Вибране з Велесової книги.

        Отож малесенька часточка з цієї пам”ятки часів до вашої уваги.  

          “Велес вчив праотців наших землю обробляти і злаки сіяти і солому жати на полі жнивному і ставити сніп на покутті і почитати Його, як Отця божого.Отцям нашим і матерям слава! Бо ж вони навчають нас величати богів наших і водили за руку стежкою праведною. А ми йшли за ними і не були нахлібниками, а були руськими слав»янами, що богів славлять і через те ми славяни.В ті часи був Богумир-чоловік Славуні, і ростили вони трьох дочок і двох синів. Жили вони в степу серед трав і пасли худобу , яку привели з собою.І так було у всі часи отців.І прийшов час та й позвала матір Славуня чоловіка свого Богумира і сказала вона йому сьомого дня: « Ми повинні відати своїх дочок заміж, щоб побачити своїх внуків.»Нічого не сказав чоловік,  запряг віз і поїхав світ за очі. Довго їхав та й приїхав на поле і залишився ночувати біля багаття під дубом. І під” їхали до нього у вечірніх сутінках три кінотники, які й повідали йому, що шукають собі дружин. Зрадів почутому Богумир  і повернувся   з кінотниками у свої землі  та й стали вони мужами його доньок. Звідси початок трьом  родам. І з”єднались вони, і славні були, і розповсюдились від них древляни, кривичі і поляни, бо перша дочка носила ймення Древа, друга – Скрева, а третя Полева. Старшого Богумирового сина прозивали Сева, молодшого- Русь. От від них і  розповсюдились сіверяни і руси. Мужів же величали- Ранок, Полудень і Вечір.Творились роди наші в Семиріччі, де ми жили скотарями за морем, в краях зелених до виходу нашого до Карпатської гори. Було ж це за 1300 літ до Германарена. І боротьба була тяжкая за береги моря Готського і там прадіди наші насипали кургани із білого каменю, під яким хоронили боярів і вождів своїх, що загинули в різні великій. Спочатку ми були там, де заходить сонце. З того місця ми до Непри- ріки /Дніпра/ і взяв там Кий фортечний град , в якому жили теж славянські роди. Там ми оселилися, запаливши вогнища Діру і Снопу, котрі і є Сварогом- пращуром нашим. Але вороги напали на нас і ми відступили від Києва- града до Голуні, де й оселилися , вогні розпалюючи для Сварги  і жертви приносячи в подяку  бога  і собі. Кий тридцять років володів нами і помер, після нього був Лебедян, його ще звали Славер і жив він двадцять літ. Славера змінив Верен з Великограда- теж двадцять. Сержень після Верена правив десять літ. І тут готи прийшли до нас зі злом. Ми сховалися від них у лісах і жили там мисливцями і рибаками. Так прожили одну тьму – побудували міста і села повсюду. Після другої тьми був великий голод і ми перейшли на Південь- у місця хлібні. Почали там міста кругами ставити і валами обсипати, як отці наші колись., боронячи землю нашу. За тисячу літ до Діра прадіди наші дійшли до Карпатської гори, де осіли і жили спокійно під орудою Щека, який був іранцем. Тут,в Карпатах ми стали чехами і жили п” ятьсот літ, а потім пішли від чехів на схід Сонця, до Непри-ріки./Дніпра/. Ріка  ця теж до моря тече і ми осіли на півночі її,  де річка Прип ять. Там п ятьсот літ вічем управлялись. І не раз збиралось  віче.  І те, що на ньому було проголошено – за істину приймалось, а що відторгнуто, не повинно було бути. Вибирали ми князя від віча до віча і так жили, і було так. Багато ми знали і вміли; горшки гончарні ліпили, а також худобу вміли розводити, мисливцями і рибаками завзятими були. Муж правий не той, хто звершує омовіння і хоче бути справедливим, а той у кого слова з діяннями співпадають. Про це казали ще древні, щоб ми завжди творили тільки добро, як пращури наші. І так було.Через тисячу триста літ після віку Кия, через триста літ після життя в Карпатах і тисячу після заснування Києва. Коли наші праотці утворили Сурож, греки прибрали землю до рук своїх. І тут ми побачили, що греки святкують, а славяни тяжко на них  працюють. І земля наша, котра чотири віки була нашою, зробилася грецькою. А нас, мов псів виганяли камінням з неї. І знову, вкотре ми змушенні її відвоювувати, рясно проливаючи кров свою, щоб знову вона стала рідною і багатою. І об єдналися ми і витязів у нас стало у десять більше, чим  у ворогів наших. І принесли ми жертви богам своїм і гадали, спостерігаючи за польотом птахів, і побачили ми, що вороги повинні бути скинуті у воду. І боги нам сказали, що якщо ми стіни пробємо, то за ними греки, що обабилися, мають мечі тонкі і щити легкі легко втомляться і впадуть.Так мовимо ми,що маємо прекрасний вінець нашої віри і не повинні ми приймати чужу. Наш князь казав, що ми повинні йти до ясуні барської, бо рано чи пізно прийде останній час і нехай ми будемо мати силу нашу в краях Матері Сонця.Вона стереже і оберігає нас. Ми маємо віру істину, яка не вимагаї людських жертв. Ми приносили жертви Перуну, але то лише  польові дари- просо, молоко жир. А для підкріплення їх вагомості на Коляду, Русалії і Ярилів день. Ось жертва наша- мед Сур я, на травах настоєний і містить дев “ять сил, і через шерсть проціджений. Це є і буде нашим жертвоприношенням істиним богам.Коли ми обітали в Карпатах ,то рід наш носив ймення- карпени, а ті котрі від страху жили в лісах- древичі, а на полях – поляни. Греки кажуть, що ми людоїди. Це неправда, воістину не так. В нас інші звичаї. Той хто хто хоче перемогти когось, то  каже про нього зле, і той не мудрий, хто не перечить цьому, бо ті- другі почнуть теж злословити. Коли ми прийшли у Карпати, шукаючи спокою то і там ми ворогували з язичниками, говорили  і доводили їм, що не мали колись храмів молитовних і служили перед колодами і струмками, бо в них текла жива вода і навіть вовки туди не заходять, бо чарівні вони, а зараз у нас храмів безліч, багатих дуже , прикрашених золотом і сріблом і ми поклоняємося дерев”яним богам і живемо праведно. Ми довго управлялися родами, а старійшини кожного роду судили родичів під Перуновим деревом. У цей же день ігрища творилися, силу юнаки показували, скоро бігали , співали  і танцювали. У цей же день ходили на промисел і дичину старці ділили між родичами. А мудреці жертву приносили для богів в їхню славу. І ми знали, що руський рід повинен збиратися в десятки, сотні  щоб боронити землю свою.А які ми самі- то Сніп знає, як ми молимося, славлячи його, але ніколи не вимагаємо  благ для себе. І так славили ми богів, котрі є отцями нашими, а ми синами їхніми. І будемо достойними чистоті тіл їхніх душами нашими, які ніколи не помруть. І не вмирають вони в час смерті нашої, бо поляглим душам на полі бою Перуниця давала випити води живої, і випивший , відправлявся до Сварги на білому коні. І там Перунько її, душу зустрічав і вводив у блаженні володіння свої. І дістає там душа нове тіло , яке починає жити радіючи і молячись за нас нині і прісно, від віку до віку”.- стверджує древній автор.

Нас справді неможливо здолати

51061973.jpgНам випало жити у державі, яку ми самі творимо. У державі бідній, як церковна миша, зате з багатющими олігархами.  В нас талановитий народ з настільки геніальним керівництвом, що довело сільське господарство до краю за наявності    таких чорноземів. Яку ж треба мати клепку в голові,  щоб перетворити національну промисловість ні на що. Бо ж лише ми творимо стільки красивих міфів, у котрі вже й самі не віримо. Нам так хочеться бути кращими за самих себе з видуманими на все просто універсальними “відмазками”- в нас все ток погано, бо нам мішають наші воріженьки. Ми можемо дружити тільки проти когось. А щоб полюбити одне одного, спочатку посваримось до істеричного виску. Зате мріємо до самозабуття. І все буде в нас гаразд і ніхто нас ніколи не переможе, бо вгадати наші ходи наперед – неможливо, а боротися проти нас – і поготів. Для цього треба бути божевільнішим від нас, українців.

Можна почати життя заново- навіть якщо жити не хочеться. Але неможливо вирватися з цієї чорної діри, в яку втрапила наша країна. Адже наше життя, то постійне вільне падіння, котре мабуть ніколи не припиниться. У нас криза сидить на кризі і кризоюпоганяє, а ми це все чудово розуміїчи, з усіх можливих варіантів вибираємо самий неможливий і найгірший.Бо інакше ми не вміємо. Мабуть коли доруйнуємо все до краю після трудів праведних, зможемо нарешті перепочити і втомитися гірше від цього перепочинку ніж від роботи. А потім візьмемося знову до роботи і нам наша іраціональна душа підкаже нам черговий вибір. Нас справді неможливо здолати бо ми живемо у божевільній країні, де все здійснюється виключно з Божої волі, наперекір всякій логіці…

Хто шукає-знаходить.

Мені прийшлося приміряти на себе роль роботодавця

     Почалося все з того, що  необхідно було знайти у свій невеличкий магазин побутової техніки працівника – дівчину, яка виконувала б обов’язки офіс-менеджера (кави могла зварити й на телефонні дзвінки відповісти), і набирала б кілька десятків накладних у день. Особливих вимог до працівниці спочатку ніби не було, то  справді здалося, що знайти таку дівчину (приємну в спілкуванні, адекватну, знайому з телефоном, факсом і комп’ютером легко –  розмістив оголошення в газеті й закинув інформацію в інтернеті на свій місцевий сайт.     За кілька днів  мало не відстрілювався від охочих працювати. Їх не спиняло нічого – ні їхня повна необізнаність із  з комп’ютером взагалі, ні відсутність досвіду роботи й поняття про електронну пошту, ні невміння розмовляти по телефону (як і взагалі розмовляти літературною мовою!), ні тотальна безграмотність… Звісно, на п’ятій чи шостій пошукачці, запрошеній на співбесіду ,стало  зрозуміло, що більшість претендентів на такі посади (а, може, й не лише на такі?) в тих резюме, м’яко кажучи, не підходять. Ні, я їх за це не засуджую, у кожного є надія, що головне – якось зачепитися, а там, дасть Бог, якось воно буде.
Ну та комп’ютер – хай уже. Але зовнішній вигляд!!! Одне чудо (дівчина!) з’явилося на співбесіду з пляшкою пива й на запитання, чому вона пішла з попереднього місця роботи, відповіло, матюкнувшись для більшої емоційності: «Платили мало!» І сміх, і гріх. Після неї дівоньки, вбрані в джинси, з-під яких виглядає спідня білизна, чи в спідничку, яка заледве дупку прикриває, уже не дуже й дивували. Чому тут дивуватись – я ж продавця,або як зараз модно менеджера шукаю! А поняття про менеджера, у суспільній свідомості формують почерпнуті з анекдотів стереотипи!
Мене добряче шокувало ,що декого з тих дівчат не здивувало б, якби їхні функціональні обов’язки захотіли б урізноманітнити обов’язковим обіднім перетрахом. Та менше з тим. Навіть більше за голопузих дивують ті пошукачки, які починають ставити запитання на кшталт: «А можна я буду запізнюватись на сорок хвилин і йти раніше на годину? Ну і заняття в спортзалі тричі на тиждень в обідню пору не хотілося б кидати. А ще мені дитину зі школи потрібно щодня забирати й годувати обідом. Ви будете мене відпускати?» Скажіть, навіщо їй робота, якщо вона так заважатиме жити?
Довелося закинути усі способи пошуків, окрім перевіреного «за рекомендацією знайомих і знайомих знайомих». Хто шукає – знаходить. Тепер я знаю, що є проблема не тільки пошуку роботи, а й не менша проблема пошуку працівника!

Податкова реформа увійшла в завершальну стадію.

Податкова реформа увійшла в завершальну стадію. Після так званого «всенародного» обговорення, в якому взяли участь переважно податківці, митники, працівники інших державних служб та представники великого бізнесу, проект Податкового кодексу схвалено на засіданні Кабміну.

ТВОРЕЦЬ старої податкової системи, а нині Прем’єр-міністр України Микола Азаров у вступному слові… розбив її дощенту. Бо вона, та система, призвела до того, що продуктивність праці в Україні приблизно втричі менша, ніж у Польщі, Туреччині, Естонії, Литві або Чилі, енергоємність вітчизняної економіки вища від цього показника в Туреччині в 3,3 разу, в Німеччині – приблизно в 3 рази, в Польщі – в 2,3 разу, в Китаї та Південній Кореї – в 2 рази, говорив він. На думку Прем’єра, надмірна енергоємність виробництва становить серйозну загрозу екології. Рівень викидів СО2 в нашій країні майже в 2 рази перевищує світовий показник, а це — неприпустимий ризик для здоров’я наших громадян. Україна втратила передові позиції не лише у високотехнологічних галузях. Практично нічого не залишилось від вітчизняної легкої промисловості. Сьогодні ми виготовляємо тканин менше ніж 2 кв. м на одну людину на рік. Для порівняння: Росія в 10 разів більше – 21 кв. м, Білорусь – майже 40 кв. м. Якщо Білорусь виготовляє по 5 трикотажних виробів на людину на рік, Молдова — майже 6, то Україна — лише 0,4 виробу на одну особу, продовжував громити своє дітище Прем’єр. Чому так сталося? Бо вітчизняна податкова та митна системи не захищають вітчизняного виробника, а, навпаки, пригнічують. Досі жоден уряд не мав мужності взятися за модернізацію податкової системи, а нинішній бере на себе відповідальність за всі ризики і наслідки, заявив Прем’єр.

Тут доречно було б запитати, чи відповів Микола Азаров за наслідки і ризики старої податкової системи, яку створював і запроваджував? Якщо добре знав про її недоліки, то чому не заповзявся реформувати її раніше, скажімо, 2007 року, коли був при владі?

ДО ПЛЮСІВ нової податкової системи він зараховує її спрощення, зменшення фіскального навантаження на платників податків, стимулювання модернізації основних фондів, інноваційно-інвестиційного розвитку, створення однакових умов для всіх учасників ринку і рівноправних відносин між господарюючими суб’єктами та державою. Наприклад, ставки основних податків радикально зменшуються до рівня, який об’єктивно є найнижчим у Європі. Вже з наступного року податок на прибуток має зменшитися одразу на 6 відсотків — з 25 до 19. А 2016 року ставка податку на прибуток має становити 16 відсотків. Щойно створені підприємства, а також підприємства з обігом до 3 млн. грн., оподатковуватимуться за нульовою ставкою. До підприємців, які самостійно чи разом із сім’єю займатимуться бізнесом із річним обігом до 300 тис. грн. і сплачуватимуть єдиний податок, фіскальні органи взагалі не будуть мати діла, пообіцяв М. Азаров. На 10 років звільняються від податку на прибуток підприємства суднобудування, літакобудування, легкої промисловості, готельного бізнесу. Інновацією проекту є також те, що кошти, спрямовані на професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів, включаються у витрати підприємств. Податок на додану вартість із 1 січня 2014 року заплановано справляти за ставкою 17 відсотків. При цьому вже з наступного року ПДВ відшкодовуватиметься в автоматичному режимі з допомогою спеціальних механізмів. Якщо держава несвоєчасно відшкодує ПДВ, до неї будуть застосовуватися штрафні санкції в розмірі облікової ставки НБУ.

Прем’єр-міністра тішить те, що нарешті буде реалізовано принцип, проголошений Президентом України: «Багаті заплатять за бідних». Уперше в нашій країні буде запроваджено оподаткування дуже великих доходів, розкішних квартир і будинків.

ПРОТЕ економічні експерти, а також представники середнього та малого бізнесу вважають, що замість «спрощення», «зменшення» та «стимулювання» виникнуть «ускладнення», «посилення» та «гальмування», замість розширення можливостей для здорової конкуренції середній та малий бізнес поглинатиметься великим. Дуже сумнівно, що «багаті заплатять за бідних», адже між багатими і бідними в нас — прірва. За минулий кризовий рік статки 100 найбагатших сімей в Україні подвоїлися. Хіба не за рахунок бідних? То хто за кого платить?

Критику нового Податкового кодексу Микола Азаров називає «шаленим спротивом» реформам з боку певних груп і політичних сил, які захищають інтереси тих, хто живе зі зловживань, корупції, ухиляння від сплати податків. «Хіба ми не бачимо, наскільки розповсюджена оплата праці в конвертах, з якої не надходять унески в Пенсійний фонд, а це стримує підвищення пенсій?»

Найближчим часом проект Податкового кодексу розгляне Верховна Рада. «Я гадаю, що більшість за нього проголосує. Спочатку проголосує, а потім чухатиме потилиці, як це було із законом про вибори до місцевих органів влади. Спочатку проголосують, відхиляючи всі поправки, а потім скличуть позачергову сесію», — сказав народний депутат України Олег Ляшко.

А що ж тоді – справжня Україна?

500677603.jpgЛеонід Кучма, ще будучи президентом, видав книгу „Україна – не Росія”. Лідер кримських комуністів Леонід Грач створив,щось подібне , „Україна – не Европа”. Таке „не” можна продовжувати до нескінченності – „не Африка”, „не Америка”, „не Папуа-Нова Гвінея”… А що ж тоді – справжня Україна?

Відповісти на це питання вкрай складно. Адже існує як мінімум дві різні України. Одна – це країна, яка поряд з Албанією та Молдовою за рівнем життя переважної більшості свого населення належить до числа найбідніших у Европі. До того ж кількість її мешканців невпинно скорочується. Проте громадяни тут мають високий освітній ценз, і за цим показником наближаються до мешканців високорозвинутих країн. Мільйонами вони виїжджають в ті країни, щоб заробити на гідне життя, де працюють не гірше за щасливих европейців, котрі належать до „золотого мільярду”. Але мешканці цієї України, за матеріалами недавніх соціологічних опитувань, вважають себе однією з найнещаслівіших націй на Старому континенті.

Є ще інша Україна, заселена олігархами, політиками і бандюками. Вона висмоктує всі соки з першої України, і вибивається у число европейських лідерів за кількістю мільярдерів, найдорожчих автомобілів, щойно куплених предметів розкоші. Між двома Українами виникла прірва, яка постійно поглиблюється. Мабуть, різниця між поміщиками та кріпаками була меншою, ніж та, що нині утворилася між правлячою верхівкою та народом. На сучасну Европу це й справді не по-дібно. Скоріше можна знайти спільні риси з середньовічними азійськими ханствами та еміратами. Така собі Хохландія між Европою та Евразією. Правителі зайняті лише власним збагаченням і чхати хотіли на якісь національні інтереси. А піддані терплять, подумки проклинаючи владу та її конкретних представників.

„Помаранчевий” Майдан вже відійшов у історію, лишивши по собі лише гіркоту втрачених надій. І бабу Параску, яка час від часу виринає із забуття, щоб розвеселити публіку. Недавно вона завітала на урочистості, присвячені 70-літтю знаменитого кутюр’є Михайла Вороніна, у якого обшиваються представники „другої України”. Мабуть, у ролі надзвичайного і повноважного  посла тієї першої, народної України. Проте бабину промову ніхто не слухав, а звернули лише увагу на палкий цілунок, яким „помаранчева” баба нагородила „біло-блакитного” Н.Шуфрича. Репортерам була нагода щось нашкрябати для своїх видань. Курйоз, та й годі. 

Втім, навіть такі контакти двох Україн – велика рідкість. Хохландія живе за іншими законами: хани та еміри спілкуються лише у власному середовищі, а „чорний люд” на ці „сходняки” не допускається. І важливі рішення приймаються таємно від простолюдинів. Останнім же дають можливість привітати мудрих правителів з їхньою черговою мудрою справою – десь на проплаченому мітингу під різнокольоровими прапорами. Правда, поки що можна навіть протестувати проти тієї „мудрості”, бо мітинги проводяться зовсім різні, та і в газетах пишуть, Богу дякувати, ще не одне і те ж. України наразі дві, Хохландія  формується і вже помаленьку поглинає всю Україну.

Процвітають лише ті держави, де при владі  люди, що піклуються, насамперед, про національні інтереси, і вміють їх відстоювати професійно. Коли ж нагору пролізли зажерливі невігласи, нічого доброго від них сподіватися не варто. Вони намагаються перетворити Україну на жалюгідне посміховисько всієї Европи. Зупинити цей вкрай небезпечний процес може громадянська активність тих, хто готовий віддати свої сили і талант на благо народу. Справжня Україна складається з людей чесних, працьовитих, освічених. Їй не вистачає лише організаторів, здатних створити і очолити могутній рух за швидкий розвиток сучасної держави, яка захищатиме своїх громадян від беззаконня та зовнішніх загроз і не заважатиме людям розвивати свої здібності, таланти й уміння.

Від простих людей нічого не залежить?

51061973.jpgДуже вже хочеться, щоб чим більше наших людей і чим скоріше усвідомили і ось таку істину: їхній добробут, їхня доля, їхнє майбутнє — у їх власних руках, а не в руках влади, добрих царів чи добрих президентів. І що життя виборами не кінчається. Бо навіть добрі президенти псуються, якщо нема впливу, нема контролю з боку суспільства, нема відповідних імпульсів і, так би мовити, підзарядки знизу. Як важливо про це пам’ятати і це усвідомити напередодні місцевих виборів. Бо інакше нашою пасивністю і нашою байдужістю хитро і підступно скористаються крупні гравці на виборчому полі. Вони вже не раз демонстрували своє вміння і свою здатність маніпулювати думкою і волевиявленням людей, а простіше кажучи — одурманювати їх.
Українська держава повинна будуватися знизу. І саме через обмеження державних інституцій, а не через їх перерозподіл між президентом і парламентом. Бо нинішня держава, хоч і проголошує себе демократичною, прагне проникнути повсюдно, причому не для того, щоб допомогти людині, а навпаки — в усьому її обмежити, поставити в залежність від чиновника. Саме тому розвиток самоврядування може послужити потужним стартом для України
Звичайно, твердження це не безспірне, але в ньому закладена глибока мудрість. І мудрість та досвід попередніх поколінь українців. Конституції Орлика, Андрузького, Драгоманова, Грушевського саме й виходили із глибокого коріння і традицій, які ми мали у сфері місцевого самоврядування. То, може, нам треба пильніше придивитися до наших традицій, а не тільки запозичувати все з-за кордону. І тоді ми зможемо швидко вивести із летаргічного сну наше населення і залучити його до цікавої і плідної державотворчої роботи.
Гірко слухати невеселий жарт про нашу незалежність: її, мовляв, треба розуміти в тому сенсі, що від простих людей в нашій країні нічого не залежить. Незалежність не приходить сама собою, як манна з неба. За неї треба боротися, її необхідно утверджувати своєю позицією, своїми діями і вчинками.
Тестом на нашу активність, зрілість і честь будуть наступні місцеві вибори. Це справді доленосна подія, доленосний етап в нашому житті. Від кожного з нас залежить, чи зробимо ми справді усвідомлений, правильний вибір. А для цього потрібно мати свої переконання, свою позицію, жити своїм, а не чужим розумом.

Заробітки українські-вік європенсійний

19_1.jpgМаємо усвідомити: нам ніхто не збудує заможної держави. Це – справа самих українців. Але замість того, аби мудро будувати, ми змушені позичати. У результаті Україна, за словами генерального директора Бюро з економічних та соціальних технологій Валерія Гладкого, перетворюється на хронічного боржника. Йдеться про співпрацю з Міжнародним валютним фондом. МВФ гроші нам позичає. Але й вимагає. Приміром, за газ українці змушені платити за таким же тарифом, як інші споживачі у Європі. Дорожчають продукти, пальне, послуги… Коли ж у нас будуть європейські зарплати? Розумію, запитання недоречне. Замість єврозаробітків МВФ пропонує нам європенсійний вік. Чи поцікавилися чиновники від МВФ, у яких умовах живуть і працюють українські жінки, яким насамперед мають намір продовжити «євромолодість»? Зрештою, кого це, крім нас самих, болить…

Ще один важливий факт. Багато наших співвітчизників змушені у чужих державах заробляти гроші, аби купити кілька десятків власних метрів квадратних. Нас переконують: житло в Україні подешевшало. Хто цікавився, знає, а хто не знає – хай поцікавиться. Двокімнатну квартиру у міській «панельці», наприклад, пропонують у середньому за 45 тисяч у.о. У цегляному будинку – трохи дорожче. У центрі ,біля ставу або біля парку дві кімнати потягнуть на 49-57 тисяч у.о.  Щось ліпше вартує значно дорожче. Ціни заміських будинків для пересічного українця захмарні.

Як не дивно, майже за такі гроші можна придбати будинок, наприклад, в американському Хьюстоні. І це зважаючи на те, що штат Техас найменше вразила економічна криза. Там будинок, у якому є гостьова кімната, три спальні, кухня 17х9 м кв., можна купити у середньому за 65 тисяч доларів. Подібних прикладів стосовно ринку нерухомості країн Заходу можна навести чимало. Ось така політика…

Для українців кожні вибори – сподівання на краще життя. Коли читаю виборчі мантри політиків, яким люди довірили владу, здавалося б, рай в Україні неминуче повинен настати. І не колись, а вже. Але, певно, ми дуже грішні.

Проблемою залишається політизація українського суспільства. Нерідко вибирають не достойних людей, а голосують за представників тієї чи іншої партії, «бо так треба». Засади демократії, до речі, цього не передбачають.

Цікаву інформацію озвучив директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна Володимир Фесенко. За його словами, почали зростати ціни на висування кандидатів у мери, депутатів від політичних партій і не лише за партійним списком, а й у мажоритарному окрузі. Експерт додав: наразі посилилася тенденція, пов’язана з боротьбою за статус кандидата. «Оскільки зараз можна висуватися кандидатом лише від окремої партії, у найбільшій ціні статус саме кандидата від партії влади, відтак, зараз у декількох обласних центрах України, тобто у найбільш відомих, йде запекла конкуренція за те, хто буде кандидатом від партії влади на посаду мера міста», – зазначив політолог.

Отже, торги почалися. Хто дасть більше? Раз… Хто дасть ще більше? Два… Місце продано!

Починається гра у „неосовєтчину”

rabota2.jpgПочинається гра у „неосовєтчину”. А це означає: в країні немає справжньої політичної еліти, здатної запропонувати суспільству свіжі ідеї. За старим совєтським зразком даються довгострокові обіцянки, обґрунтованість яких викликає великий сумнів. Як стара казка про „комунізм для нинішнього покоління”.
У програмі Януковича сказано: „Моя мета – 50 мільйонів громадян України вже до 2010 року”. Процеси відтворення населення вивчає наука демографія, а її представники критично оцінюють таку заяву. Щоби вчасно досягти проголошеної цифри, в українських родинах має бути не менше 4-х дітей. Тільки де ж їм жити, коли житла хронічно не вистачає? Колись КПРС обіцяла кожній совєтській сім’ї квартиру. СССР давно розвалився, не давши обіцяного житла, тепер же кількість безквартирних лише зростає.
Ще одна голосна заява: „Я ґарантую відродження і процвітання українського села”. Невже у сучасних умовах можна відродити традиційне село? Світовий досвід стверджує: звичне село стрімко відходить у минуле, йому на зміну приходять високомеханізовані ферми, а сільське населення у переважній своїй більшості переїжджає у міста. Згадалася „Продовольча програма” КПСС, що також обіцяла процвітання села. Допроцвіталися. У галузі промисловості нині обіцяють підтримку „машинобудування та металургії, хімічної та вугільної промисловості”. Здається, що скопійовано з перших совєтських п’ятирічок – світ розвиває найсучасніші нанотехнології, а українська „еліта” підтримує архаїчну металургію та ву-гільну промисловість допотопних часів.
Нарешті, у новітній програмі „Україна для людей” є дивний пункт про „відродження суворовських училищ і військових ліцеїв”. Суворовські училища створювалися в СССР під час війни за зразком кадетських корпусів царського періоду. Чому ж не братися відразу за відродження оригіналу? І для чого „відроджувати військові ліцеї” нині, коли їх вже створено?
Втім, Партія реґіонів інколи використовує і сучасну термінологію. Але їхні союзники по коаліції, комуністи, продовжують жити позавчорашнім днем. „Відтягнулися по повній” 9 травня, намагаючись приписати всю заслугу в розгромі нацизму товаришу Сталіну та очолюваній ним „рідній комуністичній партії”. Після спорудження запорізького пам’ятника вождю намагаються встановити по-дібний ще й в Одесі. Видно, почуваються абсолютними переможцями над „неопетлюрівцями”. З їхнього боку можна почути, що „націоналісти правили Україною майже двадцять років і цілком розвалили країну”. Невже президент Кучма, який обіймав вищу державну посаду десять років поспіль, є „націоналістом”? А коли КПУ входила до правлячих коаліцій – то також з „націоналістами”? Якщо ж ні, то за власні дії треба відпо-відати самим. Трудящих легко захищати на словах, об’єднуючись з партіями найбагатших капіталістів у правлячу коаліцію. Можна базікати про соціальний захист простого народу, а самим зі смаком скористатися благами, подарованими великим капіталом. Тільки рано чи пізно народ дасть оцінку всім своїм „захисникам”. Про це не слід забувати тим, хто опиняється при владі. Їх обирають прості люди, які прагнуть жити краще, ніж жили за попередньої влади. Коли ж покращення не відбувається, народ активно протестує, в тому числі й голосами на виборах. І не тільки.

Чому і коли Київський патріархат почав підпорядковуватись Московському?

Звернемось до трактату- «Історія Христової Церкви в Україні». Схематично ж можна нагадати, що Київська митрополія була створена завдяки багатовіковій праці візантійських місіонерів на північ від Чорного моря не пізніше 1037 р. Коли саме — ніхто з істориків не зможе сказати, — існують лише гіпо тези. Але вже 1037 р. в Києві закладається Софійський собор (залишу археологам доводити більш раннє датування), тож і митрополича кафедра мала остаточно затвердитися в Києві. Характерно, що в княжі часи поряд із Софією Київською будуються Софійські собори в Полоцьку й Новгороді Великому — як архієпископські кафедри. Тож для етнічних меншин у Київській митрополії було передбачено власні архієпархії.
Та з початком творення в Заліссі нового етносу на базі слов’ян, фінно-угрів і тюрків та формування відповідної їхній ментальності державної структури Володимиро-Суздальського князівства, у ХІІ ст. починаються й спроби відірвати церкву цього князівства від Руської (тобто Української) митрополії. Константинопольська церква не пішла на це, і володимиро-суздальські землі лишилися під юрисдикцією київського митрополита. Тоді, скориставшись зруйнуванням Києва 1240 р., князі Залісся починають переманювати до себе предстоятелів Київської церкви. З кінця ХІІІ ст. виникає ситуація, коли, зберігаючи титул «митрополита Київського і всієї Руси», українські першосвятителі жили поза Руссю (її межі проходили через теперішню Курщину й Брянщину) — у Володимирі, а потім у Москві. Після спроб відновити канонічний порядок стається поділ Київської митрополії на дві частини. Греки назвали їх так, як називали свою батьківщину й еллінські колонії (Малу Елладу й Велику Елладу): Мала Русь і Велика Русь. Тільки греки називали Русь «Россіа». Отже, Мала Росія означало материкова, корінна Русь, а Велика Росія — землі, колонізовані й навернені русинами-українцями.
Співіснування двох митрополичих центрів закінчилося розривом між ними. Скориставшись із прийняття митрополитом Ісидором Флорентійської унії 1439 р., Московська Церква 1448 р. проголосила розрив із Константинопольською Церквою-Матір’ю й утворила автокефальну (самоврядну) митрополію. Київська ж митрополія і далі лишалася у складі Константинопольської Церкви. Хоча вона користувалася цілковитим самоврядуванням, а залежність від Вселенського Патріарха обмежувалася поставленням митрополита.
Московська автокефальна Церква фактично не була канонічно визнаною аж до 1589 р., коли Вселенський Патріарх Єремія Транос був змушений згодитися на визнання самопроголошеної автокефалії та на піднесення глави Московської церкви в патріарший сан. Це стало одним із стимулів прийняття більшістю українських і білоруських єпископів 1596 р. унії з Римом.
При укладанні нещасливого державного союзу Гетьманщини з Москвою 1654 р. було застережено, що Київська митрополія лишається в складі Константинопольської Церкви. Однак уже 1685 р. без відома й згоди Вселенського Патріарха київського митрополита Святополка Гедеона-Четвертинського поставлено у Москві, а наступного, 1686 р., шляхом політичного тиску й підкупу московській делеґації вдається домогтися згоди Вселенського патріарха на визнання цього переходу. Згодом патріарх, що згодився був на перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархові, був усунений від влади, а в томосі 1924 р. про надання Православній Церкві в Польщі автокефалії Константинопольська Церква констатувала, що перепідпорядкування Київської митрополії було неканонічним. Саме перехід Київської православної митрополії під юрисдикцію Москви спонукав єпархії на Правобережній Україні прийняти унію з Римом. А традиційний автономний статус митрополії був протягом XVIII ст. скасований, і Київська Церква, разом із усією православною спільнотою Московського царства, стала цілком підвладною цареві «Відомством православного сповідання». Наслідки цього відчутні досі: зазирнімо в неділю в сільську церкву на Донбасі та в Прикарпатті. Рівень релігійности східних українців і нині разюче відрізняється від наших співбратів на західних землях насамперед тому, що на моїх земляках фатально позначилася цинічна атмосфера московського церковного життя.

В Україні буде 25 мільйонів осіб

За радянських часів нас жахали капіталізмом. Наводили приклад Америки, де до відкриття материка різні племена індіанців користувалися багатствами природи. Прийшли європейці, за безцінь скупили землі сучасних США і Канади, а деякі просто прихопили обманним шляхом і силою зброї. Потім загнали аборигенів у резервації – території, відведені для примусового поселення корінного населення. Так само повелися загарбники з народами банту на півдні Африки, аборигенами Австралії. У марксистській літературі наводились дані про жахливе життя робітників і селян у капіталістичному світі, про безправність жінок, про безробіття.

Прославилалась радянська система, де нібито вільно і радісно жилося людям. Лише замовчувались радянські резервації-гутаби, куди виселяли працелюбних і мудрих селян, українську інтелігенцію. Замовчувалось колгоспне кріпацтво, де трудодень оцінювався 200 грамами зерна, звідки селянин не міг нікуди виїхати, бо не мав паспорта. Замовчувались численні непомірні податки і примус до праці.
Зневажаючи нашу незалежність, владці, доморощені та закордонні глитаї, багато домоглися при сприянні всенародно обраних у загарбанні наших багатств. Величезні ділянки орних земель, вод, лісів і луків, а заодно й земель природно-заповідного, історико-культурного призначення віддані у приватну власність, куди корінний українець не має права ступити ногою.
Український селянин – геній землеробства. Своїм вмінням господарювати на землі він привабив зайд, які прагнуть загарбати нашу країну, особливо її землі, навіть перетворити її на іншу державу, заселити її іншими народами, як, скажімо, при сталінізмі винищували українців не тільки в Україні, а й на Кубані, Ставропіллі, Поволжі.
Добре білорусам. Нема у них занепаду і безладу, як у нас. Там працюють виробництва, доглянуті поля і повно худоби на громадських фермах. Президент Лукашенко не пустив на свою землю засланних паразитів, які в нас грабують людей, сіють безлад, аморальність і бездуховність. Наші гоноровиті й продажні зверхники запровадили дикий капіталізм на нашу ганьбу. Самі не доїдаємо, а годуємо ненаситне панство. Спритні лихварі й нахабні шахраї з легкої руки влади перетворюють землю на товар.
Мабуть, лише для нас, українців, притаманно не помічати цінностей, поки не втратимо їх. Такою неповторною цінністю, є наша земля. Витоки психологічного стану українців варто шукати в мудрості нації, яка формує особистість з ранніх років. Виховання любові до рідної землі через заповіді, а не накази, виховують вільну й миролюбну людину.
Село – носій українського духу. Сільські люди мають неоціненний скарб душі: зберігають свою культуру, звичаї, побут, мову. Солідні вчені всього світу визнають, що в Трипіллі жили найдавніші хлібороби. Село чутливе до нестабільності в країні. Стан села відображає стан держави України. Земля – наша мати-годувальниця, за рахунок неї ми живемо, і продавати її не можна ні за які гроші. Для українців – споконвічних орачів-землеробів, пшеничне поле було сакральним символом рідної землі.
Поневолення, громадянські війни, голодомори і нищення української еліти призвели до послаблення націоналізму. Відомо, що загарбники окуповують країни, де націоналізм ослаблений. В нашій державі процвітає внутрішня окупація, якій вигідно торгувати землею. Тільки недолугим керманичам могло спасти на думку, що українцям земля не потрібна. Для наших правителів-олігархів інтереси власного збагачення важливіші за інтереси корінного народу.
Соціалізм, який будували на селі, був рабством. Селянство було перетворено в трудармію за допомогою колгоспів. Було запроваджено радянське кріпацтво, коли селянину не давали паспортів, платили по 20 копійок і 200 грамів зерна на трудодень, а податки були на все: і на молоко, і на м’ясо, і на яйця і навіть на кожне дерево та кущ у садибі. Колгоспники нібито мали право, але не могли розпоряджатися ні землею, ні прибутками.
Під час жовтневого перевороту було заявлено, що право приватної власності на землю знищено назавжди. Це була далекоглядна політика. Відібрали землю, яка перерозподілялись кожні п’ять років, і у козацьких громад. У людей, які відірвались від землі, втрачається Батьківщина. Таку країну легко загарбати, а населення переселити в резервації, зробити кріпаками чи просто рабами. Цього добиваються наші зверхники, наслідуючи відомого завойовника Ксеркса, який грекам виставляв вимогу: здати землю і воду як головні умови миру, тобто як принцип закабалення народу.
Важка ситуація, що склалася в селянській Україні, не має ніякого виправдання. Більшовицький лозунг «Земля – селянам» нібито мав перетворити споконвічну мрію селян на реальність. Земля була оголошена національним багатством. Ніби виправдовуючи старий лозунг, тепер поділили землю і основні фонди колгоспів та радгоспів.
Але сталось не так, як хочуть селяни. Влада, щоб не образити робітників, обіцяла їм земельні бонуси, яких так ніхто і не побачив.
Ще Михайло Стельмах у творі «Хліб і сіль» зазначав, що для нас хліб, сіль і честь завжди були найдорожчими. Тому «реформатори» руйнували село, доводили до ручки виробника хліба і позбавили людських чеснот. Село вимирає.
Придумали паювання землі, знаючи, що люди позбуватимуться паїв, бо не мають знарядь праці на землі. Народна мудрість стала реальністю. Пригадуєте притчу, коли батько розв’язав мітлу, яку не могли переламати сини, гілочки вони легко потрощили. Так тепер ламають селян, коли вони роз’єднані і не захищені законом.
Розпайована земля уже легко потрапляє в руки олігархів та іноземців, хоч є мораторій на продаж. Українці стають батраками на своїй, але не власній землі. Гряде нове кріпацтво, що може перерости в звичайнісіньке рабство.
Країни старого капіталізму намагаються збільшити частки державних земель, скуповують їх, творять величезні селянські господарства. У США, наприклад, найбільша частка землі належить державі, В Ізраїлі взагалі нема приватної власності на землю, 93 відсотки землі належить державі, решта – комунальна власність. Землю у приватній власності чужинці хочуть мати в Україні.
Керманичі світу хочуть позбутись українського селянина, забравши в нього землю, щоб створити всесвітній голод. Тоді легко буде тримати владу. Люди будуть покірні. За миску баланди, як висловився один колишній керівник колгоспу, захоплений «реформами».
Все це перегукується з настановами горезвісного Гебельса (Щоденник від 28.08.1936 року): «Якщо хочете взяти владу в руки, влаштуйте голодовку, дискомфорт в економіці і соціальному житті, через два роки бери автомат і ти при владі». Можна сміливо сказати, що наші керманичі достойно виконали настанову цього фашиста.
Провидці кажуть, що долари, виручені за продану українцями землю, залишаться папірцями ні на що не придатними. Експерти вбачають, що скоро долар дорівнюватиме японській єні. Зарубіжні економісти занепокоєні послабленням американської валюти через дефіцит державного бюджету і борги США. Для перестороги введена європейська валюта – евро. За деякими даними, поза Америкою блукає понад 300 трильйонів доларів, матеріально не забезпечених. Для їх отоварення не вистачить не тільки золота США, а й усього багатства. Тому уряд цієї держави постійно шукає вихід. Одним із них є війни, скажімо в Іраці, які отоварюють цю валюту військовими поставками. В результаті Америка скине паперовий вал на утримувачів доларів, що призведе економіку багатьох держав до хаосу. Для України цей хаос стане подвійним. Відомо, що знецінення грошей – найкращий спосіб руйнування держави.
У книзі М.Сенченка «Латентні (приховані – М.К.) структури світової політики» читаємо: Планетою править Світовий уряд, на чолі якого Комітет 300 – некоронований володар світу, який відкидає можливість сільськогосподарського прогресу. Світовий уряд обмежуватиме зростання населення, поки не залишиться один мільярд людей, який буде обслуговувати правлячий клас. Події в Україні розгортаються саме у цьому напрямку: зменшити населення до 25 мільйонів осіб. За ідеями сатанинських культів, на планеті будуть лише правителі й раби, середнього класу не буде. Всіма багатствами володітимуть елітні члени Комітету 300. Сільське господарство буде викуплено і підпорядковане виключно Комітету 300, виробництво харчів контролюватиметься, створюватиметься дефіцит їжі та води. Дітей навчатимуть жорстокості.
Треба знати, що в Паризькій хартії і таємному протоколі, який 1990 року підписав М.Горбачов, остання позиція проголошує: відібрати землю.
Складається враження, що телебачення та бульварна наша преса сіють сум і розбещеність, пропагують вбивства і катастрофи, ґвалтують кінобойовиками, щоб сприяти нервовому зриву населення. Останнім часом безконтрольно завозяться трансгенні продукти та вирощуються генетично змінені рослини, що може призвести до виродження прийдешніх поколінь українців. Претенденти на керівництво світом принципово вживають кошерну їжу, а нас годують різними шкідливими наповнювачами. Принагідно слід нагадати, що у свій час президент Франції Шарль де Голль заборонив виробництво кальвадосу, яблучного коньяку, оскільки він негативно діяв на нащадків любителів цього пійла.
Світовому уряду, як стверджують, Україна заважає прийти до повного володіння світом, бо Америку давно окуповано, а Росія їм не заважає. От і виконується чужинська програма. Село зруйнували, маємо безнаціональні паспорти, засилля іншомовної українофобної преси, закриття українських книгарень, навіть оновлені купюри грошей мають невластиве українцям забарвлення та погіршений формат. На них немає назви нашої держави, орнамент неукраїнський…
Треба сказати, що символи бувають таємничо далекоглядні. Наприклад, п’ятикутна зірка, введена в державний ранг більшовиками, – це винятково окультний знак сатани. Гітлер, коли йшов до влади і для її утримання використовував кращі символи людства та сатанистські надбання. Він творив арійську націю, взявши авторитет наших далеких предків аріїв, запровадив свастику – давній символ грому, весни, родючості, магічної сили, таємничості, що була перетворена на символ варварства і насильства. Гітлер взяв на озброєння сатанистське зображення черепа і кісток. Назву добірних військ СС він запозичив у братства святого Станіслава.
Тепер однодумцями фашистів виступають деякі члени нашої владної еліти, члени секти святого Станіслава (СС), що мають титули «сер», «леді», «шевальє», «кавалерствующа дама». Вони безумовно виконують настанови Комітету 300. Члени ордену СС та гітлерівське СС споріднені не тільки за походженням і звучанням, а й діями, зокрема загарбницькими. Але вони згинуть, як і третій Рейх, третій Рим, Третьої Російської імперії теж не буде. Вірю, що недалеко той час, коли господарем нашої землі-годувальниці буде український народ, а не руйнівники держави та грошовиті зайди.