І біжать селяни бодай на яку роботу

4909.jpgНедавно Сарненські чиновники захоплено відзвітували, що у селищі Клесів почав діяти цех з виробництва тротуарної плитки, яка піде на бруківку  у містах де відбудеться Євро 2012, але скромно промовчали що в новому цеху працює всього 14 працівників, які за надзвичайно тяжку і шкідливу роботу одержують лише 2500 гривень, або 320 доларів. Працюють  вони на китайському обладнані, яке коштувало 4 млн. гривень. У цеху виготовлятимуть 12 тисяч кубометрів  гранітної бруківки. Третина продукції піде на експорт.Робота шкідлива , тяжка, і платять небагато, але в навколишніх селах безробіття, тому й біжать селяни бодай на яку роботу і задоволені навіть такою платнею.

Живемо як, у казці.

Опозиція і влада чи не вперше солідарні, та на жаль, лише у бездіяльності. Якщо опозиція, майже мовчки спостерігає як країна котиться у прірву, то влада її туди впевнено підштовхує. Простий народ ледь не щоденно відчує як його засмоктує трясовина постійно зростаючих цін, а та соломинка у вигляді «соціального мінімуму», простягнута державою, виглядає як знущання. Влада не те, що не готова подати руку допомоги пересічному громадянину, а навпаки, приймаючи новий податковий кодекс, ще глибше втоплює надію українця на можливість чого-небудь добитися у цій країні. Взаємодія влади із суспільством виглядає як розмова німого із глухим, адже ми-українці так і не навчилися відстоювати свої конституційні права, а влада – дослухатися до голосу народного сумління. Так і живемо, як у казці про Рака, Щуку та Лебедя.

Що не кажіть, а вибори треба робити ще частіше. Якби вони були хоча б раз на два роки, то за наступних п’ять скликань (10 років) проблем би в нас, простих смертних, значно поменшало. Або є інший варіант: хай би виборча кампанія тривала не два місяці, а, скажімо, рік. Тоді й кандидати могли б розвернутися по‑справжньому. Скільки б доріг вони відремонтували, скільки майданчиків зробили?.. Перед виборами вони кинулися покращувати комуналку. Вони ремонтують дахи, підвальні розгалуження, ставлять дитячі майданчики, міняють двері, освітлюють прибудинкові території, латають дороги. На деяких округах виникає навіть конкуренція між багатими кандидатами. Тобто, хто зробить більше.Дехто прямо йде до виборців і питає: що вам зробити? Інші тихо роблять. І то буває роблять настільки тихо, що люди навіть не знають, хто ж то був.

Чи можете ви уявити, як би нам жилося?

Ось вже двадцять років живемо у незалежній державі. А ніяк по-людському зажити не можемо. А все, через те, що ми надзвичайно мудрі. Раніше купували нас гречкою, м’ясом, консервами і пшоном, а тепер коли подорожчали дріжджі і цукор, лакомимось на пляшку горілки, на 50 гривень. Роззявивши рота, слухаємо замовлену пропаганду від людей, для яких казати “правду”- свята справа. Неможливо збагнути того, що в депутати преться сила-силенна безробітних- от тільки як вони вирішуватимуть справи громадські, якщо не зуміли встроїти свого побуту, не додумались до того, як почати свою власну справу, як кажуть не змогли дати собі раду. Які ж це депутати не кажучи вже за Голів – це болтологи! Йдуть у владу щоб “урвати” дещицю собі, маючи мандат.

Ми знову будемо голосувати за набір гасел улюблених політичних сил,за знайомі прізвища і обличчя, а не за людей, відповідальних за свої слова і вчинки, котрі займуться ремонтом доріг, шкіл і лікарень, не грати в політику. Більшість з нас і надалі буде надіятись на милостивих правителів, які сильною рукою вирішать всі проблеми, а чиновники в наших селах тим часом потихеньку протягатимуть потрібні їм рішення поки ми будемо перейматися питанням двомовності або історії, забувши про насущні свої проблеми…

Коли ж ми вже всі усвідомимо, що ми, кожен з нас несе відповідальність за те, чи чисті річки, чи будуть функціонувати садики і школи? Коли ж ми перестанемо довіряти  недобросовісним політикам, які маніпулюють нами, обіцяючи різні блага “вже завтра”, в той час коли при цій Конституції, без відповідних ресурсів і повноважень місцевої влади досягти якихось суттєвих зрушень неможливо. Самоврядування має бути максимально очищене від політичного безглуздого протистояння, яке надзвичайно шкодить громадам.

Невже ми не втомилися від  політики, що функціонує за принципом славнозвісного Геббельса “чим більше брехня, тим швидше в неї повірять”. Невже не прийшов час знати, де ми знаходимось і який реальний стан економіки? Коли ж буде та правда? Поки що її нема. Бо по своїй суті вона не вигідна, як провідним так і другорядним політикам. Адже якщо ми будемо знати правду, то для них це стане політичною смертю і забуттям.

Чи можемо ми уявити, як би нам жилося, коли б в нас були правдиві, відповідальні політики і не корумпована влада?  Уявили?… Не можете? І я не можу.

Рано, чи пізно, але рейтинг влади впаде “нижче плінтуса”.

Рано, чи пізно , але рейтинг влади впаде “нижче плінтуса”. Вже  зараз активно зростає кількість незадоволених політикою, яку проводить влада і разом з тим в людей наростає занепокоєння тим, що значно звужуються їхні свободи і права.Згідно різних досліджень 63 відсотки людей вважає, що обмеження прав не можна виправдовувати необхідністю впровадження порядку. Невдоволені владою уже не тільки на Заході країни. За дев”ять місяців роботи, регіонали встигли нажити чимало ворогів як серед дрібних так і більш успішних підприємців. І що саме страшне, то це те, що коли громадяни доведені до розпачу, вийдуть на вулиці громити магазини і палити машини, то в першу постраждають ці ж дрібні підприємці, бо ж їхні магазини та автомобілі не охороняються і стануть легко доступним “козлом для биття”Хоч наш народ досить інертний, особливо після зради його ідеалів президентом-пасічником, однак нинішня ситуація вже  надто близька до протестів. Приводом до цього може стати будь-яке рішення влади, яке зачепить бодай одну якусь конкретну верству населення. Навіть підвищення пенсійного віку й ухвалення нового Податкового кодексу може вивести на вулицю не повв”язаних між собою таких верств населення, як підприємців і інтелігенції.А тим часом жити стало краще “ще вчора”. Ось і ” Голос України” недавно повідомила, що тарілка борщу подорожчала вже вдвічі, що й наочно демонструє справжній рівень інфляції в державі. Цей головний інформаційний рупор зауважує, що офіційна статистика стверджує ніби вартість продуктів зросла всього на 3 відсотки, попри те,що картопля і капуста продаються за небаченими восени цінами. Середня статистична сім”я тільки на своє харчування зараз витрачає понад 3 тисячі гривень на місяць. З п”яти до десяти гривень за підрахунками незалежних експертів зросла і вартість однієї тарілки борщу.Зараз напередодні виборів українців у всіх регінах надзвичайно турбує питання: чи зможе по завершенню цього процесу нова влада на місцях швидко і ефективно вирішити насущні проблеми місцевого самоврядування, що накопичувалися роками. На жаль ці турботи не підкріплені бодай яким переконанням, що партія регіонів, яка мала сякий-такий вплив у державі не виправдала надії на краще. Що ж до “Батьківщини”, то ця партія сиплеться по всій країні і скоріше всього ці вибори для неї стануть останніми.За такого розвитку подій імовірність того, що скоро терпець урветься надзвичайно висока….

Як би не вік…

Що це межа, я зрозумів ,коли намагався влаштуватись на роботу -до 30, до 40, до 50… На цій віковій позначці закінчується будь-яка перспектива працевлаштування . І якщо врахувати, що кожен третій громадян України – це людина за 45, а також те, що Україна старіє та що пенсійний вік, скоріш за все, таки збільшать, то що робити тим, хто перебуває на межі пенсійного віку? Та й чи взагалі можливо працевлаштуватись після 45?
— Коли приходжу до працедавця на співбесіду, то вже начебто й підходжу, але щойно назву свій вік, все різко змінюється– Одразу кажуть, що передзвонять. Самі натякають, що, мовляв, «якби не вік». І так уже два роки очікую дзвінка хоч від когось. А у мене ж і освіта, і досвід роботи. Змушений нелеґально підпрацьовувати. Бо ж потрібно якось сім’ю забезпечувати.
Така історія не поодинока. Рятівних дзвінків чекає не одна сотня , яким за 45. І саме вони страждають від дискримінації при працевлаштуванні та першими підпадають під скорочення чи звільнення при реорганізації підприємницьких структур.  Саме вони здебільшого погоджуються на роботу без оформлення трудових відносин. Отримують зарплатні в конвертах тощо. Бо пристойної роботи за фахом знайти їм практично неможливо. А ті 30% працюючих людей цієї вікової категорії працевлаштовані переважно на робітничі спеціальності, де молодь працювати просто не бажає.
Чому роботодавці не хочуть брати старших людей
Значна частка керівників підприємств – люди молодшого віку, отож налаштовані приймати працівників такого ж віку. А людей, яким за 45, роботодавці сприймають як таких, що не мають мотивації, амбіцій, мислять ще радянськими категоріями, не можуть вжитися з молодими з огляду на відмінність світосприйняття.
Досить часто керівники не зважають на професійні якості людини, а оцінюють її за віком. І відхиляють кандидатуру, котра не підпадає під встановлені ними ж вікові критерії. Це попри те, що наразі діє Кримінальний кодекс України, де чітко виписана кримінальна відповідальність за дискримінацію за будь-якими ознаками. Та роботодавці не особливо того бояться, а правоохоронні органи не поспішають захищати працівників. Окрім того, до них не так уже й часто звертаються зі скаргами на дискримінацію за віковою ознакою. І, на жаль, в Україні нині немає судової практики з таких питань. Тому громадяни мають знати, що коли єдиною підставою для відмови у прийнятті на роботу стає вік, то це — пряме порушення прав людини. Правда, роботодавець ніколи не скаже, що не бере старшу людину тільки з цієї причини, — знайдеться безліч інших відмовок, аби це замаскувати. Звісно, озброївшись знаннями в галузі трудового законодавства, можна звертатися до правоохоронних органів з вимогою розібратися в ситуації та припинити протиправні дії працедавця. Проте потрібно мати докази. А їх зібрати ой як складно. Хіба з диктофоном ходити і записувати всі співбесіди чи розмови з керівництвом.
… І складно молодим, бо не беруть на роботу без досвіду, і старшим складно, бо… складно. Звісно, якби діяли закони, якби було достатньо робочих місць, то такі питання не стояли б на порядку денному.

Якому богу молимося браття
За кого, сестро, на устах молитва?
Чи не за тих, хто кидав нас за грати,
З яким – наша споконвічна битва
.

Напевно так розмістилися Небесні Світила на початку 20-го століття, що наша українська нація потрапила під поголовне винищення.Можливо тому, що ми забули і закинули своїх Богів, сповідуючи яким, наші предки жили щиро і правдиво.Не за Авраама, Якова чи Давида треба було просити їхнього Бога, а за відновлення храмів сіл та міст. Хіба ж буде чужий Бог оберігати нас?
Тепер ні в кого не виникає сумніву, що голодомор прораховувався і здійснювався найперше для того, щоб винищити українство, а якщо сказати простіше і відвертіше: голодомор був чітко спланованою акцією проти всього українського народу, який став колективною жертвою доти небаченого політичного терору.
Історія, як відомо- це дії не якихось вигаданих народів, це дії і вчинки конкретних людей, людей певного племені і роду. Частіше всього люди стають заручниками суспільної системи, за якої їм суджено явитися на світ. Та хіба винні в чомусь прості люди, що народилися при Чингіз-Хані, Гітлері чи Сталіну? Але ж саме вони стають першими жертвами страхітливих систем.
Без знання національної історії, зокрема знання голодоморів, без повернення шаноби до своїх дідів-прадідів та могил своїх пращурів  не можна подолати теперішнє історичне безпам”ятство. Ми мусимо знати свою історію, нам потрібна історична правда: Хто організував голодомор? Що за люди?. Хто керував сатанинською машиною?
Українці багато століть перебували під чужинцями: з 13-го століття не було своєї законодавчої влади, короля і королівського двору, своєї армії, філософії і права.Керований інстинктом самозбереження, наш народ упродовж свого
підневілля намагався витворити політичну національну еліту. Провідник нації- інтелігенція, ніяк не могла вирости з почуттів підданства його імператорській величності імператору Російської імперії, всліпу ідейно блукала, коли в більшовиках і комуністах бачила не імперіалістів,а соціал-демократів. Вийшовши з етнічних українців, інтелігенція не подолала в собі комплекс меншовартості і не навчилася боротися проти своїх катів. Винниченко, вмправдовуючись, казав,що українських інтелігентів, які свідомо будували незалежну Україну в 1917-1920 роках, було всього 300 осіб.
Коли нація не має своєї патріотичної еліти і в історичному забутті переходить безголовою масою з десятиріччя в десятиріччя, не усвідомлюючи свого історичного і космічного призначення, то це дуже важко назвати правильною позицією.
20-те століття в історії України було позначене могутнім піднесенням патріотичного руху. У відповідь на активне пробудження народу Російська імперія обдумано спланувала і завдала жорстоких ударів, розрахованих не на “покарання” непокірних,а на фізичне винищення українців при допомозі голоду.Голодомори виявилися набагато дієвішою зброєю, ніж депортації і розстріли на місці.
Хіба ж можна забути голодомори до воєнних і післявоєнних років? Хіба не повинні покаятися і спокутувати гріхи своїх ідейних батьків нинішні нащадки авторів і виконавців цього страшного злочину- комуністи,які зіграли цілком певно регулюючу роль у задумі перерозподілу геополітичного впливу в рамках багатополярної структури тогочасного світу .
Головна ж мета- вилучення Росії з системи міжнародних відносин.Був запущений механізм створення моделі вилучення з світової політичної гри ключової держави, якою була Росія, за допомогою швидкоплинного захоплення влади. За цією моделлю Україні була відведена роль “розмінної монети”.Саме це і стало підґрунтям для організаціїї
голодоморів…

Кожному своє.

Вперше в новітній історії України цього року місцеві вибори проводяться окремо від парламентських. До того ж, проходять вони на змішаній основі: половину депутатів обирають за партійними списками (знову закритими!), а половину – за мажоритарною системою.
Увага раніше зосереджувалася, насамперед, на виборах депутатів парламенту, місцевим же у найкращому випадку відводилася роль зброєносців, джур, а то і просто холопів.. Спеціально для таких із Києва присилають агітаційну продукцію з обличчями столичних політиків, невідомо на кого розраховану в реґіонах. Нею обклеюють рекламні щити, не задумуючись – чи дають такі стандартні плакати щось рядовому виборцю, його душі й серцю.
Вибори ж бо місцеві, люди хочуть побачити обличчя своїх потенційних обранців і почути, що ті обіцяють зробити тут, на місці. Натомість зі щитів на них дивиться президент всієї України і обіцяє „побудувати нову країну”. Або колишній чернівчанин, а нині киянин Яценюк пропонує „обрати зміни”. Дуже конкретна пропозиція, нічим не краща від „побудови нової країни”. Знову з’явилася на білбордах Юлія Володимирівна з посвітлілою косою і, як завжди, елегантно вбрана. Правда, замість очікуваного гасла „Вони працюють, вона критикує”, там написано щось зовсім невиразне, нездатне зачепити за живе.
Від свого обранця на місцевому рівні нинішній виборець очікує не красивих слів, а вміння організувати людей на якусь дуже потрібну і добру справу. Тоді й віддасть йому свій голос, коли побачить, що має справу не з базікалом, а з діловою та відповідальною людиною. Якраз таких найбільш потребує місцеве самоврядування. Порядок треба наводити повсюдно – на розбитих дорогах, на засмічених подвір’ях та в під’їздах будинків, на зруйнованих дитячих майданчиках – де лише є ознаки занедбаності. Але насамперед необхідно подбати про саму людину, дати їй надію на краще, запропонувати конкретну справу, що дозволить скерувати енергію кожного громадянина на загальну користь.
У розвинутих країнах місцеве самоврядування має великі права і розпоряджається солідними фінансовими засобами. Громадянське суспільство постійно контролює своїх обранців і має дієві механізми впливу на них. Там влада працює на людей, а у нас – навпаки. Звідти й ставлення простого українця до виборів. Все більше людей розчаровується у своїй спроможності впливати на владу, тому й не бажає ходити на дільниці.
Від свого обранця на місцевому рівні вони вимагають іншого – наведення елементарного порядку в селі, місті, районі, області. А міжнародні проблеми нехай вирішує столиця. Кожному своє.

„Депресняк”

ДепресіяОсінь – пора щедра. І не лише на зібраний під час польових та садово-городніх робіт врожай. Не скупиться вона і на ряд надокучливих недуг, що мають звичку загострюватися саме восени, першість серед яких посідає депресія. Власне, депресія, яку часто звикли іменувати у відповідності до сезону: весняна, осіння, зимова, набула у світі такої популярності, що вже з початку 2010 року Всесвітня організація охорони здоров’я прирівняла її до епідемії, що поширилася на все людство. До масштабів пандемії наближається депресія і в Україні. Найбільша небезпека цієї недуги в тому, що вона здатна тривалий час залишатися без належної уваги як збоку хворої особи, так і з боку оточуючих людей. Така непримітність з часом може мати найтрагічніші наслідки: починаючи від серйозних психічних розладів і закінчуючи самогубством.
Депресію називають хворобою ХХІ століття, хоча симптоми, які згодом підписали під неї, відомі ще з давніх-давен. Нудьга, апатія, хандра, „депресняк” – поширені в лексиконі сучасного українця слова. Куди гірше те, що окрім загальновживаності ці поняття справді виражають найпоширеніший сьогодні душевний стан людини.
Серед причин виникнення депресії називають найрізноманітніші: окрім уже згадуваних побутових стресів має місце і суспільно-політичний клімат в державі. Впевненість у завтрашньому дні – поняття неприйнятне в сучасній Україні, як і зрештою – в цілому світі. Відмінність лише у масштабах невпевненості: якщо, приміром, проблема тероризму може непокоїти жителів сусідніх країн, то на нашій ненці Україні і без терористів нікому довіряти не можна. Відчуття незахищеності з боку владної верхівки, зокрема законодавців та судочинства – дедалі більше поширюється серед населення і не може не гнітити. Рівно ж як і зростання рівня безробіття на тлі нестабільних економічних умов, тривалого колапсу фінансового сектору, розкручування інфляції здатне спровокувати „пожвавлення” депресивних станів.
Почастішали депресивні настрої і внаслідок світової фінансово-економічної кризи, ліквідація якої в окремих державах триває до сьогодні. Не виняток тут і Україна, в якій, поруч з фінансовою, активних обертів набрала і суспільно-політична криза, що розпочавшись на макрорівні, провокує локалізовані кризи на мікрорівнях. Мається на увазі – на роботі, в сім’ї, у повсякденному житті, адже так чи інакше ставить негативний відбиток на усталеному, розміреному, звичному ритмі життя і навіть здатна повернути його в протилежному напрямку. Звідси і депресивні стани, відчуття безвихідності, зневіри та безнадії.
Самими лише медикаментозними препаратами дуже важко повернути людину із стану животіння до нормального життя. Це щось на зразок, як вживати ліки від застуди і продовжувати ходити без теплого шарфа взимку, чи без парасольки восени. Дуже важливо і саме бажання недужого позбутися своєї „болячки”. Вважається, що чим довше людина перебуває під впливом депресивних настроїв, тим важче їй потім їх позбутися. Тільки відверте бажання знову жити повноцінним життям, отримувати задоволення від спілкування, від роботи, натхненно виконувати повсякденні справи і цікавитися життям оточуючих людей здатне врятувати людину. Лише тоді на користь підуть призначені ліки, а відвідування психотерапевта поступово можна буде замінити теплою бесідою з рідною чи близькою людиною.
Інша річ, коли депресивні хворі настільки вживаються у свою страждаючу роль, що згодом їм і самим не хочеться повертатися до нормальних умов існування. Створення довкола себе аури безпомічності, невдоволеності, розгублення та порожнечі здатні значною мірою полегшити життя недужим, в тому розумінні, що позбавляє їх відповідальності. За певний прорахунок у житті, немає значення непомітний чи більш значущий, їх однаково не звинуватять, чи принаймні відверто не ганьбитимуть, адже мова йде про хвору, тривалий час страждаючу особу, життя якої сповнене смутком і розчаруванням. Такий варіант депресії є досить поширеним і виникає після тривалого перебігу хвороби та неефективного лікування. У певний момент особа звикає до свого стану. Вихід же з нього означатиме новий поворот у житті, що на даний момент може бути неактуальним.
Людська психіка є дуже крихкою і свідоме втручання в неї, з метою зміни та підпорядкування, може мати найбільш непередбачувані наслідки. Таке втручання сьогодні має місце практично всюди: неперервні потоки інформації, переважно трагічного, негативного, часто шокуючого змісту, відверта та прихована реклама товарів і послуг, яка заполонила весь інформаційний простір. В Україні це ще на додачу перманентний виборчий процес, результати якого за відомо нічим добрим не втішають.

Депресія – це в першу чергу хвороба нереалізованих можливостей, коли цілі видаються нездійсненними, методи неефективними, запити перевершують реальні можливості, а людські домагання, підкріплені свободою вибору, уже з самого початку приречені на поразку. Тоді то й виникають відчуття безсенсовості існування, а відтак – небажання далі жити.
Як ситий голодного не розуміє, так, імовірно, не зрозуміє життєрадісна людина ту, що потерпає від депресії. Однак слід запам’ятати просту істину: у кожного своє життєве призначення, рівно ж як і кожному даний шанс прожити лише раз та самостійно розпоряджатися своїм життям, але в жодному разі не своєю смертю.

І ось вже осінь.

Рік- то аналог життя в мінатюрі- то ціле наше життя. У дитинстві кожний рік тягнеться довго-довго.Тепер,в зрілому віці, вони пролітають зі швидкістю потягу-експресу.На початку кожного року заново сприймаєш світ. Дивуєшся, який же він великий і невпорядкований. І  року в рік переконуєшся, скільки невиконаних справ лишилося з пройдешнього,кожен рік наївно гадаєш,ніби далі жити будеш тільки праведно, з”являються ілюзії, що все піде добре,віддаси усі борги, не влізеш у нові. І взагалі все буде “вищий клас ”                 Приходить весна- початок дорослішання,коли гормони вимагають свого, але зуби ще не випали.Зимова серйозність переходить у легковажність.До тебе доходить, що з приводу боргів ти погарячкував.Навпаки якраз, час їх робити.Адже в цей час більшість проблем, що здавалися непідйомними десь самі собою щезають.Починається переоцінка своїх життєвих цінностей, успіхи надихають до подальших. В цю пору особливо гостро відчувається самотність.Потім помаленьку до всього звикаєш. Дні стають довгими і назбирується все більше справ.Поступово наростає втома, хоч і і ти ще поки не повен сил стає якост байдуже.Поспішати нікуди. На зміну весінній ейфорії наступає заспокоєння.Вже петраєш, що вище голови не стрибнеш. Але все одно пнешся. Експрес все ще гуркотить своїми колесами життя, але вже, як у сповільненій зйомці.Поки відгуркотить, можна ще випити пива. Хочеться мандрувати. Все ще здійснюються божевільні задуми, хоча, починаючи їх, ніколи не знаєш, як вони закінчаться.Сам дивуєшся, як ти ще все йдеш, не поламавши собі ноги.Остаточно остуджує тебе тебе тільки осінь- збір урожаю. Пожинаєш плоди своїх зусиль, дивуєшся, що так їх мало. Могло би бути більше. Непомітно у своїх сутінках підкрадається старість.Сни стають тривожними, повчальними і дуже часто віщими, а погода депресивною. Та нудьгувати не встигаєш. Проблеми сиплються на тебе, як стиглі груші, а ти все тягнеш і тягнеш, як хом”ячок, їх у свою нірку. І ось вже осінь перетікла у зиму, як правило безсніжну і холодну.Вже нічого непотрібно, всього вдосталь. Хочеться завалитися і проспати до кращих часів. Аби не заснути і не замерзнути,штучно стимулюєш інтерес до життя. Уявляєш, яке воно класне і радієш кожному промінчику.Зовнішні події бурхливо змінюються внутрішніми.Нарешті починаєш щось розуміти у цьому році за декілька миттєвостей до його закінчення. Виправити вже нічого не можна… Наступить новий рік, але не твій…

У нас дуже багато усього зайвого:

 

09031301sch.jpgУкраїнці — найбагатша на землі нація. Бо у нас дуже багато усього зайвого:
Тисячолітньої історії. Кожен князьок, гетьман, президент, щойно вхопив булаву, — так і заходився фальшувати «Слово», літописи, перефарбовувати мемуари, переписувати підручники.Цноти і гідності. Бо наші найгарніші дівчата самовіддано працюють у борделях усієї Европи, Малої Азії та Евразії.
Героїв, бо скільки б їх не піддавали анафемам, потім не возвеличували, а потім знову не нагороджували званням Героя України — вони залишаються Героями.
Мови. Бо скільки її б не забороняли, «розвивали», «зближували», «правописно виправляли», розводили «двуязичієм», «грамотно» титрували, а вона ну ніяк не хоче переходити до «компанії» книжних і зовсім забутих.
Волі. Бо після всіх імперій, союзів, союзних референдумів тут допоможе хіба що ідея «нової інтеґрації» — її придумали після того, як обпеклися із «Союзным государством России и Белоруссии», якої в світлі блискавичної серії останніх російсько-українських перемовин та їхніх результатів можна ближчим часом чекати на порядку денному.
Хазяйновитості й роботящих людей. Як не викорінювали їх колгоспами і голодоморами, п’ятирічками, семирічками та аґромістами, а вони знов і знов з’являються в такій неочікуваній іпостасі, що жодні нові податкові лещата та кодекси не можуть вкоротити їм віку. А якщо вже зовсім нетерпець — то вже гайда.
Одні кажуть, що їх 1,6 мільйона, інші — сім. Але хто там насправді знає, скільки їх, наших рук, будують, прибирають, доглядають по італіях і португаліях, німеччинах та іспаніях…
Свободи слова. Її теж забагато зайвої. Бо коли після валуєвських циркулярів та «емських» указів, соловків та сандармохів, головлітів і маланчуків, відрізаної голови журналіста та темників, побитих біля парламенту чи викинутих з Українського дому репортерів вона знову сміє піднімати голову, тут уже без передачі новому шефу «охранного отделения» УТ-1 та обласних телеканалів, шефства над нацрадою та держкомтелерадіо, без закриття «5-ти копійок», «Я так думаю», «Шустер-лайф» (скоро буде), без продажу 5-го каналу та СТБ (чекайте), без причісування всіх без винятку новин (в тому числі на «плюсах» та «зірці телебачення»), і взагалі без тотального і «творчого» копіювання путінської моделі «взаємного кохання» ЗМІ і влади — аж ніяк не обійтись.
Патріотів. Їх справді надто багато зайвих, бо скільки б їх не розтягували кіньми, скільки б не бенкетували на їхніх черепах, скільки б не гноїли по мордовіях, ми замість них на чорних радах чи «чесних, вільних та транспарентних» виборах раз-по-раз вибираємо таких доморощених унікумів, які, приміром, переяславськими угодами, недоречними НАТОвськими «прожектами» чи міфічними газовими консорціумами умудряються зробити для сусідів більше, ніж усі їхні правителі разом узяті.
А ще колись у нас було забагато зайвої ядерної зброї, бо так бездарно, як ми її здали, могла б собі дозволити хіба дуже заможна і мудра нація.
А ще донедавна — збагаченого урану, бо лише якимись кількома кілограмами вдалося утнути справді фантастичний всесвітній піар нової української влади.
А ще забагато авіаційної промисловості (літаки виробляють лише 5 країн світу), тому й конче потрібно віддати контрольний пакет «Антонова».
Та й енергоресурсів забагато, бо то під шантажем хабарницької кримінальної справи; то досьє начебто родичів-поліцаїв (мовляв, обіцяли «засвітити» десь на День Перемоги), кожне владне чмо (достойник чи достойниця) то підписують «чудові» газові угоди, то переписують їх на ще кращі.