Мои статьи.

Добро пожаловать в мир Lineage II

Алмаз в природі                Вітаю на сайті  Грані  АлМаСа

Rough diamond.jpg

кристал алмазу в породі

  • Самая кровавая бойня братьев славян.

  •  Выговский-гетман Малороссии.  Об этом сокрушительном поражении московских
    Алексей I Михайлович
    Алексей I   Михайлович
    Портрет Алексея Михайловича Романова, 

    войск российки историки стараются умалкивать, хотя в узком кругу ученных это поражение признавалось самой крупной бойней братских народов. Историкам и политикам советских времен вообще запрещалось говорить о глубоком расколе украинского общества в 17-м веке на противников и привержен- цев Москвы.

    Что же произошло 350 лет тому.

    Клятвы ради обмана.

    После смерти Богдана Хмельницкого,севший на трон Иван Выговский прекрасно понимал,что распавшуюся страну надо объединять.Нового гетмана приняли не сразу. Сын польского шляхтича с Волыни, недолюбливал казаков и не скрывал, что намерен вернуть Украину под власть Речи Посполитой. Однако под гнетом политических выкрутасов в 1658 году Выговский в присутствии российского посла на Новой раде Выговский присягнул на верность Москве и  тот час восстановил мирные отношения с крымским ханом, взял его к себе на службу его армию,потратив миллион рублей, унаследованных от Хмельницкого на допол-нительный наем в свою армию немцев,поляков и волохов. Готовился масштабным боевым действиям против Москвы. Сомнений в этом не осталось,когда в сентябре 1858 года гетман подписал с Польщей Гадячский мир,согласно которому Малороссия должна вернуться под власть поляков.

    Между сторонниками Москвы и Речи Посполитой вспыхнула гражданская война,которая со скоростью пожара распростанилась по левому берегу Днепра.Бои шли в Лубнах , Миргороде, Гадяче и Глухове. Малороссия понесла значительные потери,в кровавых стычках погибло более 50 тысяч человек.

    Возмущенный государь Алексей для наведения порядка  послал в Украину    войско под предводительством воеводы Григория Ромодановского.Отряд во главе с Василием Шереметьевым прибыл прямо в Киев,как и предписывало Переяславское соглашение, но гетман ,чтобы недопустить этого, послал своего брата Данилу свойском в Киев.Однако сражение не принесло Выговскому желанной победы.Он сам попал в плен. В страхе перед рас- правой, он вновь присягнул на верность царю, пообещав никогда больше не воевать с царскими войсками,распустить свою армию, татары должны вернуться в Крым. Не осознать как,но русский царь снова поверил Выговскому и освободил его из плена,и вскоре пожалел,так-как гетман не только нарушил присягу но и взял в осаду российский городок Каменный.

    Взбешенный император отправил на Украину еще больше войско во главе с князем Алексеем Трубецким. Из слов очевидца « у стен Конотопа творилось «вавилонское» столпотворение, сыну пришлось воевать против отца,а отцу против сына.» Кровь полилась рекой на рассвете 29 июня 1659тода,когда отряды Выговского атаковали войска Трубецкого. Бой длился бесконечно долго. В тыл ударили татарские всадники. Воды реки стали красными от крови. Российским войска так и не удалось собрать силы и дать отпор. Отряд князя Пожарского перебили,а его самого, раненого, захватили в плен. Князь Трубецкой,в отчаянии пробивался сквозь окружение, отражая атаку за атакой и когда через три дня остатки его армии собрались в Путивле то выяснилось,что от 150 тысячного  войска осталось ничего.

    Известный российский историк Сергей Соловьев утверждал, что царь Алексей впал от этого поражения в такую панику, что был готов бежать за Волгу. Гибель своих войск он воспринял,как личный позор. Очень опасался того,что кримская орда предпримет немедленный поход на Россию, оставшуюся без войска. Однако татары начали грабить украинские города и села. Казачьи отряды –донские и запорожские-стали преследовать их в Чернигове,Нежине и Прилуках и после присоединения к казакам сторонников Богдана Хмельницкого,татары убрались восвояси.

    На очередной Переяславской Раде в октябре 1659 года князь Алексей Трубецкой привел к присяге на верность российскому царю нового малороссийского гетмана Юрия Хмельницкого. А Иван Выговский, укрывшийся в Польше,вынужден был прислать ему все атрибуты гетманской власти- булаву,знамя и печать.

    Через пять лет поляки обвинили Выговского в измене и казнили.

  •  З розгону вдарив головою об стіну…


Не знаючи істинної правди про те,що творилося в Радянському Союзі,що таке голодомор,політичні репресії проти інтелігенції,особливо української,як нищилися духовні устої нації Лексій з Сарненського Полісся сліпо вірив більшовіцькій пропаганді,яка велась підпільно через  пресу,що надходила з Москви та Києва.Таку ж “правду” передавав,як сам розумів з уст в уста своїм краянам,виступаючи на зборах і мітингах перед земляками по всьому Поліссю.За порушення закону Річ Посполита навіть посадила на десять років за решітку,за якою просидів ці довгі роки.Вийшов на волю в середині тридцятих років і продовжував агітацію за Леніна-Сталіна.В 1936 році покинув сарненщину і рятуючись від поляків,подався до “братів”,які спочатку закрили в льосі,а потім по указу розселили по таборах “необ”ятної родіни.” Після засідання “трійки” Поліщук став ворогом трудового народу і попав в однойменне з річкою поселення  Печора, де його дуже зарослого побачив Макар,син Сарненського православного священика.Ось,що розповів він мені,коли ми не зовсім випадково зустрілися під час моєї служби в лавах Радянської Армії,де було розташований наш підрозділ:”В барак ввіпхнули зарослого,страшенно змученого,побитого чоловіка.Почувши мій голос він сказав:”Я,Поліщук Лексій.Звідки ти чоловіче,бо твоя мова,дуже на сарненську схожа?”…Я розповів йому хто я такий і звідки, Лексій був без очей,то ж орієнтувався по голосу.Тоді каже: “Я дуже добре знав твого батька…Ти ще молодий…Може ще попадеш додому,то я прошу;зайди до моїх і скажи:”Прокляте от-те слово “товаріщ”. Потім, через багато років,Макар зумів поїхати на рідне Полісся,знайшов родичів Лексія і виконав останню волю мужнього земляка.Чому мужнього?,Бо подальші події ,що сталися в таборі, достойні тільки мужньої людини. Коли родичі почули,як помер їхній ідейний Лексій,то заридали-заплакали. А було то так… “Одного холодного,короткого дня,який буває тільки на крайній Півночі,сліпий і виснажений старець,старець не по роках- Поліщук звернувся до табірників/зеків/ зібратися в бараці,бо хотів їм сказати останнє слово.Всі зійшлися і чекали,що скаже “красний сліпий”.Розповів про тяжке життя свого краю,про своє безталанно віддане життя боротьбі за світле майбутнє,за коммунізм на Поліссі,у величезну віру у Радянський Союз,і як йшов до нього , і як попав в табір до “урок”,і як ті програли його очі в карти,як  потім видавили їх і зробили безпомічним. Постояв…високо задер голову щось шепочучи і… тоді відступив від стіни на кілька кроків,і з розгону вдарився головою об стіну,упав,важко,ледве підвівся і знову з розмаху щосили ударив головою в стіну так,що та аж задвигтіла. Як упав,більше не піднявся.

Тоді хтось з табірників узяв його на руки,але Поліщук не дихав….”

26 квітня минає  24 роки від аварії на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. Кажуть, що
на подолання наслідків трагедії щороку майже 30 країн світу виділяють значні кошти.Де
вони зникають-невідомо, мов у Бермудському трикутнику гроші пропадають.
Що ж робиться зараз у зоні. що там відбувається, розповіли мені мої земляки; пожежник
Віктор, та охоронник Петро.Односельчани працюють по два тижні вахтовим методом у
самісінькій зоні.
По науковому хлопці висловлюватись не вміють, не навчені,- бо вчилися в той час, після
трагедії, коли уроки були по 30 хвилин з такими ж перервами, але від природи спостере-
жливі й кмітливі, вони підслухали розмову науковців – що у зоні відбуваються природні
процеси- напіврозпад радіоактивних елементів.Пожежник Віктор каже:-  “Радіація впала
настільки,що закриту зону скоро звузять до 10 кілометрового радіуса”.
Петро доповнює:-“Для подолання наслідків катастрофи в зоні ніхто нічого не робить, кажуть грошей не хватає”
-“Чому ж не роблять-заперечує Віктор- то ж планують будувати завод з виробництва ядерного палива і будівництво величезного централізованого сховища відпрацьо-
ваного ядерного палива  нашими АЕС.”
-Але коли   ж то буде -перебиває товариша охоронник Петро- навколо ж самого
небезпечного об”єкта проводяться роботи, копають траншеї під фундаменти, але натра-
пили на високоактивні уламки. Колись іх було закопано, а тепер, коли почали копати, вони
мішають. Дозиметр шкалить -така висока радіація. Ті уламки кудись вивозять, бо ж підприємства переробки відходів, яке повинне було працювати ще три роки тому, немає- недавно почали рити траншеї під фундамент.
-Нам наш начальник МНС казав, що унаслідок катастрофи 2300 населених пунктів
зазнали радіоактивного впливу – продовжує Віктор- рівень радіації зменшився майже
в 100 раз, однак в окремих місцях спостерігається погіршення ситуації, бо в зоні зосе-
реджено 1мільярд радіаційних відходів, більшість з них- негерметичні. Дуже швидко руйну-
ються, розносяться вітром і дощем.
А ми, поліщуки Волинської,Рівненської, Київської та Чернігівської областей продовжуєм споживати овочі та фрукти, в яких вміст радіації перевищує у 15 разів встановлені державні норми.
Хлопці кажуть, що зона стала полігоном.Американці вже давно використовують нашу
зону. Вони встановили лабораторію, де працюють наші науковці і за досить нормальні
бабки роблять досліди для американців.

  •      Хтось же мусить гівно вигрібати.

Вечорами у забігайлівці біля Немовицького сільського клубу ніде присісти. Відвідувачі- переважно чоловіки. Сидять з горілкою і пивом. Якось вдалося примоститися до двох хлопців. Слово за слово і зав”язалась розмова про сільське життя- буття.

40-річний Віктор працював в районному центрі Сарнах на консервному заводі.Чоловік, дещо тверезіший за товариша по чарці, розповідає: -“У жовтні завод закрився.Зараз стоїмо на біржі. Мені кожен місяць видають півтищі гривень. Правда, платню часто затримують. П”ю на товаришеві гроші. І Валєра -киває на сусіду,- теж без роботи.Він із заробітків приїхав місяць тому, пристав до старшої жінки. Вона з грошима і величезною хатою.Так її чоловік тоже пару днів тому повернувся із Польші, із заробітків. І викинув Валєру з хати.

-Як щось зкалимимо-йдемо в генделик-продовжує Вітя.-А як нема, затарюємося самогоном. Моя колишня однокласниця жене.Продає пляшку за 10-ть гривень.Часто дає …в борг-сміється.Поїде в Сарни ,позбирає бутилки. Вдома розіллє пійло, а потім продає клієнтам-кому чикушку, кому півлітру. Люди спиваються.-продовжує далі. – Он Саша,сусід мій, на рік від мене старший, працював будівельником в столиці. Вдома залишав дружину з двома дітьми. Я подзвонив йому, що жінка почала пити, діти недоглянуті.Він заробляв гроші на дітей, а вона прогулювала.Я знаю,як тяжко приходять гроші там на заробітках…Не видержав,подзвонив йому.Тут, більшість, з тих,що сидять теж були на заробітках переважно на будівництві в Києві та за границею. Але там тоже криза,масово скорочують, ясно, що наших в першу чергу.На весну знову думають податися за кордон-чорнороби потрібні за будь-яких умов.Друззя двонили,що прибиральником можна встроїтись без проблем. Хтось же мусить гімно вигрібати.Там-у Європі на таку роботу погодяться за шалені бабки.А ми,за копійки чистити будемо. В Немовичах кожен десятий, може й більше на заробітки їздить…”

Примітка.Імена змінені і генделик теж.