Російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї

Московські панівні кола, виплекані на монголо-татарських державних традиціях, завжди розуміли силу магії слів та значення хороніма. Навмисне плутаючи найдавніші етнічні назви українського народу – руский і руський з русским (через два “с”), [28] російські великодержавні шовіністи зараховують історію українського народу, його культуру до своєї, створюючи видимість свого 1000-літнього існування і навіть 1000-літнього хрещення Росії, якої, як далі побачимо, навіть за назвою не існувало. Аналогічні спроби робили польські асимілятори. “Погляди польських і московських учених і публіцистів годилися між собою в одному кличі: Нема ніякої України, нема ніяких українців, є тільки Польща і Россія, тільки польська і російська нація”. [29]

Continue…

Аби служили добре

    «У незалежній державі недержавною мовоюмає право говорити гість, полонений або окупант».К. Маркс

    Українська мова дуже тяжко дається зверхникам нашої держави. Вони все-таки більше послуговуються чужою нам мовою – суржиком. Так говорять у верховній зраді, у кабміні, в адміністрації президента, на телеканалах, у газетах київського і донецького штибу.Форпостом стримання наступу суржику є Західна Україна. Але нинішніми новорічними гуляннями у Карпатах здійснено першу небезпечну спробу руйнації цієї цитаделі українства.Після виборів у районах, що прилягають до Яремчі та Буковелю, міліціонерів засадили за парти вчити… російську мову. Не англійську, що стала актуальною перед Евро-2012, а російську. Аби вони могли вільно спілкуватися з відпочивальниками у Карпатах. Як з’ясувалося, для україномовних людей місць на базах відпочинку небагато, для іншомовних — ще менше. А для суржикових та російськомовних Карпати відкрилися у всій своїй красі. Вони тепер знову переживають навалу московітів, як у 30-50-их роках минулого століття. Тоді хоч спротив організовувався. А нині?.. Курси вдосконалення російської мови для міліціонерів. Аби служили добре. Кому?.. Зрозуміло тепер.

Нас справді неможливо здолати

51061973.jpgНам випало жити у державі, яку ми самі творимо. У державі бідній, як церковна миша, зате з багатющими олігархами.  В нас талановитий народ з настільки геніальним керівництвом, що довело сільське господарство до краю за наявності    таких чорноземів. Яку ж треба мати клепку в голові,  щоб перетворити національну промисловість ні на що. Бо ж лише ми творимо стільки красивих міфів, у котрі вже й самі не віримо. Нам так хочеться бути кращими за самих себе з видуманими на все просто універсальними “відмазками”- в нас все ток погано, бо нам мішають наші воріженьки. Ми можемо дружити тільки проти когось. А щоб полюбити одне одного, спочатку посваримось до істеричного виску. Зате мріємо до самозабуття. І все буде в нас гаразд і ніхто нас ніколи не переможе, бо вгадати наші ходи наперед – неможливо, а боротися проти нас – і поготів. Для цього треба бути божевільнішим від нас, українців.

Можна почати життя заново- навіть якщо жити не хочеться. Але неможливо вирватися з цієї чорної діри, в яку втрапила наша країна. Адже наше життя, то постійне вільне падіння, котре мабуть ніколи не припиниться. У нас криза сидить на кризі і кризоюпоганяє, а ми це все чудово розуміїчи, з усіх можливих варіантів вибираємо самий неможливий і найгірший.Бо інакше ми не вміємо. Мабуть коли доруйнуємо все до краю після трудів праведних, зможемо нарешті перепочити і втомитися гірше від цього перепочинку ніж від роботи. А потім візьмемося знову до роботи і нам наша іраціональна душа підкаже нам черговий вибір. Нас справді неможливо здолати бо ми живемо у божевільній країні, де все здійснюється виключно з Божої волі, наперекір всякій логіці…

Живемо як, у казці.

Опозиція і влада чи не вперше солідарні, та на жаль, лише у бездіяльності. Якщо опозиція, майже мовчки спостерігає як країна котиться у прірву, то влада її туди впевнено підштовхує. Простий народ ледь не щоденно відчує як його засмоктує трясовина постійно зростаючих цін, а та соломинка у вигляді «соціального мінімуму», простягнута державою, виглядає як знущання. Влада не те, що не готова подати руку допомоги пересічному громадянину, а навпаки, приймаючи новий податковий кодекс, ще глибше втоплює надію українця на можливість чого-небудь добитися у цій країні. Взаємодія влади із суспільством виглядає як розмова німого із глухим, адже ми-українці так і не навчилися відстоювати свої конституційні права, а влада – дослухатися до голосу народного сумління. Так і живемо, як у казці про Рака, Щуку та Лебедя.

Що не кажіть, а вибори треба робити ще частіше. Якби вони були хоча б раз на два роки, то за наступних п’ять скликань (10 років) проблем би в нас, простих смертних, значно поменшало. Або є інший варіант: хай би виборча кампанія тривала не два місяці, а, скажімо, рік. Тоді й кандидати могли б розвернутися по‑справжньому. Скільки б доріг вони відремонтували, скільки майданчиків зробили?.. Перед виборами вони кинулися покращувати комуналку. Вони ремонтують дахи, підвальні розгалуження, ставлять дитячі майданчики, міняють двері, освітлюють прибудинкові території, латають дороги. На деяких округах виникає навіть конкуренція між багатими кандидатами. Тобто, хто зробить більше.Дехто прямо йде до виборців і питає: що вам зробити? Інші тихо роблять. І то буває роблять настільки тихо, що люди навіть не знають, хто ж то був.

Чи можете ви уявити, як би нам жилося?

Ось вже двадцять років живемо у незалежній державі. А ніяк по-людському зажити не можемо. А все, через те, що ми надзвичайно мудрі. Раніше купували нас гречкою, м’ясом, консервами і пшоном, а тепер коли подорожчали дріжджі і цукор, лакомимось на пляшку горілки, на 50 гривень. Роззявивши рота, слухаємо замовлену пропаганду від людей, для яких казати “правду”- свята справа. Неможливо збагнути того, що в депутати преться сила-силенна безробітних- от тільки як вони вирішуватимуть справи громадські, якщо не зуміли встроїти свого побуту, не додумались до того, як почати свою власну справу, як кажуть не змогли дати собі раду. Які ж це депутати не кажучи вже за Голів – це болтологи! Йдуть у владу щоб “урвати” дещицю собі, маючи мандат.

Ми знову будемо голосувати за набір гасел улюблених політичних сил,за знайомі прізвища і обличчя, а не за людей, відповідальних за свої слова і вчинки, котрі займуться ремонтом доріг, шкіл і лікарень, не грати в політику. Більшість з нас і надалі буде надіятись на милостивих правителів, які сильною рукою вирішать всі проблеми, а чиновники в наших селах тим часом потихеньку протягатимуть потрібні їм рішення поки ми будемо перейматися питанням двомовності або історії, забувши про насущні свої проблеми…

Коли ж ми вже всі усвідомимо, що ми, кожен з нас несе відповідальність за те, чи чисті річки, чи будуть функціонувати садики і школи? Коли ж ми перестанемо довіряти  недобросовісним політикам, які маніпулюють нами, обіцяючи різні блага “вже завтра”, в той час коли при цій Конституції, без відповідних ресурсів і повноважень місцевої влади досягти якихось суттєвих зрушень неможливо. Самоврядування має бути максимально очищене від політичного безглуздого протистояння, яке надзвичайно шкодить громадам.

Невже ми не втомилися від  політики, що функціонує за принципом славнозвісного Геббельса “чим більше брехня, тим швидше в неї повірять”. Невже не прийшов час знати, де ми знаходимось і який реальний стан економіки? Коли ж буде та правда? Поки що її нема. Бо по своїй суті вона не вигідна, як провідним так і другорядним політикам. Адже якщо ми будемо знати правду, то для них це стане політичною смертю і забуттям.

Чи можемо ми уявити, як би нам жилося, коли б в нас були правдиві, відповідальні політики і не корумпована влада?  Уявили?… Не можете? І я не можу.

Якому богу молимося браття
За кого, сестро, на устах молитва?
Чи не за тих, хто кидав нас за грати,
З яким – наша споконвічна битва
.

Напевно так розмістилися Небесні Світила на початку 20-го століття, що наша українська нація потрапила під поголовне винищення.Можливо тому, що ми забули і закинули своїх Богів, сповідуючи яким, наші предки жили щиро і правдиво.Не за Авраама, Якова чи Давида треба було просити їхнього Бога, а за відновлення храмів сіл та міст. Хіба ж буде чужий Бог оберігати нас?
Тепер ні в кого не виникає сумніву, що голодомор прораховувався і здійснювався найперше для того, щоб винищити українство, а якщо сказати простіше і відвертіше: голодомор був чітко спланованою акцією проти всього українського народу, який став колективною жертвою доти небаченого політичного терору.
Історія, як відомо- це дії не якихось вигаданих народів, це дії і вчинки конкретних людей, людей певного племені і роду. Частіше всього люди стають заручниками суспільної системи, за якої їм суджено явитися на світ. Та хіба винні в чомусь прості люди, що народилися при Чингіз-Хані, Гітлері чи Сталіну? Але ж саме вони стають першими жертвами страхітливих систем.
Без знання національної історії, зокрема знання голодоморів, без повернення шаноби до своїх дідів-прадідів та могил своїх пращурів  не можна подолати теперішнє історичне безпам”ятство. Ми мусимо знати свою історію, нам потрібна історична правда: Хто організував голодомор? Що за люди?. Хто керував сатанинською машиною?
Українці багато століть перебували під чужинцями: з 13-го століття не було своєї законодавчої влади, короля і королівського двору, своєї армії, філософії і права.Керований інстинктом самозбереження, наш народ упродовж свого
підневілля намагався витворити політичну національну еліту. Провідник нації- інтелігенція, ніяк не могла вирости з почуттів підданства його імператорській величності імператору Російської імперії, всліпу ідейно блукала, коли в більшовиках і комуністах бачила не імперіалістів,а соціал-демократів. Вийшовши з етнічних українців, інтелігенція не подолала в собі комплекс меншовартості і не навчилася боротися проти своїх катів. Винниченко, вмправдовуючись, казав,що українських інтелігентів, які свідомо будували незалежну Україну в 1917-1920 роках, було всього 300 осіб.
Коли нація не має своєї патріотичної еліти і в історичному забутті переходить безголовою масою з десятиріччя в десятиріччя, не усвідомлюючи свого історичного і космічного призначення, то це дуже важко назвати правильною позицією.
20-те століття в історії України було позначене могутнім піднесенням патріотичного руху. У відповідь на активне пробудження народу Російська імперія обдумано спланувала і завдала жорстоких ударів, розрахованих не на “покарання” непокірних,а на фізичне винищення українців при допомозі голоду.Голодомори виявилися набагато дієвішою зброєю, ніж депортації і розстріли на місці.
Хіба ж можна забути голодомори до воєнних і післявоєнних років? Хіба не повинні покаятися і спокутувати гріхи своїх ідейних батьків нинішні нащадки авторів і виконавців цього страшного злочину- комуністи,які зіграли цілком певно регулюючу роль у задумі перерозподілу геополітичного впливу в рамках багатополярної структури тогочасного світу .
Головна ж мета- вилучення Росії з системи міжнародних відносин.Був запущений механізм створення моделі вилучення з світової політичної гри ключової держави, якою була Росія, за допомогою швидкоплинного захоплення влади. За цією моделлю Україні була відведена роль “розмінної монети”.Саме це і стало підґрунтям для організаціїї
голодоморів…

Людство завжди шукало собі кращого кутка

Людство завжди шукало собі кращого кутка: трави для худоби,лісу для полювання і заготівлі дров, роботи, кохання, порятунку від різного нашестя. Зрештою скільки людей, стільки й причин і мотивів виїхати з насиджених місць. Переселення було і буде. В нас неспокійний час найголовніша причина еміграції- це робота.Там, за бугром її знайти набагато легше, там платять за неї вчасно і значно більше ніж вдома. Але, що ж дає те заробляння,чи варто заробляти ті гроші “для сім”ї”, якщо вона розпалась, або батьки їдуть  на заробітки, бо хочуть допомогти дітям. У таких дітей є гроші, але немає батьків. Побудовані,гарні, вимріяні замки для неіснуючих, розвалених родин. Дуже часто,навіть за “порядні” гроші вже неможливо повернути втрачений сімейний лад.

В рабстві народ вироджується

1934792.jpg

В рабстві народ вироджується  – виживання  підміняє собою життя, обертається виродженням…Сьогодні вистачає охочих розповідати нісенітниці про селян, стверджувати, що селянин, мовляв, не прогнозує своє життя далі, ніж на рік, задіяний у вічний кругообіг природи і не має справи ні з чим іншим, крім як із землею і гноєм. Немає нічого більш далекого від істини, ніж такі твердження. Вже з часу запровадження трипільної системи землероб прогнозував своє життя щонайменше на три роки наперед. А садівництво, тим більше культурне, яким воно ставало в Україні на початку ХХ століття? Це планування на 10-15 років. Але ж вільний селянин за ринкової економіки жив і працював не у вакуумі. Він платив податки, брав банківські кредити, вступав до кооперації, купував сам чи спільно з іншими сільськогосподарський реманент…І на додачу до цього, закінчивши сільськогосподарський рік, займався підсобним промислом, що вимагало володіння кількома ремеслами. Іншими словами, на відміну від колгоспника чи працівника радгоспу, вільний селянин був повноцінним суб’єктом соціально-економічної діяльності. І не тільки її.

Одне з найбільших лих, в яке вилилося масове перетворення селянина на колгоспника – це втрата спонтанної громадської активності, звички до громадського (не общинного!) життя та навичок такого життя.Колгоспний колективізм знівелював “м’яз самостійності”  наших селян. Для них гуртове – це чортове, тоді як дореволюційний та пореволюційний селянин думав та діяв інакше, для нього громадськість була продовженням та органічним доповненням приватності.

Голодомор, терор 1937-38 років мали на меті сформували колгоспника як масовий соціальний тип “ідеального виконавця”, готового діяти за будь-якими приписами “партії та уряду”. Результатом стала  масова втеча всіх, хто зміг утекти у 1950-70, до міста, де в повітрі відчувався хоч якийсь присмак свободи, так і не менш масова атрофія відповідальності. Колгоспник не здатен на неї, ба більше – він і не хоче її.

Власне, в СРСР відбувалася негативна селекція: 10% колгоспів і радгоспів, станом на початок 1980-тих давали 90% товарної продукції, а 90% – лише 10% продукції. Але реально ті, хто працював знехотя, мав преференції: їм списували борги перед державою, давали кращу техніку, “зміцнювали” кадрами фахівців. Традиційним гаслом українського селянства було – “Земля і воля!” Але в 1990-тих це гасло виявилося недієвим. Бо ж колгоспникові земля, а з нею й клопіт та відповідальність, – крім присадибної ділянки та паю, який можна здати в оренду, – не потрібна, а воля тим більше: йому потрібна зарплата. Звичайно, певна частина колгоспного люду зберегла сільську душу. Але з покоління в покоління таких стає все менше. Це – невблаганна реальність. Але село, уже наче й постколгоспне, залишається “чинником Х” українського буття. І хоча волосся часом стає дибки від тієї мови, якою спілкується сільська дітлашня, і хоча корів і свиней у селах стає все менше, а свинства все більше, село не вмерло, живе своїм окремим від держави життям.

А як йому вижити,  і стати собою –  то це вже інше питання.

Влада залюбки бавиться в гетьманів і принцес.


 
     
     

    Українська політична псевдоеліта вкотре засвідчила, що до керування державою вона ніяк не доросте. Замість важкої управлінської праці її представники залюбки бавляться у гетьманів і принцес, з будь-якого приводу чи без нього засвічуються на телеекранах і навіть не підозрюють, наскільки суспільству набридло спостерігати за всіма цими оперетково-цирковими виставами. Щоб замаскувати власну безпорадність, десь раз на рік збанкрутілі можновладці проводять строкові чи передчасні вибори, влаштовуючи для простого люду нову укбраїїнську національну розвагу. Тільки народу від таких розваг стає вже млосно. Тим паче, що більшість розуміє: справжнього вибору давно немає, замість нього підсовується лежалий і підгнилий політичний непотріб.

    Гниття неминуче там, де купка правителів утворює  замкнуту касту і намагається не допускати до своїх лав принципово нові сили. Коли втрачається динаміка, негайно виникає болото. Так вийшло із сумнозвісним політбюро ЦК КПСС, котре перед своєю безславною смертю перетворилося на постійно діючі пенсіонерські посиденьки. Обвішані золотими зірками та лауреатськими медалями старі маразматики шамкали і плямкали, намагаючись здивувати світ черговим „історичним рішенням”. Дорішалися до краю, поховавши і „рідну КПСС”, і не менш „рідний” СССР. А по собі залишили заяложену кадрову колоду – секретарів парткомів, комітетів комсомолу, „червоних директорів” та інше начальство, аж до голів колгоспів включно. З тих номенклатурників й рекрутувалися керівники нової України.

    Совєтський Союз розпався, на його місці виникли нові держави. Три з них відразу пішли в об’єднану Европу, бо чітко знали, чого хочуть. У Латвії, Литві та Естонії насамперед було проведено люстрацію, внаслідок якої стара партійно-совєтська номенклатура назавжди втратила владу. Натомість там  почала формуватися справжня політична еліта. Ідеалізувати її не варто: серед нових правителів вистачало і корупціонерів, і злодіїв, і шахраїв. Але не вони переважали у новій владі, тому країни Балтії отримали можливість швидко розвиватися. А в нібито незалежній Україні розпочався постійний процес тасування заяложеної номенклатурної колоди, і при владі весь час опинялися то колишні партійні чиновники, то комсомольські діячі, то чекістські ґенерали. На авансцену вони могли випхати й інших людей, але цілком від себе залежних. Сутність правлячої верхівки фактично не мінялася.

    Втім, життя невблаганно іде вперед. Можновладці старіють, їм на зміну приходить інше покоління. Але відбір наступників здійснюють все ті ж вихованці минулої історичної епохи, і шлях нагору вони намагаються відкривати лише гідним продовжувачам своєї справи. Питання виникає тільки одне: якої справи? Нинішня правляча верхівка винесена на саму гору могутнім народним рухом, який вимагав докорінної зміни основ суспільного життя. Проте енергія цих правителів виявилася спрямованою в основному не на формування сучасної европейської держави, а на власне збагачення. Словосполученням „трансформаційні процеси” придворні політологи та соціологи прикривали елементарне розграбування державної власності й перехід величезних багатств у брудні руки продажних бізнес-політиканів.

    Якщо перше покоління „української політичної еліти” головною справою свого життя зробило захоплення колишньої „загальнонародної власності”, то чим повинні зайнятися „гідні продовжувачі їхньої справи”, кінчені циніки і ненажери? Судячи з усього, лише переділом вже поділеного. А це означає, що забирати доведеться у тих, хто був активним учасником „великого хапка” початку 90-х років. Коли слабшає старий лев, молоді  шакали вишкірюють зуби, готуючись до переділу здобичі…

    Щоб не лишитися на старості років без „праведно нажитого майна”, нинішні можновладці вимушені формувати під себе ті політичні сили, які забезпечать утримання їхньої власності й після того, як їм доведеться здавати по-літичну владу. А тут вже не обійтися старою колодою, необхідно залучати і молодих. Недарма частина старіючих політиків, маючи контроль над формуванням партійних списків, з усіх сил пхає туди своїх дітей. Таким чином забезпечує їм на перших порах хоча би депутатську недоторканність і непогану можливість робити самостійну політичну кар’єру.

    Проблема полягає лише в тому, що ці „мажори” непристосовані до самостійного життя – вони звикли до тепличних умов і понад усе цінують власний комфорт. То ж і потрібно забезпечувати інтереси правлячих кланів за допомогою цілої армії „партійної піхоти” – новітньої номенклатури апаратних співробітників псевдопартій.  За крихти з панського столу вони мусять займатися нелегкою чорновою роботою із постійного обдурювання виборців нездійсненними обіцянками партійних вождів. Напередодні виборів партапаратникам роботи все більше: розгортати аґітаційно-пропаґандистську кампанію, організовувати візити вождів у реґіони, готуватися до наповнення виборчих комісій своїми людьми і т.д. У разі перемоги на виборах партійні лідери розплачуються із виконавцями-апаратниками престижними посадами, почесними званнями та нагородами. Так що й „польові командири партійної піхоти” мають власний інтерес брати участь у виборчих перегонах.

     Але чи мають такий інтерес прості виборці? Недарма спеціалісти сумніваються у тому, що в разі дострокових парламентських виборів електорат посуне на дільниці щільними лавами. Все більше людей висловлюють своє небажання допомагати процесові перетасування заяложеної політичної колоди. Адже до парламенту проходять тільки ті сили, які мають достатньо фінансових засобів для використання сучасних по-літичних технологій і можуть з достатньою ефективністю засліпити виборців примарними обіцянками. А потім знову влаштовують цирк під скляним куполом верховної ради, дискредитуючи ідею парламентаризму в очах громадськості. Людям же лишається одне – надіятися на появу нової політичної еліти.

А що ж тоді – справжня Україна?

500677603.jpgЛеонід Кучма, ще будучи президентом, видав книгу „Україна – не Росія”. Лідер кримських комуністів Леонід Грач створив,щось подібне , „Україна – не Европа”. Таке „не” можна продовжувати до нескінченності – „не Африка”, „не Америка”, „не Папуа-Нова Гвінея”… А що ж тоді – справжня Україна?

Відповісти на це питання вкрай складно. Адже існує як мінімум дві різні України. Одна – це країна, яка поряд з Албанією та Молдовою за рівнем життя переважної більшості свого населення належить до числа найбідніших у Европі. До того ж кількість її мешканців невпинно скорочується. Проте громадяни тут мають високий освітній ценз, і за цим показником наближаються до мешканців високорозвинутих країн. Мільйонами вони виїжджають в ті країни, щоб заробити на гідне життя, де працюють не гірше за щасливих европейців, котрі належать до „золотого мільярду”. Але мешканці цієї України, за матеріалами недавніх соціологічних опитувань, вважають себе однією з найнещаслівіших націй на Старому континенті.

Є ще інша Україна, заселена олігархами, політиками і бандюками. Вона висмоктує всі соки з першої України, і вибивається у число европейських лідерів за кількістю мільярдерів, найдорожчих автомобілів, щойно куплених предметів розкоші. Між двома Українами виникла прірва, яка постійно поглиблюється. Мабуть, різниця між поміщиками та кріпаками була меншою, ніж та, що нині утворилася між правлячою верхівкою та народом. На сучасну Европу це й справді не по-дібно. Скоріше можна знайти спільні риси з середньовічними азійськими ханствами та еміратами. Така собі Хохландія між Европою та Евразією. Правителі зайняті лише власним збагаченням і чхати хотіли на якісь національні інтереси. А піддані терплять, подумки проклинаючи владу та її конкретних представників.

„Помаранчевий” Майдан вже відійшов у історію, лишивши по собі лише гіркоту втрачених надій. І бабу Параску, яка час від часу виринає із забуття, щоб розвеселити публіку. Недавно вона завітала на урочистості, присвячені 70-літтю знаменитого кутюр’є Михайла Вороніна, у якого обшиваються представники „другої України”. Мабуть, у ролі надзвичайного і повноважного  посла тієї першої, народної України. Проте бабину промову ніхто не слухав, а звернули лише увагу на палкий цілунок, яким „помаранчева” баба нагородила „біло-блакитного” Н.Шуфрича. Репортерам була нагода щось нашкрябати для своїх видань. Курйоз, та й годі. 

Втім, навіть такі контакти двох Україн – велика рідкість. Хохландія живе за іншими законами: хани та еміри спілкуються лише у власному середовищі, а „чорний люд” на ці „сходняки” не допускається. І важливі рішення приймаються таємно від простолюдинів. Останнім же дають можливість привітати мудрих правителів з їхньою черговою мудрою справою – десь на проплаченому мітингу під різнокольоровими прапорами. Правда, поки що можна навіть протестувати проти тієї „мудрості”, бо мітинги проводяться зовсім різні, та і в газетах пишуть, Богу дякувати, ще не одне і те ж. України наразі дві, Хохландія  формується і вже помаленьку поглинає всю Україну.

Процвітають лише ті держави, де при владі  люди, що піклуються, насамперед, про національні інтереси, і вміють їх відстоювати професійно. Коли ж нагору пролізли зажерливі невігласи, нічого доброго від них сподіватися не варто. Вони намагаються перетворити Україну на жалюгідне посміховисько всієї Европи. Зупинити цей вкрай небезпечний процес може громадянська активність тих, хто готовий віддати свої сили і талант на благо народу. Справжня Україна складається з людей чесних, працьовитих, освічених. Їй не вистачає лише організаторів, здатних створити і очолити могутній рух за швидкий розвиток сучасної держави, яка захищатиме своїх громадян від беззаконня та зовнішніх загроз і не заважатиме людям розвивати свої здібності, таланти й уміння.