Аби служили добре

    «У незалежній державі недержавною мовоюмає право говорити гість, полонений або окупант».К. Маркс

    Українська мова дуже тяжко дається зверхникам нашої держави. Вони все-таки більше послуговуються чужою нам мовою – суржиком. Так говорять у верховній зраді, у кабміні, в адміністрації президента, на телеканалах, у газетах київського і донецького штибу.Форпостом стримання наступу суржику є Західна Україна. Але нинішніми новорічними гуляннями у Карпатах здійснено першу небезпечну спробу руйнації цієї цитаделі українства.Після виборів у районах, що прилягають до Яремчі та Буковелю, міліціонерів засадили за парти вчити… російську мову. Не англійську, що стала актуальною перед Евро-2012, а російську. Аби вони могли вільно спілкуватися з відпочивальниками у Карпатах. Як з’ясувалося, для україномовних людей місць на базах відпочинку небагато, для іншомовних — ще менше. А для суржикових та російськомовних Карпати відкрилися у всій своїй красі. Вони тепер знову переживають навалу московітів, як у 30-50-их роках минулого століття. Тоді хоч спротив організовувався. А нині?.. Курси вдосконалення російської мови для міліціонерів. Аби служили добре. Кому?.. Зрозуміло тепер.

Проект “Україна” створили австріяки

В засобах масової інформації з”явився відкритий лист російського генерального консула, який стверджує, що України, як такої ніколи не було, а “…тут була Русь-Галицька Русь, Червона Русь. Люди говорили по руські, тому, що вони були русини. Проект “Україна” створили австріяки для вас, щоби відірвати вас від Росії, від Русі. Розділили нас”. Також консул заявив, що українську мову завезли в Західну Україну більшовики. Виверз він і таке:  ” Українців тут не було і студентів не було, українців- так трошечки. До 40-го це все тривало, коли прийшла Червона Армія, більшовики. Вони сказали: “Які ви русини ? Ви українці. Ви були русинами всі тут. Українську мову принесли більшовики сюди зі Сходу України. Вони організували тут українські школи і назвали вашу руську мову українською мовою.”

       Це історична правда, чи якась маячня шовіністського шизофреніка?

   Як на мене, то на рахунок сучасної української мови на Західній Україні генеральний консул абсолютно правий, а от відносно етнонаціо-нального становлення українців та росіян є величезні сумніви.

      Спробуємо з”ясувати це не просте питання, звернувшись до ” Історії України”- посібника для студентів та викладачів середньої школи.

      Як відомо в часи СРСР була популярною “норманська” теорія, яка утверджувала спільне походження українців, білорусів і росіян нібито від єдиного народу Київської Русі, на основі Новгородського літописного зводу, де сказано, що: ” …і од цих варягів, приходьків і назвалася Русь, і од них зветься Руська земля…”  Однак у значно ранньому Початковому Київському зводі кінця 11-століття такого уривка немає.Очевидно епізод було сфальшовано  з якихось невідомих міркувань.

     Сучасна українська історіографія пояснює, що слова “Русь”,”Рось”- це трансформація назви сарматських племен “роксолани”. Назва “Русь” з”являється щодо земель Наддніпрянщини з”являється в 6- столітті.

      Що ж до назви Росії, то це грецька назва Русі. Попри це, аж до 18століття піддані тогочасної держави називали себе “московитами” і лише у 1713 році Петро Перший зробив це слово офіційною назвою держави. А за довго до цього, до 15-століття, коли Московія наважилась запозичити назву “Росія”, згадок зі словом “Україна” про наші землі у різних літописах назбиралося вже з добрий десяток і домінувати ця назва над “Руссю” і “русинами” серед українцями стала з 19-століття, коли Москва почала потужно утверджувати на нашій землі свої порядки і не менш твердою рукою нав”язувала свою назву, перетворюючи справжню Русь на “Малоросію” І сьогодні чітко відслідковується принципова ментальна різниця між росіянами і українцями, адже основними засновниками московітян були угрофінські племена-мордва, мокша, ерзе  і які абсолютно не володіють словянською мовою.

        Зі всього сказаного випливає простий логічний висновок- невже єдинородні брати-народи говорять різними мовами!?

Радники- порадники

Недавно в телевізійній програмі “Чорне і біле” два “щирі українці”- Мустафа Наєм і Вадим Рабинович намагались навчити корінних українців, як нам далі жити.

Може дехто з читачів не знає, хто такий Рабінович, то на програмі він сам пояснив якось не зовсім зрозуміло, а міг же сказати, як мотав строк ще в часи радянські, а вже за часів незалежності зумів нагребсти купу бабла, щоб відтарабанити свою землю обітовану багато-кілограмову менору.

Я абсолютно нічого не маю проти мусульманина- афганця, який пригрівся в нас, в Україні і єврея Рабиновича, але мене коробить, коли такі радники навчають нас, як облаштувати наш дім- Україну. Невже так добре в Афганістані та Ізраїлі, особливо у відносинах з Палестиною, що їхні представники  насмілилися втовкмачувати у наші голови, що коли ми єврея називаємо жидом, то ми порушуємо права людини, хоч і ми ніяк не можемо допетрати, чому ж тоді не так давно на всіх львівських синагогах висіли таблички -” жидівські”

В телевізійній програмі сказав Рабінович і одну правду- що Україною фактично володіють 40 сімейств. Повністю  з цим я згоден, але треба доповнити, що десь за 80 відсотків- це не корінні мешканці, і я мабуть не помилюся, коли скажу що так думають чи не 90 відсотків наших земляків.

Прийшло мені на пам”ять, як недавно били на сполох журналісти про те, що Національна Рада з питань телебачення хотіла позбавити частот цей же канал ТВі.Ох і шуму булу. Відстояли ніби, але ТВі виходить і не український? То ж може Нацрада правильно робила?

…І не померли в один день

«Вони жили довго й щасливо і померли в один день», – на жаль, ці слова сьогодні швидше можна віднести до якоїсь казки, ніж до реального життя.Бо якщо й щасливо, в мирі і злагоді живе подружжя, то дуже часто хтось один раніше йде у потойбічний світ. І цей «хтось один» в переважній більшості – чоловіки.
Чому ж все більшає у нас вдів, які головні причини високої смертності чоловіків? Давно відомий вислів про чоловіків як сильну стать стає міфом. Бо не така вже й сильна, як підказує реальність, ця стать у нашому ХХІ столітті. А відтак актуальною залишається фраза: «Бережіть мужчин».
Ми, сильна стать,звісно звинувачуємо у цьому жінок. Мовляв, одягнувшись у чоловічий одяг і взявши до рук чарку та цигарку, жінки стали нахабніші, намагаються керувати мужчинами, незважаючи на біблійні заповіді. На мою думку, менша тривалість життя чоловіків – світова тенденція. Просто у Франції чи Японії і жінки, й чоловіки живуть значно довше, а тому нема надто вражаючого низького «порогу». По-друге, висловлюсь так з приводу вищої смертності чоловіків:
– На мужчин покладається більша відповідальність. Вони керують державою, церквою, сім’єю. Ці турботи незалежно від способу життя не додають здоров’я.Зараз у непростому нинішньому світі, сповненому нелюбові й гордині, почуваються вельми незатишно. Шукаючи хоч якоїсь розради, знаходять її у пиятиці, наркотиках, які, врешті-решт, вбивають…
За роки радянської влади була зруйнована модель патріархальної сім’ї, жінкам «вручили» рівні права, за які вони боролись з початку ХХ століття. А тепер ми чуємо нарікання слабкої статі на інфантильність мужчин. Жінці хочеться, щоб чоловік був уважний, вмів слухати, приділяв увагу дітям, не зраджував, мав хорошу роботу, заробляв багато грошей. А чи є вони такі у природі? Мабуть, кожна скаже, що такого ідеалу нема. Бо якщо вже про гроші, зокрема, мова йде, то багато жінок сьогодні більше заробляють. Добре, якщо жінка мудра і не дорікає чоловікові своїм кар’єрним ростом, здатністю саму себе (і дітей) матеріально забезпечити. А якщо навпаки?
Будь-які невдачі дуже руйнують  психіку. А якщо поруч жінка – самодостатня, така, що чогось добилася у житті і прагне це підкреслити, зневажаючи його? Або навіть і не зневажає, але не упустить нагоди сказати: «А чого ти досяг?». Погодьтеся, до депресії тут недалеко…
… То, може, не треба говорити хлопчикові: «Не плач, ти ж мужчина!», коли він сльозами «обмиває» свою образу? Інакше з роками він буде боятися проявляти свою емоційність. А іноді і мужчині треба поплакати на плечі у жінки (мами, коханої, дружини), щоб стало легше. Бо якщо «тиснути все у собі», то це часто обертається інсультами, інфарктами, тобто коротким життям.
А ще не треба матері (як трапляється особливо у неповних сім’ях) виховувати в особі сина ідеального чоловіка в її понятті. Жінці, яка ростить сина сама і підсвідомо вважає себе ображеною чоловічою статтю, може, і вдасться «зліпити» цей її ідеал: син і двері відкриє, і пальто допоможе зняти, і квітку подарує… Таке лицарство – це добре. Але, крім всього цього, треба думати про майбутнє сина, про його готовність взяти на себе відповідальність вже за свою сім’ю. Треба вміти, образно кажучи, відпустити своїх дітей (в даному випадку сина) і дати їм можливість поборсатися самим у житті, щоб впевнено пливти далі. Інакше як стати справжнім мужчиною, який, за Біблією, відповідальний за все?

Лише б щоб не пізно

Всі хто, хоч трохи “продвинутий”, той, хто не сидить біля свого ящика, того що кольорово бреше, як покращилося наше життя вже сьогодні, а всі цифри знають по І нтернету і вже знайомі, як будемо жити в статтях свіжого бюджету і що вже вкотре треба туго підперезатися, бо ми ж народ терплячий, про це не тільки ми з вами знаємо, знають про це і “творців цих законів, що народ все стерпить і не пропаде, бо роботящий. Не на них “борців” і
“благодійників” розраховуємо , а лишень на себе, на свою родину, на свої руки та спину. Було й гірше, нічого- вижили. Але зараз стає страшно, коли вчитуєшся уважніше в цифри бюджету, який собі намалювали наші з вами слуги. Для них і тільки для них головне поправити  здоров”я. Адже вони такі хворі і немічні, як тільки  ними цікавиться прокуратура, бідні не доспали на сесіях, їх там б”ють і трощать щелепи, отже хай їдуть на моря, поправлять здоров”ячко, таке для нас нікчем корисне і цінне. Вони ж чиновники, слуги наші- стали такими, дякуючи нам всім, нашій споконвічній ментальності -“Моя хата скраю…” А їм небайдужим, дорогим нашим, в прямому змісті слова- тільки того й треба: дивіться російське “мило”, на сесії бійки, їхній солодкий сон під час прийняття соціальних законів – ото ж мовчіть і наберіть у рот води, а якщо є щось міцніше то добре випийте щоб бути такими ж неадекватними, як вони. Це зараз, взимку, а прийде весна, нам знову своє робить- навкарачки на городах длубатись, аби зимою на зуб було що покласти, бо отакі ми
українці, роботящі і неговіркі, несміливі і толерантні і хай той, вищий клас, оті олігархи, яких ми народили, хай з жиру бісяться, аби наша шкура ціла була і дай Боже, аби тільки війни не було. А коли вже нам геть “нікуди”, тоді може ми і прокинемось і щось така зкумекаємо. От тільки лише б пізно не було. Дуже вже хочеться нам до Європи, як вони жити і не надіятись на китайців, що якби нас не оділи, ми досі б у куфайках ходили. Зате в нас в роті “зуби золоті”. Чого нам ще? Нащо нам та гарантована пенсія, якщо ми до неї  не доживемо. А може наші, вищі “нові українці” вирішили поміняти нас на китайців- їм так мало треба, іх багато і вони не менш працьовиті?…

В рабстві народ вироджується

1934792.jpg

В рабстві народ вироджується  – виживання  підміняє собою життя, обертається виродженням…Сьогодні вистачає охочих розповідати нісенітниці про селян, стверджувати, що селянин, мовляв, не прогнозує своє життя далі, ніж на рік, задіяний у вічний кругообіг природи і не має справи ні з чим іншим, крім як із землею і гноєм. Немає нічого більш далекого від істини, ніж такі твердження. Вже з часу запровадження трипільної системи землероб прогнозував своє життя щонайменше на три роки наперед. А садівництво, тим більше культурне, яким воно ставало в Україні на початку ХХ століття? Це планування на 10-15 років. Але ж вільний селянин за ринкової економіки жив і працював не у вакуумі. Він платив податки, брав банківські кредити, вступав до кооперації, купував сам чи спільно з іншими сільськогосподарський реманент…І на додачу до цього, закінчивши сільськогосподарський рік, займався підсобним промислом, що вимагало володіння кількома ремеслами. Іншими словами, на відміну від колгоспника чи працівника радгоспу, вільний селянин був повноцінним суб’єктом соціально-економічної діяльності. І не тільки її.

Одне з найбільших лих, в яке вилилося масове перетворення селянина на колгоспника – це втрата спонтанної громадської активності, звички до громадського (не общинного!) життя та навичок такого життя.Колгоспний колективізм знівелював “м’яз самостійності”  наших селян. Для них гуртове – це чортове, тоді як дореволюційний та пореволюційний селянин думав та діяв інакше, для нього громадськість була продовженням та органічним доповненням приватності.

Голодомор, терор 1937-38 років мали на меті сформували колгоспника як масовий соціальний тип “ідеального виконавця”, готового діяти за будь-якими приписами “партії та уряду”. Результатом стала  масова втеча всіх, хто зміг утекти у 1950-70, до міста, де в повітрі відчувався хоч якийсь присмак свободи, так і не менш масова атрофія відповідальності. Колгоспник не здатен на неї, ба більше – він і не хоче її.

Власне, в СРСР відбувалася негативна селекція: 10% колгоспів і радгоспів, станом на початок 1980-тих давали 90% товарної продукції, а 90% – лише 10% продукції. Але реально ті, хто працював знехотя, мав преференції: їм списували борги перед державою, давали кращу техніку, “зміцнювали” кадрами фахівців. Традиційним гаслом українського селянства було – “Земля і воля!” Але в 1990-тих це гасло виявилося недієвим. Бо ж колгоспникові земля, а з нею й клопіт та відповідальність, – крім присадибної ділянки та паю, який можна здати в оренду, – не потрібна, а воля тим більше: йому потрібна зарплата. Звичайно, певна частина колгоспного люду зберегла сільську душу. Але з покоління в покоління таких стає все менше. Це – невблаганна реальність. Але село, уже наче й постколгоспне, залишається “чинником Х” українського буття. І хоча волосся часом стає дибки від тієї мови, якою спілкується сільська дітлашня, і хоча корів і свиней у селах стає все менше, а свинства все більше, село не вмерло, живе своїм окремим від держави життям.

А як йому вижити,  і стати собою –  то це вже інше питання.

Влада залюбки бавиться в гетьманів і принцес.


 
     
     

    Українська політична псевдоеліта вкотре засвідчила, що до керування державою вона ніяк не доросте. Замість важкої управлінської праці її представники залюбки бавляться у гетьманів і принцес, з будь-якого приводу чи без нього засвічуються на телеекранах і навіть не підозрюють, наскільки суспільству набридло спостерігати за всіма цими оперетково-цирковими виставами. Щоб замаскувати власну безпорадність, десь раз на рік збанкрутілі можновладці проводять строкові чи передчасні вибори, влаштовуючи для простого люду нову укбраїїнську національну розвагу. Тільки народу від таких розваг стає вже млосно. Тим паче, що більшість розуміє: справжнього вибору давно немає, замість нього підсовується лежалий і підгнилий політичний непотріб.

    Гниття неминуче там, де купка правителів утворює  замкнуту касту і намагається не допускати до своїх лав принципово нові сили. Коли втрачається динаміка, негайно виникає болото. Так вийшло із сумнозвісним політбюро ЦК КПСС, котре перед своєю безславною смертю перетворилося на постійно діючі пенсіонерські посиденьки. Обвішані золотими зірками та лауреатськими медалями старі маразматики шамкали і плямкали, намагаючись здивувати світ черговим „історичним рішенням”. Дорішалися до краю, поховавши і „рідну КПСС”, і не менш „рідний” СССР. А по собі залишили заяложену кадрову колоду – секретарів парткомів, комітетів комсомолу, „червоних директорів” та інше начальство, аж до голів колгоспів включно. З тих номенклатурників й рекрутувалися керівники нової України.

    Совєтський Союз розпався, на його місці виникли нові держави. Три з них відразу пішли в об’єднану Европу, бо чітко знали, чого хочуть. У Латвії, Литві та Естонії насамперед було проведено люстрацію, внаслідок якої стара партійно-совєтська номенклатура назавжди втратила владу. Натомість там  почала формуватися справжня політична еліта. Ідеалізувати її не варто: серед нових правителів вистачало і корупціонерів, і злодіїв, і шахраїв. Але не вони переважали у новій владі, тому країни Балтії отримали можливість швидко розвиватися. А в нібито незалежній Україні розпочався постійний процес тасування заяложеної номенклатурної колоди, і при владі весь час опинялися то колишні партійні чиновники, то комсомольські діячі, то чекістські ґенерали. На авансцену вони могли випхати й інших людей, але цілком від себе залежних. Сутність правлячої верхівки фактично не мінялася.

    Втім, життя невблаганно іде вперед. Можновладці старіють, їм на зміну приходить інше покоління. Але відбір наступників здійснюють все ті ж вихованці минулої історичної епохи, і шлях нагору вони намагаються відкривати лише гідним продовжувачам своєї справи. Питання виникає тільки одне: якої справи? Нинішня правляча верхівка винесена на саму гору могутнім народним рухом, який вимагав докорінної зміни основ суспільного життя. Проте енергія цих правителів виявилася спрямованою в основному не на формування сучасної европейської держави, а на власне збагачення. Словосполученням „трансформаційні процеси” придворні політологи та соціологи прикривали елементарне розграбування державної власності й перехід величезних багатств у брудні руки продажних бізнес-політиканів.

    Якщо перше покоління „української політичної еліти” головною справою свого життя зробило захоплення колишньої „загальнонародної власності”, то чим повинні зайнятися „гідні продовжувачі їхньої справи”, кінчені циніки і ненажери? Судячи з усього, лише переділом вже поділеного. А це означає, що забирати доведеться у тих, хто був активним учасником „великого хапка” початку 90-х років. Коли слабшає старий лев, молоді  шакали вишкірюють зуби, готуючись до переділу здобичі…

    Щоб не лишитися на старості років без „праведно нажитого майна”, нинішні можновладці вимушені формувати під себе ті політичні сили, які забезпечать утримання їхньої власності й після того, як їм доведеться здавати по-літичну владу. А тут вже не обійтися старою колодою, необхідно залучати і молодих. Недарма частина старіючих політиків, маючи контроль над формуванням партійних списків, з усіх сил пхає туди своїх дітей. Таким чином забезпечує їм на перших порах хоча би депутатську недоторканність і непогану можливість робити самостійну політичну кар’єру.

    Проблема полягає лише в тому, що ці „мажори” непристосовані до самостійного життя – вони звикли до тепличних умов і понад усе цінують власний комфорт. То ж і потрібно забезпечувати інтереси правлячих кланів за допомогою цілої армії „партійної піхоти” – новітньої номенклатури апаратних співробітників псевдопартій.  За крихти з панського столу вони мусять займатися нелегкою чорновою роботою із постійного обдурювання виборців нездійсненними обіцянками партійних вождів. Напередодні виборів партапаратникам роботи все більше: розгортати аґітаційно-пропаґандистську кампанію, організовувати візити вождів у реґіони, готуватися до наповнення виборчих комісій своїми людьми і т.д. У разі перемоги на виборах партійні лідери розплачуються із виконавцями-апаратниками престижними посадами, почесними званнями та нагородами. Так що й „польові командири партійної піхоти” мають власний інтерес брати участь у виборчих перегонах.

     Але чи мають такий інтерес прості виборці? Недарма спеціалісти сумніваються у тому, що в разі дострокових парламентських виборів електорат посуне на дільниці щільними лавами. Все більше людей висловлюють своє небажання допомагати процесові перетасування заяложеної політичної колоди. Адже до парламенту проходять тільки ті сили, які мають достатньо фінансових засобів для використання сучасних по-літичних технологій і можуть з достатньою ефективністю засліпити виборців примарними обіцянками. А потім знову влаштовують цирк під скляним куполом верховної ради, дискредитуючи ідею парламентаризму в очах громадськості. Людям же лишається одне – надіятися на появу нової політичної еліти.

Цінується не те,що подаровано

rus_ukr_1135441265×200.jpeg19 років тому Україна проголосила незалежність. Не в результаті революції, війни, масових народних виступів… Кажуть, що високо цінується лише те, що здобувається, а не дарується. Можливо саме це є основною причиною того, як ми скористалися тим, можливо єдиним історичним шансом.

Про те, що ми здобули, сказано багато – вихід зі складу СРСР, формальні атрибути державності – прапор, гімн, малий герб, кордони, інститут громадянства, міністерства і відомства, основний закон, збройні формування, і , нарешті, українську влада.

Проте (звичайно, як завжди, це моя суб’єктивна думка) з перших днів існування незалежної Україна не іноземні окупанти, недобрі сусіди, вороги внутрішні, стихійні лиха чи глобальні катаклізми а саме “українська” влада взяла курс на знищення нашого суверенітету.

Давайте згадаємо лише 19 таких кроків.

Створення Співдружності Незалежних Держав. Не встигнувши попрощатися з СРСР, керівництво України створює нову співдружність (і той факт що СНД сьогодні існує лише на папері не виправдовує цього кроку). Воістину не може раб без господаря.

“Нульовий варіант”. Україна (в обличчі української влади) погодилась на те, щоб Росія стала спадкоємницею всіх золовалютних активів, грошових вкладів і т.п. на користь Росії (як єдиної спадкоємниці СРСР).

Майно СРСР за кордоном. Україна (в обличчі української влади) відмовилась від претензій на свою частку майна (майно за кордоном – посольства, консульства, торгові представництва, в тому числі майно, що перебувало на балансі різних міністерств і відомств), рівно ж як і на свою частку військово-промислового комплексу, військово-морських сил, ППО і т.п..

Люстрація. Цей термін добре знайомий в багатьох країнах центральної та східної Європи так і не був впроваджений в Україні. На практиці він означає заборону представникам колишнього керівництва (частково чи повністю, з виключеннями чи без, з визначення часових рамок чи без таких) обіймати державні посади.

Компартія. Україна (тобто українська влада) зробила все, щоб створити максимально комфортні умови для існування комуністичної партії (в т.ч. її “двійників”), а короткочасна заборона мала лише тимчасово-показовий характер.

Кримська автономія. Коментарі зайві, бо існування автономії в унітарній державі суперечить здоровому глузду.

Чорноморський Флот Російської Федерації. Україна (українське керівництво – прим. автора)не лише віддала флот Росії, але й добровільно погодилась на окупацію частини своєї території, віддавши Севастополь як головну базу базування ЧФ РФ.

Московський Патріархат. Не зробивши жодних реальних кроків для послаблення позицій церкви, в діяльності ієрархів котрої завжди (!!!) було більше символів імперської політики (і останні заяви Патріарха Кирила це демонструють), ніж віри і духовності, Україна заклала міну уповільненої дії під базисні основи свого суверенітету.

Ядерна зброя. Ратифікувавши в 1994 році Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, ми позбулися не лише ядерного потенціалу, ми позбулися надійних гарантій незалежності і територіальної цілісності України, а посадові особи країни – одного з гарантів (Російська Федерація) неодноразово робили заяви, котрі інакше як зазіхання на суверенітет та територіальну цілісність держави розцінювати не можна (напр. в ситуації з о.Тузла).

Знищення армії і військово-промислового комплексу. Нівеляція поняття офіцерської честі. Коментарі зайві.

Нафтопровід “Одеса-Броди” (як одну із запорук енергетичної незалежності) збудували. Тільки нафту по ньому пустили російську, а не каспійську і в зворотньому напрямку – до Одеси.

Здача територій, зрада українських інтересів. Знехтувавши інтересами більшості (за етнічним складом) населення Придністров’я та керівництва ПМР, Україна (тобто знову ж таки українська влада) віддала ці території у сферу впливу російських інтересів. Замість використати бажання вступу Румунії в НАТО на свою користь Україна (погодившись на міжнародний арбітраж) втратила значну частину нафтоносного шельфу в районі о.Зміїний.

Знищення середнього класу – запоруки розвитку економіки в усіх ново- незалежних державах, ліквідація умов для його зародження.

Контроль іноземного капіталу над ключовими галузями української економіки. Коментарі зайві (інформація про власників підприємств стратегічних галузей нашої економіки часто з’являється в ЗМІ).

Здача збагаченого урану. Цим кроком вже нинішнім Президентом України було завдано удару по науково-технічному потенціалу України і можливості створення Україною власної ядерної зброї.

Пролонгація окупації України. У всьому світі неконституційне (отже незаконне) перебування іноземних військ на території суверенної держави називається окупацією. Отже продовження терміну перебування ЧФ Росії в Севастополі на 25 років є не чим іншим як пролонгацією окупації.

Здача авіабудівної промисловості та атомної енергетики. Прагнення нинішнього Президента інтегрувати авіабудівні та енергетичні потужності України в російські не потребує додаткових коментарів.

Знищення свободи слова, зібрань, переконань. Ці свободи ще донедавна були нашим предметом гордості перед сусідами. І без громадянських свобод не буде і національної.

Перетворення України в “поліцейську” державу. Якщо ще донедавна головною загрозою національній безпеці були державний апарат і корупція, то сьогодні – “правоохоронні” органи.

А до 20-ї річниці незалежності – створення СП “НАК Нафтогаз” і “РАО Газпром”, а де-факто – ліквідація права власності на українські газопроводи, 1-ше місце в Європі за обсягом зовнішніх боргів.

Образно кажучи, за першого, другого і третього президентів “українська” влада спочатку прогнулася і нагнулася, то за четвертого стала в позу з “Камасутри”.

І вже через рік ми зможемо тихенько втрьох (бо більше трьох збиратися буде заборонено) насипати в степу могилу, поставити хрест з надписом “тут спочиває незалежність України”, або спалити всі владні палаци разом з їх мешканцями, і поставити хрест з надписом – “тут народилася ( воскресла) наша гідність. А з нею незалежна Україна”.

То що ж ми відзначаємо 24 серпня? Наші мрії, надії і сподівання. Просто у кожного з нас, простих громадян України і в “української” влади вони аж надто різні.

До болю знайома, суто українська, картина

Знову перед нами до болю знайома, суто українська, картина. Влада вдає, що проводить реформи, які, щоправда, полягають лише в збільшенні тарифів на газ та всі комунальні послуги для населення, введенні пені за невчасну сплату ЖКП та підвищенні пенсійного віку. А опозиція, переважно в особі БЮТ, теж удає, що вона опозиція, тому нищівно критикує всі ці урядові плани.

Від простих людей нічого не залежить?

51061973.jpgДуже вже хочеться, щоб чим більше наших людей і чим скоріше усвідомили і ось таку істину: їхній добробут, їхня доля, їхнє майбутнє — у їх власних руках, а не в руках влади, добрих царів чи добрих президентів. І що життя виборами не кінчається. Бо навіть добрі президенти псуються, якщо нема впливу, нема контролю з боку суспільства, нема відповідних імпульсів і, так би мовити, підзарядки знизу. Як важливо про це пам’ятати і це усвідомити напередодні місцевих виборів. Бо інакше нашою пасивністю і нашою байдужістю хитро і підступно скористаються крупні гравці на виборчому полі. Вони вже не раз демонстрували своє вміння і свою здатність маніпулювати думкою і волевиявленням людей, а простіше кажучи — одурманювати їх.
Українська держава повинна будуватися знизу. І саме через обмеження державних інституцій, а не через їх перерозподіл між президентом і парламентом. Бо нинішня держава, хоч і проголошує себе демократичною, прагне проникнути повсюдно, причому не для того, щоб допомогти людині, а навпаки — в усьому її обмежити, поставити в залежність від чиновника. Саме тому розвиток самоврядування може послужити потужним стартом для України
Звичайно, твердження це не безспірне, але в ньому закладена глибока мудрість. І мудрість та досвід попередніх поколінь українців. Конституції Орлика, Андрузького, Драгоманова, Грушевського саме й виходили із глибокого коріння і традицій, які ми мали у сфері місцевого самоврядування. То, може, нам треба пильніше придивитися до наших традицій, а не тільки запозичувати все з-за кордону. І тоді ми зможемо швидко вивести із летаргічного сну наше населення і залучити його до цікавої і плідної державотворчої роботи.
Гірко слухати невеселий жарт про нашу незалежність: її, мовляв, треба розуміти в тому сенсі, що від простих людей в нашій країні нічого не залежить. Незалежність не приходить сама собою, як манна з неба. За неї треба боротися, її необхідно утверджувати своєю позицією, своїми діями і вчинками.
Тестом на нашу активність, зрілість і честь будуть наступні місцеві вибори. Це справді доленосна подія, доленосний етап в нашому житті. Від кожного з нас залежить, чи зробимо ми справді усвідомлений, правильний вибір. А для цього потрібно мати свої переконання, свою позицію, жити своїм, а не чужим розумом.