Цінується не те,що подаровано

rus_ukr_1135441265×200.jpeg19 років тому Україна проголосила незалежність. Не в результаті революції, війни, масових народних виступів… Кажуть, що високо цінується лише те, що здобувається, а не дарується. Можливо саме це є основною причиною того, як ми скористалися тим, можливо єдиним історичним шансом.

Про те, що ми здобули, сказано багато – вихід зі складу СРСР, формальні атрибути державності – прапор, гімн, малий герб, кордони, інститут громадянства, міністерства і відомства, основний закон, збройні формування, і , нарешті, українську влада.

Проте (звичайно, як завжди, це моя суб’єктивна думка) з перших днів існування незалежної Україна не іноземні окупанти, недобрі сусіди, вороги внутрішні, стихійні лиха чи глобальні катаклізми а саме “українська” влада взяла курс на знищення нашого суверенітету.

Давайте згадаємо лише 19 таких кроків.

Створення Співдружності Незалежних Держав. Не встигнувши попрощатися з СРСР, керівництво України створює нову співдружність (і той факт що СНД сьогодні існує лише на папері не виправдовує цього кроку). Воістину не може раб без господаря.

“Нульовий варіант”. Україна (в обличчі української влади) погодилась на те, щоб Росія стала спадкоємницею всіх золовалютних активів, грошових вкладів і т.п. на користь Росії (як єдиної спадкоємниці СРСР).

Майно СРСР за кордоном. Україна (в обличчі української влади) відмовилась від претензій на свою частку майна (майно за кордоном – посольства, консульства, торгові представництва, в тому числі майно, що перебувало на балансі різних міністерств і відомств), рівно ж як і на свою частку військово-промислового комплексу, військово-морських сил, ППО і т.п..

Люстрація. Цей термін добре знайомий в багатьох країнах центральної та східної Європи так і не був впроваджений в Україні. На практиці він означає заборону представникам колишнього керівництва (частково чи повністю, з виключеннями чи без, з визначення часових рамок чи без таких) обіймати державні посади.

Компартія. Україна (тобто українська влада) зробила все, щоб створити максимально комфортні умови для існування комуністичної партії (в т.ч. її “двійників”), а короткочасна заборона мала лише тимчасово-показовий характер.

Кримська автономія. Коментарі зайві, бо існування автономії в унітарній державі суперечить здоровому глузду.

Чорноморський Флот Російської Федерації. Україна (українське керівництво – прим. автора)не лише віддала флот Росії, але й добровільно погодилась на окупацію частини своєї території, віддавши Севастополь як головну базу базування ЧФ РФ.

Московський Патріархат. Не зробивши жодних реальних кроків для послаблення позицій церкви, в діяльності ієрархів котрої завжди (!!!) було більше символів імперської політики (і останні заяви Патріарха Кирила це демонструють), ніж віри і духовності, Україна заклала міну уповільненої дії під базисні основи свого суверенітету.

Ядерна зброя. Ратифікувавши в 1994 році Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, ми позбулися не лише ядерного потенціалу, ми позбулися надійних гарантій незалежності і територіальної цілісності України, а посадові особи країни – одного з гарантів (Російська Федерація) неодноразово робили заяви, котрі інакше як зазіхання на суверенітет та територіальну цілісність держави розцінювати не можна (напр. в ситуації з о.Тузла).

Знищення армії і військово-промислового комплексу. Нівеляція поняття офіцерської честі. Коментарі зайві.

Нафтопровід “Одеса-Броди” (як одну із запорук енергетичної незалежності) збудували. Тільки нафту по ньому пустили російську, а не каспійську і в зворотньому напрямку – до Одеси.

Здача територій, зрада українських інтересів. Знехтувавши інтересами більшості (за етнічним складом) населення Придністров’я та керівництва ПМР, Україна (тобто знову ж таки українська влада) віддала ці території у сферу впливу російських інтересів. Замість використати бажання вступу Румунії в НАТО на свою користь Україна (погодившись на міжнародний арбітраж) втратила значну частину нафтоносного шельфу в районі о.Зміїний.

Знищення середнього класу – запоруки розвитку економіки в усіх ново- незалежних державах, ліквідація умов для його зародження.

Контроль іноземного капіталу над ключовими галузями української економіки. Коментарі зайві (інформація про власників підприємств стратегічних галузей нашої економіки часто з’являється в ЗМІ).

Здача збагаченого урану. Цим кроком вже нинішнім Президентом України було завдано удару по науково-технічному потенціалу України і можливості створення Україною власної ядерної зброї.

Пролонгація окупації України. У всьому світі неконституційне (отже незаконне) перебування іноземних військ на території суверенної держави називається окупацією. Отже продовження терміну перебування ЧФ Росії в Севастополі на 25 років є не чим іншим як пролонгацією окупації.

Здача авіабудівної промисловості та атомної енергетики. Прагнення нинішнього Президента інтегрувати авіабудівні та енергетичні потужності України в російські не потребує додаткових коментарів.

Знищення свободи слова, зібрань, переконань. Ці свободи ще донедавна були нашим предметом гордості перед сусідами. І без громадянських свобод не буде і національної.

Перетворення України в “поліцейську” державу. Якщо ще донедавна головною загрозою національній безпеці були державний апарат і корупція, то сьогодні – “правоохоронні” органи.

А до 20-ї річниці незалежності – створення СП “НАК Нафтогаз” і “РАО Газпром”, а де-факто – ліквідація права власності на українські газопроводи, 1-ше місце в Європі за обсягом зовнішніх боргів.

Образно кажучи, за першого, другого і третього президентів “українська” влада спочатку прогнулася і нагнулася, то за четвертого стала в позу з “Камасутри”.

І вже через рік ми зможемо тихенько втрьох (бо більше трьох збиратися буде заборонено) насипати в степу могилу, поставити хрест з надписом “тут спочиває незалежність України”, або спалити всі владні палаци разом з їх мешканцями, і поставити хрест з надписом – “тут народилася ( воскресла) наша гідність. А з нею незалежна Україна”.

То що ж ми відзначаємо 24 серпня? Наші мрії, надії і сподівання. Просто у кожного з нас, простих громадян України і в “української” влади вони аж надто різні.

До болю знайома, суто українська, картина

Знову перед нами до болю знайома, суто українська, картина. Влада вдає, що проводить реформи, які, щоправда, полягають лише в збільшенні тарифів на газ та всі комунальні послуги для населення, введенні пені за невчасну сплату ЖКП та підвищенні пенсійного віку. А опозиція, переважно в особі БЮТ, теж удає, що вона опозиція, тому нищівно критикує всі ці урядові плани.

Від простих людей нічого не залежить?

51061973.jpgДуже вже хочеться, щоб чим більше наших людей і чим скоріше усвідомили і ось таку істину: їхній добробут, їхня доля, їхнє майбутнє — у їх власних руках, а не в руках влади, добрих царів чи добрих президентів. І що життя виборами не кінчається. Бо навіть добрі президенти псуються, якщо нема впливу, нема контролю з боку суспільства, нема відповідних імпульсів і, так би мовити, підзарядки знизу. Як важливо про це пам’ятати і це усвідомити напередодні місцевих виборів. Бо інакше нашою пасивністю і нашою байдужістю хитро і підступно скористаються крупні гравці на виборчому полі. Вони вже не раз демонстрували своє вміння і свою здатність маніпулювати думкою і волевиявленням людей, а простіше кажучи — одурманювати їх.
Українська держава повинна будуватися знизу. І саме через обмеження державних інституцій, а не через їх перерозподіл між президентом і парламентом. Бо нинішня держава, хоч і проголошує себе демократичною, прагне проникнути повсюдно, причому не для того, щоб допомогти людині, а навпаки — в усьому її обмежити, поставити в залежність від чиновника. Саме тому розвиток самоврядування може послужити потужним стартом для України
Звичайно, твердження це не безспірне, але в ньому закладена глибока мудрість. І мудрість та досвід попередніх поколінь українців. Конституції Орлика, Андрузького, Драгоманова, Грушевського саме й виходили із глибокого коріння і традицій, які ми мали у сфері місцевого самоврядування. То, може, нам треба пильніше придивитися до наших традицій, а не тільки запозичувати все з-за кордону. І тоді ми зможемо швидко вивести із летаргічного сну наше населення і залучити його до цікавої і плідної державотворчої роботи.
Гірко слухати невеселий жарт про нашу незалежність: її, мовляв, треба розуміти в тому сенсі, що від простих людей в нашій країні нічого не залежить. Незалежність не приходить сама собою, як манна з неба. За неї треба боротися, її необхідно утверджувати своєю позицією, своїми діями і вчинками.
Тестом на нашу активність, зрілість і честь будуть наступні місцеві вибори. Це справді доленосна подія, доленосний етап в нашому житті. Від кожного з нас залежить, чи зробимо ми справді усвідомлений, правильний вибір. А для цього потрібно мати свої переконання, свою позицію, жити своїм, а не чужим розумом.

ГІТЛЕР ПІСЛЯ ТРАВНЯ 1945 РОКУ ПЕРЕХОВУВАВСЯ В АРГЕНТИНІ

Відомий аргентинський публіцист Абель Басті, що прославився сенсаційними дослідженнями з історії нацизму, в своїй останній книзі стверджує, що Адольф Гітлер і його дружина Єва Браун після травня 1945 року довгі роки переховувалися в Аргентині.


У книзі «Гітлер в Аргентині», що недавно побачила світ, Басті наводить свідчення очевидців, які нібито зустрічалися з фюрером в різних точках країни, і цитує секретний документ ФБР, що підтверджує цю версію.
За даними автора, Гітлер і супроводжуючі його особи — загалом не більше семи чоловіків — висадилися з німецького підводного човна в маленькій бухті Калета-де-Лос-Лорос, розташованій в південній провінції Ріо-Негро, між липнем і серпнем 1945 року. Човен, який перевозив керівника Третього рейху, Єву Браун та інших осіб, ескортували ще дві субмарини. Після висадки на берег, всі три підводні кораблі було затоплено.
— За допомогою спеціальних приладів ми зафіксували, що в цьому районі узбережжя Патагонії на глибині 30 метрів, покояться вкриті шаром піску три німецькі підводні човни, про потоплення яких не згадується в жодному з архівів штабу ВМС і міністерства оборони. Під час останньої світової війни Аргентина і не намагалася вступати в боротьбу з німецьким флотом. Навпаки, ця знахідка ще раз свідчить про те, що німецькі субмарини не тільки заходили в аргентинські територіальні води, але й не раз причалювали до берегів Патагонії, — пише Басті.
Далі, на думку дослідника, Гітлер і Єва Браун здійснили подорож за раніше прокладеним маршрутом ватажками нацистів Мартіном Борманом, Йозефом Менгелем і Адольфом Ейхманом по провінціях Кордоба, Буенос-Айрес, Мендоса і Ла Ріоха. Зокрема, вони надовго затрималися в маєтку «Ла Ангостура», що належав підприємцеві Хорхе Антоніо, одній з довірених осіб аргентинського диктатора Хуана Перона.
На сторінках своєї нової книги Абель Басті наводить численні свідчення, які мають переконати читача в тому, що Гітлера і Єву Браун вели саме таким маршрутом і переховували саме в тих місцях, які згадуються в книзі.
– У маленькому селищі провінції Кордоба, що носить назву Ла Фальда, з давніх часів проживали Вальтер і Іда Ейкхорни, відомі як головні фінансові агенти фашистської Німеччини в Південній Америці. У будинку Ейкхорнів довгі роки працювала служницею Каталіна Гамеро, яка жива до цих пір і перебуває при повному розумі та добрій пам’яті. Вона розповіла мені, як в 1949 році прислужувала Гітлеру в маленькому готелі, який належав Ейкхорнам. Вони називали фюрера «Кузеном». Гітлер прожив в готелі декілька днів, а потім перебрався в новий будинок, побудований подружжям на горбі Пан-де-Асукар. Крім того, збереглося листування тих років між подружжям Ейкхорнів і «Кузеном» та їхні спільні фотографії, — пише Басті.
У книзі також подається донесення садівника Ейкхорнів, який працював за сумісництвом агентом ФБР, про те, що після травня 1945 року подружжя почало інтенсивну підготовку до прийому Гітлера.
За словами Абеля Басті, існують і неспростовні докази зустрічі Гітлера із хорватським диктатором-втікачем Анте Павелічем в місті Мар-дель-Плата, розташованому недалеко від Буенос-Айреса.
Служниця Каталіна Гамеро стверджує, що «Кузен» передзвонювався з подружжям Ейкхорнів до 1964 року, коли померла Іда. За заведеним у багатих будинках звичаєм, господарі самі вкрай рідко підходили до телефона — трубку брала Каталіна і незмінно упізнавала характерний голос «Кузена».
За версією Басті, в середині 60-х років минулого століття Гітлер перебрався до сусіднього Парагваю під крило диктатора Альфредо Стресснера, відомого своєю прихильністю до керівника Третього рейху і нацистського «нового порядку».

За матеріалами інтернет-видань

Російський триколор на службі Адольфа Гітлера

З «переписувачами історії» — тими, «хто відбілює злочини нацистів», закликає нас боротися російське керівництво.
Окрім того, з кожним роком усе тяжчі злочини вішають «незалежні» дослідники на українських націоналістів: вони й «хрести залізні» із рук Гітлера отримували, і Хатинь палили, і взагалі – дияволи.
«Якщо так піде і далі, то виявиться, що Гітлер насправді був Гітлеренком, – написав один з авторів газети «День», – і жодного стосунку до Націонал-соціалістичної партії Німеччини не мав — насправді він був засновником Організації Українських Націоналістів. Саме українці під його керівництвом почали криваве завоювання Європи і Радянського Союзу. Вони ж бо одноосібно організували всілякі концентраційні табори з пічками для спалювання людей, в одному з яких батько Президента України Віктора Ющенка був головним — як вони там називалися? Коротше — начальником».
Як кажуть у народі, у чужому оці порошинку бачить, а в своєму й пенька не помічає. Так і керівництво Російської Федерації. Яке, звинувачуючи дивізію «Галичина», «забуло» про 2 мільйони росіян, що воювали у лавах німецької армії. Ця цифра наведена в авторитетному журналі «Вопросы истории» за 2004 рік. Адже, окрім армії Власова, існувало чимало російських формувань, які співпрацювали з німцями. Про одне з таких формувань ми й розповімо.
2007 року в «Парламентской газете» з’явилася стаття, яка викликала широку дискусію та заперечення в її правдивості на рівні керівництва Брянської області та спікера Ради Федерації Сергія Миронова. Проте шила у мішку не приховаєш, з’явилися книги та фільми про Локотську республіку.
Російська націонал-соціалістична республіка
Локоть — невелике селище в тодішній Орловській, а нині — у Брянській області. У листопаді 1941 року, через місяць після захоплення Локтя німецькими військами, два інженери місцевого спиртзаводу – Костянтин Воськобойник, колишній білогвардієць, і Броніслав Камінській створили місцеве Локотське окружне самоврядування і воєнізовану міліцію, щоб боротися з більшовиками. Міліція називалася Російською визвольною народною армією (РОНА). Локотська республіка народилася за підтримки командування 2-ої німецької танкової армії, яку очолювали Гейнц Гудеріан та Альфред Розенберг.
Мало хто знає, що в художній формі історія Локотської республіки відобразилася в романі Анатолія Іванова «Вечный зов» і знятому за романом популярному серіалі.
Політика Локотської республіки будувалася за принципом «З Великою Німеччиною — на вічні часи!». Локотське самоврядування проіснувало з листопада 1941-го по серпень 1943 року.
Існуюча тут адміністративна система багато в чому повторювала систему, що практикувалася в інших окупованих областях. Головною відмінністю було те, що вся повнота влади на місцях належала тут не німецьким комендатурам, а органам місцевого самоврядування. Будь-яким німецьким органам влади заборонялося втручатися у внутрішні справи «Локотськой волості». Німецькі установи на території Локотського округу обмежували свою діяльність лише допомогою і радами керівникам округу і його районів.
На території округу навіть була здійснена невдала спроба створити і легалізувати свою партію — Націонал-соціалістічну партію Росії (НСПР) і створити російський уряд.
Локотське самоврядування було офіційно оформлено німецькими властями 15 листопада 1941 року. Спочатку влада його розповсюджувалася лише на Локотський район, а наприкінці Локотський округ охоплював 8 районів Орловської і Курської областей (Брасовський, Суземський, Комаричський, Навлинський, Михайлівський, Севський, Дмитрієвський, Дмитровський).
Ці райони ділилися на 5 — 6 волостей, кожна з яких мала волосне управління на чолі з волосним старшиною, на чолі району стояв російський бургомістр зі своїм апаратом управління. Спочатку головою самоврядування, коли воно мало статус району і повіту, був бургомістр Костянтин Воськобойник, а після загибелі — його заступник Броніслав Камінській, що став потім обер-бургомістром Локотського округу.
За своїми розмірами Локотський округ перевищував територію Бельгії. Населення округу складало 581 тисячу людей. В окрузі, незважаючи на те, що це була окупована територія, діяли свої Карно-процесуальний і Кримінальний кодекси.
Грубі порушення дисципліни, вбивства на ґрунті пияцтва тягли за собою застосування покарання у вигляді страти.
Був випадок, коли за особистим розпорядженням Камінського було проведено слідство і суд над двома військовослужбовцями угорського корпусу у складі німецької армії за мародерство і вбивство. Злочинці були засуджені і публічно страчені.
Виконувала смертні вироки кат Локотського округу Антоніна Макарова, що стратила близько 1500 осіб, у тому числі партизан, членів їхніх сімей, жінок і підлітків (була розстріляна 1978 року за вироком радянського суду).
Єврейське населення Локотського округу було повністю знищено. У розстрілах особливо відзначився начальник поліції Суземського району Прудников. Так у Суземці було розстріляно 223 євреї.
Державним прапором республіки слугував нинішній державний прапор Російської Федерації. Щоправда, на нього вішали то німецьку свастику, то готичний хрест, то архангела Михаїла.
При мінімальному контролі з боку німецької адміністрації Локотське самоврядування досягло помітних успіхів у соціально-економічному житті округу: тут була скасована колгоспна форма господарювання і введена необтяжлива система податків. Конфісковане при так званому «розкуркуленні» радянською владою майно безоплатно поверталося колишнім власникам, при втраті передбачалися відповідні компенсації. Розмір подушної ділянки для кожного жителя самоврядування складав близько 10 гектарів. За час існування самоврядування були відновлені і пущені в експлуатацію багато промислових підприємств, що займалися переробкою сільськогосподарської продукції, відновлені церкви, відкрито 9 лікарень і 37 медичних пунктів, діяло 345 загальноосвітніх шкіл і 3 дитячих будинки, театр у селищі Локоть.
За дезертирство з РОНА була встановлена міра покарання у вигляді позбавлення волі на термін три роки, з обов’язковою повною конфіскацією майна.
Громадянська війна на Брянщині 1941 — 1951
Проте не все було так гарно, відбувалися постійні бої з партизанськими загонами, йшла фактично громадянська війна.
Республіка мала і власні військові сили. У кінці грудня 1942 року до лав РОНА входило 13 батальйонів чисельністю 10 тисяч осіб, вона була екіпірована знаряддями, гранатометами і кулеметами.
На початку 1943 року озброєні формування на території Локотського округу налічували 15 батальйонів чисельністю 12 — 15 тисяч вояків. На думку історика Бориса Соколова, у середині 1943 р. загальна чисельність РОНА не перевищувала 12 тисяч, і вона не в змозі була самостійно впоратися з партизанськими загонами, котрі перевершували її за загальною чисельністю, що викликало необхідність залучити до допомоги угорські і німецькі окупаційні війська. Камінській проводив мобілізацію чоловіків 18 — 20 років, для чого нерідко доводилося вдаватися до захоплення заручників із сімей тих, що ухилялися від призову.
Радянські партизани, пов’язані з НКВС, нападали на населення округу і вели бойові дії з РОНА. З травня по жовтень 1942 року партизани 540 разів намагалися атакувати охоронні сили округу.
Зважаючи на терор і вбивство місцевих цивільних осіб партизанами, керівництво округу підтримувало порядок жорстокими репресіями проти осіб, запідозрених у зв’язках з партизанами.
Хвиля терору у відповідь вилилася у надзвичайно велике число жертв. Було розстріляно, повішено і замучено більше 10 тисяч осіб, зокрема було спалено живцем 203 людини. Повністю спалено 24 села і 7300 дворів, зруйновано 767 громадських і культурних установ. З одного лише Брасівського району на роботу до Німеччини було вигнано 7 тисяч осіб.
5 вересня 1943 року Локоть звільнили силами 2-го танкового батальйону 197-ої танкової бригади 30-го Уральського добровольчого танкового корпусу спільно з частинами 250-ої стрілецької дивізії. При відступі німецької армії озброєні формування Локотського округу під командуванням Броніслава Камінського, а також члени сімей військовослужбовців і всі, хто не хотів залишатися на радянській території (30 тисяч людей), в серпні 1943 року пішли разом з німецькою армією в м.Лепель Вітебської області, де на якийсь час була створена Лепельська республіка, а РОНА брала участь у військових операціях проти радянських партизан до літа 1944 р. Звідси бригада РОНА у складі військ СС була перекинута до Польщі, де, зокрема, брала участь у придушенні Варшавського повстання.
Вже після відходу РОНА опір радянській владі, що супроводжувався частими озброєними зіткненнями з підрозділами НКВС, тривав на території Брянщини і Орловщини аж до 1951 року.
Сьогодні представники деяких політичних сил Росії бачать у політичних силах, що створили Локотську республіку, своє коріння…

Це як ніч і день.

Це як ніч і день.

Посвята “Молодим”
напередодні одруження.

«У щастя людського два рівних є крила…» — сказав відомий український поет Максим Тадейович Рильський.,маючи на увазі двосторонній характер щастя.

Чи змогли б Ми пізнати щастя, не звідавши справжнього горя? Без щастя не спізнаєш горя. Щастя починаєш розуміти тільки тоді, коли є з чим його порівняти. Це як ніч і день, сонце і місяць, зло й добро. Пізнавши горе, ми мусимо навчитися цінувати те, що не вміли оцінити на початку життєвого шляху, коли батьки, оберігаючи нас від потрясінь, захищають від неприємностей, різнобарвними кольорами «розфарбовують» світ. Щастя — як небо. Іноді й чорна зловісна хмара може принести із собою спокій: після великого горя часто приходить справжнє, непідробне щастя. Не треба гнатись за ним, свого часу воно саме постукає у ваше віконце. Все залежить від того, чи зможемо ми впустити до оселі цей коштовний дарунок. Чи зможемо ми його розпізнати? Адже наш світ — світ парадоксів, а щастя, як уже зазначалося, може бути різним, бо має подвійну природу.Чим є для людини щастя? Для деяких — це великі гроші, для інших — це досягнення великої мети. Часто щаслива людина егоїстична, бо, створюючи світ, Господь перш за все наділив її любов’ю до себе. Сподівався, мабуть, на те, що, поважаючи себе, людина навчиться любити та оберігати інших. Але бажання людини самій бути щасливою часто перемагає всі інші почуття.

Ми не змогли оцінити те, що подарувало небо. Не змогли зрозуміти і того, що ніколи не можна втамувати ненаситного бажання щастя, бо жодна людина, яка вчиняє егоїстично, не може бути повністю щасливою. Отак ми й розбіглися у пошуках «бездоганного», «чистого» щастя. Того великого жаданого відчуття, коли все дозволено, коли весь світ належить тобі, коли здається, що безхмарна лінія життєвого обрію ніколи не затьмариться.
Це біла Сторінка нашого життя, коли все добре, і ніщо, здається, не може перешкодити цьому. А ось чорна сторінка — і наше життя, наше щастя котяться до прірви. Що далі? Невже схилити голову? Ні! Ходімо знову до того омріяного щастя, адже жити бажає кожна людина, і кожна сподівається на краще. Коли ж ми знов здобудемо його, то раптом прийде думка: а чому ж мені довелось шукати його вдруге? І розуміємо, що все-таки не в грошах було те щастя, а в любові до рідних нам людей. Одразу позаду залишаються всі неприємні спогади. Стає соромно за те, як поводився з рідними, з найдорожчими друзями, вважаючи своє життя безхмарним.
І на завершення,  від усього великого роду Савчинів
з одруженням Вас вітаєм,
Всього найкращого бажаєм:
Щоб в злагоді щасті жили,
Щоб одне одного любили,

Щоб були щедрі і багаті,
Дитячий сміх лунав у хаті.
Щоб весело Вам вдвох жилося,
Щоби добро у Вас велося.

Тобі, Романе – булава,
Щоб був в цім домі – голова.
Ти дбай, щоб в домі був рай,
Всі гроші жінці віддавай

Про друзів трохи забувай,
З роботи в дім свій поспішай,
Бо ти – господар, голова,
В руках у тебе – булава.

Ну а качалка – то Ірині
Річ добра це для господині
Коли вареників зварити,
А коли тісто замісити.

А коли Рома загуляє,
Йому качалка нагадає,
Що він вже чоловік жонатий,
Щоби тримавсь своєї хати.

Беріть дарунки, молодята,
Живіть щасливо і багато.
Хай доля шле Вам все найкраще,
Як бджоли будьте роботящі.
Ростіть дітей, дождіться внуків
І до весілля золотого
Дійдіть обоє, рука в руку

Заробітки українські-вік європенсійний

19_1.jpgМаємо усвідомити: нам ніхто не збудує заможної держави. Це – справа самих українців. Але замість того, аби мудро будувати, ми змушені позичати. У результаті Україна, за словами генерального директора Бюро з економічних та соціальних технологій Валерія Гладкого, перетворюється на хронічного боржника. Йдеться про співпрацю з Міжнародним валютним фондом. МВФ гроші нам позичає. Але й вимагає. Приміром, за газ українці змушені платити за таким же тарифом, як інші споживачі у Європі. Дорожчають продукти, пальне, послуги… Коли ж у нас будуть європейські зарплати? Розумію, запитання недоречне. Замість єврозаробітків МВФ пропонує нам європенсійний вік. Чи поцікавилися чиновники від МВФ, у яких умовах живуть і працюють українські жінки, яким насамперед мають намір продовжити «євромолодість»? Зрештою, кого це, крім нас самих, болить…

Ще один важливий факт. Багато наших співвітчизників змушені у чужих державах заробляти гроші, аби купити кілька десятків власних метрів квадратних. Нас переконують: житло в Україні подешевшало. Хто цікавився, знає, а хто не знає – хай поцікавиться. Двокімнатну квартиру у міській «панельці», наприклад, пропонують у середньому за 45 тисяч у.о. У цегляному будинку – трохи дорожче. У центрі ,біля ставу або біля парку дві кімнати потягнуть на 49-57 тисяч у.о.  Щось ліпше вартує значно дорожче. Ціни заміських будинків для пересічного українця захмарні.

Як не дивно, майже за такі гроші можна придбати будинок, наприклад, в американському Хьюстоні. І це зважаючи на те, що штат Техас найменше вразила економічна криза. Там будинок, у якому є гостьова кімната, три спальні, кухня 17х9 м кв., можна купити у середньому за 65 тисяч доларів. Подібних прикладів стосовно ринку нерухомості країн Заходу можна навести чимало. Ось така політика…

Для українців кожні вибори – сподівання на краще життя. Коли читаю виборчі мантри політиків, яким люди довірили владу, здавалося б, рай в Україні неминуче повинен настати. І не колись, а вже. Але, певно, ми дуже грішні.

Проблемою залишається політизація українського суспільства. Нерідко вибирають не достойних людей, а голосують за представників тієї чи іншої партії, «бо так треба». Засади демократії, до речі, цього не передбачають.

Цікаву інформацію озвучив директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна Володимир Фесенко. За його словами, почали зростати ціни на висування кандидатів у мери, депутатів від політичних партій і не лише за партійним списком, а й у мажоритарному окрузі. Експерт додав: наразі посилилася тенденція, пов’язана з боротьбою за статус кандидата. «Оскільки зараз можна висуватися кандидатом лише від окремої партії, у найбільшій ціні статус саме кандидата від партії влади, відтак, зараз у декількох обласних центрах України, тобто у найбільш відомих, йде запекла конкуренція за те, хто буде кандидатом від партії влади на посаду мера міста», – зазначив політолог.

Отже, торги почалися. Хто дасть більше? Раз… Хто дасть ще більше? Два… Місце продано!

У нас дуже багато усього зайвого:

 

09031301sch.jpgУкраїнці — найбагатша на землі нація. Бо у нас дуже багато усього зайвого:
Тисячолітньої історії. Кожен князьок, гетьман, президент, щойно вхопив булаву, — так і заходився фальшувати «Слово», літописи, перефарбовувати мемуари, переписувати підручники.Цноти і гідності. Бо наші найгарніші дівчата самовіддано працюють у борделях усієї Европи, Малої Азії та Евразії.
Героїв, бо скільки б їх не піддавали анафемам, потім не возвеличували, а потім знову не нагороджували званням Героя України — вони залишаються Героями.
Мови. Бо скільки її б не забороняли, «розвивали», «зближували», «правописно виправляли», розводили «двуязичієм», «грамотно» титрували, а вона ну ніяк не хоче переходити до «компанії» книжних і зовсім забутих.
Волі. Бо після всіх імперій, союзів, союзних референдумів тут допоможе хіба що ідея «нової інтеґрації» — її придумали після того, як обпеклися із «Союзным государством России и Белоруссии», якої в світлі блискавичної серії останніх російсько-українських перемовин та їхніх результатів можна ближчим часом чекати на порядку денному.
Хазяйновитості й роботящих людей. Як не викорінювали їх колгоспами і голодоморами, п’ятирічками, семирічками та аґромістами, а вони знов і знов з’являються в такій неочікуваній іпостасі, що жодні нові податкові лещата та кодекси не можуть вкоротити їм віку. А якщо вже зовсім нетерпець — то вже гайда.
Одні кажуть, що їх 1,6 мільйона, інші — сім. Але хто там насправді знає, скільки їх, наших рук, будують, прибирають, доглядають по італіях і португаліях, німеччинах та іспаніях…
Свободи слова. Її теж забагато зайвої. Бо коли після валуєвських циркулярів та «емських» указів, соловків та сандармохів, головлітів і маланчуків, відрізаної голови журналіста та темників, побитих біля парламенту чи викинутих з Українського дому репортерів вона знову сміє піднімати голову, тут уже без передачі новому шефу «охранного отделения» УТ-1 та обласних телеканалів, шефства над нацрадою та держкомтелерадіо, без закриття «5-ти копійок», «Я так думаю», «Шустер-лайф» (скоро буде), без продажу 5-го каналу та СТБ (чекайте), без причісування всіх без винятку новин (в тому числі на «плюсах» та «зірці телебачення»), і взагалі без тотального і «творчого» копіювання путінської моделі «взаємного кохання» ЗМІ і влади — аж ніяк не обійтись.
Патріотів. Їх справді надто багато зайвих, бо скільки б їх не розтягували кіньми, скільки б не бенкетували на їхніх черепах, скільки б не гноїли по мордовіях, ми замість них на чорних радах чи «чесних, вільних та транспарентних» виборах раз-по-раз вибираємо таких доморощених унікумів, які, приміром, переяславськими угодами, недоречними НАТОвськими «прожектами» чи міфічними газовими консорціумами умудряються зробити для сусідів більше, ніж усі їхні правителі разом узяті.
А ще колись у нас було забагато зайвої ядерної зброї, бо так бездарно, як ми її здали, могла б собі дозволити хіба дуже заможна і мудра нація.
А ще донедавна — збагаченого урану, бо лише якимись кількома кілограмами вдалося утнути справді фантастичний всесвітній піар нової української влади.
А ще забагато авіаційної промисловості (літаки виробляють лише 5 країн світу), тому й конче потрібно віддати контрольний пакет «Антонова».
Та й енергоресурсів забагато, бо то під шантажем хабарницької кримінальної справи; то досьє начебто родичів-поліцаїв (мовляв, обіцяли «засвітити» десь на День Перемоги), кожне владне чмо (достойник чи достойниця) то підписують «чудові» газові угоди, то переписують їх на ще кращі.

Доки не пізно.

001_russiaukraineeuropeincaricatures_150109_go2loadcom.jpgСвіт змінюється швидко і несподівано. Скільки років головною турботою Заходу було попередження реанімації Совєтського Союзу! А глибока фінансово-економічна криза миттєво все змінила. США втрачають свій статус єдиної наддержави у світі на користь КНР. Об’єднана Европа опинилася перед загрозою роз’єднання: провідні її члени мусять надавати допомогу Греції за рахунок власних громадян, а ті активно протестують.
Захід іде на великі поступки Кремлю і розв’язує йому руки на постсовєтському просторі. Головною метою Москви нині є повернення України в орбіту її політики. А сил до рішучого спротиву Київ не має. Попереднє українське керівництво бездарно втратило історичний шанс бурхливого розвитку країни, який дала йому Помаранчева революція. Поринувши у взаємні чвари навколо поділу державних ресурсів у власних інтересах, Ющенко і Тимошенко проґавили сприятливий момент для швидкого розвитку і вступу в евроатлантичні інтеґраційні структури. Відтак втратили масову підтримку народу. Повернути її нереально.
А нове київське керівництво беззастережно кинулося в обійми Москви, намагаючись отримати від неї не стільки моральну підтримку, скільки гроші, вкрай необхідні для збереження соціальної ста-більності в Україні. Адже невдоволення простого люду своїм злиденним станом лише зростає. У світі межею бідності вважається 17 доларів на день. Тобто, коли людина може потратити більше 100 гривень на добу, вона вже не є злидарем. А скільки українців живе на таку суму?
У такій ситуації повинна набирати силу опозиція. Проте вона не має загальновизнаних лідерів. Вчорашні керівники держави стрімко розгубили свій колишній авторитет. До їхніх потуг очолити опозицію більшість українців ставиться критично. Люди вважають: дискредитовані майданні вожді тепер лише намагаються зберегти у своїх руках те, що вони раніше „нацарювали”. А на потреби народу зважають не більше, ніж нинішня влада. Сучасна правляча верхівка це розуміє чудово, тому й спішить максимально зміцнити свою владу, не звертаючи уваги на такі „дрібниці”, як Основний та інші закони. Доки немає могутньої опозиції, можна робити що заманеться. Тим більше, що і Захід втратив нагальний інтерес до внутрішньо-українських справ. Заради покращення відносин з Москвою він закриває очі на все, що робить нинішня київська влада – наступ на свободу слова і т.п.
Вчорашні перемоги оспівують там, де немає перемог сьогоднішніх. Лейтмотивом ро-сійських святкувань стало гасло: „Разом ми непереможні”. Питання: разом із Заходом проти Китаю, чи з Китаєм проти Заходу? А може – з відновленим СССР проти всього світу? Для України всі ці варіанти програшні. Ми опинилися у геополітичній пастці, вихід з якої треба шукати всією великою українською громадою. Доки не пізно.

Що буде далі?

24_10-1.jpgНу, і як вам, шановні, ведеться на теренах 9-го федерального округу? Халявний газ добре гріє? Чоботи не муляють? Руські фіоритури «по матушкє» потроху вчите? Пальтрети таваріщей падпалковніков серед образів повішати не забули? А то дивіться, з цим у них строго. Ледь що – і до Сибіру. В Московії його з кожного балкону видко.
Це не жарти, принаймні, смішного мало. І ніяка не фантазія, що останні  місяці ми живемо в іншій країні. Вона поки що не має назви, проте є припущення, що хтось із команди керовника вже замислюється і над цим. Самі подумайте, наскільки змінилися пріоритети і що прийшло замість того, від чого ми за останні 19 років відвикли, — проґресуюча двомовність, потужне прагнення до союзу з Росією, повернення колишніх кучмістів у владу, ліквідація Нацкомісій зі свободи слова та з верховенства права, гонін-ня на журналістів і явні утиски ЗМІ, скасування державних іспитів з української, спроба анулювати звання Героїв Шухевичу і Бандері, здача українського урану, і останній акорд – продовження на чверть століття базування ЧФ, що означає втрату Севастополя, а за великим рахунком – і всього Криму.
Ось лише перші, та й то не всі результати діяльності нової влади у перші місяці.
Що буде далі?