Немовицький курінний “Ярема” страчений СБ ОУН

Posted on 10.09.2011 by АлМаСЗалишити коментар | Редагувати

 

 

1 Vote

 

Праворуч курінний “Ярема” на перемовинах з Ковпаком С.

Мій рідний край – Полісся, край Великої Волині, що простягається між болотами і річками, край в якому живуть славні нащадки племен древлян і дулібів. Волинська земля в Х ст. була окремою державою “Маджака”, але вона дуже швидко розпалася від внутрішніх племенних  протиріч і міжусобних воєн.

Волинь це значна частина України, де споконвіку жили й живуть самобутні, працьовиті, горді, вольнолюбиві й героїчні поліщуки, які самовіданно захищали й захищають нажите своїми руками багатство.

Continue…

Немовичі в спогадах

Вічна слава героям!

Ця стаття викладена зі спогадів Немовицьких старожилів. Отож потрібно віддати належне їхнім суб”єктивним споминам: дещо вони бачили самі, багато чули із розмов старших, багато про ці часи читали в газетах,чули по радіо  і бачили по телевізору,що звісно наклало свій відбиток на сприйняття і переосмислення тих далеких, часто заплутаних, що не всіма одинаково сприймаються, подій. Бо ж нелегко їм зараз згадати людей, події, обставини, в яких ці події відбувались. Але вже крім них, безпосередніх очевидців, ніхто не пам”ятає і не внесе в історію села ті нюанси, які відомі тільки для них.

Може й добре, що Вони не читали і не знають офіційної сільської історії, бо ж кожний з них не уявляє історії села без свого особистого минулого й історії свого роду.

Хіба ж можливо для них уявити тогочасне село без Ющика Петра Євгеновича, який закінчив Сарненську польську гімназію і був першою  освіченою людиною в Немовичах. Багато займався самоосвітою, був музикально обдарованим, грав на бандурі, мандоліні, керував сільською самодіяльностю – управляв церковним і сільським хорами.У жовтні тридцять дев”ятого П.Ющик був призначений вчителем в школу с.Катеринівка і вже в 1940 році вчителював у своєму селі, Немовичах. Його учні 1925-26рр. народження в переважній своїй більшості стали активними учасниками національно- визвольних змагань. Багато з них загинули в цій кровожерливій борні. На сьогодні живе лише Семен Тимофійович Марков /Солов”їв/.В книзі ” Пам”яті і Слави….” названо і Немовицьких  153 героїв. Однак старожили переконані, що героїв було значно більше, адже навіть Колядка Федота, який був головою сільради і його сім”ю було вивезено до Сибіру, чомусь не згадано.В тридцяті роки до самого початку війни  в селі активно працювала “Просвіта”, що розміщалася в хаті Мички Антона Мартиновича. Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Михайло і звичайно освічений Ющик Петро.При “Просвіті” була невеличка бібліотека , працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом  дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала Савчина Паланя Олексіївна/.Не таке вже й відстале було наше село, якщо в 1939 році Німовицький хор виступав в Ровно на “Шевченківських днях”.Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час “...мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту на п”ятому році мого життя тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:Українець я маленький,Я люблю край рідненький.Вірний син я свого роду,Українського народуДо тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ Стельмахова Варка, наша сусідка”…Про цей же день згадував Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”Ось що про цей випадок доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”,що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340-342].Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти,зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”.  Невдовзі було заарештовано:Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад,вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…В “Книзі Пам”яті і Слави” згадуються наші земляки-немовичани, але невідомо з яких причин наведені неправильні дані. Так на сторінці 208 сказано:- Ющик П.Є. народився у 1908 році/правильно-1911р./. Учасник національно-визвольних змагань 1922-44 років/фактично 1930-1944роки/. Націоналістичний діяч під час полської,московської і німецької окупацій. Активний член формувань ОУН-УПА. ФактичноЮщик Петро у формуваннях ОУН-УПА участі не приймав, була на то постанова обласного проводу ОУН “Залишити для виховної роботи серед молоді села і району”. Закатований німецькими окупантами в Сарнах у 1944 році.-Тато добре розумів безвихідь свого становища і як розповідав мені у 2009 році Володимир Варламович /Пуркач/, він звернувся до його мами “Ганно. я знаю,що мені цю війну не пережити-німці , чи більшовики – все одно мене уб”ють, то краще вже нехай німці, може для сім”ї буде краще”- як у воду дивився- з гіркотою на серці констатує  його син Євгеній.Савчин О.С. народився у 1900 році. Учасник національно визвольних змагань 1941-55 років. Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Рівненській тюрмі в 1945р.Фактично: Савчин О.С. участі у визвольних змаганнях участі не брав. Був членом “Просвіти” з 1930 року і сільським  головою під час німецької окупації. Розстріляний у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.-Яковець Н.І. 1900 року народження. Учасник визвольних змагань 1941-45 років./правильно 1930-44 рр./ Загинув у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.“Наум був майстром “на всі руки” Він ремонтував годинники, до війни мав вітряну електростанцію і що найголовніше-користувався єдиним в селі радіоприймачем. Всю війну “ловив” Москву та Берлін і повідомлення розповсюджував за призначенням. Цей приймач у 44 році  ми, діти знайшли в діда Антона в сіні на вишках. З Вакулкою І.В. його включили, не розуміючи що до чого, а він взяв та й “захрипів-зашумів” так, що почув дід і нас вигнав, а радіо десь подів”– згадує Євгеній Ющик.Двоє з активних членів Немовицької “Просвіти”, стійких націоналістів: Тарапан І.Ф., Мичка І.А. пережили лихоліття війни і не були репресовані.В книзі О. Денищука ” Боротьба УПА проти німецьких окупантів” перераховано 195 боїв УПА під командуванням нашого земляка Семенюка Никона на псевдо “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”. На деяких сторінках він згадується, як Курінний.У своїй книзі О. Денищук  на 58 сторінці розповідає: “…21.05.-відділ ”Яреми” /Курінний Семенюк Никон 1919 року народження, уродженець с. Немовичі напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Під час бою вбито 30 німців, серед них 1 офіцер, 3 поранено”…Ось так жили і боролись наші земляки. Завдяки великій просвітницькій роботі національно-свідомих  активістів село не спало не було таке затуркане, як намагаються показати сучасні агітатори…Немовичани активно жили і боронили свій край. За офіційними даними КДБ 153 наших земляків приймали участь у визвольній боротьбі, з них 28 жінок на рівні з чоловіками переносили всі тяготи цієї смертельно небезпечної борні. Четверо селян загинуло від німців і 55 від більшовиків., 3- загадково померли…Використано матеріал:Спогади сільських старожилів.Савчин О.М.Ющик Є.П.“Книга Пам”яті і Слави Волині”.О. Денищук. “Боротьба УПА проти німецьких окупантів”.Архіви МДБ у Волинській і Рівненських областях.

ГІТЛЕР ПІСЛЯ ТРАВНЯ 1945 РОКУ ПЕРЕХОВУВАВСЯ В АРГЕНТИНІ

Відомий аргентинський публіцист Абель Басті, що прославився сенсаційними дослідженнями з історії нацизму, в своїй останній книзі стверджує, що Адольф Гітлер і його дружина Єва Браун після травня 1945 року довгі роки переховувалися в Аргентині.


У книзі «Гітлер в Аргентині», що недавно побачила світ, Басті наводить свідчення очевидців, які нібито зустрічалися з фюрером в різних точках країни, і цитує секретний документ ФБР, що підтверджує цю версію.
За даними автора, Гітлер і супроводжуючі його особи — загалом не більше семи чоловіків — висадилися з німецького підводного човна в маленькій бухті Калета-де-Лос-Лорос, розташованій в південній провінції Ріо-Негро, між липнем і серпнем 1945 року. Човен, який перевозив керівника Третього рейху, Єву Браун та інших осіб, ескортували ще дві субмарини. Після висадки на берег, всі три підводні кораблі було затоплено.
— За допомогою спеціальних приладів ми зафіксували, що в цьому районі узбережжя Патагонії на глибині 30 метрів, покояться вкриті шаром піску три німецькі підводні човни, про потоплення яких не згадується в жодному з архівів штабу ВМС і міністерства оборони. Під час останньої світової війни Аргентина і не намагалася вступати в боротьбу з німецьким флотом. Навпаки, ця знахідка ще раз свідчить про те, що німецькі субмарини не тільки заходили в аргентинські територіальні води, але й не раз причалювали до берегів Патагонії, — пише Басті.
Далі, на думку дослідника, Гітлер і Єва Браун здійснили подорож за раніше прокладеним маршрутом ватажками нацистів Мартіном Борманом, Йозефом Менгелем і Адольфом Ейхманом по провінціях Кордоба, Буенос-Айрес, Мендоса і Ла Ріоха. Зокрема, вони надовго затрималися в маєтку «Ла Ангостура», що належав підприємцеві Хорхе Антоніо, одній з довірених осіб аргентинського диктатора Хуана Перона.
На сторінках своєї нової книги Абель Басті наводить численні свідчення, які мають переконати читача в тому, що Гітлера і Єву Браун вели саме таким маршрутом і переховували саме в тих місцях, які згадуються в книзі.
– У маленькому селищі провінції Кордоба, що носить назву Ла Фальда, з давніх часів проживали Вальтер і Іда Ейкхорни, відомі як головні фінансові агенти фашистської Німеччини в Південній Америці. У будинку Ейкхорнів довгі роки працювала служницею Каталіна Гамеро, яка жива до цих пір і перебуває при повному розумі та добрій пам’яті. Вона розповіла мені, як в 1949 році прислужувала Гітлеру в маленькому готелі, який належав Ейкхорнам. Вони називали фюрера «Кузеном». Гітлер прожив в готелі декілька днів, а потім перебрався в новий будинок, побудований подружжям на горбі Пан-де-Асукар. Крім того, збереглося листування тих років між подружжям Ейкхорнів і «Кузеном» та їхні спільні фотографії, — пише Басті.
У книзі також подається донесення садівника Ейкхорнів, який працював за сумісництвом агентом ФБР, про те, що після травня 1945 року подружжя почало інтенсивну підготовку до прийому Гітлера.
За словами Абеля Басті, існують і неспростовні докази зустрічі Гітлера із хорватським диктатором-втікачем Анте Павелічем в місті Мар-дель-Плата, розташованому недалеко від Буенос-Айреса.
Служниця Каталіна Гамеро стверджує, що «Кузен» передзвонювався з подружжям Ейкхорнів до 1964 року, коли померла Іда. За заведеним у багатих будинках звичаєм, господарі самі вкрай рідко підходили до телефона — трубку брала Каталіна і незмінно упізнавала характерний голос «Кузена».
За версією Басті, в середині 60-х років минулого століття Гітлер перебрався до сусіднього Парагваю під крило диктатора Альфредо Стресснера, відомого своєю прихильністю до керівника Третього рейху і нацистського «нового порядку».

За матеріалами інтернет-видань

Російський триколор на службі Адольфа Гітлера

З «переписувачами історії» — тими, «хто відбілює злочини нацистів», закликає нас боротися російське керівництво.
Окрім того, з кожним роком усе тяжчі злочини вішають «незалежні» дослідники на українських націоналістів: вони й «хрести залізні» із рук Гітлера отримували, і Хатинь палили, і взагалі – дияволи.
«Якщо так піде і далі, то виявиться, що Гітлер насправді був Гітлеренком, – написав один з авторів газети «День», – і жодного стосунку до Націонал-соціалістичної партії Німеччини не мав — насправді він був засновником Організації Українських Націоналістів. Саме українці під його керівництвом почали криваве завоювання Європи і Радянського Союзу. Вони ж бо одноосібно організували всілякі концентраційні табори з пічками для спалювання людей, в одному з яких батько Президента України Віктора Ющенка був головним — як вони там називалися? Коротше — начальником».
Як кажуть у народі, у чужому оці порошинку бачить, а в своєму й пенька не помічає. Так і керівництво Російської Федерації. Яке, звинувачуючи дивізію «Галичина», «забуло» про 2 мільйони росіян, що воювали у лавах німецької армії. Ця цифра наведена в авторитетному журналі «Вопросы истории» за 2004 рік. Адже, окрім армії Власова, існувало чимало російських формувань, які співпрацювали з німцями. Про одне з таких формувань ми й розповімо.
2007 року в «Парламентской газете» з’явилася стаття, яка викликала широку дискусію та заперечення в її правдивості на рівні керівництва Брянської області та спікера Ради Федерації Сергія Миронова. Проте шила у мішку не приховаєш, з’явилися книги та фільми про Локотську республіку.
Російська націонал-соціалістична республіка
Локоть — невелике селище в тодішній Орловській, а нині — у Брянській області. У листопаді 1941 року, через місяць після захоплення Локтя німецькими військами, два інженери місцевого спиртзаводу – Костянтин Воськобойник, колишній білогвардієць, і Броніслав Камінській створили місцеве Локотське окружне самоврядування і воєнізовану міліцію, щоб боротися з більшовиками. Міліція називалася Російською визвольною народною армією (РОНА). Локотська республіка народилася за підтримки командування 2-ої німецької танкової армії, яку очолювали Гейнц Гудеріан та Альфред Розенберг.
Мало хто знає, що в художній формі історія Локотської республіки відобразилася в романі Анатолія Іванова «Вечный зов» і знятому за романом популярному серіалі.
Політика Локотської республіки будувалася за принципом «З Великою Німеччиною — на вічні часи!». Локотське самоврядування проіснувало з листопада 1941-го по серпень 1943 року.
Існуюча тут адміністративна система багато в чому повторювала систему, що практикувалася в інших окупованих областях. Головною відмінністю було те, що вся повнота влади на місцях належала тут не німецьким комендатурам, а органам місцевого самоврядування. Будь-яким німецьким органам влади заборонялося втручатися у внутрішні справи «Локотськой волості». Німецькі установи на території Локотського округу обмежували свою діяльність лише допомогою і радами керівникам округу і його районів.
На території округу навіть була здійснена невдала спроба створити і легалізувати свою партію — Націонал-соціалістічну партію Росії (НСПР) і створити російський уряд.
Локотське самоврядування було офіційно оформлено німецькими властями 15 листопада 1941 року. Спочатку влада його розповсюджувалася лише на Локотський район, а наприкінці Локотський округ охоплював 8 районів Орловської і Курської областей (Брасовський, Суземський, Комаричський, Навлинський, Михайлівський, Севський, Дмитрієвський, Дмитровський).
Ці райони ділилися на 5 — 6 волостей, кожна з яких мала волосне управління на чолі з волосним старшиною, на чолі району стояв російський бургомістр зі своїм апаратом управління. Спочатку головою самоврядування, коли воно мало статус району і повіту, був бургомістр Костянтин Воськобойник, а після загибелі — його заступник Броніслав Камінській, що став потім обер-бургомістром Локотського округу.
За своїми розмірами Локотський округ перевищував територію Бельгії. Населення округу складало 581 тисячу людей. В окрузі, незважаючи на те, що це була окупована територія, діяли свої Карно-процесуальний і Кримінальний кодекси.
Грубі порушення дисципліни, вбивства на ґрунті пияцтва тягли за собою застосування покарання у вигляді страти.
Був випадок, коли за особистим розпорядженням Камінського було проведено слідство і суд над двома військовослужбовцями угорського корпусу у складі німецької армії за мародерство і вбивство. Злочинці були засуджені і публічно страчені.
Виконувала смертні вироки кат Локотського округу Антоніна Макарова, що стратила близько 1500 осіб, у тому числі партизан, членів їхніх сімей, жінок і підлітків (була розстріляна 1978 року за вироком радянського суду).
Єврейське населення Локотського округу було повністю знищено. У розстрілах особливо відзначився начальник поліції Суземського району Прудников. Так у Суземці було розстріляно 223 євреї.
Державним прапором республіки слугував нинішній державний прапор Російської Федерації. Щоправда, на нього вішали то німецьку свастику, то готичний хрест, то архангела Михаїла.
При мінімальному контролі з боку німецької адміністрації Локотське самоврядування досягло помітних успіхів у соціально-економічному житті округу: тут була скасована колгоспна форма господарювання і введена необтяжлива система податків. Конфісковане при так званому «розкуркуленні» радянською владою майно безоплатно поверталося колишнім власникам, при втраті передбачалися відповідні компенсації. Розмір подушної ділянки для кожного жителя самоврядування складав близько 10 гектарів. За час існування самоврядування були відновлені і пущені в експлуатацію багато промислових підприємств, що займалися переробкою сільськогосподарської продукції, відновлені церкви, відкрито 9 лікарень і 37 медичних пунктів, діяло 345 загальноосвітніх шкіл і 3 дитячих будинки, театр у селищі Локоть.
За дезертирство з РОНА була встановлена міра покарання у вигляді позбавлення волі на термін три роки, з обов’язковою повною конфіскацією майна.
Громадянська війна на Брянщині 1941 — 1951
Проте не все було так гарно, відбувалися постійні бої з партизанськими загонами, йшла фактично громадянська війна.
Республіка мала і власні військові сили. У кінці грудня 1942 року до лав РОНА входило 13 батальйонів чисельністю 10 тисяч осіб, вона була екіпірована знаряддями, гранатометами і кулеметами.
На початку 1943 року озброєні формування на території Локотського округу налічували 15 батальйонів чисельністю 12 — 15 тисяч вояків. На думку історика Бориса Соколова, у середині 1943 р. загальна чисельність РОНА не перевищувала 12 тисяч, і вона не в змозі була самостійно впоратися з партизанськими загонами, котрі перевершували її за загальною чисельністю, що викликало необхідність залучити до допомоги угорські і німецькі окупаційні війська. Камінській проводив мобілізацію чоловіків 18 — 20 років, для чого нерідко доводилося вдаватися до захоплення заручників із сімей тих, що ухилялися від призову.
Радянські партизани, пов’язані з НКВС, нападали на населення округу і вели бойові дії з РОНА. З травня по жовтень 1942 року партизани 540 разів намагалися атакувати охоронні сили округу.
Зважаючи на терор і вбивство місцевих цивільних осіб партизанами, керівництво округу підтримувало порядок жорстокими репресіями проти осіб, запідозрених у зв’язках з партизанами.
Хвиля терору у відповідь вилилася у надзвичайно велике число жертв. Було розстріляно, повішено і замучено більше 10 тисяч осіб, зокрема було спалено живцем 203 людини. Повністю спалено 24 села і 7300 дворів, зруйновано 767 громадських і культурних установ. З одного лише Брасівського району на роботу до Німеччини було вигнано 7 тисяч осіб.
5 вересня 1943 року Локоть звільнили силами 2-го танкового батальйону 197-ої танкової бригади 30-го Уральського добровольчого танкового корпусу спільно з частинами 250-ої стрілецької дивізії. При відступі німецької армії озброєні формування Локотського округу під командуванням Броніслава Камінського, а також члени сімей військовослужбовців і всі, хто не хотів залишатися на радянській території (30 тисяч людей), в серпні 1943 року пішли разом з німецькою армією в м.Лепель Вітебської області, де на якийсь час була створена Лепельська республіка, а РОНА брала участь у військових операціях проти радянських партизан до літа 1944 р. Звідси бригада РОНА у складі військ СС була перекинута до Польщі, де, зокрема, брала участь у придушенні Варшавського повстання.
Вже після відходу РОНА опір радянській владі, що супроводжувався частими озброєними зіткненнями з підрозділами НКВС, тривав на території Брянщини і Орловщини аж до 1951 року.
Сьогодні представники деяких політичних сил Росії бачать у політичних силах, що створили Локотську республіку, своє коріння…

Червоних партизанів на Поліссі боялися більше ніж німців

Командос із Москви

В українській історичній дискусії спостерігається справж­ній парадокс. Імперці-сталі­ністи й їхні прибічники, паплюжачи пам’ять Української повстанської армії, не поспішають протиставляти їй героїзм червоних партизанів. Чому? А тому, що на світ Божий одразу ж вилізуть «нечисленні диверсії на залізницях, напади на приватні господарства, спален­­ня врожаїв, дезорганізація лісової служби […] Значною мірою вони зруйнували господарське життя селян». Так описали діяльність червоних месників їхні тодішні союзники – польські партизани Волині. Лаврентій Берія звітував Сталіну: «Особовий склад [парти­­занського загону Олександра] Сабурова [тут і далі див. Довідку] займається гульбою, пияцтвом, тероризує і грабує місцеве населення, у тому числі навіть родичів своїх вояків». Коли мова заходить про партизанів, пригадуються пущені під укіс ешелони. Проте на початку війни партизани залишалися в німецькому тилу з іншою метою – аби впроваджувати тактику «випаленої землі». Знаменита промова Сталіна від 3 липня 1941 року чітко визначала завдання партизанів. Безпосередні ж коман­дири конкретизували: «підпалення лісових масивів, що примикають до комунікаційних мереж противника та хлібних полів […] Перед найбільш сміливою й рішучою частиною цієї агентури поставити завдання: підпал майна, а при можливості – фізичне знищення пособників німецького фашизму».

На інше партизани фізично були нездатні: ані руйнувати залізниці, ані вести бої з підрозділами вермахту й СС – бракувало вибухівки та набоїв. У тил їх закидали поспіхом. Доходило до анекдотичних ситуацій: «Перекинуто загін партизанів у 100–150 осіб, створений у Харкові. Його завдання – пройти в Бессарабію. Мап нема, провідника нема, кулеметів нема, тільки ½ мають гвинтівки, інші – малого калібру револьвери. Вдягнені в міський одяг, шкіряні пальто», – читаємо в одному з найхарактерніших звітів. На Черкащину та Полтавщину закидали сибіряків, які українською двох слів не в’язали. А за лінією фронту виявлялося, що місцеве населення партизанам аж ніяк не раділо, натомість набрані з числа тамтешніх – тікали додому: «З приходом німецьких загарбників до м. Червоноармійськ, більшість партизанів, зокрема й деякі комуністи, зареєструвавшись у німецькій комендатурі, лишилися працювати на транспорті й відмовилися від партизанської боротьби».

Чоловіча робота»

1942 року партизани опанували тільки двома областями України – Сумською та Чернігівською. Загони не віддалялися від фронту й діяли як групи спецназу, які плюндрували незахищені тили вермахту. Єдиним джерелом боєприпасів для партизанів були поставки з «великої землі». Харчі ж добували в населення. Ось як описував «обов’язкові поставки або добровільні збори» місцевих мешканців безпосередній свідок: «Бійці розвідки, вдираючись до населеного пункту, не забувають стягнути ручний чи кишеньковий годинник у колгоспника, доводячи йому, що «ти не воюєш і він тобі ні до чого, а нам без годинника ніяк не можна обійтися»… До березня 1943 року існувала в загоні так звана Ісусівська кіннота, де бійці без сідел верхи роз’їжджали на конях, брали їх у селян, а в наступному селі конячину продавали колгоспникові за кабана», – розповідав політрук Ковпака Мінаєв. У партизанських звітах та наказах УШПР часто трапляється слово «мародерство».

Після війни легендарний партизанський ватажок-чекіст Дмітрій Мєдвєдєв розповів таке: «Коли я спілкувався з Шитовим та Івановим про те, що їхні бійці займаються бандитизмом та грабунками, не кажучи вже про пиятику, й вимагав навести лад, дисципліну, колишній комісар батальйону Шитов сказав мені: «Ви що, хочете, аби нас у першому ж бою вбили наші ж партизани?» Вони боялися своїх партизанів». Товариші не залишилися в боргу перед Мєдвєдєвим. Ось що про його загін написав Григорій Балицький: «Підійшов тов. Мєдвєдєв зі своїм загоном… Майже весь день пили. В Мєдвєдєва самогонки до чорта, в нього є свій апарат». Комісари скаржилися Строкачу: «Тов. Коротков виявився класичним алкоголіком, й агентурну роботу він замінив на пошуки самогону». Або таке: «Дуже багато випадків, коли розвідрота обстрілює своїх розвідників, не питаючи пароля і не відповідаючи на пароль, бо в п’яному вигляді сприйняли одне одного за поліцейських. Були випадки, коли через п’яну розвідку збивалися зі шляху й тинялися кілька діб». Пиячили не тільки рядові бійці: «Ковпака всі бояться як вогню – бо як вип’є, може кого завгодно відшмагати канчуком».

А що за пиятика без дівчат? «Кожен командир підрозділу або політрук жениться байдуже на кому, не звертаючи уваги на те, що він одружений і має дітей», – обурювався вищезгаданий Мінаєв. Та на всіх «дружин» явно не вистачало. «В селі Дубівці під Тернополем зґвалтували жінку у віці 40–45 років. У селі Верхобуж, під Бродами, старшина Мезенцев намагався зґвалтувати дівчину. Вона відмовила. Тоді він, Мезенцев, узяв дівчину та її 65-річну матір, вивів на вулицю й під страхом зброї вимагав їхньої згоди. Поставив до стінки й стріляв з автомата над головами». З такими звичками та вдачею партизанські командири були приречені на конфлікти. «Грабчак не здатен підняти такий вантаж і звертається до Ковпака за возами, а той скаженіє, що він зустрічає і облаштовує майданчик, а вантажі йдуть не його з’єднанню», – занотував 1-й секретар Рівненського підпільного обкому КП(б)У В. Бегма. «Льотчики частини Ґрізодубової й ін. відмовляються здійснювати у Вас посадку, бо бояться, що Ви їх залишите в загоні як «заручників», – інформував своїх підлеглих голова штабу Строкач. «Усі партизанські з’єднання України зосереджені разом, а діють поодинці. Сваряться, ніякої взаємодії, ні дисципліни, ні узгодженості», – ремствував керівник партизанської кавалерії Наумов.

На квітень 1944 року кількість усіх українських партизанів становила 12 600 осіб. Чисельність УПА навіть запеклі

Тарас Бульба-Боровець Тарас Бульба-Боровець.Отаман Поліської січі.

«Армія без держави — це те ж,
що і держава без армії. В одному
й другому випадку, особливо на
етапі становлення, одна існуюча
сама по собі структура, як і друга,
приречена на неуспіх».

вороги оцінюють як учетверо більшу. До складу партизанських загонів входили фанатично віддані компартії місцеві комуністи й комсомольці, потім солдати й офіцери Червоної армії та НКВС («окруженці» й прислані з «великої землі»), а на третьому місці – колишні поліцаї та бійці «національних батальйонів» (створених німцями з репресованих совєтами національних меншин). Після поразок німців під Москвою та Сталінградом для колишніх радянських громадян на окупованих теренах стало очевидно – більшовизм повертається. Тож усі, хто вже був помічений у співпраці з ворогом, кинувся спокутувати провину. З такими кадрами не дивно, що в п’яти найбільших українських партизанських загонах власне українці становили лише 46% складу. Частка ж українців серед УСІХ радянських партизанів – 5,9% проти 52,9% – росіян. «Ломов [комісар] ставить мені запитання: «Ви українець?» Я відповів: «Так, українець». Ломов відповідає: «Дивно, що ви в партизанах, усі українці – наволоч, зрадники». Що мені лишалося сказати цьому дурню-комісару? Далі Ломов питає: «У вас багато євреїв у загоні?» Я йому відповів, що багато. Ломов веде розмову далі: «У мене, мовляв, жодного єврея – вони ж не вояки, боягузи», – не міг приховати роздратування українець із діда-прадіда Балицький.

«Усе Полісся повністю звільнене від німців, величезна територія від Сарн до Бугу поділена між УПА і з’єднаннями українських партизанів… Економічне становище районів, контрольованих УПА, більш щасливе ніж у радянських районах, населення живе заможніше й менш пограбоване», – Сидір Ковпак. Ще різкіше висловився П. Миронов, комісар Кам’янець-По­діль­­сь­кого партизанського з’єднання ім. Жукова: «Приму­сове вилучення худоби, майна і вбивство чоловічого населення – все це відштовхувало населення Західної України від нас […] У багатьох областях Західної України націоналісти не давали німцям протягом двох років вивозити й збирати всілякі поставки, податки тощо. Ми ж своєю поведінкою давали підґрунтя агітаторам націоналістів».

На фото: КОВПАК ЗІ СВИТОЮ. Хоч його з’єднанню вдалось пройти всю Україну, реально ковпаківці контролювали дві області

Після майже блискавичного відступу Червоної армії багато хто всерйоз вирішив, що комунізму приходить край. Після Голодомору 1933-го, роботи в колгоспі за 448 трудо­днів на рік (1 трудодень – 1,85 кг жита) та 7-денного робочого тижня по більшовиках не сумували. «За фактичної окупації багато людей вважали, що до минулого повороту немає, а значить пішли по так званому шляху пристосуватися, пережити, – нотував Сидір Ковпак. Крім цього, партизанів чекало неабияке диво – на землях, окупованих німцями, майже не було власне німців. «Від Брянських лісів до Сарн по районних центрах було хіба що по 3–5 німців, проте дуже багато місцевих поліцейських», – бідкався представник КП(б)У в загоні Ковпака Іван Сиромолотний. Єдина влада по селах – загони поліцаїв. Для боротьби з партизанами німці не часто посилали з’єднання вермахту й СС – їх потребував фронт.

Приходячи до сіл, «народні месники» зразу ж починали виконувати накази партії та уряду: «Знищено: спиртозаво­дів – 2, коноплезаводів – 1, свино­­фер­ма – 1 (100 голів свиней), залізничний ешелон – 1, 2 паротяги і 3 вагони. Спалено: 4 склади зі збіжжям та 14 скирт необмолоченого хліба (400 т), 12 скирт конюшини (близько 50 т)», – «переможний» звіт Сабурова. Місцевому населенню такі акції загрожували голодом. Окремі села для оборони від партизанів побудували ДЗОТи.

Виконувати безперечно бруд­­­ну й невдячну роботу міг далеко не кожен. Частіше за все для цього треба було стати або фанатиком, або покидьком. Тож не дивно, що протягом 1941–1942 років партизанські загони швидко танули. З серп­­ня 1941‑го по березень 1942-го НКВС УРСР сформував 1874 партизанські загони й заслав у тил понад 30 тис. людей. А вже на 1 травня 1942 року НКВС ­звітував про наявність 37 загонів із 1918 учасниками. На Дніпропетровщині з підготовлених 4418 партизанів та підпільників до 1943 року не лишилося жодного. Статистика доводить – більшість партизанів або розбіглися після першої ж сутички з поліцаями, або розійшлися по домівках самі.