Аби служили добре

    «У незалежній державі недержавною мовоюмає право говорити гість, полонений або окупант».К. Маркс

    Українська мова дуже тяжко дається зверхникам нашої держави. Вони все-таки більше послуговуються чужою нам мовою – суржиком. Так говорять у верховній зраді, у кабміні, в адміністрації президента, на телеканалах, у газетах київського і донецького штибу.Форпостом стримання наступу суржику є Західна Україна. Але нинішніми новорічними гуляннями у Карпатах здійснено першу небезпечну спробу руйнації цієї цитаделі українства.Після виборів у районах, що прилягають до Яремчі та Буковелю, міліціонерів засадили за парти вчити… російську мову. Не англійську, що стала актуальною перед Евро-2012, а російську. Аби вони могли вільно спілкуватися з відпочивальниками у Карпатах. Як з’ясувалося, для україномовних людей місць на базах відпочинку небагато, для іншомовних — ще менше. А для суржикових та російськомовних Карпати відкрилися у всій своїй красі. Вони тепер знову переживають навалу московітів, як у 30-50-их роках минулого століття. Тоді хоч спротив організовувався. А нині?.. Курси вдосконалення російської мови для міліціонерів. Аби служили добре. Кому?.. Зрозуміло тепер.

Проект “Україна” створили австріяки

В засобах масової інформації з”явився відкритий лист російського генерального консула, який стверджує, що України, як такої ніколи не було, а “…тут була Русь-Галицька Русь, Червона Русь. Люди говорили по руські, тому, що вони були русини. Проект “Україна” створили австріяки для вас, щоби відірвати вас від Росії, від Русі. Розділили нас”. Також консул заявив, що українську мову завезли в Західну Україну більшовики. Виверз він і таке:  ” Українців тут не було і студентів не було, українців- так трошечки. До 40-го це все тривало, коли прийшла Червона Армія, більшовики. Вони сказали: “Які ви русини ? Ви українці. Ви були русинами всі тут. Українську мову принесли більшовики сюди зі Сходу України. Вони організували тут українські школи і назвали вашу руську мову українською мовою.”

       Це історична правда, чи якась маячня шовіністського шизофреніка?

   Як на мене, то на рахунок сучасної української мови на Західній Україні генеральний консул абсолютно правий, а от відносно етнонаціо-нального становлення українців та росіян є величезні сумніви.

      Спробуємо з”ясувати це не просте питання, звернувшись до ” Історії України”- посібника для студентів та викладачів середньої школи.

      Як відомо в часи СРСР була популярною “норманська” теорія, яка утверджувала спільне походження українців, білорусів і росіян нібито від єдиного народу Київської Русі, на основі Новгородського літописного зводу, де сказано, що: ” …і од цих варягів, приходьків і назвалася Русь, і од них зветься Руська земля…”  Однак у значно ранньому Початковому Київському зводі кінця 11-століття такого уривка немає.Очевидно епізод було сфальшовано  з якихось невідомих міркувань.

     Сучасна українська історіографія пояснює, що слова “Русь”,”Рось”- це трансформація назви сарматських племен “роксолани”. Назва “Русь” з”являється щодо земель Наддніпрянщини з”являється в 6- столітті.

      Що ж до назви Росії, то це грецька назва Русі. Попри це, аж до 18століття піддані тогочасної держави називали себе “московитами” і лише у 1713 році Петро Перший зробив це слово офіційною назвою держави. А за довго до цього, до 15-століття, коли Московія наважилась запозичити назву “Росія”, згадок зі словом “Україна” про наші землі у різних літописах назбиралося вже з добрий десяток і домінувати ця назва над “Руссю” і “русинами” серед українцями стала з 19-століття, коли Москва почала потужно утверджувати на нашій землі свої порядки і не менш твердою рукою нав”язувала свою назву, перетворюючи справжню Русь на “Малоросію” І сьогодні чітко відслідковується принципова ментальна різниця між росіянами і українцями, адже основними засновниками московітян були угрофінські племена-мордва, мокша, ерзе  і які абсолютно не володіють словянською мовою.

        Зі всього сказаного випливає простий логічний висновок- невже єдинородні брати-народи говорять різними мовами!?

Лише б щоб не пізно

Всі хто, хоч трохи “продвинутий”, той, хто не сидить біля свого ящика, того що кольорово бреше, як покращилося наше життя вже сьогодні, а всі цифри знають по І нтернету і вже знайомі, як будемо жити в статтях свіжого бюджету і що вже вкотре треба туго підперезатися, бо ми ж народ терплячий, про це не тільки ми з вами знаємо, знають про це і “творців цих законів, що народ все стерпить і не пропаде, бо роботящий. Не на них “борців” і
“благодійників” розраховуємо , а лишень на себе, на свою родину, на свої руки та спину. Було й гірше, нічого- вижили. Але зараз стає страшно, коли вчитуєшся уважніше в цифри бюджету, який собі намалювали наші з вами слуги. Для них і тільки для них головне поправити  здоров”я. Адже вони такі хворі і немічні, як тільки  ними цікавиться прокуратура, бідні не доспали на сесіях, їх там б”ють і трощать щелепи, отже хай їдуть на моря, поправлять здоров”ячко, таке для нас нікчем корисне і цінне. Вони ж чиновники, слуги наші- стали такими, дякуючи нам всім, нашій споконвічній ментальності -“Моя хата скраю…” А їм небайдужим, дорогим нашим, в прямому змісті слова- тільки того й треба: дивіться російське “мило”, на сесії бійки, їхній солодкий сон під час прийняття соціальних законів – ото ж мовчіть і наберіть у рот води, а якщо є щось міцніше то добре випийте щоб бути такими ж неадекватними, як вони. Це зараз, взимку, а прийде весна, нам знову своє робить- навкарачки на городах длубатись, аби зимою на зуб було що покласти, бо отакі ми
українці, роботящі і неговіркі, несміливі і толерантні і хай той, вищий клас, оті олігархи, яких ми народили, хай з жиру бісяться, аби наша шкура ціла була і дай Боже, аби тільки війни не було. А коли вже нам геть “нікуди”, тоді може ми і прокинемось і щось така зкумекаємо. От тільки лише б пізно не було. Дуже вже хочеться нам до Європи, як вони жити і не надіятись на китайців, що якби нас не оділи, ми досі б у куфайках ходили. Зате в нас в роті “зуби золоті”. Чого нам ще? Нащо нам та гарантована пенсія, якщо ми до неї  не доживемо. А може наші, вищі “нові українці” вирішили поміняти нас на китайців- їм так мало треба, іх багато і вони не менш працьовиті?…

Влада залюбки бавиться в гетьманів і принцес.


 
     
     

    Українська політична псевдоеліта вкотре засвідчила, що до керування державою вона ніяк не доросте. Замість важкої управлінської праці її представники залюбки бавляться у гетьманів і принцес, з будь-якого приводу чи без нього засвічуються на телеекранах і навіть не підозрюють, наскільки суспільству набридло спостерігати за всіма цими оперетково-цирковими виставами. Щоб замаскувати власну безпорадність, десь раз на рік збанкрутілі можновладці проводять строкові чи передчасні вибори, влаштовуючи для простого люду нову укбраїїнську національну розвагу. Тільки народу від таких розваг стає вже млосно. Тим паче, що більшість розуміє: справжнього вибору давно немає, замість нього підсовується лежалий і підгнилий політичний непотріб.

    Гниття неминуче там, де купка правителів утворює  замкнуту касту і намагається не допускати до своїх лав принципово нові сили. Коли втрачається динаміка, негайно виникає болото. Так вийшло із сумнозвісним політбюро ЦК КПСС, котре перед своєю безславною смертю перетворилося на постійно діючі пенсіонерські посиденьки. Обвішані золотими зірками та лауреатськими медалями старі маразматики шамкали і плямкали, намагаючись здивувати світ черговим „історичним рішенням”. Дорішалися до краю, поховавши і „рідну КПСС”, і не менш „рідний” СССР. А по собі залишили заяложену кадрову колоду – секретарів парткомів, комітетів комсомолу, „червоних директорів” та інше начальство, аж до голів колгоспів включно. З тих номенклатурників й рекрутувалися керівники нової України.

    Совєтський Союз розпався, на його місці виникли нові держави. Три з них відразу пішли в об’єднану Европу, бо чітко знали, чого хочуть. У Латвії, Литві та Естонії насамперед було проведено люстрацію, внаслідок якої стара партійно-совєтська номенклатура назавжди втратила владу. Натомість там  почала формуватися справжня політична еліта. Ідеалізувати її не варто: серед нових правителів вистачало і корупціонерів, і злодіїв, і шахраїв. Але не вони переважали у новій владі, тому країни Балтії отримали можливість швидко розвиватися. А в нібито незалежній Україні розпочався постійний процес тасування заяложеної номенклатурної колоди, і при владі весь час опинялися то колишні партійні чиновники, то комсомольські діячі, то чекістські ґенерали. На авансцену вони могли випхати й інших людей, але цілком від себе залежних. Сутність правлячої верхівки фактично не мінялася.

    Втім, життя невблаганно іде вперед. Можновладці старіють, їм на зміну приходить інше покоління. Але відбір наступників здійснюють все ті ж вихованці минулої історичної епохи, і шлях нагору вони намагаються відкривати лише гідним продовжувачам своєї справи. Питання виникає тільки одне: якої справи? Нинішня правляча верхівка винесена на саму гору могутнім народним рухом, який вимагав докорінної зміни основ суспільного життя. Проте енергія цих правителів виявилася спрямованою в основному не на формування сучасної европейської держави, а на власне збагачення. Словосполученням „трансформаційні процеси” придворні політологи та соціологи прикривали елементарне розграбування державної власності й перехід величезних багатств у брудні руки продажних бізнес-політиканів.

    Якщо перше покоління „української політичної еліти” головною справою свого життя зробило захоплення колишньої „загальнонародної власності”, то чим повинні зайнятися „гідні продовжувачі їхньої справи”, кінчені циніки і ненажери? Судячи з усього, лише переділом вже поділеного. А це означає, що забирати доведеться у тих, хто був активним учасником „великого хапка” початку 90-х років. Коли слабшає старий лев, молоді  шакали вишкірюють зуби, готуючись до переділу здобичі…

    Щоб не лишитися на старості років без „праведно нажитого майна”, нинішні можновладці вимушені формувати під себе ті політичні сили, які забезпечать утримання їхньої власності й після того, як їм доведеться здавати по-літичну владу. А тут вже не обійтися старою колодою, необхідно залучати і молодих. Недарма частина старіючих політиків, маючи контроль над формуванням партійних списків, з усіх сил пхає туди своїх дітей. Таким чином забезпечує їм на перших порах хоча би депутатську недоторканність і непогану можливість робити самостійну політичну кар’єру.

    Проблема полягає лише в тому, що ці „мажори” непристосовані до самостійного життя – вони звикли до тепличних умов і понад усе цінують власний комфорт. То ж і потрібно забезпечувати інтереси правлячих кланів за допомогою цілої армії „партійної піхоти” – новітньої номенклатури апаратних співробітників псевдопартій.  За крихти з панського столу вони мусять займатися нелегкою чорновою роботою із постійного обдурювання виборців нездійсненними обіцянками партійних вождів. Напередодні виборів партапаратникам роботи все більше: розгортати аґітаційно-пропаґандистську кампанію, організовувати візити вождів у реґіони, готуватися до наповнення виборчих комісій своїми людьми і т.д. У разі перемоги на виборах партійні лідери розплачуються із виконавцями-апаратниками престижними посадами, почесними званнями та нагородами. Так що й „польові командири партійної піхоти” мають власний інтерес брати участь у виборчих перегонах.

     Але чи мають такий інтерес прості виборці? Недарма спеціалісти сумніваються у тому, що в разі дострокових парламентських виборів електорат посуне на дільниці щільними лавами. Все більше людей висловлюють своє небажання допомагати процесові перетасування заяложеної політичної колоди. Адже до парламенту проходять тільки ті сили, які мають достатньо фінансових засобів для використання сучасних по-літичних технологій і можуть з достатньою ефективністю засліпити виборців примарними обіцянками. А потім знову влаштовують цирк під скляним куполом верховної ради, дискредитуючи ідею парламентаризму в очах громадськості. Людям же лишається одне – надіятися на появу нової політичної еліти.

Цінується не те,що подаровано

rus_ukr_1135441265×200.jpeg19 років тому Україна проголосила незалежність. Не в результаті революції, війни, масових народних виступів… Кажуть, що високо цінується лише те, що здобувається, а не дарується. Можливо саме це є основною причиною того, як ми скористалися тим, можливо єдиним історичним шансом.

Про те, що ми здобули, сказано багато – вихід зі складу СРСР, формальні атрибути державності – прапор, гімн, малий герб, кордони, інститут громадянства, міністерства і відомства, основний закон, збройні формування, і , нарешті, українську влада.

Проте (звичайно, як завжди, це моя суб’єктивна думка) з перших днів існування незалежної Україна не іноземні окупанти, недобрі сусіди, вороги внутрішні, стихійні лиха чи глобальні катаклізми а саме “українська” влада взяла курс на знищення нашого суверенітету.

Давайте згадаємо лише 19 таких кроків.

Створення Співдружності Незалежних Держав. Не встигнувши попрощатися з СРСР, керівництво України створює нову співдружність (і той факт що СНД сьогодні існує лише на папері не виправдовує цього кроку). Воістину не може раб без господаря.

“Нульовий варіант”. Україна (в обличчі української влади) погодилась на те, щоб Росія стала спадкоємницею всіх золовалютних активів, грошових вкладів і т.п. на користь Росії (як єдиної спадкоємниці СРСР).

Майно СРСР за кордоном. Україна (в обличчі української влади) відмовилась від претензій на свою частку майна (майно за кордоном – посольства, консульства, торгові представництва, в тому числі майно, що перебувало на балансі різних міністерств і відомств), рівно ж як і на свою частку військово-промислового комплексу, військово-морських сил, ППО і т.п..

Люстрація. Цей термін добре знайомий в багатьох країнах центральної та східної Європи так і не був впроваджений в Україні. На практиці він означає заборону представникам колишнього керівництва (частково чи повністю, з виключеннями чи без, з визначення часових рамок чи без таких) обіймати державні посади.

Компартія. Україна (тобто українська влада) зробила все, щоб створити максимально комфортні умови для існування комуністичної партії (в т.ч. її “двійників”), а короткочасна заборона мала лише тимчасово-показовий характер.

Кримська автономія. Коментарі зайві, бо існування автономії в унітарній державі суперечить здоровому глузду.

Чорноморський Флот Російської Федерації. Україна (українське керівництво – прим. автора)не лише віддала флот Росії, але й добровільно погодилась на окупацію частини своєї території, віддавши Севастополь як головну базу базування ЧФ РФ.

Московський Патріархат. Не зробивши жодних реальних кроків для послаблення позицій церкви, в діяльності ієрархів котрої завжди (!!!) було більше символів імперської політики (і останні заяви Патріарха Кирила це демонструють), ніж віри і духовності, Україна заклала міну уповільненої дії під базисні основи свого суверенітету.

Ядерна зброя. Ратифікувавши в 1994 році Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, ми позбулися не лише ядерного потенціалу, ми позбулися надійних гарантій незалежності і територіальної цілісності України, а посадові особи країни – одного з гарантів (Російська Федерація) неодноразово робили заяви, котрі інакше як зазіхання на суверенітет та територіальну цілісність держави розцінювати не можна (напр. в ситуації з о.Тузла).

Знищення армії і військово-промислового комплексу. Нівеляція поняття офіцерської честі. Коментарі зайві.

Нафтопровід “Одеса-Броди” (як одну із запорук енергетичної незалежності) збудували. Тільки нафту по ньому пустили російську, а не каспійську і в зворотньому напрямку – до Одеси.

Здача територій, зрада українських інтересів. Знехтувавши інтересами більшості (за етнічним складом) населення Придністров’я та керівництва ПМР, Україна (тобто знову ж таки українська влада) віддала ці території у сферу впливу російських інтересів. Замість використати бажання вступу Румунії в НАТО на свою користь Україна (погодившись на міжнародний арбітраж) втратила значну частину нафтоносного шельфу в районі о.Зміїний.

Знищення середнього класу – запоруки розвитку економіки в усіх ново- незалежних державах, ліквідація умов для його зародження.

Контроль іноземного капіталу над ключовими галузями української економіки. Коментарі зайві (інформація про власників підприємств стратегічних галузей нашої економіки часто з’являється в ЗМІ).

Здача збагаченого урану. Цим кроком вже нинішнім Президентом України було завдано удару по науково-технічному потенціалу України і можливості створення Україною власної ядерної зброї.

Пролонгація окупації України. У всьому світі неконституційне (отже незаконне) перебування іноземних військ на території суверенної держави називається окупацією. Отже продовження терміну перебування ЧФ Росії в Севастополі на 25 років є не чим іншим як пролонгацією окупації.

Здача авіабудівної промисловості та атомної енергетики. Прагнення нинішнього Президента інтегрувати авіабудівні та енергетичні потужності України в російські не потребує додаткових коментарів.

Знищення свободи слова, зібрань, переконань. Ці свободи ще донедавна були нашим предметом гордості перед сусідами. І без громадянських свобод не буде і національної.

Перетворення України в “поліцейську” державу. Якщо ще донедавна головною загрозою національній безпеці були державний апарат і корупція, то сьогодні – “правоохоронні” органи.

А до 20-ї річниці незалежності – створення СП “НАК Нафтогаз” і “РАО Газпром”, а де-факто – ліквідація права власності на українські газопроводи, 1-ше місце в Європі за обсягом зовнішніх боргів.

Образно кажучи, за першого, другого і третього президентів “українська” влада спочатку прогнулася і нагнулася, то за четвертого стала в позу з “Камасутри”.

І вже через рік ми зможемо тихенько втрьох (бо більше трьох збиратися буде заборонено) насипати в степу могилу, поставити хрест з надписом “тут спочиває незалежність України”, або спалити всі владні палаци разом з їх мешканцями, і поставити хрест з надписом – “тут народилася ( воскресла) наша гідність. А з нею незалежна Україна”.

То що ж ми відзначаємо 24 серпня? Наші мрії, надії і сподівання. Просто у кожного з нас, простих громадян України і в “української” влади вони аж надто різні.

У нас дуже багато усього зайвого:

 

09031301sch.jpgУкраїнці — найбагатша на землі нація. Бо у нас дуже багато усього зайвого:
Тисячолітньої історії. Кожен князьок, гетьман, президент, щойно вхопив булаву, — так і заходився фальшувати «Слово», літописи, перефарбовувати мемуари, переписувати підручники.Цноти і гідності. Бо наші найгарніші дівчата самовіддано працюють у борделях усієї Европи, Малої Азії та Евразії.
Героїв, бо скільки б їх не піддавали анафемам, потім не возвеличували, а потім знову не нагороджували званням Героя України — вони залишаються Героями.
Мови. Бо скільки її б не забороняли, «розвивали», «зближували», «правописно виправляли», розводили «двуязичієм», «грамотно» титрували, а вона ну ніяк не хоче переходити до «компанії» книжних і зовсім забутих.
Волі. Бо після всіх імперій, союзів, союзних референдумів тут допоможе хіба що ідея «нової інтеґрації» — її придумали після того, як обпеклися із «Союзным государством России и Белоруссии», якої в світлі блискавичної серії останніх російсько-українських перемовин та їхніх результатів можна ближчим часом чекати на порядку денному.
Хазяйновитості й роботящих людей. Як не викорінювали їх колгоспами і голодоморами, п’ятирічками, семирічками та аґромістами, а вони знов і знов з’являються в такій неочікуваній іпостасі, що жодні нові податкові лещата та кодекси не можуть вкоротити їм віку. А якщо вже зовсім нетерпець — то вже гайда.
Одні кажуть, що їх 1,6 мільйона, інші — сім. Але хто там насправді знає, скільки їх, наших рук, будують, прибирають, доглядають по італіях і португаліях, німеччинах та іспаніях…
Свободи слова. Її теж забагато зайвої. Бо коли після валуєвських циркулярів та «емських» указів, соловків та сандармохів, головлітів і маланчуків, відрізаної голови журналіста та темників, побитих біля парламенту чи викинутих з Українського дому репортерів вона знову сміє піднімати голову, тут уже без передачі новому шефу «охранного отделения» УТ-1 та обласних телеканалів, шефства над нацрадою та держкомтелерадіо, без закриття «5-ти копійок», «Я так думаю», «Шустер-лайф» (скоро буде), без продажу 5-го каналу та СТБ (чекайте), без причісування всіх без винятку новин (в тому числі на «плюсах» та «зірці телебачення»), і взагалі без тотального і «творчого» копіювання путінської моделі «взаємного кохання» ЗМІ і влади — аж ніяк не обійтись.
Патріотів. Їх справді надто багато зайвих, бо скільки б їх не розтягували кіньми, скільки б не бенкетували на їхніх черепах, скільки б не гноїли по мордовіях, ми замість них на чорних радах чи «чесних, вільних та транспарентних» виборах раз-по-раз вибираємо таких доморощених унікумів, які, приміром, переяславськими угодами, недоречними НАТОвськими «прожектами» чи міфічними газовими консорціумами умудряються зробити для сусідів більше, ніж усі їхні правителі разом узяті.
А ще колись у нас було забагато зайвої ядерної зброї, бо так бездарно, як ми її здали, могла б собі дозволити хіба дуже заможна і мудра нація.
А ще донедавна — збагаченого урану, бо лише якимись кількома кілограмами вдалося утнути справді фантастичний всесвітній піар нової української влади.
А ще забагато авіаційної промисловості (літаки виробляють лише 5 країн світу), тому й конче потрібно віддати контрольний пакет «Антонова».
Та й енергоресурсів забагато, бо то під шантажем хабарницької кримінальної справи; то досьє начебто родичів-поліцаїв (мовляв, обіцяли «засвітити» десь на День Перемоги), кожне владне чмо (достойник чи достойниця) то підписують «чудові» газові угоди, то переписують їх на ще кращі.

Доки не пізно.

001_russiaukraineeuropeincaricatures_150109_go2loadcom.jpgСвіт змінюється швидко і несподівано. Скільки років головною турботою Заходу було попередження реанімації Совєтського Союзу! А глибока фінансово-економічна криза миттєво все змінила. США втрачають свій статус єдиної наддержави у світі на користь КНР. Об’єднана Европа опинилася перед загрозою роз’єднання: провідні її члени мусять надавати допомогу Греції за рахунок власних громадян, а ті активно протестують.
Захід іде на великі поступки Кремлю і розв’язує йому руки на постсовєтському просторі. Головною метою Москви нині є повернення України в орбіту її політики. А сил до рішучого спротиву Київ не має. Попереднє українське керівництво бездарно втратило історичний шанс бурхливого розвитку країни, який дала йому Помаранчева революція. Поринувши у взаємні чвари навколо поділу державних ресурсів у власних інтересах, Ющенко і Тимошенко проґавили сприятливий момент для швидкого розвитку і вступу в евроатлантичні інтеґраційні структури. Відтак втратили масову підтримку народу. Повернути її нереально.
А нове київське керівництво беззастережно кинулося в обійми Москви, намагаючись отримати від неї не стільки моральну підтримку, скільки гроші, вкрай необхідні для збереження соціальної ста-більності в Україні. Адже невдоволення простого люду своїм злиденним станом лише зростає. У світі межею бідності вважається 17 доларів на день. Тобто, коли людина може потратити більше 100 гривень на добу, вона вже не є злидарем. А скільки українців живе на таку суму?
У такій ситуації повинна набирати силу опозиція. Проте вона не має загальновизнаних лідерів. Вчорашні керівники держави стрімко розгубили свій колишній авторитет. До їхніх потуг очолити опозицію більшість українців ставиться критично. Люди вважають: дискредитовані майданні вожді тепер лише намагаються зберегти у своїх руках те, що вони раніше „нацарювали”. А на потреби народу зважають не більше, ніж нинішня влада. Сучасна правляча верхівка це розуміє чудово, тому й спішить максимально зміцнити свою владу, не звертаючи уваги на такі „дрібниці”, як Основний та інші закони. Доки немає могутньої опозиції, можна робити що заманеться. Тим більше, що і Захід втратив нагальний інтерес до внутрішньо-українських справ. Заради покращення відносин з Москвою він закриває очі на все, що робить нинішня київська влада – наступ на свободу слова і т.п.
Вчорашні перемоги оспівують там, де немає перемог сьогоднішніх. Лейтмотивом ро-сійських святкувань стало гасло: „Разом ми непереможні”. Питання: разом із Заходом проти Китаю, чи з Китаєм проти Заходу? А може – з відновленим СССР проти всього світу? Для України всі ці варіанти програшні. Ми опинилися у геополітичній пастці, вихід з якої треба шукати всією великою українською громадою. Доки не пізно.

В Україні буде 25 мільйонів осіб

За радянських часів нас жахали капіталізмом. Наводили приклад Америки, де до відкриття материка різні племена індіанців користувалися багатствами природи. Прийшли європейці, за безцінь скупили землі сучасних США і Канади, а деякі просто прихопили обманним шляхом і силою зброї. Потім загнали аборигенів у резервації – території, відведені для примусового поселення корінного населення. Так само повелися загарбники з народами банту на півдні Африки, аборигенами Австралії. У марксистській літературі наводились дані про жахливе життя робітників і селян у капіталістичному світі, про безправність жінок, про безробіття.

Прославилалась радянська система, де нібито вільно і радісно жилося людям. Лише замовчувались радянські резервації-гутаби, куди виселяли працелюбних і мудрих селян, українську інтелігенцію. Замовчувалось колгоспне кріпацтво, де трудодень оцінювався 200 грамами зерна, звідки селянин не міг нікуди виїхати, бо не мав паспорта. Замовчувались численні непомірні податки і примус до праці.
Зневажаючи нашу незалежність, владці, доморощені та закордонні глитаї, багато домоглися при сприянні всенародно обраних у загарбанні наших багатств. Величезні ділянки орних земель, вод, лісів і луків, а заодно й земель природно-заповідного, історико-культурного призначення віддані у приватну власність, куди корінний українець не має права ступити ногою.
Український селянин – геній землеробства. Своїм вмінням господарювати на землі він привабив зайд, які прагнуть загарбати нашу країну, особливо її землі, навіть перетворити її на іншу державу, заселити її іншими народами, як, скажімо, при сталінізмі винищували українців не тільки в Україні, а й на Кубані, Ставропіллі, Поволжі.
Добре білорусам. Нема у них занепаду і безладу, як у нас. Там працюють виробництва, доглянуті поля і повно худоби на громадських фермах. Президент Лукашенко не пустив на свою землю засланних паразитів, які в нас грабують людей, сіють безлад, аморальність і бездуховність. Наші гоноровиті й продажні зверхники запровадили дикий капіталізм на нашу ганьбу. Самі не доїдаємо, а годуємо ненаситне панство. Спритні лихварі й нахабні шахраї з легкої руки влади перетворюють землю на товар.
Мабуть, лише для нас, українців, притаманно не помічати цінностей, поки не втратимо їх. Такою неповторною цінністю, є наша земля. Витоки психологічного стану українців варто шукати в мудрості нації, яка формує особистість з ранніх років. Виховання любові до рідної землі через заповіді, а не накази, виховують вільну й миролюбну людину.
Село – носій українського духу. Сільські люди мають неоціненний скарб душі: зберігають свою культуру, звичаї, побут, мову. Солідні вчені всього світу визнають, що в Трипіллі жили найдавніші хлібороби. Село чутливе до нестабільності в країні. Стан села відображає стан держави України. Земля – наша мати-годувальниця, за рахунок неї ми живемо, і продавати її не можна ні за які гроші. Для українців – споконвічних орачів-землеробів, пшеничне поле було сакральним символом рідної землі.
Поневолення, громадянські війни, голодомори і нищення української еліти призвели до послаблення націоналізму. Відомо, що загарбники окуповують країни, де націоналізм ослаблений. В нашій державі процвітає внутрішня окупація, якій вигідно торгувати землею. Тільки недолугим керманичам могло спасти на думку, що українцям земля не потрібна. Для наших правителів-олігархів інтереси власного збагачення важливіші за інтереси корінного народу.
Соціалізм, який будували на селі, був рабством. Селянство було перетворено в трудармію за допомогою колгоспів. Було запроваджено радянське кріпацтво, коли селянину не давали паспортів, платили по 20 копійок і 200 грамів зерна на трудодень, а податки були на все: і на молоко, і на м’ясо, і на яйця і навіть на кожне дерево та кущ у садибі. Колгоспники нібито мали право, але не могли розпоряджатися ні землею, ні прибутками.
Під час жовтневого перевороту було заявлено, що право приватної власності на землю знищено назавжди. Це була далекоглядна політика. Відібрали землю, яка перерозподілялись кожні п’ять років, і у козацьких громад. У людей, які відірвались від землі, втрачається Батьківщина. Таку країну легко загарбати, а населення переселити в резервації, зробити кріпаками чи просто рабами. Цього добиваються наші зверхники, наслідуючи відомого завойовника Ксеркса, який грекам виставляв вимогу: здати землю і воду як головні умови миру, тобто як принцип закабалення народу.
Важка ситуація, що склалася в селянській Україні, не має ніякого виправдання. Більшовицький лозунг «Земля – селянам» нібито мав перетворити споконвічну мрію селян на реальність. Земля була оголошена національним багатством. Ніби виправдовуючи старий лозунг, тепер поділили землю і основні фонди колгоспів та радгоспів.
Але сталось не так, як хочуть селяни. Влада, щоб не образити робітників, обіцяла їм земельні бонуси, яких так ніхто і не побачив.
Ще Михайло Стельмах у творі «Хліб і сіль» зазначав, що для нас хліб, сіль і честь завжди були найдорожчими. Тому «реформатори» руйнували село, доводили до ручки виробника хліба і позбавили людських чеснот. Село вимирає.
Придумали паювання землі, знаючи, що люди позбуватимуться паїв, бо не мають знарядь праці на землі. Народна мудрість стала реальністю. Пригадуєте притчу, коли батько розв’язав мітлу, яку не могли переламати сини, гілочки вони легко потрощили. Так тепер ламають селян, коли вони роз’єднані і не захищені законом.
Розпайована земля уже легко потрапляє в руки олігархів та іноземців, хоч є мораторій на продаж. Українці стають батраками на своїй, але не власній землі. Гряде нове кріпацтво, що може перерости в звичайнісіньке рабство.
Країни старого капіталізму намагаються збільшити частки державних земель, скуповують їх, творять величезні селянські господарства. У США, наприклад, найбільша частка землі належить державі, В Ізраїлі взагалі нема приватної власності на землю, 93 відсотки землі належить державі, решта – комунальна власність. Землю у приватній власності чужинці хочуть мати в Україні.
Керманичі світу хочуть позбутись українського селянина, забравши в нього землю, щоб створити всесвітній голод. Тоді легко буде тримати владу. Люди будуть покірні. За миску баланди, як висловився один колишній керівник колгоспу, захоплений «реформами».
Все це перегукується з настановами горезвісного Гебельса (Щоденник від 28.08.1936 року): «Якщо хочете взяти владу в руки, влаштуйте голодовку, дискомфорт в економіці і соціальному житті, через два роки бери автомат і ти при владі». Можна сміливо сказати, що наші керманичі достойно виконали настанову цього фашиста.
Провидці кажуть, що долари, виручені за продану українцями землю, залишаться папірцями ні на що не придатними. Експерти вбачають, що скоро долар дорівнюватиме японській єні. Зарубіжні економісти занепокоєні послабленням американської валюти через дефіцит державного бюджету і борги США. Для перестороги введена європейська валюта – евро. За деякими даними, поза Америкою блукає понад 300 трильйонів доларів, матеріально не забезпечених. Для їх отоварення не вистачить не тільки золота США, а й усього багатства. Тому уряд цієї держави постійно шукає вихід. Одним із них є війни, скажімо в Іраці, які отоварюють цю валюту військовими поставками. В результаті Америка скине паперовий вал на утримувачів доларів, що призведе економіку багатьох держав до хаосу. Для України цей хаос стане подвійним. Відомо, що знецінення грошей – найкращий спосіб руйнування держави.
У книзі М.Сенченка «Латентні (приховані – М.К.) структури світової політики» читаємо: Планетою править Світовий уряд, на чолі якого Комітет 300 – некоронований володар світу, який відкидає можливість сільськогосподарського прогресу. Світовий уряд обмежуватиме зростання населення, поки не залишиться один мільярд людей, який буде обслуговувати правлячий клас. Події в Україні розгортаються саме у цьому напрямку: зменшити населення до 25 мільйонів осіб. За ідеями сатанинських культів, на планеті будуть лише правителі й раби, середнього класу не буде. Всіма багатствами володітимуть елітні члени Комітету 300. Сільське господарство буде викуплено і підпорядковане виключно Комітету 300, виробництво харчів контролюватиметься, створюватиметься дефіцит їжі та води. Дітей навчатимуть жорстокості.
Треба знати, що в Паризькій хартії і таємному протоколі, який 1990 року підписав М.Горбачов, остання позиція проголошує: відібрати землю.
Складається враження, що телебачення та бульварна наша преса сіють сум і розбещеність, пропагують вбивства і катастрофи, ґвалтують кінобойовиками, щоб сприяти нервовому зриву населення. Останнім часом безконтрольно завозяться трансгенні продукти та вирощуються генетично змінені рослини, що може призвести до виродження прийдешніх поколінь українців. Претенденти на керівництво світом принципово вживають кошерну їжу, а нас годують різними шкідливими наповнювачами. Принагідно слід нагадати, що у свій час президент Франції Шарль де Голль заборонив виробництво кальвадосу, яблучного коньяку, оскільки він негативно діяв на нащадків любителів цього пійла.
Світовому уряду, як стверджують, Україна заважає прийти до повного володіння світом, бо Америку давно окуповано, а Росія їм не заважає. От і виконується чужинська програма. Село зруйнували, маємо безнаціональні паспорти, засилля іншомовної українофобної преси, закриття українських книгарень, навіть оновлені купюри грошей мають невластиве українцям забарвлення та погіршений формат. На них немає назви нашої держави, орнамент неукраїнський…
Треба сказати, що символи бувають таємничо далекоглядні. Наприклад, п’ятикутна зірка, введена в державний ранг більшовиками, – це винятково окультний знак сатани. Гітлер, коли йшов до влади і для її утримання використовував кращі символи людства та сатанистські надбання. Він творив арійську націю, взявши авторитет наших далеких предків аріїв, запровадив свастику – давній символ грому, весни, родючості, магічної сили, таємничості, що була перетворена на символ варварства і насильства. Гітлер взяв на озброєння сатанистське зображення черепа і кісток. Назву добірних військ СС він запозичив у братства святого Станіслава.
Тепер однодумцями фашистів виступають деякі члени нашої владної еліти, члени секти святого Станіслава (СС), що мають титули «сер», «леді», «шевальє», «кавалерствующа дама». Вони безумовно виконують настанови Комітету 300. Члени ордену СС та гітлерівське СС споріднені не тільки за походженням і звучанням, а й діями, зокрема загарбницькими. Але вони згинуть, як і третій Рейх, третій Рим, Третьої Російської імперії теж не буде. Вірю, що недалеко той час, коли господарем нашої землі-годувальниці буде український народ, а не руйнівники держави та грошовиті зайди.

“То всьо жиди і комуністи.”

«То всьо жиди і комуністи”

Запись в блоге «То всьо жиди і комуністи». был обновлен.

10.06.2010 (18:46)

ArticleSummaryIcon_46197.jpg«То всьо жиди і комуністи».
2010-06-10 18:45:43
Минулої неділі їхав з Ужгорода в Киіїв, і поневолі став свідком слідуючої картини:
На неї можна було б і не звертати уваги, але вона кричала. Голосно. Буквально на весь вагон. Наш президент є най-най, наш президент і стовідсотковий українець, і Голодомор визнав, і репресованих, і за УПА…
..та й взагалі він гетьман наш і, як «матка боска», а всі ті інші – прем’єр і так далі – «то всьо жиди і комуністи».
Тут ще криза, вибори і взагалі літо, а вікна у вагоні не відчиняються. Спершу ніхто з пасажирів не втягнувся у галасливу полеміку, як би це сталося ще кілька років тому, і вагон не перетворився на мітинг перед дверима збанкрутілого заводу. Згодом один дуже немолодий вуйко спокійно так послав її в Київ, до її ж президента, бо тепер, бачите, «папіроси коштують три гривні, а колись то було 14 копійок». Чоловік в літах, чоловік спрацьований і також дещо бачив. Закид, що колись роботи було повно, а тапер немає зовсім, бабуня відбила контраргументом, що «совєти платили в колгоспі 20 рублів пенсії». Одне слово, діалог. Інший, молодший, заперечив їй, що гарант далеко не святий, як і вся наша провладна кліка, і з того, що обіцяв, не зробив нічого. Але того вона вже не сприйняла. Просто не захотіла відповідати. Пересіла від цього чоловіка і все. Ворог він.

У неї «чесна, навіть дуже, біографія». Принаймні за її словами. Коли їй було сім років, вона носила партизанам їсти до лісу. Шість років просиділа у таборах, пройшла через тортури. Сім’ю вивезли у Сибір. Бачила, як померлих дорогою людей викидали з вагонів. Повернулася додому. Мізерна пенсія. Скромне життя. Була на Майдані.

Історія в наших краях типова. Цікавим було її продовження. Два лікарі, які сиділи поруч, звернули увагу на її травмовані руки. Виявляється, це робота теперішньої міліції: жінка боронила свою землю, що її мамі й бабці, ще комуна відписала за роботу в колгоспі. А земля, як відомо тепер, особливо в деяких місцях, мова йде про гори Карпати, стала золотою. Землю забрали. Запитання лікарів, чи вона до суду зверталися, бідолашна не зрозуміла. Суд? Ні, вона збирається звернутися до свого місцевого партійного вождя. Вона збирається знову брати прапори і йти на майдан. Вона збирається знову просити партійного бога і готова воювати, відстоювати, агітувати – вона не буде робити тільки одного, що роблять у таких випадках в цивілізованих країнах – звертатися до суду, шукати справедливості мирними, нереволюційними методами. «Хочете революції, – порадили їй лікарі, – то замість прапорів треба взяти автомат, прапорами в Києві нікого не здивуєш».

І вже давно треба перестати вірити словесним обіцянкам. Хто б там не прийшов до влади, він буде завжди зайнятий задоволенням власних апетитів і апетитів свого оточення. Тож найкраще думати про себе, про власне здоров’я. А хоче політики – добре. Але спершу зверніть увагу на тих, хто ухвалює рішення поруч: у селі, в місті, у райцентрі, області. Бо ті місцеві депутати, які позбавили жінку землі, не прилетіли з космосу. Це місцева наволоч, яку вона сама свого часу й обрала.

Тішить, що народ щораз менше тягнеться до мітингової політики, щораз більше в ньому якогось спокою. Назвіть це байдужістю, інерцією, диким розчаруванням. Можливо, тепер тим, хто так хоче, щоб його обрали, доведеться, щось таки реально зробити, щоб достукатись до виборця, а не просто чергове шоу закатати з кольоровими наметами, листівками, гоп-концертами, мітингами – всім цим українським цирком.

Не тішить, що доля так жорстоко обійшлася з цими людьми. Живим символом цього може слугувати одна баба – Параска. Один череп – череп Гонгадзе. А Пукача можна спіймати лише раз… Всі інші – це просто люди, все інше – це просто наше щоденне життя.
ArticleSummaryIcon_61179.jpg
10b876fba2ddd_0.jpg
….”то всьо жиди і комуністи.”

Україна зможе функціонувати як федеративна держава?

798-15f5.jpgУкраїна зможе функціонувати як федеративна держава, яка повинна мати основне тіло історичну Україну і кілька федератів у складі України: Крим, Галичина, Донбас. Це могло би забезпечити і національно і культурну автономію для цих регіонів, які розвивалися в специфічних, відмінних від загальної української, умовах і могло би в принципі дати можливість максимально повно реалізувати елітарний потенціал галичан, мешканців Донбасу та Криму, де елітотворчі процеси відбуваються потужно, але в той же час нав’язування Галичиною чи Донбасом своє думки, позиції, світогляду решті України може призвести до негативних наслідків. Потрібно дати можливість розвиватися цим регіонам у своєму руслі і в рамках української держави, але в той же час дати їм можливість формувати свої структури влади, і свої особливості законотворчості, і свої, відмінні від решти України, традиції. І культурно і адміністративно, бо ці дві речі мають співіснувати в рамках федеративної держави. У нас дуже часто говорять, що федеративна держава – це дуже слабка держава, але в той же час я можу сказати, що Німецька Федеративна республіка, Індія, Бразилія, Російська Федерація і ще велика кількість держав, які мають федеративний устрій і доводять і свою спроможність. І навіть більше того, слабка форма прив’язаності така як конфедерація, наприклад Сполучені Штати Америки, демонструє свою живучість. Звичайно мають бути певні економічні і геополітичні орієнтири, мають бути спільні інтереси в суб’єктів федеративної республіки, а не якісь умовні законодавчі норми які прив’язують ту чи іншу частину до цілої України. В будь якому випадку я не вважаю що федералізація України є кроком до розпаду України. Навпаки, думаю що штучна унітаризація України є якраз шляхом до непорозуміння і навіть тим що в майбутньому може дійсно спричинити розпад.Адже, як Галичина так і Донбас хочуть впливати на всю Україну.Хоча –  Галичани не думають про ніяку федерацію, але сидять собі перед телевізором і хочуть управляти всією країною…– Хіба роблять вигляд, що вони управляють. Знаєте, в популярній російській передачі «Наша Раша» є такий герой, який сидить і постійно розмовляє з телевізором. Якщо галичани хочуть сперечатися з телевізором чи творити кухонну опозицію, то це їхнє право, але це не шлях до якогось конструктиву. А що стосується того, щоб впливати на якісь процеси, то треба робити майданчик, щоб відпрацьовувати ту чи інше технологію, ту чи іншу концепцію і відповідно пізніше саме ту концепцію, яка продемонструє ефективність в рамках окремо взятого федерату, пропонувати іншій частині України.Не без того,що зараз на львівщині є група політиків, які починають говорити, що «все пропало» і пропонують закритися в рамках окремо взятої Галичини і творити свій окремо взятий рай, оскільки «все пропало» на рівні загальноукраїнському. Але я думаю, що повинні бути процеси утвердження якоїсь своєї ідентичності в рамках федерального устрою і окремо взятого автономного утворення. Зрештою, від того, що кримські політики отримали свою автономію, вони не перестали впливати на загальноукраїнські процеси. Тяжко повірити, що галичани змиряться колись з тими цінностями, що проголошують нині на Сході та Півдні України, а Донбас ніколи не відмовиться від своїх героїв, від того ж таки Стаханова, так само Одеса не відмовиться від Катерини, бо вона для одеситів представниця монаршого роду, що заснували й будували Одесу. Подібно Галичина не може відмовитися від Франца Йосифа,  який чимало сприяв відродженню та становленню вашого краю. Франц Йосиф, скажімо, для одесита це абсолютно порожній звук. В той же мешканці Запоріжжя вшановують Йосифа Сталіна не як творця радянської  карально-репресивної системи, але як людину, що перетворила забитий провінційний Олександрівськ на промисловий індустріальний центр.

У нас надто різна історія. Тому ці історичні моменти якимось чином треба закумулювати так, щоб вони не руйнували України і не були подразником для різних її частин. Дивізія СС «Галичина» для Івано-Франківська  і дивізія СС «Галичина» для Полтави – це абсолютно різні явища. Степан Бандера для Львова і Степан Бандера для Донецька – це також дві різні постаті, як власне й Володимир Щербицький для Дніпропетровська і Володимир Щербицький для Тернополя. Якщо ж ми визнаємо, що і Володимир Щербицький і Степан Бандера є синами України, то… з наступним поколінням Галичина це таки визнає. Бо наша історія подвійна: і Щербицький і Бандера в силу своїх можливостей, в силу свого світогляду працювали на Україну: Щербицький напрацьовував індустріальний потенціал України, Бандера плекав ідеї незалежності України. При цьому допускаю, що Щербицький, формуючи підвалини незалежності нашої України, напевне і не думав про це, бо був партійним функціонером і дбав, щоб його республіка, якою він керував, розвивалася і мала високі економічні показники. Бандера також формував підвалини української незалежності, але ми сьогодні пожинаємо плоди діяльності як одного, так діяльності й іншого. Наші діти є нащадками як однієї лінії так і іншої. Мої діти, наприклад, знають, що один їхній прадід загинув в Радянській армії, а інший загинув в УПА. Як вони можуть ділити українську історію? Хто із прадідів для них є дорожчим?