І біжать селяни бодай на яку роботу

4909.jpgНедавно Сарненські чиновники захоплено відзвітували, що у селищі Клесів почав діяти цех з виробництва тротуарної плитки, яка піде на бруківку  у містах де відбудеться Євро 2012, але скромно промовчали що в новому цеху працює всього 14 працівників, які за надзвичайно тяжку і шкідливу роботу одержують лише 2500 гривень, або 320 доларів. Працюють  вони на китайському обладнані, яке коштувало 4 млн. гривень. У цеху виготовлятимуть 12 тисяч кубометрів  гранітної бруківки. Третина продукції піде на експорт.Робота шкідлива , тяжка, і платять небагато, але в навколишніх селах безробіття, тому й біжать селяни бодай на яку роботу і задоволені навіть такою платнею.

Немовицькі звичаї та обряди /ч.2/

Від появи на світ і до скону, життя немовицьких селян регламентувалось звичаєвим правом, вони чітко дотримувались традиційних обрядів. Надзвичайно цікаві обрядодії, пов’язані з одруженням. За свідченнями старожилів, молодь зближувалась між Собою на „вечорках”. Найчастіше вибирали якусь більшу хату, де була тільки старенька баба, або „де вмерли батько да мати, де нема никого.., то туди збиралися, а літом – на гуліци” [13]. Подекуди після „вечурок” дівчата залишалися разом з хлопцями ночувати, але і ті, і інші не дозволяли собі нічого зайвого чи непристойного: „Лежать да співають, гарно було” [12].У виборі парі враховувалась така риса, як працьовитість: „Колісь багато жиди тиї помагалі женіцца, а то вже ідут до жида, да жид уже виберає, яка дівчина робоча.., яку наймає робіть собі на поле, то вже й бачить, то вже й каже: „Оту бери, оту, та дівчина добре робить,” – отак ше й батькам, а діти дітям своїм, да й так женілісь” [13]. У свати йшли хрещені батько з матір’ю, несли хліб з горілкою, які стояли в хаті обраниці тиждень „на роздумуваннє – чи получила, чи нє” [13]. Бувало, що коли батьки йшли самі, без згоди сина, то він категорично відмовлявся від шлюбу, і тоді дівчина змушена була повернути хліб назад – „буде сватать другу” [13].До весілля дівчина повинна була приготувати собі придане, в т.ч. одяг майбутньому чоловікові. У с.Немовичі існував такий звичай: „Зробілі заручини і йдут вже, от… молодої висілают хресную там, ші кого, да йдут до молодого вже, мірают: яка йому сорочка пудходить, які штани. Ото скатерть на стіл, рушники -дивляца скілько, „наколочникі”, колісь казалі… Йдут, мирают нитками.., вузли в’яжуть. Поміралі, пообідай, а потом шиют вже” [9]. Одяг майбутньому чоловікові дівчина готувала „на переменку”: „Треба троє-четверо пошить, шоб було на переменку… Вже от свадьби – ето вже чоловіка одиває, вже мати не дає” [9]. У цьому ж селі протягом весілля молодий носив дві хусточки, які звисали з кишень: „І в кармани хустки запихани… біленькі, шоб висілі, шоб видно було, шо молодий іде” [9]. Одну хусточку молодому давали вдома, а другу – дарувала молода. Молодий під час всього весілля був у шапці, до якої пришивали червону стрічку і квітку з барвінку [9].Весільне вбрання молодої складалось з весільної сорочки, горсета, вінка з паперових квітів „з лентами”, які одягали на розпущені коси та спідниці. На шию одягали намисто „хороше, дробне”.Зазделегідь готували одяг і „на смерть”: спідниці, сорочки, фартушки, хустки. Домовину покійнику застеляли полотном (наміткою), таким же полотном укривали покійника. Старим полотном („онучками”) замотували ноги [11].На хрести до жіночих могил вішали або хустку, або вишиті рукави старої „вбіляної” сорочки, на хрести чоловічих могил -„ручнікі” [13]. Варто зауважити, шо за місцевою традицією на кладовищах ховали як людей, померлих природною смертю, так і потопельників та вбитих. Самогубців-вішальників („тих, шо давляца”) ховали „за плотом”. Такі могили не залишали поза увагою: „Колись, як я з бабою іду з поля.., то баба та рузку яку чи зломить, чи палку, і кідає: „Гето тобі подарок!” – на той курган, де в нас давлянии пуд плотом лежав.., під кладбищем, там куча така” [13]. Цікаво, що про подібний звичай на Поліссі згадував і відомий польський письменник Ю.І.Крашевський, який на початку XIX ст. бачив подібні хрести з купою гілляк на них [3].Не менш цікаві звичаї чинились у зв’язку з поминанням померлих, зокрема, на Зелені свята. „Деди” відзначали в п’ятницю ввечері і в суботу до обіду, т.з. „Дєдова Троица” [10]. Ввечері у п’ятницю запалювали свічку, вся родина збиралась за столом, готувалась пісна вечеря — пшоняна каша, капустяний борщ з грибами чи рибою. Сідали вечерять зі словами: „Приходьте, вмерши, на вичеру!” [7]. Залишки від вечері ночували на столі. Вранці  їх скидали до окремої мисочки, додаючи коливо (хліб з водою та медом), локшину.У п’ятницю ввечері робили „коліво”, готували пшоняну кашу з маком, вранці в суботу готували скоромне. Поминки відбувались таким чином: „На самий перед… возьмем вже того коліва, поставим його на покуті і воно стоїть, і горить свічка, і обідаєм, молімся, помінаєм душі. Кажуть, мертви приходять на той обід, а хто знає, ми їх не бачимо,, може, й приходят” [13]. Повір’я в те, що душі померлих приходять на вечерю, існували і на Волині, зокрема, в Гощанському районі. [4].Померлих в цей час бачили також у снах, вони ображались, коли нічого не готувалось до їх зустрічі: „Ну, там, як колісь розказувалі, шо бачилі, або сняцця в сні, шо от не приготовилі ничого: „Поприходили, а у вас ничого нима шо поїсти!” То колісь баба розказувала, шо у матері був, в однеї жинки, один син, да й вмер, да вже вельми вона вже його шкодувала, да плакала, да казала: „Коб хоч побачити, як уже вин на об’їд той приде.” А друга сусідка її посоветовала, шо: „Сядеш без сорочки і по пояс роздінься да на печі, да каля комина, да й вартуй, а сим’я хай вичерає. То ввечери побачиш.” То вона побачила да скрикнула: „Ох, синочок мой прийшов!” – да й упала, да і мертва сама стала” [13]. Показовою є оповідь і про померлу дочку, якій мати не поклала в домовину улюблену спідницю – літник. Мати спостерегла, що літник чомусь мокрий. Люди сказали, що дочка її „ходить” після смерті. Мати вирішила зловити її. Перед Трійцею вона це зробила. Дівчина сиділа мовчки, харчувалась парою з їжі, а коли настав час покинути землю – зникла, як і не було: „А коли пришла Троїца, вже год кончивса, то де вона поділас – нихто ни знає, де зникла” [13].З померлими пов’язане і „клечання” – зелень („лістє”). За деякими свідченнями, саме в ньому ховались душі предків [4].  В неділю після служби в церкві, вирушали на кладовище, несли „клєчаннє”, „хто моліца – зайде коло свого, а хто плаче, а хто постеле, да… воткне, да йде додому” [8].З культом померлих пов’язана поява на землі русалок на Русальному тижні. Русалкою, за свідченням респондента, ставали ті, хто помер на Русальницю: „Хто б то не був, то вже русалка. Хто саме вмер на Русальницу, той русалка” [7]. Русалок колись бачили: „Колісь, казані, шо бачилі, а тепер, мабуть, нихто ни бачить, бо, може, не достойні люди, знаїте… Колісь… якійсь розказував чоловік, шо отак на високуй гори сидят і спевают, і кругом себе иесочок гребут” [13]. Найчастіше бачили русалок в пору, як пололи просо [13]. „На Тройцин тиждень, ну, то русалкі виходилі. Кричалоса, шо люди, стричаймо їх. А тепер вже русалок нема” [10]. Як і повсюди на Поліссі, в Сарненському краї широко поширені перекази про врятування пасічника, на якого хотіли напасти русалки, родичем, який був серед них [13]. Русалки гостювали на землі тиждень: „Тиждень Русалници. Ето от понеділка. В понедлок устают, а в другий понеділок лягают” [7]. „Ше в неділю – не, а вже на ноч то Русалница буде, аж до понеділка. В неділю -„Розигри”, у нас так кажуть… Ну, у понеділок вже конець русалки, вже вони розигриюца, одиграют своє за тиждень” [13].Обряди, пов’язані з поминанням покійників відбувались також на Провідній неділі після Великодня.  Відбувалося загальне поминання покійників ( в давнину – тризна), про яке часто згадується в науковій літературі. „Ішлі на кладбіще. Пекли хліб, пекли яєчню, яїчка варилі, м’ясо. Бралі квас, хто й горілку. 1 там пілі, поминані тиї души.., а потом розстілалі вкрай вже, коло дверей, як віходіть із кладбіща, то було тако-о: чистая полоса пригороженого, і там уже сядалі всі, хто вже такій, родствєннікі да усі вокруг, і викладалі своє все… І там їлі, моліліся Богу сперва, палілі свєчкі, каждий перед собою. І помоляца, а потом уже обходят тим квасом, хто поминає… Може, у кого і горілка, і кожне пирога клало, да зламлют на кускі, а було старцув такіх багато: хто такій бідний, хто покаїічений, то йшли, поміналі души, моліліса. Батюшка і всі всім роздавати тиї яїчка, хліб… І старці ішлі вже моліліса, поміналі души, і батюшка помінав” [13]. Поминали померлих і на Спаса: „На Спаса то носілі яблука і груши… і тоже поминалі. Берем уже тоже хліб, м’ясо чи шо таке да й тоже збираємоса вкупи, да хто поминаєм, хто так сидит, хто свіжо умер – да хто, то плаче, хто молиця, да як хто”…[13]         АлМаС.       Використані матеріали:   1. Глушко М. Сплав лісу в басейні Ужа // Полісся України.  Матеріали історико-етнологічного дослідження. Вип. 2. Овруччина. 1995. – Львів: Інститут народознавства НАН України. -1999. – С.45.2. Кутельмах К. Аграрні мотиви в календарній обрядовості поліщуків // Полісся України. Матеріали історико-етнологічного дослідження. Вип. 2. Овруччина. 1995. – Львів: Інститут народознавства НАН України. – 1999.3. Kraszewskij J J. Vspomnienia Wolynia, Polesia i Liiwy.T. l.-Wilno, 1810.4. Українець А. Трійця. Поминальні мотиви в традиційній обрядовості поліщуків // Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. Ч.2. – Луцьк. – 2003. – С.152-153.5. Українець А. Народний одяг мешканців Рокитнівського району // Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся. Вип. 1. – Рівне, 2001. – С.13-14.6. Зап. у 2001 р. у с Карасин від Андрієвської Є.В., 1921 р.н.7. Зап. у 2001 р. у с. Білятичі від Бокуневич А.Г., 1923 р.н.8. Зап. у 2001 р. у с. Чудель від Аврамчук О.Д., 1933 р.н.9. Зап. у 2001 р. у с. Глушиця від Заворотного А.Г., 1923 р.н.10. Зап. у 2001 р. у с. Білятичі від Рощик Я.Д., 1913 р.н.11. Зап. у 2001 р. у с. Люхча від Гаврильчик Л.Т., 1928 р.н.12. Зап. у 2001 р. у с. Стрільськ від Сергійчук Є.І., 1904 р.н.13. Зап. у 2001 р. у с. Карасин від Шкодич У.Ф., 1926 р.н.

Немовицькі звичаї та обряди /ч.1/

   Село Немовичі складова частинка великого  Сарненського краю, який знаходиться в центральній частині Рівненської області і охоплює межиріччя Случі та Горині. В минулому ці землі були порубіжжям  розселення двох давніх слов’янських племен – древлян та волинян, до вододілу між басейнами Прип’яті й Дністра і від Західного  Бугу до межиріччя Горині й Случі [Кухаренко 1968 : 44].Основним заняттям мешканців краю було і залишається землеробство, яке наклало чіткий відбиток на звичаї та обряди поліщуків. З ними була пов’язана ідея благополуччя людини, родини, громади [2, 191]. Дотримання їх ставало нормою життя, законом, який чітко виконувався. Важливі обрядодії, супроводжувані аграрними мотивами, включали в себе цілу низку табу, направлених на захист врожаю від небажаного впливу сторонніх людей, „нечистих” сил („нечистою” в певні періоди вважалась жінка). Зокрема, позасівати поле могли лише чоловіки, жінок „до такого діла не допускалі” [10]. Подібні табу поширювались і на роботу в садку. Жінки не мали права залазити на плодове дерево, рвати фрукти й ягоди (їх можна було лише збирати) [10]. їм не дозволялось також «поперек поля ходить» [10]. Ця заборона в окремих випадках стосувалась також чоловіків, яким можна було переходити лише поле сусіда, але перейти «на друге, третє поле не має права, он є дорога – дорогою і йди» [10].До жінки переходила головна роль у виконанні обрядодій, пов’язаних зі збором урожаю. На думку науковців, «у пам’яті поліщуків і навіть в теперешній обрядовій практиці найкраще збереглись обрядодійства, пов’язані з початковим та заключним етапами жнив, тобто «зажинками» і «обжинками» [2, 192].Ось які звичаї побутують до цього часу в селах цього самобутнього поліського краю.Перед початком жнив жінки обв’язували праву руку червоною ниткою: „В жнива, як уже почнуцца жнива, то чеплялі на праву руку нитку 1 червону, шоб рука не боліла” [10].Перший сніп жита несли додому, ставили на покуті, де він стояв декілька тижнів, до того часу, поки починали сіяти озимину. Тоді зерно із снопа використовували для посіву. Завершення жнив символізував залишений в полі сніп – „борода”, на який розвішували зняті з рук червоні нитки: „А як потом бороду в’язалі, то тиє нитки інімалі да чеплялі на бороду – бо вже конець” [10].В краї були поширені  скотарство, рибальство, бджільництво, збиральництво. Наявність достатньої кількості лісу завжди була сприйнятливим фактором розвитку сплаву на Поліссі та будівництва і облаштування житла.  До 1917 р. хати будувались маленькі, а після 1918 р. «стало дерево свободно доставацца, сталі вже, канєшно, бульши робить, а то – одна хата» [10]. Хати будувались, як правило, з п’ятьма вікнами (три – в стіні напроти печі, два — в передній стіні), часто разом із «стьобкою» і «клєттю». В «клєті» зберігались: мука, зерно, тут стояли бодні, де знаходилась «одежа, шо у свята, сорочки, полотно, шо ткалі своєручно» [13]. Там же знаходилось і ліжко [10], [13]. «Стьобка» -невелика прибудова в сінях, в ній «було усе таке на заквас, шо борщ варилі: капуста, гурки» тощо [13].Горище теж слугувало сховком для деяких речей: «На хату тоже носілі то басьолу, то постолі складалі, то лозу, шо постолі плєлі, складалі тут» [13]-згадували старожителі . Пам’ятають вони і курні хати, в яких дим при отопленні потрапляв з комина у «мешок», що звисав над ним і прикривав отвір у стелі: «А в хаті сиділи усі на землі – низько лави булі.., топіца, то там зверху дим буває, а якшо несправний там мешок, то на хату.., там чорне все. Треба открить хоть окна, шоб трохи чистіше було… Ето називалос «курна хата» [10]. Мабуть, у зв’язку з цим стіни всередині хат білились лише на висоту зросту дорослої людини. Земляну ж долівку кожного тижня змащували глиною – «ото як закон – на неділю помазати» [10].Для освітлення хати слугував інший «мешок», через який виходив дим при спалюванні лучини. До «мешка» за допомогою дротів чіпляли «поліцу» (частину плуга – леміш – А.У.), де спалювали лучину [10].Піч ставилась, як правило, справа від входу, по діагоналі від неї знаходився накритий скатертиною стіл, на якому завжди лежав хліб – «Богові хліб должен буть» [11]. На покуті стояла діжка і трішки тіста, що лишалося від попереднього замісу [11]. Оскільки сім’ї  були досить великими, кожен мав своє місце для спання. За традицією, батьки спали в «клєтті, на двори»: «Ето стари люди – всі в клєті, а невістки, сини – в хаті» [10]. Одружені спали на полу за піччю, якщо довга хата – то пари «постилаюца отако: один до одного головами». Якщо багато дітей, їх клали поперек полу, біля батьків, «але в ногах». Неодружені і бездітні лягали на лавах, до яких в міру необхідності «приставляли ослона» [10].Одяг шили в основному з домотканих тканин. Основною сировиною для його виготовлення слугували: льон, коноплі, овеча вовна. Існувало декілька сортів льону: «простак» і льон «лущик»: «Лущик – біленькій такій, сім’ячко розчипалоса тако да висипалося…, простак – чорніший, більший рус» [11]. Льон «пололі, да рвалі, да билі.., ох, музолці на руках такі булі, шо ух-у» [11].Волокно обробляли терницями, тріпачками, тоді розчісували на гребені – «микалі мичкі»: «Мнялі да відбівалі, да знов на гребень, да знов траслі» [11]. Пряли на потесях, які складались з днища і вставленої в нього перпендикулярно загостреної палиці [10].Наткані полотна часто відбілювали.  Спочатку їх несли до води: «… трава да по воді, да ми на траву, а воно лежало зверху да й одбілювалос… А сонейко пекло, дей» [11]. Згодом полотно і одяг «визолювали» в жлуктах. Головна частина вбрання – сорочка, яку зшивали з прямокутних шматків полотна. І жіночі, і чоловічі сорочки кроїлись однаково, вони складались з таких частин: «стану», «чохлів», «рукавів», «уставок» («вуставок»), «лясток», «комнерив» («ковнерив»). Серед комірів переважали «стояни». Чоловічі сорочки мали також вишиті пазухи. На відміну від жіночих чохли па чоловічих сорочках не вишивалися, але частіше прикрашалися «переборами» подолки, що було пов’язане з традицією вдягати сорочку на випуск («наверхи») [10].Вишивка на багатьох жіночих святкових сорочках відзначалась вишуканим стриманим орнаментом, багатством орнаментальних композицій, які розташовувалися по всьому рукаву; різноманітними техніками («настилуваннє», «ризь», «затяганнє» («натяганнє», «хрестик») тощо. Вдалось зафіксувати місцеві назви поширених орнаментів: «на дубок», «на виноград», «на ракові лапи», «тарабанчики» [10], [11], [13]. Основне орнаментальне навантаження лягало на рукави та уставки. Коміри прикрашались тільки по кутах, вишиті подолки зустрічались на сорочках, які носили дуже старі жінки. Жіночі сорочки з вишитими пазухами в обстежених селах ми зустрічали рідко.Серед поясного жіночого вбрання варто тканин), запаски, фартухи. Чоловіки носили штани.Поширена назва спідниці – «сукня». їх шили рясними, полотняні «сукні» у с.Білятичі складались з п’яти «пулок». Вони мали прикрасу у вигляді тканих смут по подолку або ззаду біля пояса. Орнаментація останніх пов’язана з тим, що їх виготовляли з наміток [8]. Вовняні спідниці називались „літнікі” („лєтнікі”), їх ткали в тих селах, де розводили овець, в поздовжню (рідше – поперечну) різнокольорову смужку [9]. Серед фабричних тканин, які використовували для пошиття спідниць, респонденти називають «саржу». Як правило, на таке вбрання знизу нашивались різноманітні стрічки, у зв’язку з чим такі вироби носили назву „сукня з обручамі” [8].Поверх спідниць на поч. XX ст. одягали фартухи і запаски. Запаскою в давнину, очевидно, називали самостійну окрему частину народного вбрання. Подібно одягалися майже у всіх селах краю: „Булі запаскі, і булі літнікі, запаска – ето до половіни” [10].Селяни одягали запаски  у випадку відсутності літника („коли постірали лєтніка”) ззаду, поверх сорочки. Подібний звичай існував також у Рокитнівському районі [5], Ткались вони, як і літники, з вовни, в поздовжню різнокольорову смужку [10]. Спереду поверх сорочки в такому випадку одягали вовняний „хвартух”, але тканий в поперчні смуги [10]. Згодом, коли запаска вийшла з ужитку, він в цій місцевості запозичив її назву і став одягатись поверх літника. Крім вовняних запасок носили полотняні фартухи, пізніше – перкалеві, які поділялись на буденні та святкові, орнаментувались горизонтальними смугами. Стосовно чоловічого поясного вбрання, то у селах до сих пір пам’ятають штани “на чкури”, без „кузів” (ґудзиків -А.У.): „Кузі булі, але треба булі гроши, а їх не було” [10]. „Чкуром” називався шнур: „Шнурка затягалі да й стягаліса… Да вже так загортають.., з тих самих штанив вже тако… заламаєте, зарубаєте геть скрузь… Ви його берете, сюда засоваєте шпилькою, шнурка такого.., як наложилі, то зав’язувайте” [9]. Взимку, хто заможніший, то одягав теплі суконні штани [10]. Частини штанів носили назви: „колошви” і „крисло” [9]. „Крисло” (клинок між штанинами – А.У.) вшивалось так: „Воно робілос отак, бі, платок вирізане, а потом згортаєш його отак (по діагоналі – А.У.) і допіру одну половину розризваєш і… одна половіна вже вєліка, а друга вже, та розризана половина вшиваюца. Назад вже бильшей, а наперед вже менчей теє крисло” [9].Поширеним верхнім одягом  були: свити, курти („курташі”), кожухи („тулуби”, „полушубки”). Свити шили з овечого сукна, довгими, до п’ят. Жіночі і чоловічі розрізнялись способом декорування: „Жиночи булі шнуркамі цвєтнимі пообшивани.., а мужицкі… булі -обикновєнна свита довга, шоб тепло було” [10]. Курти („курташи”) – короткий суконний одяг, який носили і жінки, і чоловіки. Жіночі курти прикрашались, як і в попередньому випадку. Такий одяг був особливо поширений серед жінок: „То ж світа вєліка, довга, нашо їй… в хлів ходить.., шоб теліпаласа” [10]. Цікаво, що в цьому селі чоловіки одягали також і суконні „кулікі” – верхній короткий, очевидно, робочий одяг: „Чоловіки бульшинство носилі кулікі.., такі короткі” [10]. Давні кожухи шили довгими, з об’ємними комірами. Були відомі й короткі кожушки – „полшубочки”, які носили і жінки, і чоловіки, лише жінки прикрашали їх вишивкою [10].У 20-30- ті роки серед жінок поширюються безрукавки, які обшивались стрічками, оксамитом, вишивались. їх називали „горсети” або „нагруднікі”, виготовляли з фабричних тканин, переважно червоного та чорного кольорів [9], [8].Верхній одяг на поч. XX ст. підв’язували поясами. Пам’ятають пояси плетені та ткані: їх обкручували два рази і зав’язували спереду або збоку (жінки – зліва) [9]. Чоловічі пояси були набагато м’якшими за жіночі крайки, їх, як правило, плели вручну: „Баба насновувала пражу вовняну на колок.., якось перебирала палцами” [13]. Чоловіки носили пояси також поверх сорочок, літньої пори – тонші, а взимку, „для фасону”, одягали товстіші [10]. Поширені були і ремінні пояси – „попруги”. До них на шнурі прив’язували складний ніж, який носили в кишені [10]. Ніж постійно був потрібен чоловікам, зокрема, з допомогою його вони числити лозу для постолів: „Да треба ж було постоли плєсті.., да треба, шоб нуж був” [13]. В деяких селах до попруги привішували також „каліточку”, куди „гроши ложилі, тютюн ложилі тоже.., або мішечка шиє, всадить туди шнурочка, насіпле туди тютюна, стягне, зав’язав да почепив” [13]. „Калітка” -невелика шкіряна сумочка („шоб рука влазила”). У Глушиці її носили на ремінних волоках чи шнурках за кільця через плечі, зверху вона прикрашалась металевими ґудзиками: „Ето защипаєца на кузь, а тутека кузі тоже: тут один, тут один, тут один і отут посередині, шо защипаєца” [10].Важливе значення в комплексі вбрання мали головні убори, особливо жіночі, за якими визначали соціальний статус людини. Дівчата, як правило, заплітали дві коси, а зверху, при необхідності, „заматувалісь” – зав’язували хустку „гладко”, під підборіддям [13]. Заміжні жінки в давнину носили намітку. Перед пов’язуванням намітки волосся розділяли і намотували на „кімбалку” („кімбалок”) – обручик, виготовлений із шматка полотна [11], а тоді одягали „чепца” – сітчасто плетену шапочку [12]: „А баба чепца наложит і так зав’єтца” [6]. Вперше намітку пов’язували на весіллі. В одній з весільних пісень співається: „Косник голову присмик, вже мені чепца давно хочеца” [11]. На поч. XX ст. намітки носили дуже рідко, довше збереглись кимбалки і чепці, які вже носили з хустками. На відміну від дівчат жінки голову хустками не „заматувалі”, а „зав’язувалі наокола”, тобто зав’язували на потилиці, а літні жінки – над чолом, поверх задніх рогів: „І вже хусткою за потилицу зав’яжеца, і вже вона не заматуєца, шо ото в хустку замататис, а вже в потилицу ув’яжеца” [11].Про чоловічі шапки відомо, що вони були суконні та хутряні. Старші чоловіки на поч.XX ст. носили круглі суконні шапки з позначкою зверху: „Там ше христом перешиє.., шоб знав, як накладаєца, в яку сторону” [10].  Іноді їх шили довгими, з викотами, які в міру необхідності закачували [10 ,шапки з овечого хутра були за формою, „як папаха” [10]. Пізніше носили кашкети з козирками.Традиційне взуття поліщуків – „постолі з онучкамі”. Спосіб одягання постолів жінками й чоловіками дещо відрізнявся: „Баби густенько ноги обматували, а чоловіки – низенько.., а баби – аж до колін” [11]. Взимку постоли утеплювали травою „волосінь”: „спочатку обмотувалі онучку”, тоді клали волосінь, а зверху знову обмотували [10]…

Живемо як, у казці.

Опозиція і влада чи не вперше солідарні, та на жаль, лише у бездіяльності. Якщо опозиція, майже мовчки спостерігає як країна котиться у прірву, то влада її туди впевнено підштовхує. Простий народ ледь не щоденно відчує як його засмоктує трясовина постійно зростаючих цін, а та соломинка у вигляді «соціального мінімуму», простягнута державою, виглядає як знущання. Влада не те, що не готова подати руку допомоги пересічному громадянину, а навпаки, приймаючи новий податковий кодекс, ще глибше втоплює надію українця на можливість чого-небудь добитися у цій країні. Взаємодія влади із суспільством виглядає як розмова німого із глухим, адже ми-українці так і не навчилися відстоювати свої конституційні права, а влада – дослухатися до голосу народного сумління. Так і живемо, як у казці про Рака, Щуку та Лебедя.

Що не кажіть, а вибори треба робити ще частіше. Якби вони були хоча б раз на два роки, то за наступних п’ять скликань (10 років) проблем би в нас, простих смертних, значно поменшало. Або є інший варіант: хай би виборча кампанія тривала не два місяці, а, скажімо, рік. Тоді й кандидати могли б розвернутися по‑справжньому. Скільки б доріг вони відремонтували, скільки майданчиків зробили?.. Перед виборами вони кинулися покращувати комуналку. Вони ремонтують дахи, підвальні розгалуження, ставлять дитячі майданчики, міняють двері, освітлюють прибудинкові території, латають дороги. На деяких округах виникає навіть конкуренція між багатими кандидатами. Тобто, хто зробить більше.Дехто прямо йде до виборців і питає: що вам зробити? Інші тихо роблять. І то буває роблять настільки тихо, що люди навіть не знають, хто ж то був.

Чи можете ви уявити, як би нам жилося?

Ось вже двадцять років живемо у незалежній державі. А ніяк по-людському зажити не можемо. А все, через те, що ми надзвичайно мудрі. Раніше купували нас гречкою, м’ясом, консервами і пшоном, а тепер коли подорожчали дріжджі і цукор, лакомимось на пляшку горілки, на 50 гривень. Роззявивши рота, слухаємо замовлену пропаганду від людей, для яких казати “правду”- свята справа. Неможливо збагнути того, що в депутати преться сила-силенна безробітних- от тільки як вони вирішуватимуть справи громадські, якщо не зуміли встроїти свого побуту, не додумались до того, як почати свою власну справу, як кажуть не змогли дати собі раду. Які ж це депутати не кажучи вже за Голів – це болтологи! Йдуть у владу щоб “урвати” дещицю собі, маючи мандат.

Ми знову будемо голосувати за набір гасел улюблених політичних сил,за знайомі прізвища і обличчя, а не за людей, відповідальних за свої слова і вчинки, котрі займуться ремонтом доріг, шкіл і лікарень, не грати в політику. Більшість з нас і надалі буде надіятись на милостивих правителів, які сильною рукою вирішать всі проблеми, а чиновники в наших селах тим часом потихеньку протягатимуть потрібні їм рішення поки ми будемо перейматися питанням двомовності або історії, забувши про насущні свої проблеми…

Коли ж ми вже всі усвідомимо, що ми, кожен з нас несе відповідальність за те, чи чисті річки, чи будуть функціонувати садики і школи? Коли ж ми перестанемо довіряти  недобросовісним політикам, які маніпулюють нами, обіцяючи різні блага “вже завтра”, в той час коли при цій Конституції, без відповідних ресурсів і повноважень місцевої влади досягти якихось суттєвих зрушень неможливо. Самоврядування має бути максимально очищене від політичного безглуздого протистояння, яке надзвичайно шкодить громадам.

Невже ми не втомилися від  політики, що функціонує за принципом славнозвісного Геббельса “чим більше брехня, тим швидше в неї повірять”. Невже не прийшов час знати, де ми знаходимось і який реальний стан економіки? Коли ж буде та правда? Поки що її нема. Бо по своїй суті вона не вигідна, як провідним так і другорядним політикам. Адже якщо ми будемо знати правду, то для них це стане політичною смертю і забуттям.

Чи можемо ми уявити, як би нам жилося, коли б в нас були правдиві, відповідальні політики і не корумпована влада?  Уявили?… Не можете? І я не можу.

Рано, чи пізно, але рейтинг влади впаде “нижче плінтуса”.

Рано, чи пізно , але рейтинг влади впаде “нижче плінтуса”. Вже  зараз активно зростає кількість незадоволених політикою, яку проводить влада і разом з тим в людей наростає занепокоєння тим, що значно звужуються їхні свободи і права.Згідно різних досліджень 63 відсотки людей вважає, що обмеження прав не можна виправдовувати необхідністю впровадження порядку. Невдоволені владою уже не тільки на Заході країни. За дев”ять місяців роботи, регіонали встигли нажити чимало ворогів як серед дрібних так і більш успішних підприємців. І що саме страшне, то це те, що коли громадяни доведені до розпачу, вийдуть на вулиці громити магазини і палити машини, то в першу постраждають ці ж дрібні підприємці, бо ж їхні магазини та автомобілі не охороняються і стануть легко доступним “козлом для биття”Хоч наш народ досить інертний, особливо після зради його ідеалів президентом-пасічником, однак нинішня ситуація вже  надто близька до протестів. Приводом до цього може стати будь-яке рішення влади, яке зачепить бодай одну якусь конкретну верству населення. Навіть підвищення пенсійного віку й ухвалення нового Податкового кодексу може вивести на вулицю не повв”язаних між собою таких верств населення, як підприємців і інтелігенції.А тим часом жити стало краще “ще вчора”. Ось і ” Голос України” недавно повідомила, що тарілка борщу подорожчала вже вдвічі, що й наочно демонструє справжній рівень інфляції в державі. Цей головний інформаційний рупор зауважує, що офіційна статистика стверджує ніби вартість продуктів зросла всього на 3 відсотки, попри те,що картопля і капуста продаються за небаченими восени цінами. Середня статистична сім”я тільки на своє харчування зараз витрачає понад 3 тисячі гривень на місяць. З п”яти до десяти гривень за підрахунками незалежних експертів зросла і вартість однієї тарілки борщу.Зараз напередодні виборів українців у всіх регінах надзвичайно турбує питання: чи зможе по завершенню цього процесу нова влада на місцях швидко і ефективно вирішити насущні проблеми місцевого самоврядування, що накопичувалися роками. На жаль ці турботи не підкріплені бодай яким переконанням, що партія регіонів, яка мала сякий-такий вплив у державі не виправдала надії на краще. Що ж до “Батьківщини”, то ця партія сиплеться по всій країні і скоріше всього ці вибори для неї стануть останніми.За такого розвитку подій імовірність того, що скоро терпець урветься надзвичайно висока….

Як би не вік…

Що це межа, я зрозумів ,коли намагався влаштуватись на роботу -до 30, до 40, до 50… На цій віковій позначці закінчується будь-яка перспектива працевлаштування . І якщо врахувати, що кожен третій громадян України – це людина за 45, а також те, що Україна старіє та що пенсійний вік, скоріш за все, таки збільшать, то що робити тим, хто перебуває на межі пенсійного віку? Та й чи взагалі можливо працевлаштуватись після 45?
— Коли приходжу до працедавця на співбесіду, то вже начебто й підходжу, але щойно назву свій вік, все різко змінюється– Одразу кажуть, що передзвонять. Самі натякають, що, мовляв, «якби не вік». І так уже два роки очікую дзвінка хоч від когось. А у мене ж і освіта, і досвід роботи. Змушений нелеґально підпрацьовувати. Бо ж потрібно якось сім’ю забезпечувати.
Така історія не поодинока. Рятівних дзвінків чекає не одна сотня , яким за 45. І саме вони страждають від дискримінації при працевлаштуванні та першими підпадають під скорочення чи звільнення при реорганізації підприємницьких структур.  Саме вони здебільшого погоджуються на роботу без оформлення трудових відносин. Отримують зарплатні в конвертах тощо. Бо пристойної роботи за фахом знайти їм практично неможливо. А ті 30% працюючих людей цієї вікової категорії працевлаштовані переважно на робітничі спеціальності, де молодь працювати просто не бажає.
Чому роботодавці не хочуть брати старших людей
Значна частка керівників підприємств – люди молодшого віку, отож налаштовані приймати працівників такого ж віку. А людей, яким за 45, роботодавці сприймають як таких, що не мають мотивації, амбіцій, мислять ще радянськими категоріями, не можуть вжитися з молодими з огляду на відмінність світосприйняття.
Досить часто керівники не зважають на професійні якості людини, а оцінюють її за віком. І відхиляють кандидатуру, котра не підпадає під встановлені ними ж вікові критерії. Це попри те, що наразі діє Кримінальний кодекс України, де чітко виписана кримінальна відповідальність за дискримінацію за будь-якими ознаками. Та роботодавці не особливо того бояться, а правоохоронні органи не поспішають захищати працівників. Окрім того, до них не так уже й часто звертаються зі скаргами на дискримінацію за віковою ознакою. І, на жаль, в Україні нині немає судової практики з таких питань. Тому громадяни мають знати, що коли єдиною підставою для відмови у прийнятті на роботу стає вік, то це — пряме порушення прав людини. Правда, роботодавець ніколи не скаже, що не бере старшу людину тільки з цієї причини, — знайдеться безліч інших відмовок, аби це замаскувати. Звісно, озброївшись знаннями в галузі трудового законодавства, можна звертатися до правоохоронних органів з вимогою розібратися в ситуації та припинити протиправні дії працедавця. Проте потрібно мати докази. А їх зібрати ой як складно. Хіба з диктофоном ходити і записувати всі співбесіди чи розмови з керівництвом.
… І складно молодим, бо не беруть на роботу без досвіду, і старшим складно, бо… складно. Звісно, якби діяли закони, якби було достатньо робочих місць, то такі питання не стояли б на порядку денному.

Якому богу молимося браття
За кого, сестро, на устах молитва?
Чи не за тих, хто кидав нас за грати,
З яким – наша споконвічна битва
.

Напевно так розмістилися Небесні Світила на початку 20-го століття, що наша українська нація потрапила під поголовне винищення.Можливо тому, що ми забули і закинули своїх Богів, сповідуючи яким, наші предки жили щиро і правдиво.Не за Авраама, Якова чи Давида треба було просити їхнього Бога, а за відновлення храмів сіл та міст. Хіба ж буде чужий Бог оберігати нас?
Тепер ні в кого не виникає сумніву, що голодомор прораховувався і здійснювався найперше для того, щоб винищити українство, а якщо сказати простіше і відвертіше: голодомор був чітко спланованою акцією проти всього українського народу, який став колективною жертвою доти небаченого політичного терору.
Історія, як відомо- це дії не якихось вигаданих народів, це дії і вчинки конкретних людей, людей певного племені і роду. Частіше всього люди стають заручниками суспільної системи, за якої їм суджено явитися на світ. Та хіба винні в чомусь прості люди, що народилися при Чингіз-Хані, Гітлері чи Сталіну? Але ж саме вони стають першими жертвами страхітливих систем.
Без знання національної історії, зокрема знання голодоморів, без повернення шаноби до своїх дідів-прадідів та могил своїх пращурів  не можна подолати теперішнє історичне безпам”ятство. Ми мусимо знати свою історію, нам потрібна історична правда: Хто організував голодомор? Що за люди?. Хто керував сатанинською машиною?
Українці багато століть перебували під чужинцями: з 13-го століття не було своєї законодавчої влади, короля і королівського двору, своєї армії, філософії і права.Керований інстинктом самозбереження, наш народ упродовж свого
підневілля намагався витворити політичну національну еліту. Провідник нації- інтелігенція, ніяк не могла вирости з почуттів підданства його імператорській величності імператору Російської імперії, всліпу ідейно блукала, коли в більшовиках і комуністах бачила не імперіалістів,а соціал-демократів. Вийшовши з етнічних українців, інтелігенція не подолала в собі комплекс меншовартості і не навчилася боротися проти своїх катів. Винниченко, вмправдовуючись, казав,що українських інтелігентів, які свідомо будували незалежну Україну в 1917-1920 роках, було всього 300 осіб.
Коли нація не має своєї патріотичної еліти і в історичному забутті переходить безголовою масою з десятиріччя в десятиріччя, не усвідомлюючи свого історичного і космічного призначення, то це дуже важко назвати правильною позицією.
20-те століття в історії України було позначене могутнім піднесенням патріотичного руху. У відповідь на активне пробудження народу Російська імперія обдумано спланувала і завдала жорстоких ударів, розрахованих не на “покарання” непокірних,а на фізичне винищення українців при допомозі голоду.Голодомори виявилися набагато дієвішою зброєю, ніж депортації і розстріли на місці.
Хіба ж можна забути голодомори до воєнних і післявоєнних років? Хіба не повинні покаятися і спокутувати гріхи своїх ідейних батьків нинішні нащадки авторів і виконавців цього страшного злочину- комуністи,які зіграли цілком певно регулюючу роль у задумі перерозподілу геополітичного впливу в рамках багатополярної структури тогочасного світу .
Головна ж мета- вилучення Росії з системи міжнародних відносин.Був запущений механізм створення моделі вилучення з світової політичної гри ключової держави, якою була Росія, за допомогою швидкоплинного захоплення влади. За цією моделлю Україні була відведена роль “розмінної монети”.Саме це і стало підґрунтям для організаціїї
голодоморів…

700 років тернистих кроків.

  • Село у хронографі.

   Вивчивши могильники Княжої доби у межиріччі Турії та Бугу,  зокрема 30-й,що біля села Немовичі Сарненського району ,відомий історик, доктор історичних наук, професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко у своєму досліджені ” історична Волинь” стверджує що поховання відноситься до 11-13 ст.н.е..про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного,в основному – це горщики, глиняні прясла,та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов” ян, які сповідували християнство,що підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними  руками. стверджує ,що захоронення в курганах біля села відносяться до давньоруських поховань бронзової епохи.  Сама  перша   писемна   згадка   про наш край, Дубровицю   відноситься   до 1005 року, коли князь Київський Володимир Великий, заснувавши в Турові християнську єпископію, у переліку міст, що мають до неї належати, називає і Дубровицю.У VІІІ-ІХ ст. на території Волині, до складу якої входили землі    сучасної Рівненщини, жили східнослов′янські племена дулібів-волинян і древлян. Кордон між ними проходив приблизно по річці Горинь. Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним  із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростень (тепер місто Коростень Житомирської області).В ХІ ст. Дубровиця стала  центром однойменного  удільного князівства. А в Іпатіївському літописі під 1183р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича з половецьким ханом Кобяком. Цей запис засвідчує факт існування міста, яке вже тоді відігравало значну роль у захисті західних кордонів Київської Русі.У 1240 році під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. З другої половини ХІV ст. край підпав під владу Литви, а після Люблінської унії 1569 року його в складі волинських земель загарбала шляхетська Польща.      У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами. Вперше в письмових історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році.    Землі, де зараз знаходиться село, належали роду Гольшанських /Ольшанських/, чий рід мав володіння в Україні (на Волині – Дубровицьке та Степанське князівства), у Білорусі (Гольшани, Глузьк, Романов в Ошмянському пов.), Литві.     Немовичі в цей час стали власністю пана з Дубровиці, що був зятем ГольшанськогоКурбського Андрія Михайловича.  Згідно “Историко-статистического описания церквей…” Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. У Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./ Управління – гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.;фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,млин Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина,хутір Ольшаниця,колонія Плоске,фільварк Перовка,хутір Пожога,фільварк Сарни,село Сарни.,село Зносичі.  Керували гміною  голова і секретар.Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл: с.Немовичі,с.Доротичі,с.Карпилівка,с.Катеринівка,с Зносичі,с.Сарни. Суддями були  представники з кожного села. Городовий – на всі села. Управа волості знаходилась в Немовичах,навпроти церкви.  Цей же словник свідчить, що  …” однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів  читався Закон Божий. Школа була поряд з управою волості.  Перша церква була збудована у 1721 році, але не  збереглася. У 1881 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу. Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858 року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). В П. Боровським – з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається на це  свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902 р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на Вигоні – зараз будинок Ковпака Івана Васильовича./Розвилка вулиці Радянської/ Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.            Згодом  священиком був Дубинський Василь. Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень – українською.У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель,завдяки чому,багато селян отримало “ремісницьку” роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух.       Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни.  У селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). арчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр.Директором сільської школи був поляк Окопіньські. Лише релігію викладали  слов’янською та один-два рази на тиждень був урок української мови та літератури. Решту предметів читали польською мовою. Щоб отримати вищу освіту, потрібно було прийняти католицьку віру.            Радянська влада встановилася в селі у 1919 році. У травні-липні 1919 року село було захоплене червоним військом під командуванням В. Боженка. В селі було створено ревком.У липні-вересні цього ж року село було зайняте військом 1-кінної армії командарма   С.Будьоного.      18 березня 1921 року між Радянською Росією і Польщею було укладено Ризький мирний договір, за яким Західна Україна перейшла до Польщі.Територію Рівненщини поділили між Волинським і Поліським воєводствами. Сарненський повіт, в який входило наше село, 29 листопада 1930р передано Поліському воєводству разом із західнобілоруськими землями. Національно свідома молодь Немович збиралась вечорами таємно у хаті Примакових. Тут діяв гурток “Просвіти”, хата-читальня. У 1938 р. просвітяни організували Шевченківські святкування . Як свідчить звіт Волинського воєводського управління про суспільно-політичний і національний рухи за березень 1938 р., Їм передували служби Божі, відправлені у церкві українською мовою. Святкування складалися з декламувань, пісень та інсценізацій. Окремі твори були надзвичайно патріотичними і викликали у присутніх великий ентузіазм.  У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь). [6, 340-342]. У селі 10 березня 1938 р. з ініціативи членів «Просвітянської хати» відбулася служба . Співали українських пісень,тут,в селі вперше пролунав Шевченко в пісні “Реве та стогне Дніпр могучий у виконані десятирічного Савчина М.О, /спогади очевидців/                Внаслідок акту Молотова-Рібентропа 16 вересня 1939року в селі з”явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках,а  в грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор,сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.     Яку”волю” і “свободу” несла Радянська влада, немовичани дізналися відразу ж після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркового та Івана Пацьоли. Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД – свідчення внука). Головою сільської Ради призначили Северина Свирида (доля його надалі – трагічна: знищили націоналісти) одного з синів – Михайла – забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми – Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ – змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.        З початком нової війни розпочалася нова мобілізація.більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з новобранців вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись). Війна принесла в село неймовірні страждання. Звірства окупантів викликали активний рух опору.Bulba.jpgТарас Дмитрович Бульба-Боровець              Немовичани цілими сім”ями воюють в загонах  Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/.,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року :

«Приказ № 1

От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.             ко всем командирам боевых группI. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.        задачи1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами.II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка.III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.голова Украины Тарас Бульба 17 .“/     Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало ряди Поліської Січі. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище “Наливайка” було Левинець, і походив він із села Немовичі Сарненського району.Никон Юхимович Жук, уродженець Немовичів, – відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема», який керував штабом у 1943-1945 роках у Тинному. Селяни не відсиджувалися в дрімучих лісах,а , як могли, били непрошених чужаків.     Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА – сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема./Пізніше німцями за це було розстріляно  десяток немовицьких селян. Для остраху інших, розстріляні довго лежали під сільською дерев”яною церквою./      Савчин Олексій Степанович./світлина з домашнього архіву/Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, мудра людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченням односельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати.      Врятував від смерті і П.С. Панчук, в якої зупинялися бійці загону С. А. Ковпака.       Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля сусіднього Чудля, де січовики Яреми 20 травня 1943 року розгромили німецький гарнізон і знищили 30 окупантів . Очевидці згадують, що після цього,  на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли вулицями з усіх боків, не здіймаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель.Село було спалено дотла. Загін радянських партизанів під командуванням Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Старості вдалося переконати німців,що жінка навпаки постраждала від партизанів; мовляв хотіла попередити, але її побили і не випустили з хати.        Після війни поважного голову села було розстріляно в Дубнівській тюрмі катами НКВС. А через три роки після смерті Сталіна його було реабілітовано.   Поет з Катеринівки /родом з Черкаського села Сичівка,що біля містечка Христинівки /  Клим Автономович Ткаччлен КПЗУ, поет-революціонер, активний співробітник журналу “Вікна”,якийсь час ,з приходом більшовиків, перед самою війною, теж керував сільвиконкомом –  У своїх віршах він писав про нужденне життя поліщуків, вірив, що …після грому засіяє Кремлівська зіронька ясна, І пісня вільна залунає, Розквітне вільності весна.          Клим Ткач разом з  Олексієм Савчиним були депутатами Народних Зборів у Львові./Архів народних зборів/ .Ткач Клим представляв  владу, а Савчин Олексій був делегатом від громади. У серпні 1943 року черкаський комуніст Клим Автономович Ткач був розстріляний українськими партизанами Поліської Січі. Похований в Сарнах.         У повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки,розорювали поля,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло,насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства. Чесні ,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу. Під страхом виселення селяни стали більш зговірливими; почали писати зяви у колгоспи.У жовтні 1947 року у селі було створено колгосп “Радянська Україна”. В цей же час під страшенним тиском у с.Зносичі тільки одного дня в колгосп вступило 56 дворів, наступного дня надійшло ще 30 заяв. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп”-розраджували себе селяни.                Однак життя,незважаючи ні на що, брало своє. З розвитком Радянського Союзу розвивалось село,яке в грудні 1991 році на всеукраїнському референдумі одностайно проголосувало за відновлену незалежність України    Як і  колись,у 1275 році в літописі з”явилась перша згадка про Полісся,в якій вказувалось,що йшов князь Мстислав Данилович “пустошачи по Поліссю” так і тепер спустошується наш край. Від 1986 року “Іде князь Чорнобиль “пустошачи міста і села нашого Полісся. Величезні та незворотні наслідки негативного характеру має аварія на Чонобильській атомній електростанції. У краї майже не зростає кількість населення, яке за чисельністю знаходиться на довоєнному рівні. Молодь намагається знайти собі роботу і кращі умови життя за межами Волино-Поліського краю і за межами України.           Втрата  коренів, які живлять історичну пам’ять, завжди веде до самозабуття.

  •  
  • Савчин О.М.

Хто шукає-знаходить.

Мені прийшлося приміряти на себе роль роботодавця

     Почалося все з того, що  необхідно було знайти у свій невеличкий магазин побутової техніки працівника – дівчину, яка виконувала б обов’язки офіс-менеджера (кави могла зварити й на телефонні дзвінки відповісти), і набирала б кілька десятків накладних у день. Особливих вимог до працівниці спочатку ніби не було, то  справді здалося, що знайти таку дівчину (приємну в спілкуванні, адекватну, знайому з телефоном, факсом і комп’ютером легко –  розмістив оголошення в газеті й закинув інформацію в інтернеті на свій місцевий сайт.     За кілька днів  мало не відстрілювався від охочих працювати. Їх не спиняло нічого – ні їхня повна необізнаність із  з комп’ютером взагалі, ні відсутність досвіду роботи й поняття про електронну пошту, ні невміння розмовляти по телефону (як і взагалі розмовляти літературною мовою!), ні тотальна безграмотність… Звісно, на п’ятій чи шостій пошукачці, запрошеній на співбесіду ,стало  зрозуміло, що більшість претендентів на такі посади (а, може, й не лише на такі?) в тих резюме, м’яко кажучи, не підходять. Ні, я їх за це не засуджую, у кожного є надія, що головне – якось зачепитися, а там, дасть Бог, якось воно буде.
Ну та комп’ютер – хай уже. Але зовнішній вигляд!!! Одне чудо (дівчина!) з’явилося на співбесіду з пляшкою пива й на запитання, чому вона пішла з попереднього місця роботи, відповіло, матюкнувшись для більшої емоційності: «Платили мало!» І сміх, і гріх. Після неї дівоньки, вбрані в джинси, з-під яких виглядає спідня білизна, чи в спідничку, яка заледве дупку прикриває, уже не дуже й дивували. Чому тут дивуватись – я ж продавця,або як зараз модно менеджера шукаю! А поняття про менеджера, у суспільній свідомості формують почерпнуті з анекдотів стереотипи!
Мене добряче шокувало ,що декого з тих дівчат не здивувало б, якби їхні функціональні обов’язки захотіли б урізноманітнити обов’язковим обіднім перетрахом. Та менше з тим. Навіть більше за голопузих дивують ті пошукачки, які починають ставити запитання на кшталт: «А можна я буду запізнюватись на сорок хвилин і йти раніше на годину? Ну і заняття в спортзалі тричі на тиждень в обідню пору не хотілося б кидати. А ще мені дитину зі школи потрібно щодня забирати й годувати обідом. Ви будете мене відпускати?» Скажіть, навіщо їй робота, якщо вона так заважатиме жити?
Довелося закинути усі способи пошуків, окрім перевіреного «за рекомендацією знайомих і знайомих знайомих». Хто шукає – знаходить. Тепер я знаю, що є проблема не тільки пошуку роботи, а й не менша проблема пошуку працівника!