Первісний вчитель

1

Було це дуже давно, коли Полісся ще не називали ні Поліссям, ні Підліссям.Може й називали б, але  ще не знали, як воно називається. Це був край безкінечних боліт, непрохідних лісів, повноводних озер і річок з крутими берегами, поцяткованими норами, в яких ховалися “пічкурі” і змії. Пологі береги озер    густо поросли високим очеретом, а трохи  далі, ближче  до горизонту, здіймалися, мов високі руді стіни, розмиті рікою обривисті схили  глиняних пагорбів, дрімучі ліси покривали їх.

Недалеко, трохи вище від річки , на схилі пагорба, що височів над блакитним плесом озера,   зяяла величезна роззявлена ​​паща, широкої і  глибокої печери. Тут, у цій  високій й глибокій, величезній норі здавна тулилися древляни – предки майбутніх полісян. Через цю темну пащу входили і виходили суворі мешканці печери, через неї вони отримували повітря і світло, з неї виривався назовні дим вогнища, на якому вдень і вночі старанно підтримувався вогонь. Continue…

Тутейші-етнос, який виявили поляки, чи…?

  • Західне Полісся було заселене мисливськими племенами вже в добу пізнього палеоліту (15 тисяч років тому) [22, 10]. За останні 12 тисяч років археологи простежують тісні етнокультурні зв’язки населення Полісся з Південною та Західною Балтією та Середньою Європою; за цей час прокотилося не менше 10 міґраційних хвиль із аходу на Полісся 19, 184. О. Цинкаловський стверджує, що “десь ід 7 до 2 тисячоліття до нашої ери вперше з’являються люди, що ули носіями вищерозвинутих культур. Вони селилися на родючих, займалися годівлею худоби, мотичною обробкою землі,полюванням і вміли вже виробляти глиняний посуд ручного виробу [48 І, 31]. У І тисячолітті н.е. на цій території вже жили східнослов”янськіплемена [22, 10], зокрема бужани, волиняни та дуліби. Зауважимо що деякіослідники ототожнюють дулібів і волинянта бужан (пор.: “розселення дулібів (волинян)” 18, 191; “між Південним і Західним Бугом простягалися землі д у л і б і в (пізніші територіальні назви б у ж а н и, в о л и н я н и)” 17, 11−12).
  • Дещо інакше відбувалося заселення сучасної Берестейщини. Цей реґіон “до ІХ ст. н. е. був заселений нечисленним західнобалтським населенням (ятвягами). У VІІІ–ІХ ст. на Берестейщину спрямувався потік слов’янської колонізації. У цьому регіоні фіксуються дреговицькі археологічні пам’ятки. […] Хоч дреговицькі колоністи потрапили на землі майбутньої Берестейської волості ще перед волинянами, волинська міграційна хвиля ІХ–ХІІ ст. була потужнішою й перемогла дреговичів” [40, 9]. У 1087−1157 роках Брестейська земля належала до Турово-Пінського, згодом до Волинського князівства, а після 1320 року відійшла до Литви [14, 116]. А. Бужанський так схарактеризував передісторію нашого краю:
  • “Край цей заселений від непам’ятних часів полуднево-західніми слов’янськими племенами дулібів, бужан і волинян мав ближче нам незнані межі на південному заході з сусіднім плем’ям білих хорватів, на заході з лехитськими племенами. На півночі Берестейської, Пінської і Турівської волостей наші предки межували з литовськими ятвягами і білоруським племенем дреговичів. Північна географічна границя проходила правдоподібно починаючи від заходу на північ від Прип’яті і йшла на схід в околиці озера Погост і далі на Лунинець, Кажан-городок до устя ріки Горині. Межа поселення волинян від устя Горині завертала на південь і межувала з деревлянами. Розмежування між волинянами і деревлянами були підмоклі і незаселені лісові пущі,
  • Межі західнополіського діалекту знані в історії під назвою “Чортів ліс” і непрохідне болото “Гало”. Далі на південь границя Волині йшла лісовим обшаром басейну ріки Случі, притоки Горині, і ходила до високого розточчя між джерелами Случі й Богу, звідки завертала на захід і доходила лісостепом аж до підкарпатського підгір’я. Південна границя в різних історичних часах то посувалася на південь, то відступала на північ, в залежності від насилення чи вигасання руху степових кочовиків” 4, 87.
  • На початку Х століття Волинська земля вже входила до складу Київської Русі. 1199 року князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню в єдине Галицько-Волинське князівство [22, 11]. Часто навіть у наукових працях нечітко розрізняють, де Волинь, а де Полісся; свій внесок у цю плутанину додало адміністративно-територіальне районування: назвою Волинська область з 1939 року почали іменувати територію, більше половини якої – це Західне Полісся, а менше власне Волинь
  •  Отож поліщуками в Україні називали здавна і ще називають до сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон “поліщуки”, як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. І як випливає з вищенаденого  матеріалу;традиційним ареалом поширення назви “поліщуки” серед самого населення був в основному басейн Прип’яті та її приток.

        Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.
    Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейшні” – це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.

    Етнос, який виявили  поляки,  це ― “тутейші”, як називали себе  поліщуки під час перепису 1931 року. Та от комедія: оці несвідомі тутейші ,як намагаються їх представити їх сучасні політики, створили військову  базу для Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця, а пізніше УПА, і самі стали активними учасниками визвольних змагань.    Польський публіцист Анджей Суліма Камінський наприкінці 1980-тих писав: “Чому сторіччями ховали і ховаємо голову в пісок при слові українець? Чому ми так “любимо” русинів, гуцулів, лемків, бойків і “тутейших”, доводячи, що вони ж не є українцями, а одночасно твердо знаємо, що краков’яки, гуралі, кашуби, шльонзаки і курпи є поляками? Невже таки й справді на Бескиді, Поділлі й Волині, над Сяном, Збручем, Дністром і Дніпром жили і живуть козаки, різуни, гайдамаки і бандерівці, перемішані зі спокійними русинами, лемками, гуцулами й іншими “етнографічними” цікавинками?”

  • І зовсім не треба розділяти слов”янський рід, зачисляючи всіх і вся до більшого якогось етносу бо ж , як такої, встановленої Богом межі не було і немає, ми, поліщуки споконвіку- руські русичі, руснаки, русини, а українцями у літописних документах наші предки себе ніколи не називали, така назва -“Україна” вперше письмово згадується  в “Літописі руському” весною 1187 року і то опосередковано згадуються про землі.

    : Боротьба за галицький стіл) стр.347
    : Літ.: Літопис руський/Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич.-К.:Дніпро, 1989.

Ісуса страчували, як зелота

180px-giotto_-_scrovegni_-_-25-_-_raising_of_lazarus.jpgІсторія християнства має безліч плям.  Вікові фальсифікації і замовчування деяких епізодів життя Ісуса Христа спотворили його вчення до невпізнанності. Закінчилося йоготжиття на древі, чи ні? І в чому заключалися безспірні докази того, що Ісус не вмер і прожив досить довго..

На протязі 19 ст. у Ватикані, землі котрого розкинулись від Риму до Аскони, Болоні і Феррарі панував монархізм
середніх віків. У таємних підвалах інквізиції катували і нищили підозрюваних єретиків. Винуватців саджали на галери, або страчували. Ешафоти міских майданів не пустували жодного дня. Все нове заборонялось і відкидалось під страхом смерті. Папа заборонив навіть залізничні дороги, боячись, що люди, спілкуючись між собою у подорожі,підірвуть основи віри.    Але зміни невідворотно наступали і у 1859 році після війни між Австрією і Францією, в якій отримала поразку католицька монархія Габсбургів, значна більшість папських земель відійшла до  нової держави- Італії. Папі залишили тільки Рим з околицями. Однак вже 21 вересня 1870 року італійські війська відібрали у Церкви і ці невелички маєтки. У папи залишився тільки обнесений фортечною стіною Ватикан, де його наслідники правлять по сей час.

Незадовго до втрати Риму папа зібрав Вселенський собор ієрархів церкви, щоб посилити свою владу і кінці-кінців покласти край питанню абсолютної влади. Неприємна правда заключається у тому, що законність папської влади затвердив не апостол Петро дві тисячі років тому, а церковний Собор в Констанці на початку 15-століття, коли було три понтифіки, кожний з яких заявляв про своє вище право на престол Церкви. Фактично ж церквою управляли єпіскопи і щоб стати над всіма віруючими Папа Пій Дев»ятий пішов на хитрість і в кінці 1869 р. Було скликано Перший вселенський собор. Після двох місяців його роботи з величезними сваркам було внесено питання про безгрішність папи. Під величезним тиском тільки 49 відсотків ієрархів проголосували за цей постулат, але 18 липня 1870 року все ж було оголошено, що більшість проголосувала «за» і папа зробився безгрішним. Папа і його прибічники бажали, щоб цей постулат безгрішності захистив Ватикан від критики Біблії і нападок на віру, через  появу нових архелогічних знахідок, які розвіювали билини і підтасовані легенди про Ісуса.

У цей період з явилася звістка, що нібито Ісус жив у 45 році нашої єри. У своєму життєвому описі історик Светоній Транквил пише, що під час правління римського імператора Клавдія /41-54 рр./: «через те, що юдеї підбурювані Хрестосом постійно чинили безпорядки в Римі імператор прогнав їх з міста»/13/. От хто ж такий Хрестос і чому бунтували юдеї  достеменно до сих пір невідомо.

Гіпотеза, мов би про  розп” яття Христа існувала давно. Про неї навіть згадує Коран. Як же ж було спотворено цей факт? Згідно Євангелія, всі за виключенням учнів Ісуса, бажали його смерті. Традиційна інтерпретація Євангельських переказів трактує,що Ісуса судили перед юрбою, натовп вимагав, щоб його розп” яли. Учні не в силах його захистити жалюгідно спостерігали за жахливими катуванням свого Учителя.

Вірогідно, що розпинали Ісуса не за єресь і богохульство, а за підбурювання до непокори, про що свідчить факт, що розп”яття – це римська страта, яку виносили за політичні злочини. От же євангельські тексти намагаються щось втаїти від нас. Як відомо Ісус був розіп ятий з двома злодіями, але згідно грецького оригіналу термін «лестаї» значить- зелоти, борці за визволення Юдеї від римлян.Римляни вважали їх терористами. І той факт, що на Голгофі Ісус був між двома смертниками-зелотами, свідчить про те, що його страчували, як зелота. Те ж саме можна сказати про його учнів; у  Євангелії від Луки сказано про…»Симона, якого прозвали Зелотом». Між зелотами була і більш фанатична група вбивць, яка  прозивалася «синскрини» від назви невеличкого ножа- сика-яким вони вбивали свою жертву. Згадка про зелотів набирає  особливого змісту при змалюванні арешту Ісуса у Гефсиманському саді. Згідно Євангелії від Луки Ісус наказав своїм учням озброїтися…» продай одяг свій і купи меч». Про зелотів  у Новому Заповіті згадується і в Діяннях Апостолів, де розповідається про зустріч Павла зі священиком Яковом в Єрусалимі: »Римляни звинувачують Павла у тому,що він вів за собою чотири тисячі розбійників»,- згідно ж грецького оригіналу, Павла звинуватили, що він був на чолі чотирьох тисяч сикаріїв./31/.

Вивчення рукописів Мертвого моря дозволило  зрозуміти життя цієї громади,що люто ненавиділа владу іноземців, піклувалась про безгрішність першосвященика і царя і особливо строго дотримувалась юдейських звичаїв, традицій і законів Святого Письма. Ці рукописи були написані були тими, хто ними користувався і надзвичайно важливо, їх ніхто не цензурував і не редагував.  По всій вірогідності рукописи Мертвого моря містять оригінальні бумаги зелотів і розповідають про глибоку, на грані паталогій, ненависть до іноземного засилля та чаяння юдеїв про той час, коли з явиться месія і очолить їх у переможній боротьбі проти римлян і тоді в Юдеї встановиться істина династія першосвящеників з Давидового роду. І тут не може бути жодного сумніву, що Юдея чекала месію  зі свого Давидового роду. Саме завдяки цим рукописам стало зрозумілою роль Ісуса  і суть можливих махінацій, щодо його народження. За свідченням Євангелій Ісус по батьку був з Давидового роду, а по материнській ліні ї- з роду першосвященика Аарона, що було надзвичайно важливим для зелотів, бо ж він був нащадком двох знатних родів, царського і першосвящеників, тобто «месією» Аарона і Юдеї. Таким чином зелоти , що в якості першосвященика і царя- як месія Юдеї- Ісус поведе їх до перемоги. І саме від нього чекали, що кожен його крок буде проти римлян і при цьому він буде строго дотримуватися чистоти ритуалів, яким зелоти надавали надзвичайного значення. Ісус же вважав себе зобов язаним виконати пророцтва про прихід месії, і щоб привернути увагу натовпу він появився у Єрусалимі верхи на ослі, що не залишилося без уваги народу,який захоплено вітав його «Осана Сину Давида!»-кричали люди, в честь визнання встелюючи його дорогу своїм одягом і вітками дерев. Ісус свідомо пішов по такому шляху: загибель його була невідворотна.

Світ, в якому жив Ісус зі своїми однодумцями, був надзвичайно жорстоким  і непростим, це була епоха, коли віра визначала все; і не підходяща віра у непідходящих обставинах ставала дочасною «випадковою» смертю- або на хресті від рук римлян,або від гострого ножа сікаря. Лише дуже моленька частинка таких подій відображена у Євангеліях. Новий Заповіт так пригладили і вивернули навиворіт події того часу, що й зрозуміти неможливо, чому розп яття Ісуса навмисне позбавлено політичного контексту. Цензори послідуючих епох намагалися відірвати Ісуса і його життя від того часу, у якому він народився, жив і помер – якою б не була його кончина. І саме  цим оці цензори відділили його від юдейського контексту. Може тому сьогодні переважна більшість християн не мають жодного поняття, що Ісус ніколи ніколи не був християнином: він  був з народження юдеєм і прожив все життя, як юдей. І приблизно через покоління, а може чуть пізніше, «після воздвиження Ісуса на древо», центром юдаїзму стала равинська школа в Іавнії. У цей же час розпочинаються маніпуляції з історією життя Ісуса, в підсумку чого виникла релігія, догматом, якої став не   Бог, а Ісус.

Сучасні християнські ілюстратори дуже полюбляють зображати Ісуса із золотим волоссям, що йде разом зі своїми учнями
по просторах Древньої Юдеї. Це величезний недолік їх картин, бо того часу ще не існувало такого поняття, як Євангеліє, не кажучи вже про Новий Заповіт; в ті часи християнством ще й не пахло. І якщо навіть припустити, що зображені уТЄвангеліях події дійсно відбувалися, то все рівно Ісус зі своїми учнями користувався б  священними юдейськими книжками, адже Нового Заповіту навіть до початку другого віку ще не було, не появивя він і в кінці століття. Хотя деякі тогочасні теологи намагалися створити його. Однак не дивлячись на відчайдушні потуги богословів , християнам довелося чекати на  майже два століття на всіма визнаний текст. І така затримка ставить під глибокий сумнів догму, що кожне слово Нового Заповіту це Слово Самого Бога. От же Новий Заповіт приписано Богу групкою людей,які прагнучи влади, побажали контролювати божі прояви.

Багато сучасників вважають тексти Нового Заповіту священними істинами. Вони вірять, що це слова самого Бога, єдиний шлях до спасіння і ніяк не можуть повірити і переконатися, що ці писання треба читати, так як вони написані, бо ніякого підтексту в них нема. Адже у перші 150 літ існування християнства основним Законом залишався Старий Заповіт. Термін «Святе писання» застосовувалось тільки до книг Закону і книг Пророків-тобто до Старого Заповіту. /Ветхого Завіту/.

Ісус не був розіп”ятий ?

       44220339_39939991_119474588450719500.jpgЯк відомо, Християнська Церква поклоняється розп” яттю Ісуса Христа на хресті.Євангелія же твердить інакше.

Коли і яким чином християнські теологи прийшли до переконання, що Ісус був прибитий до хреста, а не посаджений на кілок, як буквально про це говориться у грецькому оригіналі всіх Євангелій і всіх апостольських послань? Адже це зовсім інше. Таке спотворення змісту грецького переказу вперше виникло у латинському перекладі Євангелії, де замість грецького слова «ставроса» було вставлено слово «крукс»- хрест, хотя у слов янському перекладі сказано більш-менш правильно, що Ісус був «вознесений на древо на високоє». Це і пояснює древньохристиянський звичай «кілкування», тобто довгочасного сидіння на високих кілках, як засіб позбуття своїх гріхів. Засновником цього звичаю був грецький монах – Симеон Кілок /Столпник/, який помер 1 вересня 495 року після довгочасного сидіння на кілку, тобто через 91 рік, після того, як Христос мов би був посаджений на кілок.

Яка ж була причина садити Ісуса на кілок?

Ось як у сучасній раціональній інтерпретації  про цей випадок  трактує Євангеліє: « Один надзвичайно талановитий вчений, як всі і тогочасні вчені, був одночасно істориком і лікарем,астрономом, магом і алхіміком; володів всіма таємницями тодішніх окультних наук. Звали його Іішуа, по українскі Христос, а у перекладі з древньосирійської мови – значить спаситель або цілитель. Час його життя до сих пір точно не встановлено. Через свої ідеї він нажив безліч ворогів серед вчених  старшого покоління і декілька палких прибічників, із яких один наймолодший і духовно талановитий називався  Іоаном чи Іоною, а другий старший – Симеон по єврейські, а по грецькі  Петром.  Іона мабуть походив з інтелігентної сім»ї і пізніше був освіченою людиною, бо ж інакше не зміг би написати Апокаліпсис, а другий був не таким духовно талановитим, але був дуже енергійним і став видатним організатором.

Ідейні вороги «спасителя» винесли йому смертний вирок, за те що він відторгнув догмат старої віри. І призначили вони спасителю «кілкування», щоб виставити його на загальну ганьбу і  добре  настрахати темний натовпу, якраз у час проходження Сонця сходящого «хреста» і перед проходженням Місяцем заходящого «хреста», тобто в ту годину, коли мало відбутися місячне затемнення.                                                            Чи посадили «спасителя» на кілка з поперечиною з самого верху, щоб тіло не опустилося занадто глибоко, чи підняли на цей кілок  з петлею на шиї і закинули його руки за поперчину, щоб він не впав у петлю, коли оніміють руки, а може просто він був прив язаний до ганебного стовпа з незрозумілою для нас метою, але потім воскрес із мертвих і після чого його почали вважати за бога, зійшовшого з небес на землю, щоб навчати людей істині.» Ось так раціонально пояснює Євангеліє смерть Ісуса, ім я, якого і означає  спаситель чи цілитель.

Що нас чекає у 2011 році

392_300_15069_ftllbigjpg.jpgПеред кожними виборами у нас жевріє надія на краще. Ми давно вже не віримо політикам, розчаровані у прогнозах економістів. А що ж нам віщують астрологи? Вони ж нам пророчать, що після виборів наше життя на аж ніяк не зміниться. Ми й надалі змушені будемо  затягувати ремені. Можливо легше стане лише тоді, коли почне  відроджуватися промисловість, а це згідно прогнозів почнеться  після 2012 року. А поки що, після виборів почнеться затяжний спад. Якщо ми пам”ятаємо, що наша Україна народилася під знаком Діві, то повіримо у можливість того, що ми попадемо в інертність і затяжну депресію. Нас чекають тяжкі часи; приймуть Податковий кодекс та закон про землю, від чого надзвичайно постраждає дрібний і малий бізнес. Дуже будуть складними  економічна і політична ситуації. Значно ускладнить ситуацію неймовірно спекотне і сухе літо, крім того слід очікувати сильного землетрусу, який частково зачепить Україну.Зимові місяці будуть більш-менш спокійними, а от весна і літо… Ситуація трохи застабілізується восени. Особливо тяжким очікується грудень.Дай Боже, щоб влада вдержала у своїх руках ситуацію і тоді можливо буде якийсь результат. Але астрологи твердять, що розглядаючи зоряну карту України можна прогнозувати, що як мінімум три роки краще жити ми не будемо.

Древні діти природи

7125869.jpgУнікальна своєрідність Полісся, зокрема його української частини, стала умовою формування локальних культурно-територіальних регіонів, хоча субетносами їх можна визначати дуже обережно. Але те, що вони стали, з одного боку, своєрідним консервантом давньої культури, а з іншого – питомими трансформаторами цього природного краю, сумнівів не викликає.
Нині своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів Українського Полісся втрачена повністю або частково через потужні міграційні чинники, зумовлені економічними та політичними факторами, які зривали корінну людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ, Далекий Схід, в Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані, інколи злочинні, меліоративні заходи – осушення боліт, невиправдане врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього останнього тисячоліття, – Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної землі нащадків давнього деревлянського племені як в Україні, так і в Білорусії та частково в Росії.
Щоб відновити реальну картину Українського та й Білоруського Полісся ХІХ ст., варто звернутися до унікального багатотомного видання “Живописная Россия” (“Мальовнича Росія”), що було здійснене географом із світовим ім’ям, мандрівником П.Семеновим-Тяньшанським (помер у 1914 р.), який протягом 1881-1901 рр. спромігся організувати і видрукувати 12 томів цієї унікальної енциклопедії. Статті до тому присвяченому Литовсько-Білоруському Поліссю, в яке тоді, за звичаєм, включали й Українське Полісся, написали відомі вчені О.Кірпура, С.Максимов та й сам академік П.Селянов-Тяньшанський. У них зафіксовано ті етнокультурні реалії, які були звичайними і повсякденними лише століття тому і які, в цьому немає сумніву, зберігаються у тих чи інших поселеннях, селах, дворах, містечках і до цих пір. Виявляється, що ми можемо говорити про низку українських субетносів, етнографічних груп на Поліссі, починаючи від поліщуків, литвинів, пінчуків, севруків і закінчуючи не дуже численними групами чорнорусів, дейновців, полєхів, полевиків, навіть своєрідних малорусів, які не ті малоруси, якими імперські зверхники вважали всіх українців, а своєрідне невеличке плем’я на теренах Полісся.
Поліщуків вважають нащадками давнього скіфо-слов’янського племені будинів (про це писав ще професор Ейхвад). Ареал їх розселення сучасні етнографи відносять до північних теренів Волинського Полісся: північніше Луцька, Рівного, Ковеля, Володимира-Волинського. Але авторитетні науковці [7] вважали, що на початку ХХ ст. на просторі 33 950 кв. верств, а це майже 4 млн га, в уїздах (за адміністративним устроєм Російської імперії) Пінському, Мозирському та Річецькому проживало приблизно півмільйона поліщуків. Сама природа, зазначають автори, вказала поліщуку шляхи для його невтомної діяльності, зробила його скотарем, землеробом, мисливцем, рибалкою, навчила, як долати труднощі. Поліщук розвився як дитя природи, відданий заповітам, звичаям, моралі своїх предків, і залежно від способів господарювання. Закинутий у безкінечні дрімучі ліси, серед непрохідних боліт та чагарників, він був незнайомий ні з якими новаціями, а його спосіб життя залишався незмінним протягом багатьох століть [8]. Хати були курні, але просторі, тут жила вся сім’я. Посередині хати стояла величезна піч. У світлиці – велика дерев’яна лежанка, великий стіл, лавки впродовж усієї стіни, під стелею широка полиця, на якій сушать гніт. Ці та інші ознаки, в яких ми пізнаємо риси будинів і русів, і, можливо, скіфів та інших, незнаних до цих пір, предків нашої землі. Поліщуки – народ працьовитий, рішучий, стрімкий. Саме в цих краях, що традиційно вважаються автохтонною їх землею мав місце найактивніший супротив німецьким загарбникам у роки Другої світової війни.
Саме поліщуки зберегли чимало архетипових українських рис: патріархальний склад великої сім’ї, передання спадщини по смерті батька старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі: хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури, включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде також і про особливості одягу, культури, фольклору. Невипадково, що саме на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну Прип’яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є не до кінця з’ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення України та й суміжних слов’янських земель, які мають корінь поліс, поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені назви.

А на чолі всього – інопланетяни?

Ляльководи світу

“Теорія змови” була, є і буде однією з найпопулярніших серед людства. Віра в таємні організації, які контролюють усі без винятку сфери нашого з вами життя, здійснюючи перевороти, війни, плануючи кризи та піднесення, є, по суті, чи не безмежною. Люди поділяються на скептиків, які вважають, що таємні товариства є лише зібранням клубів за інтересами та не мають реального впливу, і на тих, хто схильний приписати їм ледь не всі гріхи наперед на тисячу років. “Газета” спробувала розібратися, що в інформації про “ляльководів світу” – правда, а що – тільки міф.

 

Таємні товариства

Перша правда – у світі є сотні, якщо не тисячі таємних організацій. Початок таким об’єднанням, схоже, поклав Орден тамплієрів. Вочевидь, потяг до таких об’єднань закодовано десь на генетичному рівні: об’єднуючись у таємну організацію, люди вважають себе обраними та впливовими. І яка різниця, чи це якось відображається на ділі? Так-от, серед найпопулярніших таємних товариств (хоча насправді вони давно вже не таємні, принаймні факт їх існування давно озвучено) є масони, ілюмі­нати, Чорна аристо­кратія, “Дев’ять невідомих”, Римський клуб, “Орден св. Іоанна Ієрусалимського”, Чорний орден, Орден “Череп і кістки”, Круглий стіл, Тристороння комісія, Більдерберзький клуб, “Комітет 300” тощо.

Усім цим організаціям приписують певні, залежно від рівня, можливості, серед яких насамперед відзначають вплив на світові процеси. Кожне з цих товариств об’єднує під своїм крилом відомих діячів з усього світу, має свої ритуали, способи та методи впливу на ситуа­цію і свою мету. Щоправда, подейкують, буцім мета в усіх одна – створити Таємний світовий уряд, який керуватиме світом. Тут, до речі, є певні неточності.

За одними джерелами, Світовий уряд уже створено, і ним є “Комітет 300”, до якого входять Більдерберзький клуб, Тристороння комісія та низка інших таємних і не зовсім об’єднань. Відповідно до інших – Світовий уряд утворено на базі Більдерберзького клубу. А згідно з треті­ми – Більдерберзький клуб лише планує створити такий уряд, аби навести на планеті “новий світовий лад”.

Більдерберзька група

Як би там не було, все крутиться навколо Більдерберзького клубу. Він хоч і таємний, однак цілком реальна міжнародна організація, яка об’єднала політиків, фінансистів і просто впливових людей з усього світу. Попри абсолютну засекреченість зібрань, можна знайти багатенько інформації про організацію. Її перше засідання від­булося у травні 1954 року в готелі Більдерберг у голланд­ському місті Остербеке з ініціативи нідерландського принца Бернарда.

Відтоді конференції Клубу відбуваються щороку: завжди в інших містах і за умов надзвичайної таємничості. Об’єд­нання налічує близько 130 членів, серед яких називають коронованих осіб Європи, Білла Клінтона, Марґарет Тетчер, Тоні Блера, Барака Обаму й інших не менш відомих персон. Главою Біль­дер­берзького клубу називають Де­віда Рокфеллера.

Нещодавно завісу над діяльніс­тю організації було привідкрито. Зрештою, за умов нинішньої доступності інформації складно приховати приїзд в одне місце величезної кількості відомих персон. Отож кілька разів журналістам удавалося відзняти кортежі, які прибувають у конкретне місце, та навіть кількох учасників, котрі необережно виходили під час засідання на перекур.

Зазвичай засідання організовують у такий спосіб. За добу до приїзду “високих персон” із вибраного готелю виселяють усіх пос­тояльців – під приводом пожежі, скажімо. Потім спецслужби перевіряють місце на наявність записуючих, підслуховуючих чи інших приладів (безпеку гарантує та країна, яка приймає гостей), а під покровом ночі під’їзну дорогу до готелю наповнюють дорогі броньовані машини. Оце і всі факти. Про що говорять на засіданнях більдерберзці – невідомо. Учасникам і гостям суворо заборонено щось записувати, спілкуватися з пресою тощо. Відтак уся подальша інформація – з розряду секретної або ж фантастичної (що кому ближче до душі).

Так-от, існує думка, що Більдерберзький клуб має важелі впливу на всі без винятку події, що відбуваються на нашій планеті. Серед найбезневинніших “гріхів”, які приписують цим людям: призначення та зняття президентів, розв’язання воєн, створення міжнародних структур, як-от ООН, НАТО, ЄС, МВФ, ВООЗ тощо, контроль над ресурсами, валютами, епідеміями… Щоправда, деякі скептики стверджують, що більдерберзці лише вирішують свої бізнесові питання, а такі масштаби, які ми висвітили вище, – міф.

Новий світовий лад

Однак якщо говорити про міфи, то одним впливом на курс євро чи війну в Іраку більдерберзці не обмежуються. Так, справжньою ціллю організації є буцім створення таємного світового уряду, аби запровадити на Землі новий світовий устрій. Однак у цій благородній меті члени клубу (якщо вірити інтернету та низці книжок, написаних на цю тему) підпорядковуються так званому “Комітету 300”. Цю організацію значно серйозніше засекречено, відтак багато дос­лідників цієї теми приписують її плани самим більдерберзцям.

Новий лад насамперед передбачає скорочення населення Землі до так званого “Золотого мільярда”. Зайві 4 мільярди планують винищити до 2050 року за допомогою контрольованих воєн, епідемій і голоду. Причому, стверджують джерела, таку практику вже застосовують. Мова, зокрема, про організовані епідемії “курячого” та “свинячого” грипу та всезагальний заклик до вакцинації. Невипадково, стверджують прихильники цієї теорії, під щеплення сумнівною вакциною насамперед потрапляє молодь, вагітні жінки тощо – все роблять для того, аби спричинити безпліддя та скоротити темпи рос­ту населення Землі.

Середнього класу за нового устрою не буде – тільки правителі та слуги. Всі закони буде
уніфіковано, збройні сили – об’єднано, а кордони – ліквідовано. Людей контролюватимуть за допомогою ідентифікаційних номерів, уведених в організм у вигляді чипа. Шлюби будуть поза законом, і сімейного життя, як ми це розуміємо нині, не буде. Вільний секс буде примусовим. Після народження двох дітей жінок навчатимуть само­стійним абортам. Широко за­стосовуватимуть наркотики, їх метою буде зміна свідомості людей, відтак ними можна буде легше керувати.

Економічна система ґрунтуватиметься на правлінні олігархічного класу, що дозволяє робити стільки продуктів харчування і послуг, скільки потрібно для функціонування таборів масової рабської праці. Всі багатства зосередяться в руках елітних членів “Комітету 300”. Кожній людині буде доведено, що її виживання повністю залежить від держави.

А на чолі всього – інопланетяни?

Але навіть на таких фантастичних речах теорія змови не закінчується. Багато хто переконаний, що над Таємним світовим урядом є ще вища організація і членами її навряд є люди. Зокрема, хтось, хто назвав себе “Інсайдером”, нещодавно “засвітився” на одному з форумів. Він запевнив, що є членом Елітної сім’ї, яка править світом. За його словами, всі таємні організації створили люди, а відтак вони є лише маріонетками, які виконують “волю” елітної родової лінії. Сама ж Сім’я не надто переймається такими питаннями, як-то гроші, впливи, війни, надаючи перевагу розвитку духовної сутності людини.

Іще одну цікаву теорію оприлюднив редактор часопису “Музеї України” Віктор Тригуб у статті “Найбільша таємниця КҐБ”. Як стверджує журналіст, свого часу КДБ створило секретний підрозділ “Мангуст”, у підсумку розслідувань якого виникає абсолютно новий погляд на історію Землі.

За його словами, майже 6 тисяч років тому поблизу Палестини приземлився космічний апарат, однак прибульцям (які мають вигляд ящурів, зміїв, драконів) не надто підійшла атмосфера планети. От вони й вирішили створити генетично модифікованих людей із ДНК іно­планетян. Місцем першого експерименту стала начебто Атлантида, яка затонула саме тому, що трапився генетичний збій, і мутанти перетворилися на мон­стрів. Друга спроба – цивілізація майя – знову невдала. Нас­тупною стала Індія – виник народ, який і досі кочує світом. Іморвіно, йдеться про циган.

“Останнім пунктом стали єгипетські піраміди і єдиний вдалий експеримент, що ліг в основу багатьох релігій і легенд, – пише В. Тригуб. – Тоді вдалося створити майже довершених істот з інопланетним генетичним кодом, які відрізнялися від звичайних людей підвищеним рівнем інтелекту й іншими якостями. Саме цей народ один із чільників інопланетян кілька десятиліть водив безлюдними краями, нещадно відбраковуючи покручів. І досі в них єдиних головне – кров. Батько і прізвище може бути яким завгодно. Генетичний код передається від матері”.

При цьому автор припускає, що членами таємного світового уряду є саме генетично модифіковані істоти, рабами яких урешті-решт залишиться купка звичайних людей.

Вибачте і простіть мене Мамо

 


Не знаю, чи можна мене пробачити. Напевно,що так. Кажуть, що серце материнське може вибачити все, будь-яку витівку та образу рідної дитини.Я вже в літах,маю внучок і дуже добре розумію батьківські почуття. Я всього-на всього один із трьох твоїх рідних синів, який загубився у світі життя. І вже не зможете Ви, мамо мене вивести з цієї пітьми,бо Ви предстали перед Богом на останній суд.
Вже тільки в моїй пам”яті залишиться, як я ,маленький хлопчик з Немович, загубився в Сарнах серед великого,базарного, гомінкого натовпу? Я тоді почувався таким безпомічним та самотнім. Довкола мене проходили такі ж самі хлопчики, як я. Вони тримались за руку матері чи батька, а в іншій несли нові іграшки. До мене підходили люди та цікавились, чому я сам. Хтось жалів, хтось пригостив цукеркою, хтось пішов шукати Вас з батьком. Ще тоді, у дитинстві, Ви казали мені, що я вже великий, а великі хлопчики не плачуть. Я стояв серед людей, стиснувши кулачки, на очі наверталися сльози. Та я не заплакав. Я пам’ятав Ваші слова і проніс їх через усе життя.
Тепер я вже дорослий. Тільки, на відміну від дитинства, зараз, вперше за багато років, я плачу. Ніхто не підходить до мене, щоб пожаліти, ніхто не спішить на допомогу. Проходять, як і колись повз мене, такі ж самі, як і я, дорослі дядьки. З подивом посміхаються та ідуть далі. Що їм до мене? Хто для них я? Ніхто. І лише для тебе я щось таки значив, більше, ніж просто зустрічний, знайомий,добрий друг.
Вибачте і простіть мене Мамо,що я намагався замінити Вас… Нове місце проживання, полонило мене своєю новизною, красою, розвагами, людьми. У мене з’явилось чимало нових знайомих та друзів. Я не тільки з головою поринув у цю новизну сім”ї, а й став частиною неї. З часом мої поїздки в село і зустрічі з Вами стали все рідшими та рідшими. І якось почали стиратись образи рідної домівки…
І от ранесесенько 14 липня якось тривожно задзвонив телефон-в трубці голосом меншого брата страшна звістка прорізала свідомість-нашої мами вже нема,годину назад померла…
На залізничному Львівському вокзалі гомоніла юрба.З підсвідомості не зникав образ мами,такої,з якою попрощався минулого разу,вмить постарілої і згорбленої від перенесеного інсульту.
Раптом побачив маленького хлопчика, який самотньо стояв у цій людській круговерті. Маленький, безпомічний… Адже це я!..
Взявши маленького на руки,і заспокоюючи його і себе, сказав: «Зараз прийде наша мама». Вперше за довгий час я промовив таке просте слово: «Мама». Але чому так раптово стислось горло та на очах почали з’являтись сльози? Чому тоді тремтять руки і так захотілось знову стати маленьким-маленьким? «Дядю, не плач, – почув я голос малюка, який повторив мої слова. – Зараз прийде наша мама».
Мама… Так, вона завжди приходила. Ось і зараз прийде, приголубить, заспокоїть, поцікавиться моїм життям, пожаліє…. Саме в ту мить я зрозумів, скільки часу я не приїздив до неї, не цікавився її здоров’ям, справами. Не чув такого дорогого та рідного голосу. Як давно не бачив ніжного погляду її трішки сумних очей…
«Мамо! Мамо!» – зірвавшись із моїх рук, малюк побіг до своєї матері, назустріч рідним обіймам. «Спасибі вам», – сказала вона мені. Я гірко посміхнувся. «А твоя мама прийде? – поцікавився малюк. – Маму треба любити, бо вона одна. А ти свою любиш? Як сильно? Я свою – ось так!» – і він обійняв її за шию.
А я стояв зі сльозами на очах,із страшенним щемінням в серці,по своєму. зрозумівши весь сенс сказаного хлопчиком-не вічні наші батькі,не вічні і їх треба любити поки вони живі, бо вони одні…Прикро й гірко визнавати, що на Землі стало однією матір’ю менше. Всепрацюючою, люблячою, котра сповна виконала тільки їй начертане зверху в страдницькому житті.

Простіть і пробачте мене мамо. Царство Вам небесне…

25 КАДР

Ефект 25-го кадру
Вперше про „25-й кадр” заговорив американський психолог Джеймс Вайкері 1957 року. Під час проекції телефільму або трансляції телевізійних програм за секунду миготить 24 кадри, таким чином людина не бачить переходу від одного кадру до іншого. У цей ряд можна вставити і 25-й кадр, який ніяк не можна помітити людським оком.
Вайкері провів певні досліди і довів, що „25-й кадр” має вплив на підсвідомість людини. В одному з кінотеатрів із допомогою спроектованого ним же апарата Вайкері в стандартну розкадровку вставляв 25-й кадр із написами „пийте кока-колу” і „їжте поп-корн”. Кількість продажів цих продуктів у кінотеатрі, де відбувався перегляд фільмів зі специфічним кадром, зросли в 1,6 раза. Експеримент набув широкого розголосу.
Свій винахід Джеймс Вайкері запатентував. І навіть організував компанію, яка тільки тим і займалася, що використовувала в кіно та телевізійних фільмах приховану рекламу. Він говорив усім, що така реклама здатна лише „підштовхнути” людину до купівлі якогось товару. Навколо відкриття Вайкері розгорнулася справжня дискусійна війна. У 1982 році в США у великих супермаркетах почали крутити касети із закликом „Не кради!”. Кількість магазинних крадіжок знизилася майже удвічі. Але це не виправило ситуації – сьогодні підсвідома реклама заборонена у багатьох державах світу. В Україні „25-й кадр” теж заборонений законодавством.
Слід відзначити, що з 1957 року у світі не перестають сперечатися про ефективність цієї технології. Одні називають її дуже дієвою, інші — вкрай сумнівною.
Річ у тім, що чітко визначено — 25-й кадр запам’ятовується не людською свідомістю, а підсвідомістю. А „витягти” цю інформацію з підсвідомості практично неможливо. Тому вплив 25-го кадру, так би мовити, на „уми” – дуже суперечливий.
Своїми думками ділиться керівник Центру психіатрії, психотерапії та практичної психології Євгеній Воронков:
– 25 кадр справді впливає на психіку, і досить потужно. Однак мало нав’язати людині якусь інформацію, потрібно, щоб вона ще була готова її сприйняти. Якщо в особистості є свій погляд на події, певні моральні принципи, ніщо на неї вплинути не зможе. Будь-яка методика психологічного впливу — це лише послання. Вибір людина завжди робить сама. Не варто недооцінювати здатність кожного індивідууму критично оцінювати інформацію. Вона крутитиметься в підсвідомості, а в потрібний момент, коли прийде час робити вибір, дасть про себе знати. Причому використовуватиметься весь набутий життєвий досвід, а не лише почуте протягом останніх місяців.

Коли мить зупиняється
Багато хто помічав: чим більше кудись поспішаєш, тим більше прискорюється час. Психологи стверджують, що це нам тільки здається, час не зміниш. Але є тисячі документально зафіксованих випадків, коли час справді значно уповільнювався.
Ось розповіді солдатів, які дивилися в очі смерті: „Я так замилувався красивим польотом кулі, яка наближалася до мене, що навіть відхилитися не здогадався, хоча часу було достатньо”. Або: „Чорний ствол ручного кулемета, який стріляв у мене з 5 метрів, здався великим, час зупинився, запанувала тиша, я просто встиг відійти не поспішаючи убік, і кулі пройшли лівіше”. Видно, правилам поведінки в екстремальних умовах можна і навчати. Саме так роблять послідовники східних єдиноборств.
Раймонд Муді у книзі „Життя після життя” наводить немало подібних прикладів: „За той час, поки вантажівка неслася на міст, я побачив якісь картини… зовсім як у житті. Спочатку я згадав, як ішов з батьком на березі струмка, мені тоді було 2 роки. Як у мене зламалася новенька червона машина, яку мені подарували на Різдво у 5 років. Я потроху згадав про кожен із класів початкової школи. Потім пішли юнацькі роки, після чого пам’ять перенесла мене у найближчий час. Все це пролетіло у моїй свідомості за частки секунди. А потім я стояв поруч із вантажівкою. Вона була розбита вщент, але я не мав жодної подряпини – я вистрибнув з кабіни через раму вітрового скла. Можу згадати все побачене, проте це зайняло б не менше п’ятнадцяти хвилин”.
А ось випадок, який трапився з Віталієм Ч.: „Я був хлопчаком. Ми з дідом поверталися додому. Він перейшов дорогу, я вже майже добіг до нього, як раптом з моєї ноги злетів сандалик. Все трапилося автоматично – я розвернувся, добіг до середини дороги, підняв його і повернувся, навіть не розуміючи, яку смертельно небезпечну дурницю роблю. Біжачи, я краєм ока помітив, що легковий автомобіль, який виїхав з-за повороту, зупинився. Але як тільки я відбіг убік, він на величезній швидкості просвистів повз. Виходить, що все трапилося дуже швидко, так швидко, що дід навіть не помітив мій сандальний рейд”. Чим сильніший страх охоплює людину, тим більше розтягуються миті, які дають „лишні” секунди для прийняття рятівних рішень. У людей, які знаходяться на межі смерті, збільшується не тільки швидкість, але й сила. Рятуючись від вовків, люди іноді вилазять на дерева по абсолютно гладких стовбурах.
Легенда говорить, що крім десяти заповідей Мойсея колись існувала ще й одинадцята – „Не бійся!”. Ця порада, однак, не прижилася у ті часи, коли неосвічених людей повірити у Бога міг примусити лише страх перед карами небесними. Тепер людство звикло до всього іти своїм розумом. Що ж до поради не боятися, то тут є зерно здорового глузду. Якщо ретельно пошукати причини усіх людських нещасть, то можна прийти до висновку: у більшості випадків людина хворіє через лінощі та неуцтво, а вмирає через страх і покірність долі. Тобто не страх, який паралізує волю, рятував людей у всіх цих випадках, а саме протидія страху і воля до життя.

Галичани- не слов”яни,а тиверці?

  •                                                                

  •                                                            

  • Українці Галичини не слов’янського походження

Українці  Галичини  не  слов’янського   походження

Всі знають, що до “великого переселення” народів слов’янські племена займали 300px-lwowdworzec.jpgцентрально-східну частину території сьогоднішньої Німеччини і центральну частину сьогоднішньої Польщі. Будучи втягнутими у “велике переселення” народів, слов’янські племена переселились так, що Карпати розділили їх на східних і західних слов’ян. Азбуку для західних слов’ян у 862 – 863 рр. розробили Кирил і Мефодій, яку пізніше прийняли і східні слов’яни. До цього часу про слов’ян мало що у своїх літописах згадували інші народи. Але достовірно відомо, що західні слов’яни у 623 р. об’єднались у перше слов’янське князівство Само, а в 843 р. створили першу слов’янську суверенну країну Велика Моравія. До її складу входили племена мораван, чехів, сербів, словенців, словаків, хорватів та ін.

В ХI в. київський монах Нестор (1056–1114) зібрав доступні йому відомості про племена східних слов’ян і написав літопис під назвою “Повість временних літ”,  яка починається з часів “великого переселення” народів. Так, у “Повісті временних літ” написано, що частина східних слов’ян об’єдналась навколо городища Новгород і обрала собі князем Рюрика. Друга частина східних слов’ян оселилась південніше на землях, які займав Хазарський каганат або Хазарія, яка охоплювала величезну територію. Це територія сьогодні України і Молдавії, Нижнє і Прикаспійське Поволжя та Північний Кавказ. Київ був на півночі Хазарії і мав назву Самбатас. Етнічно Хазарія була конгломератом тюркських і фінно-угорських племен. Слов’янські племена, які зайняли північну територію Хазарії, платили їй за це данину.

 

Після смерті князя Рюрика, воєвода Олег у 879 р. став регентом малолітнього Ігоря, сина Рюрика. У 885 р. він почав приєднувати під свою владу слов’янські племена, які оселились на півночі Хазарії. “Підійшовши до радимичів, Олег спитав у них: “Кому данину даєте?” Вони відповіли: “Хазарам”. І сказав їм Олег: “Не давайте хазарам, а мені давайте. І стали вони давати… Олегові по цилягу, як раніше хазарам давали”, – написав Нестор у літописі “Повість временних літ” (далі – “Повість”).

 

Оскільки варязька дружина служила і жила за рахунок грабіжницьких походів, то Олег у 907 р. зробив похід на багату Грецію. Щоб посилити у цьому поході свою дружину, Олег запросив приєднатись до цього походу племенам, які не були залежні від Київського князівства. У “Повісті” написано, що Олег запросив у цей похід на Грецію у якості союзників “і хорватів, і дулібів,  і тиверців, які є толковини”, – тобто є чужинці.

 

Повторимо, що під час “великого переселення” народів Карпати розмежували розселення слов’янських племен на західних і східних. Навіть племена хорватів Карпатами розмежувались на західних і східних. Західні хорвати були у складі Великої Моравії, де першими прийняли християнство. Тому їх було названо білими хорватами. Сьогодні білі хорвати у складі України (Закарпатська область) та Словаччині (Пряшівський край) і називають їх “русини”. Східні хорвати оселились на сході від Карпат в регіоні, який має назву Лемківщина. Він і сьогодні  входить до складу Польщі, а його жителі мають назву “русини” або “лемко-русини”.

 

Але хто ж такі тиверці, яких у “Повісті” згадано разом із хорватами у якості чужинців? У статті “Тиверці” “Української радянської енциклопедії” написано: “тиверці вперше згадуються у “Повісті временних літ” поряд із східнослов’янськими племенами. Археологічними пам’ятками тиверців є численні залишки поселень і городищ на території Молдовії (Алчедарське поселення, Єкімауці та ін.”. В статті про “Алчедарське поселення” тиверців сказано, що воно існувало в VI – початку ХII ст. і знаходилось біля однойменного села Алчедара Резинського району Молдавської РСР, яке спустошили кочівники”. Про тиверське село Єкімауці написано, що воно існує по сьогодні в Резинському районі Молдавії, яке у 1-й половині Х ст. було городищем і його спалили також кочівники. Аналогічно сказано і в статті “Тиверцы” “Советской исторической энциклопедии», що “тиверці у 907 р. в якості союзників князя Олега і в 944 р. в складі військ Ігоря приймали участь в поході на Царгород… Під ударами печенігів і половців, тиверці до 12 ст. відійшли на північ і змішались з сусідніми слов’янськими племенами”.

 

Тобто, племена тиверців проживали далеченько від оселившихся на сході від Карпат східнослов’янських племен, – у теплому Причорномор’ї і сьогоднішній Молдавії, які входили до складу Хазарії. Якщо слов’янські племена за проживання у північних володіннях тюркоязичної Хазарії давали їй данину, то тиверці данину Хазарії чомусь не давали. Але хто ж цими слов’янськими племенами на півночі Хазарії були,  із якими тиверці у 12 ст. почали змішуватись, енциклопедії замовчують. 

 

Оскільки землі східних хорватів і бужан (волинян) були у складі Польщі, то в “Повісті” за 981 р. написано так: “Іде Володимир до Ляхів займати міста їх, Перемишль, Червень і інші”. Цим походом Володимир приєднав до Руської Землі частину території Польщі, на якій проживали хорвати і бужани, а також та частина тиверців, яка уже переселилась до них, тобто на північ. Але після повернення Володимира до Києва, бужани, східні хорвати та осівши поміж ними тиверці перестали йому підкорятись. Тому Володимир у 984 р. здійснив другий похід на захід, яким покорив і приєднав до Руської Землі тільки бужан (волинян), поміж якими уже оселилась частина тиверців.

 

Печеніги і половці систематично нападала на Руську Землю і  Володимиру було не до хорватів і оселившихся поміж них тиверців. Він у 984 р. здійснив похід у Хазарію, розгромив печенігів і половців, а в 989 р. зробив успішний похід на Крим. Тільки після цього Володимир у 992 р. здійснив похід на захід, про який у “Повісті” написано так: “Іде Володимир на Хорватів, прийшлось йому воювати з хорватами”. Але на захист хорватів Лемківщини виступила Польща, а тому цей похід Володимира був невдалим.

 

Таким чином і після 992 р. до Руської Землі хорвати і тиверці не входили. Про це у “Повісті” за 992 р. написано таким чином, що хорватів і тиверців, які були чужинцями для Руської Землі, просто не згадано: “Ось хто тільки говорить по-слов’янськи на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, прозвані так тому, що сиділи на Бугу, потім стали називатися волинянами. А ось інші народи, що дають данину Русі: чудь, меря, весь, муроми, черемиси, мордва, пермь, чечера, ямь, литва, зимигола, корсь, нарова-ливонці – ці говорять на своїй мові”, – написано Нестором у “Повісті”.

 

Однак Ярославу Мудрому, Великому князю Київському, у 1031 р. вдалось приєднати до Руської Землі частину польської Лемківщини, населену східними хорватами, а поміж ними і тиверцями. На займаній ними території було утворено удільне Галицьке князівство, назване так із-за городища Галич, столиці тиверців. В результаті тиверці стали галичанами. Оскільки на престол удільного князівства назначались особи із династії Рюриковичів, то Ярослав Мудрий назначив непокірним галичанам не одного, а трьох князів – Володимира, Бориса і Ростислава, синів Чернігівського князя Ігоря Святославовича. Однак тиверці-галичани не захотіли бути під владою Києва, а тому убили Володимира і Бориса, а Ростиславу удалось втекти за Карпати до білих хорватів, – тобто до русинів, які вже були у складі Угорщини.

 

Галицьке князівство перебувало у складі Руської Землі символічно. Бо систематичні напади печенігів і половців на Руську Землю спустошували і обезсилювала її, а тому Києву було не до закріплення своєї влади в Галичині. Замість того, щоб допомогти слов’янам в боротьбі з половцями і печенігами, Галицьке князівство також затіяло боротьбу проти Руської Землі і  в 1094 р. заволоділо Києвом. В результаті князь Галицький зайняв престол Землі Руської, яку історики недавно (приблизно 200 років тому) почали називати Київська Русь. Тобто, якби тиверці-галичани були слов’янами, то прийшли б на допомогу слов’янам Київської Русі і не воювали на стороні тюркоязичних половців і печенігів. 

 

У 1240 р. на територію Київської Русі вдерлися татаро-монгольські орди і заволоділи Києвом та Галицьким князівством. В результаті Галицький князь Данило Романович втік в Угорщину, де його син Лев Данилович у 1247 р. одружився на дочці короля Угорщини Бейли IV. Нагадаємо, що угро-фінські племена до переселення в Подунав’є кочували в Хазарії, а тому були давніми земляками з тиверцями. За порадою тестя-короля Угорщини Бейли IV, Лев Данилович поїхав на поклін до хана Батия з метою присягнути йому на вірність і просити собі престол Галицького князівства. Були й інші ходоки за цим престолом, але слов’янського походження. Тому хан Батий віддав перевагу тиверцю Льву Даниловичу.  

 

Велике князівство Литовське разом і Польщею прогнали татаро-монгольські орди із Руської Землі. В результаті Галицьке князівства в 1370 р. опинилось в складі Польщі як її історична окраїнна, а поляки почали тиверців називати окраїнцями. Так появилась назва нової нації – українці. Хорвати-русини польської Лемківщини своє повернення до Польщі сприйняли лояльно. В той же час тиверці-галичани боротьбу за верховенство над хорватами дещо зменшили, так як розпочали її із поляками. В результаті в Польщі виникли міжнаціональні протистояння, що привело до її ослаблення. Цим скористались Прусія, Австрія і Росія, які у 1772 р. поділили територію Польщі між собою. В результаті землі Галицького князівства опинились у складі Австрії, і галичани проявили прихильність до австрійців, але посилили конфронтацію із поляками і лемко-русинами. Їх підтримала Австрія, яка сприяла окраїнцям Галичини усвідомити себе окремою українською націю, а в 1848 р. офіційно визнала українську націю. Згодом надала Галичині статус автономного краю із столицею у Львові.

 

У 1867 р. Австрія реформувалась в Австро-Угорщину, яка 28 червня 1914 р. оголосила війну Росії. По ініціативі українських політичних діячів Галичини, Австрія сформувала із своїх українців 17 піхотних полків під назвою “Українські січові стрільці”. Більшість із них воювала на Східному фронті проти російської армії, яка наполовину була із російських українців. З перших днів війни війська Австро-Угорщина почали зазнавати нищівні поразки, чим скористались українські політичні діячі Галичини. Щоб помститись лемко-русинам за те, що вони не підтримували українців Галичини в боротьбі з поляками, українці політичні діячі Галичини переконали командування австрійськими військами, що нібито русини за походженням є росіянами. Тому  всі русини є шпигунами на користь Росії, в результаті чого війська Австро-Угорщини зазнають поразку за поразкою. В результаті у Відні було прийнято рішення всіх русинів русофільської орієнтації судити військовими польовими судами, а винесені їм смертні вироки зразу же  публічно виконувати. Було встановлено, щоб жандармерія виплачувала гонорар за кожний донос на русинів русофільської орієнтації.  

 

Після поспішних вироків русинам тільки за те, що вони русинської національності, їх будинки і майно грабувались місцевими українцями, а потім спалювались. Тюрми Львова були вщент переповнені русинами, переважно інтелігенцією. До 3 вересня 1914 р., тобто до взяття Львова руською армією, через тюрми Львова пройшло 6 тис. русинів. Багатьом із них військові польові суди не встигали винести вирок, а тому колонами відправляли їх у концентраційні табори Австрії. Тільки в перший рік війни 12 тисяч лемко-русинів таким чином було відправлено в Австрію, де вони зимували під відкритим небом, але за колючим дротом. В тому числі в горезвісному таборі “Талергоф”, розрахованому на 10 тис. в’язнів. Тільки через “Талергоф” до кінця війни пройшло майже 60 тис. лемко-русинів і російських військовополонених. Мало кому із них вдалося вижити.

 

Аналогічну акцію розправи з русинами Угорщини командування австро-угорських військ застосувало стосовно русинів Угорщини, тобто проти русинів сьогоднішньої Закарпатській області і Прешовського краю Словаччини. Це викликало обурення в інтелігенції Будапешту. У 1915 р. в Ужгороді УНІО видало календар “Місяцеслов” на 1916 р. під редакцією священика Августина Волошина. У ньому (с. 59-60) з цього приводу написано наступне. Щоб розібратись на місці, прем’єр-міністр Угорщини Тісо приїхав на Мараморошчину і побачив в центрі села Ясіня декілька віселиць. Командування австро-угорськими військами пояснило йому, що збирають сельчан, аби на їх очах повісити декількох русинів, які не відмовились виконувати наказ командування російської армії у спорудженні дзотів і окопів. Тісо спитав: “І таким чином ви хочете виховувати патріотизм і любов русинів до Угорщини?”. Зрозуміло, що прем’єр-міністр Угорщини Тісо не міг відмінити прийняте Австро-Угорщиною рішення по фізичному знищенню русинів русофільської орієнтації. Але розпорядився, щоб всі доноси на русинів спочатку провіряти на їх достовірність, а вже потім судити, та щоб смертні вироки не виконувати привселюдно.

 

А.Волошину присвоєно звання Герой України, який у молодості не випадково вороже  ставився до українських націонал-радикалів Галичини. У календарі “Місяцеслов” на 1909 р. він написав: “Ту страшу заразу українізму і радикалізму, яка в Галичині в останній час так сильно розбушувалась, яка ввела постійну боротьбу, русина відчужуючи від церкви, яка фальшиву свою правду не любов’ю, а страшною ненавистю розповсюджує, цю заразу переніс (із Галичини священик – П.Г.) Ортинський і до Америки”, – для розповсюдження серед русинської діаспори.    

                             

Щоб ослабити у війні Росію, Австро-Угорщина і Німеччина вирішили обмежити Росію територіально. Перш за все шляхом відновлення суверенної Польщі у кордонах 1772 р. В результаті лідер поляків Юзеф Пілсудський 23 жовтня 1916 р. проголосив відновлення суверенної Польщі, яку негайно визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, а потім і країни Антанти. Таким чином Німеччина та Австро-Угорщина відмовились на користь відновленої Польщі територіями, якими заволоділи із 1772 р. В результаті австрійська Галичина, а також німецька і російська частини Польщі, стали складовою суверенної Польщі. Другим і більш суттєвим зменшенням території Росії було утворення суверенної України. Для цього Відень відрядив із Львова до Києва свого громадянина М.Грушевського, який своєю активністю та фінансовою підтримкою з Відня таки зумів проголосити суверенну Українську Народну Республіку (УНР) із столицею в Києві. За це йому встановили в Києві пам’ятник, але звання Героя України не дали. 

 

Однак українські політичні діячі Галичини прийняли рішення, щоб Галичину і далі залишити у складі Австрії на правах автономної республіки та приєднати до неї українські землі Росії. Але Австрія відкинула ці домагання і українські політичні діячі 19.10.1918 р. проголосили Галичину у якості суверенної республіки під назвою Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). В результаті Польща розпочала проти українських сепаратистів війну. Оскільки сили були нерівні, “Українсько-галицька армія” (УГА) почала відступати і зупинилась у Станіславі (Івано-Франківську). Щоб відмежуватись від українських націонал-радикалів і ЗУНР, всі русинські села Галичини 5.12.1918 р. провели у селі Фльоринка на Лемківщині з’їзд, на якому проголосили “Руську Раду”, обрали священика М.Юрчакевича її головою та доручили йому приєднати Лемківщину до русинів  Угорщини, які домагались і 21.12.1918 р. домоглися автономності під назвою “Русинська Країна”, яку очолив адвокат А.Штефан із Рахова.

 

Щоб підсилити свої можливості, ЗУНР 12.01.1919 р. направила в автономну Русинську Країну підрозділи УГА, щоб приєднати до свого складу автономну Русинську Країну, але зазнала фіаско. Тому ЗУНР не оставалось іншого, як просила допомоги від Великої України під обіцянку приєднатись до неї. Умови цього приєднання були обумовлені в Попередньому договорі ЗУНР і УНР, підписаного 1 грудня 1918 р. у Фастові. 4-й пункт цього договору написано так: “Западноукраїнська Народна Республіка, у зв’язку із створеними історичними обставинами, особливими правовими інституціями, а також культурними і соціальними відмінностями особливостей життя на своїй території і її населення, як майбутньої частини неподільної Української Народної Республіки отримує автономію…”. Тобто, державні діячу ЗУНР домоглися від України офіційного визнання, що українці Галичини повністю відрізняються від українців України.