлення хати слугував інший «мешок», через який виходив дим при спалюванні лучини. До «мешка» за допомогою дротів чіпляли «поліцу» (частину плуга – леміш – А.У.), де спалювали лучину [10].Піч ставилась, як правило, справа від входу, по діагоналі від неї знаходився накритий скатертиною стіл, на якому завжди лежав хліб – «Богові хліб должен буть» [11]. На покуті стояла діжка і трішки тіста, що лишалося від попереднього замісу [11]. Оскільки сім’ї  були досить великими, кожен мав своє місце для спання. За традицією, батьки спали в «клєтті, на двори»: «Ето стари люди – всі в клєті, а невістки, сини – в хаті» [10]. Одружені спали на полу за піччю, якщо довга хата – то пари «постилаюца отако: один до одного головами». Якщо багато дітей, їх клали поперек полу, біля батьків, «але в ногах». Неодружені і бездітні лягали на лавах, до яких в міру необхідності «приставляли ослона» [10].Одяг шили в основному з домотканих тканин. Основною сировиною для його виготовлення слугували: льон, коноплі, овеча вовна. Існувало декілька сортів льону: «простак» і льон «лущик»: «Лущик – біленькій такій, сім’ячко розчипалоса тако да висипалося…, простак – чорніший, більший рус» [11]. Льон «пололі, да рвалі, да билі.., ох, музолці на руках такі булі, шо ух-у» [11].Волокно обробляли терницями, тріпачками, тоді розчісували на гребені – «микалі мичкі»: «Мнялі да відбівалі, да знов на гребень, да знов траслі» [11]. Пряли на потесях, які складались з днища і вставленої в нього перпендикулярно загостреної палиці [10].Наткані полотна часто відбілювали.  Спочатку їх несли до води: «… трава да по воді, да ми на траву, а воно лежало зверху да й одбілювалос… А сонейко пекло, дей» [11]. Згодом полотно і одяг «визолювали» в жлуктах. Головна частина вбрання – сорочка, яку зшивали з прямокутних шматків полотна. І жіночі, і чоловічі сорочки кроїлись однаково, вони складались з таких частин: «стану», «чохлів», «рукавів», «уставок» («вуставок»), «лясток», «комнерив» («ковнерив»). Серед комірів переважали «стояни». Чоловічі сорочки мали також вишиті пазухи. На відміну від жіночих чохли па чоловічих сорочках не вишивалися, але частіше прикрашалися «переборами» подолки, що було пов’язане з традицією вдягати сорочку на випуск («наверхи») [10].Вишивка на багатьох жіночих святкових сорочках відзначалась вишуканим стриманим орнаментом, багатством орнаментальних композицій, які розташовувалися по всьому рукаву; різноманітними техніками («настилуваннє», «ризь», «затяганнє» («натяганнє», «хрестик») тощо. Вдалось зафіксувати місцеві назви поширених орнаментів: «на дубок», «на виноград», «на ракові лапи», «тарабанчики» [10], [11], [13]. Основне орнаментальне навантаження лягало на рукави та уставки. Коміри прикрашались тільки по кутах, вишиті подолки зустрічались на сорочках, які носили дуже старі жінки. Жіночі сорочки з вишитими пазухами в обстежених селах ми зустрічали рідко.Серед поясного жіночого вбрання варто тканин), запаски, фартухи. Чоловіки носили штани.Поширена назва спідниці – «сукня». їх шили рясними, полотняні «сукні» у с.Білятичі складались з п’яти «пулок». Вони мали прикрасу у вигляді тканих смут по подолку або ззаду біля пояса. Орнаментація останніх пов’язана з тим, що їх виготовляли з наміток [8]. Вовняні спідниці називались „літнікі” („лєтнікі”), їх ткали в тих селах, де розводили овець, в поздовжню (рідше – поперечну) різнокольорову смужку [9]. Серед фабричних тканин, які використовували для пошиття спідниць, респонденти називають «саржу». Як правило, на таке вбрання знизу нашивались різноманітні стрічки, у зв’язку з чим такі вироби носили назву „сукня з обручамі” [8].Поверх спідниць на поч. XX ст. одягали фартухи і запаски. Запаскою в давнину, очевидно, називали самостійну окрему частину народного вбрання. Подібно одягалися майже у всіх селах краю: „Булі запаскі, і булі літнікі, запаска – ето до половіни” [10].Селяни одягали запаски  у випадку відсутності літника („коли постірали лєтніка”) ззаду, поверх сорочки. Подібний звичай існував також у Рокитнівському районі [5], Ткались вони, як і літники, з вовни, в поздовжню різнокольорову смужку [10]. Спереду поверх сорочки в такому випадку одягали вовняний „хвартух”, але тканий в поперчні смуги [10]. Згодом, коли запаска вийшла з ужитку, він в цій місцевості запозичив її назву і став одягатись поверх літника. Крім вовняних запасок носили полотняні фартухи, пізніше – перкалеві, які поділялись на буденні та святкові, орнаментувались горизонтальними смугами. Стосовно чоловічого поясного вбрання, то у селах до сих пір пам’ятають штани “на чкури”, без „кузів” (ґудзиків -А.У.): „Кузі булі, але треба булі гроши, а їх не було” [10]. „Чкуром” називався шнур: „Шнурка затягалі да й стягаліса… Да вже так загортають.., з тих самих штанив вже тако… заламаєте, зарубаєте геть скрузь… Ви його берете, сюда засоваєте шпилькою, шнурка такого.., як наложилі, то зав’язувайте” [9]. Взимку, хто заможніший, то одягав теплі суконні штани [10]. Частини штанів носили назви: „колошви” і „крисло” [9]. „Крисло” (клинок між штанинами – А.У.) вшивалось так: „Воно робілос отак, бі, платок вирізане, а потом згортаєш його отак (по діагоналі – А.У.) і допіру одну половину розризваєш і… одна половіна вже вєліка, а друга вже, та розризана половина вшиваюца. Назад вже бильшей, а наперед вже менчей теє крисло” [9].Поширеним верхнім одягом  були: свити, курти („курташі”), кожухи („тулуби”, „полушубки”). Свити шили з овечого сукна, довгими, до п’ят. Жіночі і чоловічі розрізнялись способом декорування: „Жиночи булі шнуркамі цвєтнимі пообшивани.., а мужицкі… булі -обикновєнна свита довга, шоб тепло було” [10]. Курти („курташи”) – короткий суконний одяг, який носили і жінки, і чоловіки. Жіночі курти прикрашались, як і в попередньому випадку. Такий одяг був особливо поширений серед жінок: „То ж світа вєліка, довга, нашо їй… в хлів ходить.., шоб теліпаласа” [10]. Цікаво, що в цьому селі чоловіки одягали також і суконні „кулікі” – верхній короткий, очевидно, робочий одяг: „Чоловіки бульшинство носилі кулікі.., такі короткі” [10]. Давні кожухи шили довгими, з об’ємними комірами. Були відомі й короткі кожушки – „полшубочки”, які носили і жінки, і чоловіки, лише жінки прикрашали їх вишивкою [10].У 20-30- ті роки серед жінок поширюються безрукавки, які обшивались стрічками, оксамитом, вишивались. їх називали „горсети” або „нагруднікі”, виготовляли з фабричних тканин, переважно червоного та чорного кольорів [9], [8].Верхній одяг на поч. XX ст. підв’язували поясами. Пам’ятають пояси плетені та ткані: їх обкручували два рази і зав’язували спереду або збоку (жінки – зліва) [9]. Чоловічі пояси були набагато м’якшими за жіночі крайки, їх, як правило, плели вручну: „Баба насновувала пражу вовняну на колок.., якось перебирала палцами” [13]. Чоловіки носили пояси також поверх сорочок, літньої пори – тонші, а взимку, „для фасону”, одягали товстіші [10]. Поширені були і ремінні пояси – „попруги”. До них на шнурі прив’язували складний ніж, який носили в кишені [10]. Ніж постійно був потрібен чоловікам, зокрема, з допомогою його вони числити лозу для постолів: „Да треба ж було постоли плєсті.., да треба, шоб нуж був” [13]. В деяких селах до попруги привішували також „каліточку”, куди „гроши ложилі, тютюн ложилі тоже.., або мішечка шиє, всадить туди шнурочка, насіпле туди тютюна, стягне, зав’язав да почепив” [13]. „Калітка” -невелика шкіряна сумочка („шоб рука влазила”). У Глушиці її носили на ремінних волоках чи шнурках за кільця через плечі, зверху вона прикрашалась металевими ґудзиками: „Ето защипаєца на кузь, а тутека кузі тоже: тут один, тут один, тут один і отут посередині, шо защипаєца” [10].Важливе значення в комплексі вбрання мали головні убори, особливо жіночі, за якими визначали соціальний статус людини. Дівчата, як правило, заплітали дві коси, а зверху, при необхідності, „заматувалісь” – зав’язували хустку „гладко”, під підборіддям [13]. Заміжні жінки в давнину носили намітку. Перед пов’язуванням намітки волосся розділяли і намотували на „кімбалку” („кімбалок”) – обручик, виготовлений із шматка полотна [11], а тоді одягали „чепца” – сітчасто плетену шапочку [12]: „А баба чепца наложит і так зав’єтца” [6]. Вперше намітку пов’язували на весіллі. В одній з весільних пісень співається: „Косник голову присмик, вже мені чепца давно хочеца” [11]. На поч. XX ст. намітки носили дуже рідко, довше збереглись кимбалки і чепці, які вже носили з хустками. На відміну від дівчат жінки голову хустками не „заматувалі”, а „зав’язувалі наокола”, тобто зав’язували на потилиці, а літні жінки – над чолом, поверх задніх рогів: „І вже хусткою за потилицу зав’яжеца, і вже вона не заматуєца, шо ото в хустку замататис, а вже в потилицу ув’яжеца” [11].Про чоловічі шапки відомо, що вони були суконні та хутряні. Старші чоловіки на поч.XX ст. носили круглі суконні шапки з позначкою зверху: „Там ше христом перешиє.., шоб знав, як накладаєца, в яку сторону” [10].  Іноді їх шили довгими, з викотами, які в міру необхідності закачували [10 ,шапки з овечого хутра були за формою, „як папаха” [10]. Пізніше носили кашкети з козирками.Традиційне взуття поліщуків – „постолі з онучкамі”. Спосіб одягання постолів жінками й чоловіками дещо відрізнявся: „Баби густенько ноги обматували, а чоловіки – низенько.., а баби – аж до колін” [11]. Взимку постоли утеплювали травою „волосінь”: „спочатку обмотувалі онучку”, тоді клали волосінь, а зверху знову обмотували [10]…

Немовичам 700

  • “Хто не знає свого минулого,
  • той не гідний свого майбутнього”
  • Максим Рильський
  •      Село Немовичі – поселення щонайменше з семивіковою історією
  •      
  • Вивчивши могильники Княжої доби у межиріччі Турії та Бугу,  зокрема біля села Немовичі Сарненського району ,відомий історик, доктор історичних наук, професор Волинського державного університету ім. Лесі УкраїнкиМ. М. Кучинко у своєму досліджені ” історична Волинь” стверджує що поховання відноситься до 11-13 ст.н.е..про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного,в основному – це горщики, глиняні прясла,та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов” ян, які сповідували християнство,що підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними  руками.стверджує ,що захоронення в курганах біля села відносяться до поховань
  •      Основним заняттям було землеробство, скотарство, рибальство, збиральництво.  Були і плисаки,які сплавляли ліс по Случі в Польщу та Німеччину. Плисаки користувались величезною повагою,бо вони привозили заграничні хустки і інші товари.
  • /Документальним підтвердженням правдивості висновків вченого є  ;- 
  •                                                Розпорядження.
  •  

    Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та монументального мистецтваВидавник: Рівненська обласна державна адміністрація

    Номер: 514 Дата: 18 грудня 2009

    Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та монументального мистецтва

    Сарненський район

     

    83

    с. Немовичі, західна частина села, праворуч від дорогиРівне – Сарни, на підвищенні лівого берега ріки Рудинка.  GPS прив’язка:N – 51°15’49.81″;E – м26°37’18.03″ поселення багатошарове (епоха бронзи, давньоруське)

    ІІ тисячоліття

    до нашої ери,

    ХІ – ХІІІстоліття

    2006

  • Заступник голови – керівник
  • апарату адміністрації                                                                    А.Лавренчук
  •     Могильник в Немовичах свідчить, що на лівому березі Случі жили слов’яни, які сповідували християнство і були підпорядковані Дубровицькому князівству. Основним заняттям, яких було землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво та збиральництво плодів дрімучих волинських лісів. Слов’яни були вправними мисливцями, адже в непрохідних хащах водилося безліч звірини. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі через Горинь до Польщі та Німеччини. Плисаки користувалися величезним авторитетом-бо були сильні і кмітливі.
  • Урочище Степанське
  •       На чолі громади стояв німий ватаг, який мовчки проводив віче. Всі інші, при голосувані, мовчки, з необхідними у такому випадку,гримасами кивали головами -Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва ‘Німовичі’ транформувалася в Немовичі.
  •      Люди, що поселились на березі Случі звалися волинянами, поліщуками – “…люд слухняний і добрий при врівноваженому поводжені, але в глибині серця-гордий, довго пам’ятаючий правду і чекаючий на хвилю помсти поганим панам. Разом з тим волиняни (волини) вміють зворушливо виявляти вдячність за найменшу допомогу, або просто добре слово, покірно кланяючись і навіть падають до ніг” писав  Ю.Крашевський.
  •       Дрімучі ліси, осушені болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті голубоокі озерця-долини. Полісся-це космічна поганська колиска, басейн Прип”яті з притоками Горині і Случі, з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученністю джерела з генетичним кодом волинян.
  •   Саме в такому місці, посеред цієї поліської краси, в межиріччі Горині і Случі на березі р.Язвинки розкинуло свої крила горде і нескорене село Немовичі, яке має більш, як семи вікову історію.
  • Назва рiчки Горинь походить вiд староруського слова “горина” (гориста мiсцевiсть). Бере свiй виток з Кременецьких гiр на висотi
    345 м над рiвнем моря. У далекому минулому рiчка так i називалася Горина. Має протяжнiсть 659 кiлометрiв, а в межах областi – 120 км. В Iпатiївському лiтописi пiд 1150 рiк зазначено, що Iзяслав Мстиславович “… перейшов Горину i тут став табором.” Пiзнiше назва Горина видозмiнилася на Горинь. В однiй з українських грамот 1450 року є такий запис: “… урочища синовi моєму Василю отказую в повiтi Луцькiм над Горинь – рiкою.”
    У перiод визвольної боротьби пiд проводом Богдана Хмельницького Горинь стала прикордонною рiчкою мiж козаками i польською шляхтою. В угодi, яку уклали в 1649 роцi король Ян Казимир i Богдан Хмельницький є такий запис: “Рiчка Горинь буде вiдмежовувати козацький край…” Загони козацько-селянського вiйська не раз переходили рiчку, вступаючи в запеклi бої з шляхтою. Затопленi козацькi човни знаходять на днi Горинi i тепер. Якби рiчцi мову, то скiльки б томiв ще незвiданої iсторiї Полiського краю можна було скласти для нащадкiв.
    Найбiльша притока Горинi – Случ. Вона має понад сто приток. Слово “Случ” означає з’єднувати, збирати, злучати. Починається на Верхньобузькiй височинi бiля села Червоний Случ Теофiпольського району. Довжина рiчки – 451 км, у межах областi 125 кiлометрiв.

Язвинка  — річка в Україні, ліва притока річки Случ, басейн Прип’яті. Довжина 29 км. Площа водозбірного басейну 345  км². Похил 0,8 м/км. Долина нечітка, завширшки 2,5 км. Заплава двостороння, шириною до 500 м. Річище шириною 10-25, до 35 м. Використовується як водоприймач осушувальної системи. Бере початок біля с. Поляни. Тече по території Березнівського та Сарненського району Рівненської області. Заплава заболочена, річище на значному протязі випрямлене.

  • Тодішнє Село  мало в основному вигляд “гуртового” поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма – це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (Історія Полісся.4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: українець не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливало ще й повір’я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на “нечистому” місці, то собака – лише на “чистому”.
  •    Народне житло
  • Селянське житло, вочевидь,  переважно  складалося із сіней та кімнати (хати): “із сіней – вхід до однієї-єдиної кімнати… У хаті також усе говорить про бідність або недбальство” [4, 8]; “Головна кімната, поставлена ще в давні кращі часи, коли її називали світлицею, бо в неї ще проникало світло, була досить простора, принаймні містила в собі більше, ніж інколи цілий будинок. Вона була їдальнею, вітальнею, майстернею, спальнею, буфетною і коморою” [1, 347−348]. Тут місця для спання, приготування і прийому їжі, для виконання господарських робіт тощо. Кімната була “з піччю і лавами довкола,темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа-годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, зв’язаного з предметом, тут ти не знайдеш” [4, 8].
  •            Основне місце в інтер’єрі займала піч [4, 8].  Як пише Ю. Крашевський,“найвільніше почувала себе в хаті піч, висока й простора, з припічками, запічками і пічиськом, до неї тулився хлібник, на якому вилаштувалися в ряд горщики, під ним був притулок для курей і качок, а боках пильнували порядку мітли, лопати і стара обгоріла коцюба”, [1, 348].
  • “вздовж стін тяглися широкі лави, біля дверей стояло повне відро води з
  • черпаком, у кутку – діжа, накрита чистим рушником. Тут же стояв стіл з хлібиною для гостей, а поряд ткацький верстат з постійно натягнутою основою… похилений набік стіл, за яким сідали у святкові дні…” [1, 348, 393]. В іншій хаті “значну її [кімнати – А. Д.] частину займала незграбна піч, що починалася від самих дверей, з припічком, який служив і ліжком, і лавою для сидіння. Під стінами з грубих дощок стояли хисткі лави, в кутку під образами – діжа і стіл, витесаний сокирою з обрізків дерева.
  • Ще одну стіну займав ткацький верстат, за ним ховалось низьке ліжко з убогою постіллю. Із стелі звішувалась на мотузках колиска.  Біля дверей стояли цебер, відра і діжка; різне кухонне начиння, переважно горщики, займали цілий куток. Тіснота була нестерпна, повітря, важке й задушливе, просякло запахами їжі, диму, тютюну, одягу” [3, 178]. Зважаючи на згадку про сволок, до якого підвішували кошик для немовлят, а також затикали свячене зілля (“засохле зілля під
  • сволоком”), можна стверджувати, що житла були із сволоками, а не балками [1, 393; 6, 161].
  • За кроснамиКоли ж Панасія Калениківна Кишенко сідає за ткацький верстат (“кросна”), і її невтомні руки снують, мов швидкі метелики, у плетиві ниток, починає творитися диво. Майстриня  і серцем, і душею живе у праці.
  • Освітлювалися житла за допомогою коминка, під яким палили лучину (скалки,тріски/ і каганця. Долівки в житлах були глиняними [3, 200]. Спали на печі, припічку, лавах і навіть на
  • долівці, застилаючи її “сінниками” (мішки, напхані сіном).Хати зачинялися на простий дерев’яний засув [6, 197], а всередині – на скобель [6, 243].
  •     Селянські подвір’я. Вони невеликі, тісні, обгороджені тином, із воротами посередині [3, 176]. Для виготовлення плоту використовували різноманітні матеріали.
  • У повісті “Остап Бондарчук” описано плота, “вміло сплетеного з соломи, лози, землі й кущів” [3, 176]. Із текстів інших повістей бачимо, що селянські подвір’я були огороджені плотами, зробленими з кілків: “…шматки тину (плоту з дубового вор’я) і старої огорожі з кілків і хворосту” [4, 7−8].
  •  Чи на кожному подвір’ї був колодязь і обов’язково з журавлем: “…диміли хати…, оточені… верхівками скрипучих журавлів”; “…довгий журавель біля колодязя повільно гойдається над головою перехожого”; “Скрипів ще журавель біля колодязя”; “…скрип журавля біля криниці” [4, 8, 14, 24, 56 та ін.]; “Тут і там на вулиці або на подвір’ї витягував шию довгий журавель біля колодязя” [3, 176].
  • Із господарських будівель Ю. Крашевський називає хату, хлів, стодолу, “стаєнку”: “хати…,оточені… дахами стодол”; “…стодоли – цілі й зруйновані, горбаті, кривобокі, з похиленими стовпами, з крівлею, що вже завалилась або починає валитися” [4, 7].
  • 18_15.jpg
  •       Поліський край згадується у Волинському літописі 1270-1280 роках під назвами Подлєсьє,Полєсє,Палєсє. Відомо,що населення Полісся складають представники різних етносів. Полісся з давніх давен було зоною творення праслов”янської культури.У 12-13 століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським,Чернігово-Сіверським,Володимиро-Волинським /пізніше Галицько-Волинським/
  •        Поліські ліси мають малородючий грунт, хліборобство не давало великих прибутків, торгові шляхи оминали цю територію. Зате життя було тихе і спокійне, у віковічних пущах Немовичани оминали лихоліття воєн і смути. Жили собі спокійно, займалися рибальством, полюванням, різними лісовими промислами.
  •       Літо в нашому краї тепле і вологе, зима м”яка і лагідна, небо взимку часто безхмарне. Рясні дощі та зливи припадають на початок і середину літа. Навесні тепла погода часто і різко змінюється значним похолоданням,через це весна в нас затяжна.Іноді приморозки у квітні і травні не сприяють урожайності фруктів і овочів.
  • natureua.com - Зручний сервіс для розміщення своїх фото природи й простого використання їх у блогах, форумах та статтях.
  •      Літо тепле, дощове з грозами. Осінь суха і тепла,наприкінці жовтня зазвичай дощова.Зима з частими відлигами, м”яка та хмарна. Слов”яни споконвіку жили і живуть донині на цих землях.І одна з найбільших сьогоднішніх проблем в тому, що ми є народом,який після довгих поневірянь шукає загублені корені, відновлює історичну пам”ять.Наше минуле налічує значно більше,чим прийнято,тобто не дві тисячі років.
  •    Назва рiчки Горинь походить вiд староруського слова “горина” (гориста мiсцевiсть). Бере свiй виток з Кременецьких гiр на висотi345 м над рiвнем моря. У далекому минулому рiчка так i називалася Горина. Має протяжнiсть 659 кiлометрiв, а в межах областi – 120 км. В Iпатiївському лiтописi пiд 1150 рiк зазначено, що Iзяслав Мстиславович “… перейшов Горину i тут став табором.” Пiзнiше назва Горина видозмiнилася на Горинь. В однiй з українських грамот 1450 року є такий запис: “… урочища синовi моєму Василю отказую в повiтi Луцькiм над Горинь – рiкою.”У перiод визвольної боротьби пiд проводом Богдана Хмельницького Горинь стала прикордонною рiчкою мiж козаками i польською шляхтою. В угодi, яку уклали в 1649 роцi король Ян Казимир i Богдан Хмельницький є такий запис: “Рiчка Горинь буде вiдмежовувати козацький край…” Загони козацько-селянського вiйська не раз переходили рiчку, вступаючи в запеклi бої з шляхтою. Затопленi козацькi човни знаходять на днi Горинi i тепер. Якби рiчцi мову, то скiльки б томiв ще незвiданої iсторiї Полiського краю можна було скласти для нащадкiв.Найбiльша притока Горинi – Случ. Вона має понад сто приток. Слово “Случ” означає з’єднувати, збирати, злучати. Починається на Верхньобузькiй височинi бiля села Червоний Случ Теофiпольського району. Довжина рiчки – 451 км, у межах областi 125 кiлометрiв.
  •       Наша поліська земля перебуваючи в останні500-600 років в складі Литовської держави,Речі Посполитій,Російській Імперії,СРСР завжди були в цих державах на правах провінції,через,що йшло нищення національної самосвідомості наших предків-волинян,які управлялись не царями, а ворожбитами /волхвами/ і жили на землі болотистій. Ці люди керують всіма слов”янськими народами-так писали у 7-10 століттях араби,що добре знали географію.Саме наші предки консолідували древні народи,зробивши їх слов”янами та русами /просвітленими/
  • В давні часи Волинню називали різні території.Двісті років тому була утворена Волинська губернія,яка включала нинішні; Волинську,Рівненську,значну частину Житомирської,Кременецького району Тернопільської областей.
  •      Взагалі в історії Сарненщини чимало сторінок, що розповідають про споконвічну боротьбу її населення проти іноземних поневолювачів і загарбників.
  •      У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами. Вперше в історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році. Землі, де зараз знаходиться село, належали пану з Дубровиці, що був зятем ОльшанськогоКурбському Андрію Михайловичу.
  •  Курбський А.М. 
  • Курбський А.М. (1528-1583) – князь із смоленських Рюриковичів. На початку Лівонської війни був головним командувачем російськими військами. У 1564 р. перейшов на бік польського короля і одержав від нього Ковель і землі на Волині. Втікаючи від гніву Івана Грозного, Курбський А. одружується на донціОльшанського Юрія Семеновича – Марії, у 1571 році. Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4-5 днів на тиждень. Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в’язницю. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загониСеверина Наливайка.Наливайко.jpgСеверин Наливайко
  • Заброшенная железная дорога (45 фото)
  •    У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель,завдяки чому,багато селян отримало “ремісницьку” роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата – грабарка, а транспортом – ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 – 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь – яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми.
  •        Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр. Разом з козаками у пошуки кращої долі подався Василь Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, І приносячи додому у кошику.
  • У 1918 році в селі з”явився загін сил Директорії. В травні 1919 року село окуповують поляки,яких серед літа виганяють червоноармійці. У вересні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію ,майже на двадцять літ згідно Ризького договору Немовичі вливається уСарненський повіт Волинського воєводства і стаєгминою,в яку входять;
  • фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,млин Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина,хутір Ольшаниця,колонія Плоске,фільварк Перовка,хутір Пожога,фільварк Сарни,село Сарни.,село Зносичі.
  •          Внаслідок акту Молотова-Рібентропа 16 вересня 1939року в селі з”явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках,а  в грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор,сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.
  •      Яку”волю” і “свободу” несла Радянська влада, немовичани дізналися відразу ж після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркового та Івана Пацьоли. Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД – свідчення внука). Головою сільської Ради призначили Северина Свирида(доля його надалі – трагічна: знищили націоналісти) одного з синів – Михайла – забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми – Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ – змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.
  •     За неповних два роки хазяйнування “совєтів”, більшовики так остогидли селянам, що коли загуркотіла війна, то ті допомагали німцям гнати ненавистних “визволителів”.
  •     Про те,як влітку 1941 року, на самому початку війни,коли більшовики панічно тікали під навалою іншого
  • “визволителя” – німців, випадково , а може й ні, вбито радянського вояка… З широко розплющеними очима
  • він лежав під  плетеним тином на Кашевому- кутку с. Немовичі,що недалеко від повітових Сарн… Із ближньої
  •  від того місця хати, вибігла старенька баба і своїм кийком і штрикала у його застиглі очі, бо вояки з такими ж
  • синіми нашитими латками на комірах , як у цього вояка, вигнали з хати її рідних  і повезли до далекого, досі невідомого в селі Сибіру – часто розповідав односельцям один з малолітніх на той час очевидців- Пацьола І.Є.
  •        З початком нової війни розпочалася нова мобілізація.більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з новобранців вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись). Війна принесла в село неймовірні страждання. Звірства окупантів викликали активний рух опору.
  •       “В Сарненському р-ні особливо потерпіли від німецького терору села: Немовичі, Сарни – село, Доротичі, Константинівка, Орлівка, Теодорівка, Клесів – село і Осницьк. Форми терору: грабіж, палення, убивства, примус каторжних робіт і т. п. Населення рятувалося здебільша втечею в ліси. В Сарнах німці розстріляли 30 українських юнаків. “
  • Bulba.jpg
  •         Немовичани цілими сім”ями воюють в загонах УПА,та Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/.,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року ...
  • Тарас Дмитрович Бульба-Боровець
  • «Приказ № 1
  • От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.
  •              ко всем командирам боевых групп
  • I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.
  • задачи
  • 1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами.
  • II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка.
  • III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.
  • голова Украины Тарас Бульба 17 .”/
  • “Понятно, что большинство западно-украинских жителей скрывались от мобилизации, а, будучи мобилизованными, старались при первой возможности дезертировать и уйти домой, или перебежать к немцам.
  •      Большая часть военнослужащих, мобилизованных из присоединенных к СССР в 1939 г. районов Западной Украины, не имела никакой военной подготовки, была неграмотна и характеризовалась в штабных документах низкими морально-боевыми качествами.
  •             Так, «во время отхода в 72-й, 99-й стрелковых дивизиях 26-й армии многие из мобилизованных разбежались по своим селам. Были случаи их отказа стрелять по противнику. Генерал Потапов даже решил, что «для более успешных действий необходимо освободить части от приписного состава западных областей, так как последние показали неустойчивость в бою»
  • Имеются многочисленные примеры того, что и польское население западных областей, прожив полтора года под советской властью, продолжает видеть в ней власть оккупантов. Большинство поляков этих областей также выступает против советской власти и даже благожелательно относится к немецкому вторжению.”
  •  /Д-р Аарон Шнеер .книга “В плену”/
  •     Зате селяни цінили своїх захисників як членів сім’ї, переживали за їх долю і благополуччя. Один із воїнів УПА, згадуючи про ці події пізніше, писав: “В однім селі Рівненщини над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Селяни приймали та гостили нас радо. Уважали нас як своїх дітей… Готували для себе і для нас обіди…”
  •       Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало ряди УПА. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище “Наливайка” було Левинець, і походив він із села НемовичіСарненського району.Никон Юхимович Жук,уродженець Немовичів, – відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема», який керував штабом у 1943-1945 роках у Тинному. Селяни не відсиджувалися в дрімучих лісах,а били непрошених чужаків.
  •      Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА – сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПАДорош і Ярема./Пізніше німцями за це було розстріляно  десяток немовицьких селян. Для остраху інших, розстріляні довго лежали під сільською дерев”яною церквою./
  •  <   Савчин Олексій Степанович.
  • /світлина з домашнього архіву/
  • Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченнямдносельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати.
  •      Врятував від смерті і П.С. Панчук, в якої зупинялися бійці загону С. А. Ковпака.
  •       Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля сусіднього Чудля. Очевидці згадують, що на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли вулицями з усіх боків, не здіймаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель. Загін радянських партизанів під командуванням Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Старості вдалося переконати німців,що жінка навпаки постраждала від партизанів; мовляв хотіла попередити, але її побили і не випустили з хати.
  •        Після війни поважного голову села було розстріляно в Рівному катами НКВС. А через три роки після смерті Сталіна його було реабілітовано.
  • / про це своїм синам розповів син старости, Макар,який бачив,коли його вели на розстріл,і батько попрощався з ним, перехрестивши руки на грудях,показавши таким чином,що його ведуть на розстріл/.
  •    Поет з Катеринівки /родом з Христинівки Черкаської обл./Клим Автономович Ткачякийсь час ,перед самою війною, теж керував сільвиконкомом – член КПЗУ, поет-революціонер, активний співробітник журналу “Вікна” ,який похований в Сарнах. У своїх віршах він писав про нужденне життя поліщуків, вірив, що …після грому засіяє Кремлівська зіронька ясна, І пісня вільна залунає, Розквітне вільності весна.
  •          Поет разом з  Олексієм Савчиним були депутатами Народних Зборів у Львові./Архів народних зборів/ 
  • У серпні 1943 року його закатували українські буржуазні націоналісти.
  • Поліщуки в бакалійній лавці.
  •    В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки,розорювали поля,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло,насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства.Чесні ,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу
  •                                                              Жертви…
  • 80 років тому в Україні почалося масове розкуркулення селян
  • Мычко Михаил Сергеевич
  • Родился в 1897 г., Волынская губ., Ровенский уезд, селения Немовичи; украинец; образование высшее; б/п; средняя школа с. Венюково Лопасненского р-на: учитель. Проживал: Московская обл., с. Зачатье, ст. Лопасня.
  • Арестован 23 сентября 1937 г.
  • Приговорен: Комиссией НКВД СССР и прокурора СССР 28 ноября 1937 г., обв.: шпионаже в пользу Польши (польской разведки).
  • Расстрелян 15 декабря 1937 г. Место захоронения – место захоронения – Московская обл., Бутово. Реабилитирован в сентябре 1989 г.
  • Пацела Иван Романович(Пачела) Родился в 1883 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; образование низшее; лесник, на с/п – лесоруб Андомского ЛПХ. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорен: 25июня1940 г.,обв.:  ОСАДНИК.Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан” Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.
  • Пацела Ксения Ивановна 
  • (Пачела) Родилась 1921, 1918, 1913, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.   Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских гражданИсточник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”Пацела Марина Титовна(Пачела) Родилась 1884, 1885, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан” .
  • Кирко Вера Филипповна
  • (Киркова) Родилась в 1936 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Кирко Иван Филиппович
  • (Кирков) Родился в 1934 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  • Кирко Любовь Арьеновна
  • (варианты фамилии: Киркова; варианты имени: Люба, Любава; варианты отчества: Арсеньевна, Ларионовна) Родилась в 1900 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; на с/п – домохозяйка. Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  •  Кирко Семен Филиппович
  • (Кирков) Родился в 1932 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.

  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  • Кирко Трофим Филиппович
  • (варианты фамилии: Кирков; варианты имени: Трохим) Родился в 1927 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  • Кирко Филипп Михайлович
  • (Кирков) Родился в 1897 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; лесник, на с/п – ночной сторож. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.
  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР “Об амнистии польских граждан”
  • Источник: База данных “Польские спецпереселенцы в Вологодской обл.”
  •      Однак життя,незважаючи ні на що, брало своє. З розвитком Радянського Союзу розвивалось село,яке в грудні 1991 році на всеукраїнському референдумі одностайно проголосувало за відновлену незалежність України
  •     Як колись,у 1275 році в літописі з”явилась перша згадка про Полісся,в якій вказувалось,що йшов князь Мстислав Данилович “пустошачи по Поліссю” так і тепер спустошується наш край. Від 1986 року“Іде князь Чорнобиль “пустошачи міста і села нашого Полісся.

Хто ж ми такі?

Віхи розвитку язичницької і християнської віри

Наші предки індоарійці, кімерійці, скіфи, сармати, венеди й анти до і в період Трипільської культури були язичниками. Вони вірили в різні явища природи, їм поклонялися та їх обожнювали. Головною у індоарійців і кімерійців була Богиня Мати.

Згодом у скіфів, сарматів, венедів і антів головними богами стали Род — творець Всесвіту, Сварог — бог світла, Даждьбог — бог багатства, Перун та інші.

Виникнення християнської релігії призвело до здійснення перевороту у свідомості народів світу, навернення до істинної віри, до єдиної Космічної сили, до Творця неба і землі, усього видимого і невидимого – Бога Отця, Його Сина, Спасителя Ісуса Христа і Духа Святого, до Закону Нового Заповіту, Євангелія.

Християнську віру, Євангеліє, вчення Ісуса Христа почали проповідувати його учні, апостоли серед народів світу. Ця Священна місія серед наших предків скіфів, сарматів, венедів припала апостолу Андрію Первозванному. Він приплив Чорним морем до гирла Дніпра. Потім Дніпром доплив до високої гори, котра по заснуванню Києва стала називатися Андрієвою горою, на якій згодом було зведено церкву його імені.

Потім Десною доплив до Новгород-Сіверського, де серед венедів і сарматів, які заселяли територію від Дунаю до Балтійського моря,  продовжував проповідувати Святе письмо. Згодом повернувся назад у Малу Скіфію. Діставшись земель сучасної Румунії, продовжив проповідувати Євангеліє, вчення Ісуса Христа, за що вороги християнства його вбили. Як писав античний історик Гіполіт, римляни його розі-п’яли, прив’язавши за ноги до дерева маслини у місті Патрас. Там його і поховали. Така доля спіткала й Гіполіта. Це були перші жертви гоніння за християнську віру. Ці події відбувалися в І ст. нової ери, тоді ж була перша спроба хрещення народів майбутньої Київської Руси („З погляду джерел історії Румунії», вид. Бухарест, 1964 р., с.713).

Друге хрещення Київської Руси намагалася здійснити бабуся Володимира Великого Велика Княгиня Руси Ольга, що сама охрестилася в Царгороді і її нарекли Оленою.

Володимир Великий з усіх релігій вибрав віру християнську Греко-Єрусалимського обряду. І року 988 вирушив з військом у Херсонес, де хрестився і побрався з грецькою царівною Анною. Повернувшись до Києва, він охрестив свою родину, а потім і народ. Це було третє і остаточне хрещення Київської Руси-України. Але за окремими даними сучасних досліджень, у зв’язку із за-тримкою у Херсоні, Володимир хрестив народ 990 року.

У період поширення християнства у Римській імперії  відбувався процес тяжіння до двох центрів — західного і східного. Західна частина Римської імперії з центром у Римі, Ватикан на чолі з Папою з одного боку і східна частина імперії, Візантія у Константинополі на чолі з патріархом Єрусалимським — з другого. Згодом між ними почалася тривала боротьба стосовно тлумачення низки догм і канонів.

Головне серед них — це про Духа святого та інші. Східні християни вважають, що Дух святий походить від Бога Отця, тоді як західні християни додають, що ще і від сина Божого. Це призвело до остаточного поділу християнської церкви на Західну католицьку і Східну православну в 1054 р.

В основу православ’я покладено Символ Віри, затверджений на Всесвітньому Соборі в 325 і 381 роках. Православна церква мала вирішальний вплив на формування християнської духовності, що сприяло відродженню національного духу.

У І – III ст. н. е. богослужіння велося сірійською мовою. В Київській Русі-Україні почали відправляти службу Божу слов’янською мовою в IX ст.

Важка доля спіткала православну церкву тієї частини України, яка після Переяславської зради потрапила під гніт царизму, а потім — большевизму. До цих подій центр православ’я у Східній Европі розміщувався у Київському Патріархаті, а царизм перемістив його до Москви – Московського Патріархату. З того часу православна церква Московського Патріархату допомагала царизму впродовж багатьох століть гнобити наш народ, провадити шовіністичну політику, політику русифікації.

Особливо жорстоку політику стосовно православної церкви і української нації здійснював большевизм. Майже всі церкви розграбовано і закрито. Радянський режим мав на меті ліквідувати християнську віру.

Здобуття незалежності й соборності України призвело до відновлення, воскресіння православної церкви. Виникає кілька православних конфесій. Це Українська Православна Церква Київського Патріархату, Автокефальна Православна Церква, Українська Православна Церква Московського Патріархату і Українська Греко-Католицька церква. У цьому вирі подій поглиблюється конфлікт, особливо між УПЦКП і УПЦМП, яка продовжує виконувати в Україні роль п’ятої колони. Про це свідчать факти. Зокрема, під час виборів президента і парламенту попи УПЦМП закликали парафіян голосувати за антиукраїнські сили, за реґіони і комуністів. Вони фактично виступили в унісон з Москвою проти визнання голодомору в 1932-1933 рр. геноцидом української нації.