Це як ніч і день.

Це як ніч і день.

Посвята “Молодим”
напередодні одруження.

«У щастя людського два рівних є крила…» — сказав відомий український поет Максим Тадейович Рильський.,маючи на увазі двосторонній характер щастя.

Чи змогли б Ми пізнати щастя, не звідавши справжнього горя? Без щастя не спізнаєш горя. Щастя починаєш розуміти тільки тоді, коли є з чим його порівняти. Це як ніч і день, сонце і місяць, зло й добро. Пізнавши горе, ми мусимо навчитися цінувати те, що не вміли оцінити на початку життєвого шляху, коли батьки, оберігаючи нас від потрясінь, захищають від неприємностей, різнобарвними кольорами «розфарбовують» світ. Щастя — як небо. Іноді й чорна зловісна хмара може принести із собою спокій: після великого горя часто приходить справжнє, непідробне щастя. Не треба гнатись за ним, свого часу воно саме постукає у ваше віконце. Все залежить від того, чи зможемо ми впустити до оселі цей коштовний дарунок. Чи зможемо ми його розпізнати? Адже наш світ — світ парадоксів, а щастя, як уже зазначалося, може бути різним, бо має подвійну природу.Чим є для людини щастя? Для деяких — це великі гроші, для інших — це досягнення великої мети. Часто щаслива людина егоїстична, бо, створюючи світ, Господь перш за все наділив її любов’ю до себе. Сподівався, мабуть, на те, що, поважаючи себе, людина навчиться любити та оберігати інших. Але бажання людини самій бути щасливою часто перемагає всі інші почуття.

Ми не змогли оцінити те, що подарувало небо. Не змогли зрозуміти і того, що ніколи не можна втамувати ненаситного бажання щастя, бо жодна людина, яка вчиняє егоїстично, не може бути повністю щасливою. Отак ми й розбіглися у пошуках «бездоганного», «чистого» щастя. Того великого жаданого відчуття, коли все дозволено, коли весь світ належить тобі, коли здається, що безхмарна лінія життєвого обрію ніколи не затьмариться.
Це біла Сторінка нашого життя, коли все добре, і ніщо, здається, не може перешкодити цьому. А ось чорна сторінка — і наше життя, наше щастя котяться до прірви. Що далі? Невже схилити голову? Ні! Ходімо знову до того омріяного щастя, адже жити бажає кожна людина, і кожна сподівається на краще. Коли ж ми знов здобудемо його, то раптом прийде думка: а чому ж мені довелось шукати його вдруге? І розуміємо, що все-таки не в грошах було те щастя, а в любові до рідних нам людей. Одразу позаду залишаються всі неприємні спогади. Стає соромно за те, як поводився з рідними, з найдорожчими друзями, вважаючи своє життя безхмарним.
І на завершення,  від усього великого роду Савчинів
з одруженням Вас вітаєм,
Всього найкращого бажаєм:
Щоб в злагоді щасті жили,
Щоб одне одного любили,

Щоб були щедрі і багаті,
Дитячий сміх лунав у хаті.
Щоб весело Вам вдвох жилося,
Щоби добро у Вас велося.

Тобі, Романе – булава,
Щоб був в цім домі – голова.
Ти дбай, щоб в домі був рай,
Всі гроші жінці віддавай

Про друзів трохи забувай,
З роботи в дім свій поспішай,
Бо ти – господар, голова,
В руках у тебе – булава.

Ну а качалка – то Ірині
Річ добра це для господині
Коли вареників зварити,
А коли тісто замісити.

А коли Рома загуляє,
Йому качалка нагадає,
Що він вже чоловік жонатий,
Щоби тримавсь своєї хати.

Беріть дарунки, молодята,
Живіть щасливо і багато.
Хай доля шле Вам все найкраще,
Як бджоли будьте роботящі.
Ростіть дітей, дождіться внуків
І до весілля золотого
Дійдіть обоє, рука в руку

Не за таку Україну я віддав свій голос на референдумі в 1991 році.

Що б там не говорили апологети існуючої влади, але кожний громадянин України в своєму серці затамував — не за таку Україну я віддав свій голос на референдумі в 1991 році.
Саме такі роздуми спонукали мене висловити і свої міркування перед виборами 31-го жовтня 2010р. Стаття 3 Конституції України декларує: «Людина, життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». А чи забезпечють минулі діючий гаранти Конституції — Президент оці загальні засади у суверенній і незалежній, демократичній і правовій державі своїм громадянам? Відповідь однозначна — ні!
Про яку гідність можна сьогодні говорити чесному трудівникові в будь-якій галузі. Швидкими темпами відбулося розшарування суспільства на багатих «нових українців», які нечесними методами «прихватизували» майнові комплекси, і на мільйони жебраків, деякі з яких збирають пляшки на сміттєзвалищах, щоб підробити до мізерної пенсії на хліб. Україною гуляє брехня, немов вітер у полі, а злочинність і корупція стали дамокловим мечем в житті пересічного українця.
Стаття 5 Конституції України у законодавчому порядку проголошує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. І дуже хочеться, щоб саме народ скористався своїм конституційним правом і на виборах сказав своє тверде і рішуче слово — кому довірити владу, щоб він (вона) був дійсним гарантом добробуту всього народу. Тож не будемо байдужими. Споконвічну позицію — моя хата з краю — необхідно забути.
Варто зауважити: не обиратимеш ти, за тебе виберуть інші. А чи завжди інші оберуть того, хто імпонує тобі? Дуже важливо, на мій погляд, подолати страх за наслідки своєї позиції, бо ця «хвороба» багатьом дісталася у спадок від тоталітаризму.
Я не ставлю мету агітувати за будь-якого кандидата, чи партію. Але закликаю не боятися висловити свою особисту думку і не піддаватися ні підкупу, ні шантажу. Думай, читай програми претендентів, аналізуй і роби висновок сам, свій голос віддай тому, хто на ділі буде захищати тебе.
Головною причиною того, що Україна відбулася, але не збулася надія тих, хто на референдумі 1991 року відповів «так», — це відсутність згуртованості і монолітності українського суспільства. Різні регіони мають різні природно-географічні особливості, кожний регіон пройшов свій історичний шлях до проголошення незалежності України. Саме поняття патріотизм в силу цих обставин по-різному сприймається і не завжди, як відповідальність за долю України. Жителі таврійських степів і українці з Полісся, гірники Донбасу і волелюбні галичани, буковинці і люди з Подніпров’я — все це представники великого українського народу, але, на жаль, поки що не знайшлося у політиків ідеї, яка б нас усіх згуртувала в єдину толерантну сім’ю.
Так що ж може бути в основі такої ідеї? Найперше це те, що проголошує наша Конституція — високий рівень життя, турбота про здоров’я своїх громадян, загальнодоступна освіта і високий рівень культури.
По-друге, в Україні вкрай необхідна диктатура закону. Закони можуть бути хороші, а можуть бути і недосконалі, але коли закон прийнятий, він мусить діяти, і перед законом всі повинні бути рівні. Недосконалі закони мають вдосконалюватися і це компетенція Верховної Ради. А гарант Конституції зобов’язаний забезпечити виконання всіх законів всіма особами, як фізичними, так і юридичними.
Саме тоді, коли кожен громадянин України відчуватиме, що він живе не гірше від сусідів, як східних, так і західних, коли його праця і життєдіяльність будуть надійно захищені законом, тоді всі громадяни і будуть виконувати свої громадянські обов’язки, передбачені Конституцією.

Вибачте і простіть мене Мамо

 


Не знаю, чи можна мене пробачити. Напевно,що так. Кажуть, що серце материнське може вибачити все, будь-яку витівку та образу рідної дитини.Я вже в літах,маю внучок і дуже добре розумію батьківські почуття. Я всього-на всього один із трьох твоїх рідних синів, який загубився у світі життя. І вже не зможете Ви, мамо мене вивести з цієї пітьми,бо Ви предстали перед Богом на останній суд.
Вже тільки в моїй пам”яті залишиться, як я ,маленький хлопчик з Немович, загубився в Сарнах серед великого,базарного, гомінкого натовпу? Я тоді почувався таким безпомічним та самотнім. Довкола мене проходили такі ж самі хлопчики, як я. Вони тримались за руку матері чи батька, а в іншій несли нові іграшки. До мене підходили люди та цікавились, чому я сам. Хтось жалів, хтось пригостив цукеркою, хтось пішов шукати Вас з батьком. Ще тоді, у дитинстві, Ви казали мені, що я вже великий, а великі хлопчики не плачуть. Я стояв серед людей, стиснувши кулачки, на очі наверталися сльози. Та я не заплакав. Я пам’ятав Ваші слова і проніс їх через усе життя.
Тепер я вже дорослий. Тільки, на відміну від дитинства, зараз, вперше за багато років, я плачу. Ніхто не підходить до мене, щоб пожаліти, ніхто не спішить на допомогу. Проходять, як і колись повз мене, такі ж самі, як і я, дорослі дядьки. З подивом посміхаються та ідуть далі. Що їм до мене? Хто для них я? Ніхто. І лише для тебе я щось таки значив, більше, ніж просто зустрічний, знайомий,добрий друг.
Вибачте і простіть мене Мамо,що я намагався замінити Вас… Нове місце проживання, полонило мене своєю новизною, красою, розвагами, людьми. У мене з’явилось чимало нових знайомих та друзів. Я не тільки з головою поринув у цю новизну сім”ї, а й став частиною неї. З часом мої поїздки в село і зустрічі з Вами стали все рідшими та рідшими. І якось почали стиратись образи рідної домівки…
І от ранесесенько 14 липня якось тривожно задзвонив телефон-в трубці голосом меншого брата страшна звістка прорізала свідомість-нашої мами вже нема,годину назад померла…
На залізничному Львівському вокзалі гомоніла юрба.З підсвідомості не зникав образ мами,такої,з якою попрощався минулого разу,вмить постарілої і згорбленої від перенесеного інсульту.
Раптом побачив маленького хлопчика, який самотньо стояв у цій людській круговерті. Маленький, безпомічний… Адже це я!..
Взявши маленького на руки,і заспокоюючи його і себе, сказав: «Зараз прийде наша мама». Вперше за довгий час я промовив таке просте слово: «Мама». Але чому так раптово стислось горло та на очах почали з’являтись сльози? Чому тоді тремтять руки і так захотілось знову стати маленьким-маленьким? «Дядю, не плач, – почув я голос малюка, який повторив мої слова. – Зараз прийде наша мама».
Мама… Так, вона завжди приходила. Ось і зараз прийде, приголубить, заспокоїть, поцікавиться моїм життям, пожаліє…. Саме в ту мить я зрозумів, скільки часу я не приїздив до неї, не цікавився її здоров’ям, справами. Не чув такого дорогого та рідного голосу. Як давно не бачив ніжного погляду її трішки сумних очей…
«Мамо! Мамо!» – зірвавшись із моїх рук, малюк побіг до своєї матері, назустріч рідним обіймам. «Спасибі вам», – сказала вона мені. Я гірко посміхнувся. «А твоя мама прийде? – поцікавився малюк. – Маму треба любити, бо вона одна. А ти свою любиш? Як сильно? Я свою – ось так!» – і він обійняв її за шию.
А я стояв зі сльозами на очах,із страшенним щемінням в серці,по своєму. зрозумівши весь сенс сказаного хлопчиком-не вічні наші батькі,не вічні і їх треба любити поки вони живі, бо вони одні…Прикро й гірко визнавати, що на Землі стало однією матір’ю менше. Всепрацюючою, люблячою, котра сповна виконала тільки їй начертане зверху в страдницькому житті.

Простіть і пробачте мене мамо. Царство Вам небесне…

Життя дається тільки один раз.

Мабуть для кожного рано чи пізно, але обов”язково настає та мить,коли приходить переосмислення свого життя. Переконуєшся в тому, що не можна нам, нашим людям поблажок робити, а то вони нині до церкви ходять тільки по великих празниках. Кожен міркує собі:-“Для чого спішити, якщо покаятися ніколи не пізно?” Приходить старість відступати нікуди, тому й удають із себе віруючих. Демократія. В людей з”явилася свобода вибору власного життєвого духовного шляху.Та  мене  “невіруючого”, бентежить інше. Церков набудовано багато, кількість  віруючих невпинно росте, але люди чомусь кращими не стають.Чинять зло і не бояться ні Бога ні Сатани, бо ж в “чистилище” попадемо і так після смерті. Людина натхненно вірить в казочку про прощення гріхів. Але тоді логіка підсказує, що якщо на світі так багато релігій, то як можна стверджувати, що “віру в Бога” придумав сам Бог.Тоді ж чому Він суперечить сам собі- аж надто по різному називаючи і трактуючи себе? А якщо “віру” придумали все таки люди, то знову ж та логіка припускає, що вони обов”язково щось прикрасили і прибрехали, адже в житті вже так повелося, що людям притаманна така риса, як славословити на честь політиків, естрадних зірок чи навіть горілки або пива. То чому не возвеличити і підсолодити самому Всевишньому.І недаром поширена в народі ілюзія: брати від життя все, яка врешті решт зводиться до одного-дати волю своїм ницим жаданням і побудувати своє щастя за рахунок інших. Мабуть не один і не одна тішать себе думкою: от нагуляємось доки молоді, життя дається тільки один раз, а любов -сила велика непереборна. Та й дарують серцю волю, люблять і не налюбляться. Минають роки, міняються коханки чи коханці. Аж дивись власні діти вже загуляли,взяли з нас приклад, виправдовуючи таким  же чином тепер вже свої   безвідповідальні вчинки. Отак шановні, шановні ми з Вами мислимо. Там де нас влаштовує, чинимо по божому, а де ні-по своєму. З роками більшість з нас вважає, що моє життя належить тільки мені, тому і живу, як хочу- для себе і тільки для себе. П”ю, гуляю і все сточую і сточую до хати. Все життя пішло на те щоб розжитися.І про дітей не забував, вони в мене всім забезпечені, вивчені і живуть не бідно- в достатку. А от турбує чомусь думка, чи не трапиться бува такого, як у більшості постарілих : цілими тижнями жодна жива душа не загляне у твої хороми з євроремонтом? Старався та не навчив жити своїх дітей. Гроші є, їжі вдосталь, а от радості нема, бо навіть для внуків ти відсталий селюк.І можеш жалітись тільки на себе, бо навчив сам їх лицемірити во ім”я  достатку і заробляння грошей, тому й зараз слухаю, що у них то часу нема, то клопоту і свого вистачає.Ось так нам повертається та свобода і демократія, які сповідували своїм дітям. І сто разів переконуєшся, що брешуть люди: достатньо посадити дерево, побудувати хату і народити дитину. Правильно дитину виховати- ось основне досягнення.І тоді, коли вже онуки будуть жити за твоїми принципами, то тоді ти життя прожив не марно. Прожив, реально подбавши про майбутнє своїх нащадків, про живучість свого роду. А так сидимо усі по норах і чекаємо манни небесної. Тішимось, що бомби не падають, стіл від наїдків гнеться, знаходимо безліч відмовок для себе, будуємо свої хати обов”язково скраю. І можливо поступаємо мудро, бо життя дається тільки один раз.

Кэти Перри – самая соблазнительная ведущая MTV! Шокируюшие фото!

Кэти Перри – самая соблазнительная ведущая MTV! Шокируюшие фото! Версия для печати Отправить на e-mail

Улыбка Лолиты, соблазнительное платье и подвязка (неужели, подарок от бойфренда Рассела Бренда?) – в сети появились первые промо-снимки одной из самых ожидаемых музыкальных церемоний года – MTV Europe Music Awards.

Кэти Перри выпала невиданна честь – ей во второй раз доверили вести церемонию MTV Europe Music Awards, которая пройдет в Берлине 5 ноября. Ради этого она даже готова закрыть глаза на то, что сама номинирована лишь в одной категории – «Лучшее видео года» за видеоклип Waking Up In Vegas.

Ми жили,нищили одне одного


Уже третій день вулицями містечка тихесенько хазяйнувала весна.Я голосно вмикав музику і не чув її.Пив гарячу каву
біля вікна,обійнявши обіруч маленьку кружечку з написом “Лаве”,обпікся і глянув за скло.Завіконня вщерть залите
сонячним промінням,на деревах бубнявіли листочками дерева,діти весело щебетали,гойдаючись на гойдалках. І враз
стало так радісно на душі.Наче хтось перехилив величезну сонячну миску і налив її по вінця передчуттями щастя.
“Все буде добре”–настійливо свердлила свідомість думка.І вперше за останні кілька тижнів собі повірив.Тиждень
тому у фразу “все буде добре” вкладав зовсім інший зміст із зовсім іншим підтекстом.У тому варіанті “добре” озна-
чало разом з нею.Тужливо,до щему серця,нагадувало про ту гостроту почуттів,ту шалену ніжність,яка осліпила
ці почуття,тої  такої ж,як зараз,весінньої пори двадцять п’ять років тому і звела разом у  далекому забутому
Богом містечку,куди попали на роботу за направленням.”Добре” обіцяло повернення надій,із якими тоді вступали
у спільне життя.Те “добре” залишилось в пам”яті смаком поцілунків та запахом її волосся,блиском чорних очей
під час весільного дійства…Ще кілька днів тому здавалося,що без неї,без її погляду та настійливих її турбот не виживу.
Просто загину,як гине немовля,якому занадто рано перерізали пуповину.Або просто замерзну,вмру з голоду-бо нікому
буде зігріти бодай словом і нагодувати бодай обіцянкою,що завтра  обов”язково все зміниться на краще.Та чомусь,
той новий день так і не настав.
“Все буде добре”сьогодні означає,що вже не треба залежати від марних сподівань налагодити стосунки.Не буде
конфліктів,сварок,марних образ,не буде нестерпного душевного болю.Пуповина всохла,уже не треба різати по живому.
Якось переживу і виживу…..,хоч сьогодні в мене день народження,але зранку вимкнув телефони,бо не хочу щоб хтось
вітав,в підсвідомості там глибоко жевріє надія,що привітає Вона-зайде у кімнату і тихенько видихне “З днем народ-
ження!” Але Вона просто тихенько зачинила за собою двері.От тоді напевно пуповина,що з”єднувала нас в одне ціле,
що вміщала в собі всі спільні прикрощі , незгоди життя і отруту з одного організму перекачувала в інший лопнула.
Ми жили,нищили одне одного,перебуваючи поруч-але водночас не мислили життя без такого взаємоотруєння.