Цінується не те,що подаровано

rus_ukr_1135441265×200.jpeg19 років тому Україна проголосила незалежність. Не в результаті революції, війни, масових народних виступів… Кажуть, що високо цінується лише те, що здобувається, а не дарується. Можливо саме це є основною причиною того, як ми скористалися тим, можливо єдиним історичним шансом.

Про те, що ми здобули, сказано багато – вихід зі складу СРСР, формальні атрибути державності – прапор, гімн, малий герб, кордони, інститут громадянства, міністерства і відомства, основний закон, збройні формування, і , нарешті, українську влада.

Проте (звичайно, як завжди, це моя суб’єктивна думка) з перших днів існування незалежної Україна не іноземні окупанти, недобрі сусіди, вороги внутрішні, стихійні лиха чи глобальні катаклізми а саме “українська” влада взяла курс на знищення нашого суверенітету.

Давайте згадаємо лише 19 таких кроків.

Створення Співдружності Незалежних Держав. Не встигнувши попрощатися з СРСР, керівництво України створює нову співдружність (і той факт що СНД сьогодні існує лише на папері не виправдовує цього кроку). Воістину не може раб без господаря.

“Нульовий варіант”. Україна (в обличчі української влади) погодилась на те, щоб Росія стала спадкоємницею всіх золовалютних активів, грошових вкладів і т.п. на користь Росії (як єдиної спадкоємниці СРСР).

Майно СРСР за кордоном. Україна (в обличчі української влади) відмовилась від претензій на свою частку майна (майно за кордоном – посольства, консульства, торгові представництва, в тому числі майно, що перебувало на балансі різних міністерств і відомств), рівно ж як і на свою частку військово-промислового комплексу, військово-морських сил, ППО і т.п..

Люстрація. Цей термін добре знайомий в багатьох країнах центральної та східної Європи так і не був впроваджений в Україні. На практиці він означає заборону представникам колишнього керівництва (частково чи повністю, з виключеннями чи без, з визначення часових рамок чи без таких) обіймати державні посади.

Компартія. Україна (тобто українська влада) зробила все, щоб створити максимально комфортні умови для існування комуністичної партії (в т.ч. її “двійників”), а короткочасна заборона мала лише тимчасово-показовий характер.

Кримська автономія. Коментарі зайві, бо існування автономії в унітарній державі суперечить здоровому глузду.

Чорноморський Флот Російської Федерації. Україна (українське керівництво – прим. автора)не лише віддала флот Росії, але й добровільно погодилась на окупацію частини своєї території, віддавши Севастополь як головну базу базування ЧФ РФ.

Московський Патріархат. Не зробивши жодних реальних кроків для послаблення позицій церкви, в діяльності ієрархів котрої завжди (!!!) було більше символів імперської політики (і останні заяви Патріарха Кирила це демонструють), ніж віри і духовності, Україна заклала міну уповільненої дії під базисні основи свого суверенітету.

Ядерна зброя. Ратифікувавши в 1994 році Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, ми позбулися не лише ядерного потенціалу, ми позбулися надійних гарантій незалежності і територіальної цілісності України, а посадові особи країни – одного з гарантів (Російська Федерація) неодноразово робили заяви, котрі інакше як зазіхання на суверенітет та територіальну цілісність держави розцінювати не можна (напр. в ситуації з о.Тузла).

Знищення армії і військово-промислового комплексу. Нівеляція поняття офіцерської честі. Коментарі зайві.

Нафтопровід “Одеса-Броди” (як одну із запорук енергетичної незалежності) збудували. Тільки нафту по ньому пустили російську, а не каспійську і в зворотньому напрямку – до Одеси.

Здача територій, зрада українських інтересів. Знехтувавши інтересами більшості (за етнічним складом) населення Придністров’я та керівництва ПМР, Україна (тобто знову ж таки українська влада) віддала ці території у сферу впливу російських інтересів. Замість використати бажання вступу Румунії в НАТО на свою користь Україна (погодившись на міжнародний арбітраж) втратила значну частину нафтоносного шельфу в районі о.Зміїний.

Знищення середнього класу – запоруки розвитку економіки в усіх ново- незалежних державах, ліквідація умов для його зародження.

Контроль іноземного капіталу над ключовими галузями української економіки. Коментарі зайві (інформація про власників підприємств стратегічних галузей нашої економіки часто з’являється в ЗМІ).

Здача збагаченого урану. Цим кроком вже нинішнім Президентом України було завдано удару по науково-технічному потенціалу України і можливості створення Україною власної ядерної зброї.

Пролонгація окупації України. У всьому світі неконституційне (отже незаконне) перебування іноземних військ на території суверенної держави називається окупацією. Отже продовження терміну перебування ЧФ Росії в Севастополі на 25 років є не чим іншим як пролонгацією окупації.

Здача авіабудівної промисловості та атомної енергетики. Прагнення нинішнього Президента інтегрувати авіабудівні та енергетичні потужності України в російські не потребує додаткових коментарів.

Знищення свободи слова, зібрань, переконань. Ці свободи ще донедавна були нашим предметом гордості перед сусідами. І без громадянських свобод не буде і національної.

Перетворення України в “поліцейську” державу. Якщо ще донедавна головною загрозою національній безпеці були державний апарат і корупція, то сьогодні – “правоохоронні” органи.

А до 20-ї річниці незалежності – створення СП “НАК Нафтогаз” і “РАО Газпром”, а де-факто – ліквідація права власності на українські газопроводи, 1-ше місце в Європі за обсягом зовнішніх боргів.

Образно кажучи, за першого, другого і третього президентів “українська” влада спочатку прогнулася і нагнулася, то за четвертого стала в позу з “Камасутри”.

І вже через рік ми зможемо тихенько втрьох (бо більше трьох збиратися буде заборонено) насипати в степу могилу, поставити хрест з надписом “тут спочиває незалежність України”, або спалити всі владні палаци разом з їх мешканцями, і поставити хрест з надписом – “тут народилася ( воскресла) наша гідність. А з нею незалежна Україна”.

То що ж ми відзначаємо 24 серпня? Наші мрії, надії і сподівання. Просто у кожного з нас, простих громадян України і в “української” влади вони аж надто різні.

Від простих людей нічого не залежить?

51061973.jpgДуже вже хочеться, щоб чим більше наших людей і чим скоріше усвідомили і ось таку істину: їхній добробут, їхня доля, їхнє майбутнє — у їх власних руках, а не в руках влади, добрих царів чи добрих президентів. І що життя виборами не кінчається. Бо навіть добрі президенти псуються, якщо нема впливу, нема контролю з боку суспільства, нема відповідних імпульсів і, так би мовити, підзарядки знизу. Як важливо про це пам’ятати і це усвідомити напередодні місцевих виборів. Бо інакше нашою пасивністю і нашою байдужістю хитро і підступно скористаються крупні гравці на виборчому полі. Вони вже не раз демонстрували своє вміння і свою здатність маніпулювати думкою і волевиявленням людей, а простіше кажучи — одурманювати їх.
Українська держава повинна будуватися знизу. І саме через обмеження державних інституцій, а не через їх перерозподіл між президентом і парламентом. Бо нинішня держава, хоч і проголошує себе демократичною, прагне проникнути повсюдно, причому не для того, щоб допомогти людині, а навпаки — в усьому її обмежити, поставити в залежність від чиновника. Саме тому розвиток самоврядування може послужити потужним стартом для України
Звичайно, твердження це не безспірне, але в ньому закладена глибока мудрість. І мудрість та досвід попередніх поколінь українців. Конституції Орлика, Андрузького, Драгоманова, Грушевського саме й виходили із глибокого коріння і традицій, які ми мали у сфері місцевого самоврядування. То, може, нам треба пильніше придивитися до наших традицій, а не тільки запозичувати все з-за кордону. І тоді ми зможемо швидко вивести із летаргічного сну наше населення і залучити його до цікавої і плідної державотворчої роботи.
Гірко слухати невеселий жарт про нашу незалежність: її, мовляв, треба розуміти в тому сенсі, що від простих людей в нашій країні нічого не залежить. Незалежність не приходить сама собою, як манна з неба. За неї треба боротися, її необхідно утверджувати своєю позицією, своїми діями і вчинками.
Тестом на нашу активність, зрілість і честь будуть наступні місцеві вибори. Це справді доленосна подія, доленосний етап в нашому житті. Від кожного з нас залежить, чи зробимо ми справді усвідомлений, правильний вибір. А для цього потрібно мати свої переконання, свою позицію, жити своїм, а не чужим розумом.

У нас дуже багато усього зайвого:

 

09031301sch.jpgУкраїнці — найбагатша на землі нація. Бо у нас дуже багато усього зайвого:
Тисячолітньої історії. Кожен князьок, гетьман, президент, щойно вхопив булаву, — так і заходився фальшувати «Слово», літописи, перефарбовувати мемуари, переписувати підручники.Цноти і гідності. Бо наші найгарніші дівчата самовіддано працюють у борделях усієї Европи, Малої Азії та Евразії.
Героїв, бо скільки б їх не піддавали анафемам, потім не возвеличували, а потім знову не нагороджували званням Героя України — вони залишаються Героями.
Мови. Бо скільки її б не забороняли, «розвивали», «зближували», «правописно виправляли», розводили «двуязичієм», «грамотно» титрували, а вона ну ніяк не хоче переходити до «компанії» книжних і зовсім забутих.
Волі. Бо після всіх імперій, союзів, союзних референдумів тут допоможе хіба що ідея «нової інтеґрації» — її придумали після того, як обпеклися із «Союзным государством России и Белоруссии», якої в світлі блискавичної серії останніх російсько-українських перемовин та їхніх результатів можна ближчим часом чекати на порядку денному.
Хазяйновитості й роботящих людей. Як не викорінювали їх колгоспами і голодоморами, п’ятирічками, семирічками та аґромістами, а вони знов і знов з’являються в такій неочікуваній іпостасі, що жодні нові податкові лещата та кодекси не можуть вкоротити їм віку. А якщо вже зовсім нетерпець — то вже гайда.
Одні кажуть, що їх 1,6 мільйона, інші — сім. Але хто там насправді знає, скільки їх, наших рук, будують, прибирають, доглядають по італіях і португаліях, німеччинах та іспаніях…
Свободи слова. Її теж забагато зайвої. Бо коли після валуєвських циркулярів та «емських» указів, соловків та сандармохів, головлітів і маланчуків, відрізаної голови журналіста та темників, побитих біля парламенту чи викинутих з Українського дому репортерів вона знову сміє піднімати голову, тут уже без передачі новому шефу «охранного отделения» УТ-1 та обласних телеканалів, шефства над нацрадою та держкомтелерадіо, без закриття «5-ти копійок», «Я так думаю», «Шустер-лайф» (скоро буде), без продажу 5-го каналу та СТБ (чекайте), без причісування всіх без винятку новин (в тому числі на «плюсах» та «зірці телебачення»), і взагалі без тотального і «творчого» копіювання путінської моделі «взаємного кохання» ЗМІ і влади — аж ніяк не обійтись.
Патріотів. Їх справді надто багато зайвих, бо скільки б їх не розтягували кіньми, скільки б не бенкетували на їхніх черепах, скільки б не гноїли по мордовіях, ми замість них на чорних радах чи «чесних, вільних та транспарентних» виборах раз-по-раз вибираємо таких доморощених унікумів, які, приміром, переяславськими угодами, недоречними НАТОвськими «прожектами» чи міфічними газовими консорціумами умудряються зробити для сусідів більше, ніж усі їхні правителі разом узяті.
А ще колись у нас було забагато зайвої ядерної зброї, бо так бездарно, як ми її здали, могла б собі дозволити хіба дуже заможна і мудра нація.
А ще донедавна — збагаченого урану, бо лише якимись кількома кілограмами вдалося утнути справді фантастичний всесвітній піар нової української влади.
А ще забагато авіаційної промисловості (літаки виробляють лише 5 країн світу), тому й конче потрібно віддати контрольний пакет «Антонова».
Та й енергоресурсів забагато, бо то під шантажем хабарницької кримінальної справи; то досьє начебто родичів-поліцаїв (мовляв, обіцяли «засвітити» десь на День Перемоги), кожне владне чмо (достойник чи достойниця) то підписують «чудові» газові угоди, то переписують їх на ще кращі.

Доки не пізно.

001_russiaukraineeuropeincaricatures_150109_go2loadcom.jpgСвіт змінюється швидко і несподівано. Скільки років головною турботою Заходу було попередження реанімації Совєтського Союзу! А глибока фінансово-економічна криза миттєво все змінила. США втрачають свій статус єдиної наддержави у світі на користь КНР. Об’єднана Европа опинилася перед загрозою роз’єднання: провідні її члени мусять надавати допомогу Греції за рахунок власних громадян, а ті активно протестують.
Захід іде на великі поступки Кремлю і розв’язує йому руки на постсовєтському просторі. Головною метою Москви нині є повернення України в орбіту її політики. А сил до рішучого спротиву Київ не має. Попереднє українське керівництво бездарно втратило історичний шанс бурхливого розвитку країни, який дала йому Помаранчева революція. Поринувши у взаємні чвари навколо поділу державних ресурсів у власних інтересах, Ющенко і Тимошенко проґавили сприятливий момент для швидкого розвитку і вступу в евроатлантичні інтеґраційні структури. Відтак втратили масову підтримку народу. Повернути її нереально.
А нове київське керівництво беззастережно кинулося в обійми Москви, намагаючись отримати від неї не стільки моральну підтримку, скільки гроші, вкрай необхідні для збереження соціальної ста-більності в Україні. Адже невдоволення простого люду своїм злиденним станом лише зростає. У світі межею бідності вважається 17 доларів на день. Тобто, коли людина може потратити більше 100 гривень на добу, вона вже не є злидарем. А скільки українців живе на таку суму?
У такій ситуації повинна набирати силу опозиція. Проте вона не має загальновизнаних лідерів. Вчорашні керівники держави стрімко розгубили свій колишній авторитет. До їхніх потуг очолити опозицію більшість українців ставиться критично. Люди вважають: дискредитовані майданні вожді тепер лише намагаються зберегти у своїх руках те, що вони раніше „нацарювали”. А на потреби народу зважають не більше, ніж нинішня влада. Сучасна правляча верхівка це розуміє чудово, тому й спішить максимально зміцнити свою владу, не звертаючи уваги на такі „дрібниці”, як Основний та інші закони. Доки немає могутньої опозиції, можна робити що заманеться. Тим більше, що і Захід втратив нагальний інтерес до внутрішньо-українських справ. Заради покращення відносин з Москвою він закриває очі на все, що робить нинішня київська влада – наступ на свободу слова і т.п.
Вчорашні перемоги оспівують там, де немає перемог сьогоднішніх. Лейтмотивом ро-сійських святкувань стало гасло: „Разом ми непереможні”. Питання: разом із Заходом проти Китаю, чи з Китаєм проти Заходу? А може – з відновленим СССР проти всього світу? Для України всі ці варіанти програшні. Ми опинилися у геополітичній пастці, вихід з якої треба шукати всією великою українською громадою. Доки не пізно.

Що буде далі?

24_10-1.jpgНу, і як вам, шановні, ведеться на теренах 9-го федерального округу? Халявний газ добре гріє? Чоботи не муляють? Руські фіоритури «по матушкє» потроху вчите? Пальтрети таваріщей падпалковніков серед образів повішати не забули? А то дивіться, з цим у них строго. Ледь що – і до Сибіру. В Московії його з кожного балкону видко.
Це не жарти, принаймні, смішного мало. І ніяка не фантазія, що останні  місяці ми живемо в іншій країні. Вона поки що не має назви, проте є припущення, що хтось із команди керовника вже замислюється і над цим. Самі подумайте, наскільки змінилися пріоритети і що прийшло замість того, від чого ми за останні 19 років відвикли, — проґресуюча двомовність, потужне прагнення до союзу з Росією, повернення колишніх кучмістів у владу, ліквідація Нацкомісій зі свободи слова та з верховенства права, гонін-ня на журналістів і явні утиски ЗМІ, скасування державних іспитів з української, спроба анулювати звання Героїв Шухевичу і Бандері, здача українського урану, і останній акорд – продовження на чверть століття базування ЧФ, що означає втрату Севастополя, а за великим рахунком – і всього Криму.
Ось лише перші, та й то не всі результати діяльності нової влади у перші місяці.
Що буде далі?

Україна таки стане на ноги

nevesta01.jpgУкраїна не є гіршою за будь-яку іншу європейську країну, і нам слід відмовитися від комплексунеповноцінності, і свого сумнозвісного принципу «моя хата скраю». Адже наші землі – найродючіші у світі, 798-15f5.jpgпрацьовитий люд здатний годувати всю Європу, наші «мізки» і робочі руки, – заробітчани-вчені, інженери, лікарі, учителі – піднімають господарство і науку інших, чужих держав. У нашій державі, коли українцю протиставити мораль і вигоду, він радше піде шляхом власної вигоди: так, хабарі давати, приховувати доходи – підмивати економіку, але більшість так і робить, бо це зручно й вигідно; ти чиновник – так кради сам і дай вкрасти іншому… Живе радянсько-імперський принцип «моя хата скраю» – нікого не цікавлять чужі проблеми, панують тотальний моральний нігілізм і байду-жість… Незважаючи на це, 64% населення України (!) є прихильниками європейської інтеграції. Чому ж тоді нас, таких європейців, не беруть до ЄС?..

Україна – європейська держава, і не важливо, чи пройдуть 20, 30 чи 50 років, але вона таки стане на ноги і посяде гідне місце у колі держав Європи. Однак для того, щоб з нами почали рахуватися, нашу думку слухали і чули, говорили як з рівноправним партнером, варто почати вже – із відчуття себе європейцями. Європа хай буде для кожного з нас цивілізаційним орієнтиром стандартів прав людини, дотримання закону і рівня життя. Потрібно відчути себе вільною людиною, господарем свого дому, і… закотити рукави і почати працювати. Адже другий урок, який дає нам історія – що ніхто не побудує нам українську державу. Ніхто, крім нас самих.

Чи не пора почати будувати Європу у себе вдома, в Україні?

Я вчителька України!!!

Заробітчанство. Чи є воно корисним для України? За різними оцінками, за межами нашої країни сьогодні перебуває від 5 до

18.jpg

8 мільйонів працівників, які не знайшли роботи в Україні, що оплачувалась би так само добре, як за кордоном. Хто, нарешті, вирішить проблему заробітчан, які залишили родини у пошуках праці за кордоном?

Ось  що розповіла мені сусідка,яка попробувала “імпортного” хліба:

—На заробітки до іншої країни можуть погнати лише скрутне становище й усвідомлення, що чекати
нічого й немає від кого. Давно минули ті часи, коли, приміром, сподівалися на державну квартиру, безплатне лікування та навчання, на чиюсь відповідальність. Я жила за принципом: «Господь допомагає тим, хто сам про себе дбає». Отож, рішення їхати за кордон на заробітки, вистраждане багатьма безсонними ночами: скільки треба було зважити й передумати… Вдома залишала найдорожче — дитину, заради якої готова була йти на будь-який ризик, аби дати освіту. Донька наближалася до випускного класу, часу на роздуми не було. А сказати їй після випускного: «Вибач, доню, грошей немає, тож іди на базар і торгуй китайським ганчір’ям — це не для мене». Друзі, які працювали в Італії, всіляко відмовляли, аби не допомогти. Коли остання надія на підтримку зникла, отримавши візу, поїхала в чужий світ із заплющеними очима. Пам’ятаю обличчя матері й доньки, що випроводжали мене… Який біль був у їхніх очах!
—До Італії бувала в Румунії, Польщі, Росії, Білорусі, Литві. «За компанію» возила торби з електротоварами, сиром, олією, гарбузовим насінням, салом, пшеничною горілкою. Та ваша правда: краса Альп одразу проникла в мою душу любов’ю до цієї теплої, привітної, співучої країни. А коли побачила, що всі дахи червоного кольору та немає самовільних прибудов із різнокольорових цеглин, блоків, ракушняку і всякої різнобарвної всячини, то моє серце забилося великою повагою до цієї країни.
На шляху до Калабрії, до якої тримали маршрут, побачили Венецію, висаджували там одну із заробітчанок, далі, краєм ока, оглянули Неаполь та нічний Рим. Коли прибули до місця призначення, нас лишилося троє. І тут я вперше відчула себе рабинею. До нашого «буса» під’їхала «гарнюня» машина. З неї вийшли чоловік із дружиною вибирати домогосподарку. У чоловіка одразу ж заблищали очі… Діалогу між подружжям я не розуміла, хоча неважко було здогадатися, про що йдеться. Жінка категорично і твердо сказала: «Май»!!!. Я швиденько розгорнула словничок і почала шукати в ньому те невідоме слово, схоже на російське «травень». А означало воно — «ніколи». Так було і з наступним подружжям. Дружина забажала товстої, поважної пенсіонерки з медичною освітою та досвідом роботи. Водій уже другу добу не міг нас здихатись… Ми їздили з ним від міста до міста, збираючи передачі родинам заробітчан. Мене дивувало те, що «наші любі українці» не хотіли спілкуватися. На запитання, як їм живеться й працюється, реагували холодно. Аж ось до нас засяяла усмішка! Нарешті! Допомогти вирішила землякам Рая, що жила там уже багато років. Пізніше з’ясувалося, майже задарма.
— До Олени (колись вона мешкала в Чернівцях) водій приїхав надвечір. На цей час в автобусі лишилась тільки я. Зайшли в типову квартиру.
—Добрий вечір! — голосно привіталася я, на що землячка не відповіла і навіть не глянула у мій бік.
Спочатку завантажили бутлі, які передавали в Україну з оливковою олією, інжиром та «фікодиньєю». Мене одразу ж зацікавив цей нетиповий фрукт. Я уважно розглядала заповнені в один прошарок ящички, що відлякували колючками.
—Ти що, з дикого лісу, — зашипіла розлючена землячка.
—Ні,  — голосно закричала я. Вона почервоніла і, не відповівши ні слова, заховалася в будинок, а її італієць почав виправляти ситуацію: узяв ножа і став пояснювати, що це плід кактуса та як його варто розрізати і як їсти. Водій намагався виправдати поведінку землячки: мовляв, вона боїться, аби ми не напросилися переночувати.
Потім він зробив декілька дзвінків і вже до вечора у нас був телефон роботодавця з України. До речі, той чоловік, якому телефонували, не давав номера телефону роботодавця з півночі Італії, аж доки я не заплатила 300 «зелених». Коли водій підтвердив, що я розрахувалася, лише тоді продиктував номер. Віддали мене до рук українки. У квартирі була четвертою. Квартплата за місяць для мене обходилася в 350 доларів. Несправедливість чатувала на кожному кроці. Я всім була зобов’язана. Особливо боляче відпрацьовувати для когось бізнес. Огидно, приміром, дивитися на те, як дівчатка, років на десять молодші, але вже поводять себе, мовби знатні сеньйори: скуповуються в модних італійських магазинах, заробляючи на мені.
Італійці ставилися до мене з розумінням. Через тиждень роботодавець подарував, хоча й не новий, мобільний телефон. Тоді, у 2000 році, я його ще в руках не тримала! Наступного дня зателефонувала додому: «Мамо! Це мій номер, запиши! Я жива-здорова, працюю, все добре!» Мамин голос не впізнала. «Мамо! Мамо, а чому голос такий? Ти захворіла?» «Ой, дитино, ми завтра будемо хоронити твого батька…». Сказати, що було боляче, — це не сказати нічого. А виповнилось йому всього лише 58… Я ледь дійшла до квартири. Дівчата сиділи на кухні й смалили «мальборо». Я сказала про своє горе, зайшла в спальню, запалила свічку і стала молитися. З кухні донісся гучний регіт землячок. Моє обличчя вмили сльози.
Хотілося підтримки. На роботі виснажувала не праця, а мова. Вірніше, її незнання. Я вчила слова, знала їх багато, а скласти докупи не могла. Одного разу розгнівана дружина «патрона» закричала: «Мульта!» Я перелякалася того страшного слова, яке означало «штраф». Почала вчити мову. Пізніше вже й стосунки з дівчатами налагодила. Їм подобалося, як я швидко й смачно готую, частенько жартую.
А ще є проблеми психологічні та духовні, туга за рідними, самотність… По собі знаю: випала з життя міста, з кола друзів — за рік всі забулися, тобто стала чужою в Україні, але за кордоном не стала своєю. А яким важливим фактором є те, що ти — талановита, розумна людина, а виконуєш принизливі й брудні роботи. Ти — прислуга! Здебільшого наші жінки їдуть доглядати перестарілих, частіше психічно хворих. Доводиться працювати по 24 години на добу. А ще дійшла висновку, що найбільший ворог українця в Італії — це українець!
—В Італії навчилася багато чого і побачила також! Венеція, Мілан, Піза, Флоренція, Рим, Сан-Ремо, Монте-Карло, Ніцца, Торіно, острів Сарденія — це далеко не всі місця, які я відвідала, побувавши на заробітках. Я привезла записник неперевершених італійських рецептів. Частенько своїх гостей пригощаю стравами італійської кухні, звичайно, не забуваю і своїх борщів із галушками. Вивчила доньку я за їхні гроші, купила дачу, квартиру в столиці. Щоправда, ціни сьогоднішні і тодішні порівняти не можна. Скажу так: дуже важко, але коли є бажання — результат неодмінно буде. Соромно лише за своїх українців: підставлять, зрадять, обкрадуть… Наприклад, спробуйте прилетіти і задекларувати 9 тисяч доларів! Наша митниця — це і є восьме диво світу. Спочатку «доїть» митник і перевертає весь багаж! Потім, мов дятли, наздоганяють таксисти, з кущів вискакують даішники… А понад дорогою — похилені тини, зв’язані колготками будяки… Якби Україна оголосила, скільки за рік передають переказами заробітчани грошей?! А скільки «бусами»?!
…Тепер я їжджу лише в гості до тих, хто назавжди лишився за кордоном, ростить синів чужій державі. І як їм бракує спілкування, рідної мови! А для мене найбільша насолода — напитися чистої джерельної води на рідній землі.

Чому і коли Київський патріархат почав підпорядковуватись Московському?

Звернемось до трактату- «Історія Христової Церкви в Україні». Схематично ж можна нагадати, що Київська митрополія була створена завдяки багатовіковій праці візантійських місіонерів на північ від Чорного моря не пізніше 1037 р. Коли саме — ніхто з істориків не зможе сказати, — існують лише гіпо тези. Але вже 1037 р. в Києві закладається Софійський собор (залишу археологам доводити більш раннє датування), тож і митрополича кафедра мала остаточно затвердитися в Києві. Характерно, що в княжі часи поряд із Софією Київською будуються Софійські собори в Полоцьку й Новгороді Великому — як архієпископські кафедри. Тож для етнічних меншин у Київській митрополії було передбачено власні архієпархії.
Та з початком творення в Заліссі нового етносу на базі слов’ян, фінно-угрів і тюрків та формування відповідної їхній ментальності державної структури Володимиро-Суздальського князівства, у ХІІ ст. починаються й спроби відірвати церкву цього князівства від Руської (тобто Української) митрополії. Константинопольська церква не пішла на це, і володимиро-суздальські землі лишилися під юрисдикцією київського митрополита. Тоді, скориставшись зруйнуванням Києва 1240 р., князі Залісся починають переманювати до себе предстоятелів Київської церкви. З кінця ХІІІ ст. виникає ситуація, коли, зберігаючи титул «митрополита Київського і всієї Руси», українські першосвятителі жили поза Руссю (її межі проходили через теперішню Курщину й Брянщину) — у Володимирі, а потім у Москві. Після спроб відновити канонічний порядок стається поділ Київської митрополії на дві частини. Греки назвали їх так, як називали свою батьківщину й еллінські колонії (Малу Елладу й Велику Елладу): Мала Русь і Велика Русь. Тільки греки називали Русь «Россіа». Отже, Мала Росія означало материкова, корінна Русь, а Велика Росія — землі, колонізовані й навернені русинами-українцями.
Співіснування двох митрополичих центрів закінчилося розривом між ними. Скориставшись із прийняття митрополитом Ісидором Флорентійської унії 1439 р., Московська Церква 1448 р. проголосила розрив із Константинопольською Церквою-Матір’ю й утворила автокефальну (самоврядну) митрополію. Київська ж митрополія і далі лишалася у складі Константинопольської Церкви. Хоча вона користувалася цілковитим самоврядуванням, а залежність від Вселенського Патріарха обмежувалася поставленням митрополита.
Московська автокефальна Церква фактично не була канонічно визнаною аж до 1589 р., коли Вселенський Патріарх Єремія Транос був змушений згодитися на визнання самопроголошеної автокефалії та на піднесення глави Московської церкви в патріарший сан. Це стало одним із стимулів прийняття більшістю українських і білоруських єпископів 1596 р. унії з Римом.
При укладанні нещасливого державного союзу Гетьманщини з Москвою 1654 р. було застережено, що Київська митрополія лишається в складі Константинопольської Церкви. Однак уже 1685 р. без відома й згоди Вселенського Патріарха київського митрополита Святополка Гедеона-Четвертинського поставлено у Москві, а наступного, 1686 р., шляхом політичного тиску й підкупу московській делеґації вдається домогтися згоди Вселенського патріарха на визнання цього переходу. Згодом патріарх, що згодився був на перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархові, був усунений від влади, а в томосі 1924 р. про надання Православній Церкві в Польщі автокефалії Константинопольська Церква констатувала, що перепідпорядкування Київської митрополії було неканонічним. Саме перехід Київської православної митрополії під юрисдикцію Москви спонукав єпархії на Правобережній Україні прийняти унію з Римом. А традиційний автономний статус митрополії був протягом XVIII ст. скасований, і Київська Церква, разом із усією православною спільнотою Московського царства, стала цілком підвладною цареві «Відомством православного сповідання». Наслідки цього відчутні досі: зазирнімо в неділю в сільську церкву на Донбасі та в Прикарпатті. Рівень релігійности східних українців і нині разюче відрізняється від наших співбратів на західних землях насамперед тому, що на моїх земляках фатально позначилася цинічна атмосфера московського церковного життя.

В Україні буде 25 мільйонів осіб

За радянських часів нас жахали капіталізмом. Наводили приклад Америки, де до відкриття материка різні племена індіанців користувалися багатствами природи. Прийшли європейці, за безцінь скупили землі сучасних США і Канади, а деякі просто прихопили обманним шляхом і силою зброї. Потім загнали аборигенів у резервації – території, відведені для примусового поселення корінного населення. Так само повелися загарбники з народами банту на півдні Африки, аборигенами Австралії. У марксистській літературі наводились дані про жахливе життя робітників і селян у капіталістичному світі, про безправність жінок, про безробіття.

Прославилалась радянська система, де нібито вільно і радісно жилося людям. Лише замовчувались радянські резервації-гутаби, куди виселяли працелюбних і мудрих селян, українську інтелігенцію. Замовчувалось колгоспне кріпацтво, де трудодень оцінювався 200 грамами зерна, звідки селянин не міг нікуди виїхати, бо не мав паспорта. Замовчувались численні непомірні податки і примус до праці.
Зневажаючи нашу незалежність, владці, доморощені та закордонні глитаї, багато домоглися при сприянні всенародно обраних у загарбанні наших багатств. Величезні ділянки орних земель, вод, лісів і луків, а заодно й земель природно-заповідного, історико-культурного призначення віддані у приватну власність, куди корінний українець не має права ступити ногою.
Український селянин – геній землеробства. Своїм вмінням господарювати на землі він привабив зайд, які прагнуть загарбати нашу країну, особливо її землі, навіть перетворити її на іншу державу, заселити її іншими народами, як, скажімо, при сталінізмі винищували українців не тільки в Україні, а й на Кубані, Ставропіллі, Поволжі.
Добре білорусам. Нема у них занепаду і безладу, як у нас. Там працюють виробництва, доглянуті поля і повно худоби на громадських фермах. Президент Лукашенко не пустив на свою землю засланних паразитів, які в нас грабують людей, сіють безлад, аморальність і бездуховність. Наші гоноровиті й продажні зверхники запровадили дикий капіталізм на нашу ганьбу. Самі не доїдаємо, а годуємо ненаситне панство. Спритні лихварі й нахабні шахраї з легкої руки влади перетворюють землю на товар.
Мабуть, лише для нас, українців, притаманно не помічати цінностей, поки не втратимо їх. Такою неповторною цінністю, є наша земля. Витоки психологічного стану українців варто шукати в мудрості нації, яка формує особистість з ранніх років. Виховання любові до рідної землі через заповіді, а не накази, виховують вільну й миролюбну людину.
Село – носій українського духу. Сільські люди мають неоціненний скарб душі: зберігають свою культуру, звичаї, побут, мову. Солідні вчені всього світу визнають, що в Трипіллі жили найдавніші хлібороби. Село чутливе до нестабільності в країні. Стан села відображає стан держави України. Земля – наша мати-годувальниця, за рахунок неї ми живемо, і продавати її не можна ні за які гроші. Для українців – споконвічних орачів-землеробів, пшеничне поле було сакральним символом рідної землі.
Поневолення, громадянські війни, голодомори і нищення української еліти призвели до послаблення націоналізму. Відомо, що загарбники окуповують країни, де націоналізм ослаблений. В нашій державі процвітає внутрішня окупація, якій вигідно торгувати землею. Тільки недолугим керманичам могло спасти на думку, що українцям земля не потрібна. Для наших правителів-олігархів інтереси власного збагачення важливіші за інтереси корінного народу.
Соціалізм, який будували на селі, був рабством. Селянство було перетворено в трудармію за допомогою колгоспів. Було запроваджено радянське кріпацтво, коли селянину не давали паспортів, платили по 20 копійок і 200 грамів зерна на трудодень, а податки були на все: і на молоко, і на м’ясо, і на яйця і навіть на кожне дерево та кущ у садибі. Колгоспники нібито мали право, але не могли розпоряджатися ні землею, ні прибутками.
Під час жовтневого перевороту було заявлено, що право приватної власності на землю знищено назавжди. Це була далекоглядна політика. Відібрали землю, яка перерозподілялись кожні п’ять років, і у козацьких громад. У людей, які відірвались від землі, втрачається Батьківщина. Таку країну легко загарбати, а населення переселити в резервації, зробити кріпаками чи просто рабами. Цього добиваються наші зверхники, наслідуючи відомого завойовника Ксеркса, який грекам виставляв вимогу: здати землю і воду як головні умови миру, тобто як принцип закабалення народу.
Важка ситуація, що склалася в селянській Україні, не має ніякого виправдання. Більшовицький лозунг «Земля – селянам» нібито мав перетворити споконвічну мрію селян на реальність. Земля була оголошена національним багатством. Ніби виправдовуючи старий лозунг, тепер поділили землю і основні фонди колгоспів та радгоспів.
Але сталось не так, як хочуть селяни. Влада, щоб не образити робітників, обіцяла їм земельні бонуси, яких так ніхто і не побачив.
Ще Михайло Стельмах у творі «Хліб і сіль» зазначав, що для нас хліб, сіль і честь завжди були найдорожчими. Тому «реформатори» руйнували село, доводили до ручки виробника хліба і позбавили людських чеснот. Село вимирає.
Придумали паювання землі, знаючи, що люди позбуватимуться паїв, бо не мають знарядь праці на землі. Народна мудрість стала реальністю. Пригадуєте притчу, коли батько розв’язав мітлу, яку не могли переламати сини, гілочки вони легко потрощили. Так тепер ламають селян, коли вони роз’єднані і не захищені законом.
Розпайована земля уже легко потрапляє в руки олігархів та іноземців, хоч є мораторій на продаж. Українці стають батраками на своїй, але не власній землі. Гряде нове кріпацтво, що може перерости в звичайнісіньке рабство.
Країни старого капіталізму намагаються збільшити частки державних земель, скуповують їх, творять величезні селянські господарства. У США, наприклад, найбільша частка землі належить державі, В Ізраїлі взагалі нема приватної власності на землю, 93 відсотки землі належить державі, решта – комунальна власність. Землю у приватній власності чужинці хочуть мати в Україні.
Керманичі світу хочуть позбутись українського селянина, забравши в нього землю, щоб створити всесвітній голод. Тоді легко буде тримати владу. Люди будуть покірні. За миску баланди, як висловився один колишній керівник колгоспу, захоплений «реформами».
Все це перегукується з настановами горезвісного Гебельса (Щоденник від 28.08.1936 року): «Якщо хочете взяти владу в руки, влаштуйте голодовку, дискомфорт в економіці і соціальному житті, через два роки бери автомат і ти при владі». Можна сміливо сказати, що наші керманичі достойно виконали настанову цього фашиста.
Провидці кажуть, що долари, виручені за продану українцями землю, залишаться папірцями ні на що не придатними. Експерти вбачають, що скоро долар дорівнюватиме японській єні. Зарубіжні економісти занепокоєні послабленням американської валюти через дефіцит державного бюджету і борги США. Для перестороги введена європейська валюта – евро. За деякими даними, поза Америкою блукає понад 300 трильйонів доларів, матеріально не забезпечених. Для їх отоварення не вистачить не тільки золота США, а й усього багатства. Тому уряд цієї держави постійно шукає вихід. Одним із них є війни, скажімо в Іраці, які отоварюють цю валюту військовими поставками. В результаті Америка скине паперовий вал на утримувачів доларів, що призведе економіку багатьох держав до хаосу. Для України цей хаос стане подвійним. Відомо, що знецінення грошей – найкращий спосіб руйнування держави.
У книзі М.Сенченка «Латентні (приховані – М.К.) структури світової політики» читаємо: Планетою править Світовий уряд, на чолі якого Комітет 300 – некоронований володар світу, який відкидає можливість сільськогосподарського прогресу. Світовий уряд обмежуватиме зростання населення, поки не залишиться один мільярд людей, який буде обслуговувати правлячий клас. Події в Україні розгортаються саме у цьому напрямку: зменшити населення до 25 мільйонів осіб. За ідеями сатанинських культів, на планеті будуть лише правителі й раби, середнього класу не буде. Всіма багатствами володітимуть елітні члени Комітету 300. Сільське господарство буде викуплено і підпорядковане виключно Комітету 300, виробництво харчів контролюватиметься, створюватиметься дефіцит їжі та води. Дітей навчатимуть жорстокості.
Треба знати, що в Паризькій хартії і таємному протоколі, який 1990 року підписав М.Горбачов, остання позиція проголошує: відібрати землю.
Складається враження, що телебачення та бульварна наша преса сіють сум і розбещеність, пропагують вбивства і катастрофи, ґвалтують кінобойовиками, щоб сприяти нервовому зриву населення. Останнім часом безконтрольно завозяться трансгенні продукти та вирощуються генетично змінені рослини, що може призвести до виродження прийдешніх поколінь українців. Претенденти на керівництво світом принципово вживають кошерну їжу, а нас годують різними шкідливими наповнювачами. Принагідно слід нагадати, що у свій час президент Франції Шарль де Голль заборонив виробництво кальвадосу, яблучного коньяку, оскільки він негативно діяв на нащадків любителів цього пійла.
Світовому уряду, як стверджують, Україна заважає прийти до повного володіння світом, бо Америку давно окуповано, а Росія їм не заважає. От і виконується чужинська програма. Село зруйнували, маємо безнаціональні паспорти, засилля іншомовної українофобної преси, закриття українських книгарень, навіть оновлені купюри грошей мають невластиве українцям забарвлення та погіршений формат. На них немає назви нашої держави, орнамент неукраїнський…
Треба сказати, що символи бувають таємничо далекоглядні. Наприклад, п’ятикутна зірка, введена в державний ранг більшовиками, – це винятково окультний знак сатани. Гітлер, коли йшов до влади і для її утримання використовував кращі символи людства та сатанистські надбання. Він творив арійську націю, взявши авторитет наших далеких предків аріїв, запровадив свастику – давній символ грому, весни, родючості, магічної сили, таємничості, що була перетворена на символ варварства і насильства. Гітлер взяв на озброєння сатанистське зображення черепа і кісток. Назву добірних військ СС він запозичив у братства святого Станіслава.
Тепер однодумцями фашистів виступають деякі члени нашої владної еліти, члени секти святого Станіслава (СС), що мають титули «сер», «леді», «шевальє», «кавалерствующа дама». Вони безумовно виконують настанови Комітету 300. Члени ордену СС та гітлерівське СС споріднені не тільки за походженням і звучанням, а й діями, зокрема загарбницькими. Але вони згинуть, як і третій Рейх, третій Рим, Третьої Російської імперії теж не буде. Вірю, що недалеко той час, коли господарем нашої землі-годувальниці буде український народ, а не руйнівники держави та грошовиті зайди.

ПРОРОЦТВО ЖЕБРАКА…

ПРОРОЦТВО ЖЕБРАКА…

2010-07-29 08:02:30

2055 рік – похмурий осінній день. Головна охайно прибрана вулиця районного містечка сповнена 45 років тому щасливими ,працьовитими мешканцями, веселим дитячим сміхом.  Замість щасливих мешканців тут бродять люди, зневірені у своєму житті; люди, які, шукаючи щастя багато років тому, знайшли лише горе та поневіряння. Тут мешкають люди, які намагалися відстояти своє щастя, забезпечити і собі, і своїм дітям життя, гідне їх самих.

…Та зробити їм цього не вдалося. Не вдалося не тільки тому, що їм заважали ті, що просто пливли за течією, а й тому, що були й такі, хто намагався протистояти та присікти їхні спроби та намагання направити життя у правильне русло.

 Центральна вулиця містечка завжди відрізнялася від інших своєю чистотою та привабливістю. Зараз же тут повно сміття та бруду, біля якого топчуться жебраки, шукаючи шматок черствого хліба та ковток свіжої води. Дивлячись на цих бездомних людей, напрошуються лише одні питання: “Хто вони, як вони тут опинилися, хто у цьому винен? “

Відповісти на ці питання не так вже й легко, але можна спробувати.

Отже, перенесемось у час, коли ці жебраки жили (можливо й не повноцінним життям, та все ж жили) життям, сповненим надій та ілюзій, а думки про таке майбутнє (якщо й виникали) жахали їх найдужче. Час, коли Держава  мешканцями якої вони були, можливо, не переживала найкращі свої часи, та все ж існувала. Вона переживала тоді кризу, але у жодного громадянина не виникало сумнівів щодо її полегшення. Майже в жодного… А тих, у кого виникала така “безглузда підозра” щодо майбутнього Держави , одразу запевняли та переконували у неправильності поглядів.

Ким це робилося? – владою. Владою, яка намагалася сховати все, а на всезагальний огляд виносила лише “показові виступи”, якими і намагалася “замилити очі”. Якби Ви тільки знали, скільки таких випадків було в цій “утопічній державі”!!! Як намагалася влада запевнити бідний, сповнений надіями народ у тому, що ця криза – лише тимчасове явище, що все піде на краще, що це лише терні, через які має пройти народ, щоб отримати та заволодіти своїм щастям.

…А ці люди вірили, вірили в усе, що їм казали. І тільки зараз, оглядаючись назад, вони нарешті побачили та  зрозуміли свої помилки, свої нерозумні вчинки. Але ні, жодних вчинків не було (а вони мали б бути, нехай і нерозумні), була лише пасивність; пасивність, яка й призвела до того, що вони зараз мають Саме пасивність вбила нас, вбила народ, який прагнув жити, жити в незалежній, вільній, щасливій державі, якої в нас ніколи не було. Адже, що таке держава? Це інститут політичної системи суспільства, головними елементами якого є розумне керівництво, військо та патріотичний народ…

Жодного з елементів вони, на жаль, не мали. Керівництво (яке, до речі, обирали ми самі) не надто переймалося проблемами “нижчих класів”; що ж до війська — його в них не було, не було ні армії, ні людей, які б хотіли її створити, створити ту справжню армію, яка б змогла протистояти ворогу у найважчу хвилину. (А може ми лише того й чекали – потрапити під чиюсь міцну руку?)

Якщо ж немає перших двох складових, то про третю взагалі нічого казати. Патріотичний народ… Його не було в нас ніколи. Немає зараз… Й ще не скоро буде. Не буде доти, поки кожен, не зрозуміє, що він – громадянин своєї держави, потрібен ЇЙ, потрібен, як ніколи, що саме від нього залежить майбутнє його держави.

Не буде цього поки не прокинеться в наших душах національна свідомість. Національна свідомість… Де ж вона? Хтось приспав її дуже давно. Але час минає. Треба щось робити. Робити для того, щоб у 2100 році мешканці  не тільки Головної вулиці ,Держави читали про ці жахливі чорні дні в підручниках з історії і уявляли це як один з найважчих періодів становлення та розвитку своєї держави, і щоб, закриваючи підручник, вони думали: “ Так, це було важко, але чи варте того життя, яке ми маємо зараз”